YaChudo

Ілько Борщак

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Ілько Борщак
Elie Borschak
Ім'я при народженніІлля Лейб-Гершович Баршак
ПсевдоІлько Борщак, Борчак, V. Bohun, Elie Darnaval, Історик
Народився31 липня 1894
Бєльці
Помер11 жовтня 1959 (65 років)
Париж
·інсульт
ПохованняПантен
Громадянство Російська імперія → Українська Держава →  УНР → Франція Франція
НаціональністьУкраїнець єврейського походження
Місце проживанняБєльці - Нагартав - Херсон - Київ - Одеса - Київ - Париж
Діяльністьдипломат, педагог, науковець, літературознавець, історик, публіцист Редагувати інформацію у Вікіданих
Галузьісторія[1] і філологія[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Відомий завдякиполітичний діяч, історичний публіцист, журналіст видатний містифікатор історичних свідчень
Alma mater

1-а херсонська чоловіча гімназія Київський університет

Новоросійський університет
Науковий ступіньюрист 2-го ступеня (бакалавр)
Вчене званняchargé de conférences (із 1939 р.), chargé de cours (із 1952 р.) Національної школи східних мов у Парижі
Науковий керівникПетро Казанський
Відомі учніМарі Шеррер
Знання мовідиш, російська, українська, латина, німецька, французька
ЗакладНаціональна школа східних мов
ЧленствоНТШ (із 1949 р), УВАН (із 1951 р.)
ТитулLa vie de Mazeppa (1931)
Військове званняюнкер
ПартіяСоюз Українських Громадян у Франції
Головувавгенеральний секретар
Конфесіяюдей, з 18-ти років — православний
У шлюбі зСофія Словіцька (уроджена фон дер Ляйвніц) (1890 - 1932)
Діти

падчерка Віра Словіцька (1916-1946)

онука Мішель Руарон (1942-2019)
Зріст169 см.
Волоссятемний шатен
Очікарі

Ілля Костянтинович Борщак (справжнє — Ілля Лейб-Гершович Баршак, з 1920 р. підписувався як Ілько Борщак; 19 (31) липня 1894, Бєльці  — 11 жовтня 1959, Париж, Франція) — український політичний діяч, історичний публіцист і журналіст єврейського походження.

Загальний огляд біографії

Народився в єврейському містечку Бєльці (Бессарабської губернії Російська імперія, нині Республіка Молдова) в родині вчителя початкових класів Лейб-Герша (Лева) Міхелева (Михайловича) Баршака та Паї-Двайри (Дори) Лейбівни (Львівни) Троцької. Згідно із записом, який виявив Вадим Ададуров, Іллю обрізали на 8 день після народження. У віці чотирьох років батьки перевезли його до Херсонської губернії в єврейську колонію Нагартав, де Лейб Баршак отримав посаду вчителя початкової школи, у якій пропрацював до початку 1920-х років.

7 червня 1913 року із золотою медаллю закінчив Першу Херсонську чоловічу гімназію. За два місяці до цього, 7 квітня, охрещений у Херсонському Успенському соборі й на честь свого хресного батька — директора Херсонської гімназії Костянтина Тюльпанова — був наречений Костянтиновичем[2].

Борщак з 17-им номером газети «Українські вісті», яку він видавав на радянські гроші(фото з музею в Коломиї)

Після вступу 1 вересня 1913 року до Імператорського Санкт-Петербурзького політехнічного інституту (кораблебудівне відділення) 8 жовтня того року через невнесення оплати його відрахували з цього закладу. Протягом 1914—1918 років вивчав право в імператорських Київському та Новоросійському університетах. У 1918 році атестований як юрист 2-го ступеня (відповідник теперішньої кваліфікації бакалавр). Історію вивчав як факультатив, відмінно оволодів французькою та німецькою мовами, латину вивчав лише у класичній гімназії. Член Одеської судової палати Олександр Кордунян бачив у Борщаку надзвичайно талановитого студента. Він рекомендував його Сергію Шелухіну як молоду людину, яка «на науковому полі багато обіцяє в будучім» і заслуговує на особливу увагу.[3]

Зовнішні відеофайли
Вигадки Борщака: Наполеон в Україні, козаки в Дюнкерку, убивство Петлюри, російські ІПСО і гестапо на YouTube, канал «Історія для дорослих», 19 травня 2024
Вадим Ададуров «Ілько Борщак: досвід інтелектуальної біографії»

В оповідях про своє життя вигадав сюжети про своє народження в православній вірі в Херсоні 1891 чи 1892 році, вступ до університету в 1909 році, підготовку до магістерського ступеня на кафедрі міжнародного права Новоросійського університету, наукове відрядження 1914 року до Європи, затримання німцями й повернення до Росії через Норвегію, перебування на фронті з вересня 1914 року до лютого 1918-го, два поранення, нагородження хрестом св. Георгія, офіцерське звання. Звільнений у червні 1917 року з університету, з 8 липня 1917 року навчався в одеському Сергіївському артилерійському училищі (11-й курс, який було розформовано більшовиками у лютому 1918 року). Не воював жодного дня на фронті[4]. Французька поліція у 1920-х роках не довіряла його офіційним даним і вважала його значно молодшим, ніж він стверджував. Радянські ж спецслужби (НКВС) сприймали його однозначно як «вихреста з Одеси» та «колишнього петлюрівського офіцера», чиє єврейське походження було для них доведеним фактом, попри будь-які легенди.[5]

У червні 1918 року Баршак перебрався до Києва в період існування Української держави, яку очолював гетьман Павло Скоропадський. Згодом влаштувався клерком при директорі департаменту МЗС УНР Української Народної Республіки Андрієві Яковлеві[6]. Письменниця Наталена Королева, яка працювала з ним у Києві у 1918 році, сприймала його не як офіцера чи поважного дипломата, а як «юнака, майже хлопчину». Вона згадувала його як дрібного клерка, чий зовнішній вигляд зовсім не відповідав образу «героя фронтовика», який він пізніше собі приписував[7]. У січні 1919 року за сприяння С. Шелухіна призначений до складу місії УНР до США. У березні 1919 року дістається Копенгагену. З травня 1919 року — дипломат Євген Онацький сприймав Борщака як типового «мартовського українця» людину, яка не мала глибокого коріння в українському русі до 1917 року, а приєдналася до нього лише заради кар'єри та можливості «добре жити». Онацький описував його як прагматика, якому було байдуже, де працювати, аби лише отримувати регулярну платню[8]. Подорожує Віднем, Римом, Бухарестом. В дипломатичних колах Рима та Парижа за Борщаком закріпилася репутація інтригана. Євген Онацький прямо називав його «неабияким пройдисвітом» та людиною, яка «не вміла тримати язика за зубами», сіючи паніку та неприємні чутки серед колег заради власної вигоди[9]. На початку 1920 року прибуває до Парижу[10][11], пізніше виконує обов'язки помічника секретаря при українській делегації на Паризькій мирній конференції 1919—1920 років. Цю роботу він іронічно називав «дипломатичною службою»[12], а про свого шефа графа Тишкевича писав: «Як важко працювати для такої людини! [...] Тишкевич — будемо сподіватися, піде, а з ним і вся банда», описуючи себе як «собаку, що гавкає» на «гадюку» Тишкевича)[13].

У Парижі залишився на решту життя й поринув в архівні та бібліотечні пошуки в різних містах Франції, Лондоні, Відні, Лейдені, Упсалі, Стокгольмі та інших містах Європи[14]. Цікавився історією, культурою, дипломатією України, суспільно-політичними рухами різних періодів у контексті зв'язків з Європою. У листі до Миколи Шумицького від 15 вересня 1923 року Симон Петлюра зазначив, що Борщак є приятелем колишнього дипломата УНР і зміновіхівця Артема Галіпа, разом з тим підкреслював, що «його історичні праці, оперті на українські дані французьких архівів, показують, що він часу не марнує і цій галузі робить корисне діло».

Зі зростанням популярності своїх історичних розвідок, Борщак почав надавати їм дедалі публіцистичнішої та белетристичної форми, відступаючи від наукових принципів роботи над документами — змінював окремі слова, речення, цифри й дати. Водночас сам він описував свої контакти з французькими діячами як глибоко змістовні; наприклад, про зустріч із Морісом Барресом він писав: «Я побачив, що він дуже добре поінформований про нашу справу... Він категорично підкреслив своє співчуття для українських національних аспірацій»[15]. Про зустріч із Леоном Блюмом наводив такі його слова: «Я вірю в силу правди, що завжди перемагає... Шкода... що новітня Польща... відроджує в себе звичаї царату»[16]. А Едуара Ерріо називав «найдавнішим моїм приятелем поміж французькими вченими»[17]. Деякі з посилань в його публікаціях не відповідали дійсності, а деякі з оприлюднених ним документів взагалі були «зконструйовані»[18]. Водночас дослідник був звинувачений у придумуванні «Виводу прав України», листа Жана Казимира де Балюза про зустріч з гетьманом у 1704 р. Останню містифікацію довів на основі дослідження архівів Франції та текстів Борщака В. Ададуров[19].

За припущенням деяких дослідників, Борщак з власної ініціативи зав'язав співробітництво з представниками уряду УСРР і радянських спецслужб.[20] Створив «дійовий комітет», від імені якого вів перемовини з Християном Раковським[21]. У 1923—1932 роках — співзасновник радянофільського Союзу українських громадян у Франції (СУГУФ), його генеральний секретар[22], керівник гуртка українознавства та видавець тижневика СУГУФ — «Українські вісті»[23] (1926—1928); член Ліги української культури (1923), організатор Товариства друзів українського кіно (1926—1927). На думку Віктора Савченка, Ілько Борщак був насамперед антагоністом Симона Петлюри, проти якого активно виступав на сторінках «Українських вістей»[24], а сам тижневик видавали за гроші СРСР[25]. Цю гіпотетичну думку згодом підтвердив із покликами на архіви французької поліції загальної безпеки (Sûreté générale) у своїй праці «Переставляючи слова у століттях» історик Вадим Ададуров.

Ілько Борщак у цей період друкував свої праці також і в журналах радянської України, зустрічався в Парижі з її культурними діячами (М. Бойчуком, В. Седляром, А. Тараном, М. Хвильовим[26] та іншими). Консультував прозаїка і перекладача з французької Валер'яна Підмогильного, який 1930 року листовно звернувся до Борщака з питаннями, які виникали у нього в ході перекладів прози Анатоля Франса.

Водночас пробільшовицька діяльність Борщака викликала занепокоєння французької поліції і його кілька разів висилали з країни, тоді як захист та підтримка з боку впливового історика Рене Мартеля[27] дозволяла щораз повертатися до столиці Франції. Після повернення Борщака до Парижу куратори з Москви позбавили його контролю над «Українськими вістями», керівником яких став Олександр Севрюк. Після цього Борщак згорнув публічну активність як радянофіл, знову зосередившись на історичній публіцистиці[18][28].

З 1931 року Борщак активно поширював чутки про наміри започаткувати викладання української мови та українознавства в Сорбонні, однак лише 1938 року його задум реалізували в Національній школі живих східних мов у Парижі (1938—1957), де він отримав постійну роботу як засновник кафедри українознавства. Видав у Франції перший підручник української мови (1946).

У роки гітлерівської окупації Франції Борщака ув'язнили за співробітництво з радянським режимом. У паризькій в'язниці «La Santé» він провів вісім місяців до звільнення у квітні 1941 року — за його словами німці планували зробити його ректором Київського університету, який так і не відкрили під час окупації Києва. Постійно перебував під пильним наглядом гестапо і, ймовірно, був завербований як агент-інформатор. Втім, після визволення Франції від нацистів, видав спогади, в яких переконував, що був членом руху опору і видава підпільну українську газету Соборна Україна. У 1949 році за підтримки єпископа УГКЦ Івана Бучка заснував Архіву української еміграції, видавець наукового журналу «Україна» (1943–1953). Завдяки зусиллям І. К. Борщака в Парижі в 1947 році було опубліковано «Кобзар» Тараса Шевченка. Передмову й примітки до нього написав сам Борщак. Загалом перу дослідника належить понад 500 праць, серед найбільш відомих — книги про Мазепу, Орлика, «Наполеон і Україна»[29] тощо.

У січні 1957 р. Борщака впав зі сходів у метро і не зміг більше самостійно пересуватися. У нього стався ішемічний інфаркт і відняло мову, через що був звільнений 1958 р. зі Національної школи східних мов без пенсії. 11 жовтня 1959 року Ілько Борщак помер у крайніх злиднях і був похрваний на цвинтарі Пантен. Поховання, як з'ясував В. Ададуров, не збереглося через ексгумацію в 1999 р. Незадовго до смерті він передав свій особистий і науковий архів до Архіву української еміграції, який зберігають при національному інституті східних мов і цивілізацій. У 2006 та 2007 рр. окремі частини архіву Борщака потрапили в Україну.

Містифікації

Біографія Ілька Борщака більшою мірою висвітлена через призму його власних свідчень (еґонаративів), оскільки ключовим викликом для дослідників був пошук документальних згадок[30]. Як стало відомо за результатами відносно недавніх архівних розвідок, здійснених доктором історичних наук Вадимом Ададуровим, інформація, яку подавав Ілько Борщак щодо своїх біографічних даних, містила численні свідомі корективи до реального стану речей.

Походження

Найбільш поширеною розбіжністю, яку підтримував сам Ілько Борщак, було твердження про його народження в місті Херсон[31]. Однак метричні записи єврейської громади свідчать, що він народився 19 (31) липня 1894 року в місті Бєльці Бессарабської губернії (нині Молдова)[32]. У книзі реєстрації під номером 124 зафіксовано, що в родині міщанина Лейб-Герша Баршака та його дружини Паї-Двайри Троцької народився син Ілля, якого було обрізано за юдейською традицією на восьмий день[32]. Справжнє прізвище дослідника при народженні – Баршак[33].

Суттєві розбіжності викликає і дата народження. У документах часів свого перебування у Франції, Ілько Борщак вказував 1891, 1892 або 1894 роки[34]. Наприклад, в автобіографії 1931 року він зазначав 19 липня 1891 року, а в документах міграційних служб часто фігурувало 12 липня 1892 року[33]. Лише виявлена метрика підтверджує, що насправді він був молодшим, ніж вказував у більшості офіційних паперів[32].

Наступною областю містифікацій є релігійна та етнічна ідентичність. У зрілому віці Ілько Борщак позиціонував себе як «православного від народження» етнічного росіянина або українця[35]. Він навіть створив літературний образ свого батька як «інспектора навчального округу» Костянтина Барчака з Одеси[34]. Насправді його батько, Лейб-Герш (Лев) Баршак, походив із містечка Мир Мінської губернії, був учителем початкових класів і за національністю євреєм[32]. Вибір української ідентичності став для Ілька Борщака результатом переідентифікації вже в постреволюційний період.

«Юдей Елліягу Лейб-Гершович Баршак перед Першою світовою війною, православний росіянин Ілья Константіновіч Баршак перед Революцією, українець Ісай Костевич Баршак у добу УНР — усе це та сама особа, тільки схована під різними соціальними масками. Рішення Ільї Баршака обрати собі українську ідентичність стало радше справою розуму, аніж серця, оскільки обумовлювалося міркуваннями»[36] .

Освіта

Ілля Баршак (згодом Ілько Борщак) розпочав навчання у семирічному віці — у початковій школі казенної єврейської колонії Нагартав Херсонського повіту, де його батько Гірш-Лейб (Лев) Баршак працював учителем, а згодом завідувачем закладу. У 1905 р. Ілля закінчив початкову школу відмінником.[37]

Того ж 1905 р. батько відвіз сина до Херсона, де той, на підставі посвідки про успіхи, склав вступний іспит і був зарахований до 1-ї Херсонської чоловічої гімназії — класичної гімназії, випускники якої мали право вступу до вищих навчальних закладів без іспитів.[38] Упродовж восьми навчальних років Ілля виявляв здібності передусім у латині, французькій, німецькій і російській мовах та дисциплінах історичного й філологічного профілю. 8 (21) червня 1913 р. він отримав атестат зрілості за №743, а як круглий відмінник — золоту медаль.[39]

Пізніші оповіді Борщака містять помітне перекручення: в автобіографічних нарисах він неодноразово представляв свого батька шкільним інспектором, тоді як насправді той обіймав посаду вчителя початкових училищ, що прямо засвідчено в атестаті зрілості самого Іллі.[40]

Щодо вищої освіти Борщак у різний час стверджував, що навчався в Санкт-Петербурзькому університеті. Однак перевірка каталогу особових справ студентів та вільнослухачів цього університету не зафіксувала присутності Іллі Баршака там ані в 1913–1914 рр., ані в інші роки.[41] Натомість 1 (14) вересня 1913 р. його було зараховано до Санкт-Петербурзького політехнічного інституту імператора Петра Великого, проте вже 8 (21) жовтня того ж року відраховано через невнесення оплати за навчання.[42]

3 (16) червня 1914 р. Баршак подав документи до Київського університету Св. Володимира і в серпні був зарахований на перший курс юридичного факультету. У зв'язку з евакуацією університету до Саратова восени 1915 р. Ілля перевівся до Новоросійського університету в Одесі, де навчався від листопада 1915 р.[43] Навчання загалом давалось йому легко: переважну більшість фахових дисциплін та французьку мову він склав на «відмінно», лише з «Богослов'я» та «Історії філософії права» отримав оцінки «добре». Загалом Баршак відвідав 477 годин лекційних і семінарських занять.[44]

У 1918 р. Баршаку було видано атестацію до диплома другого ступеня (відповідник сьогоднішньої кваліфікації бакалавра), однак вимог для отримання диплома першого ступеня (відповідник магістра) він не виконав.[45] Незважаючи на це, у еміграції Борщак зухвало іменував себе «дипломованим доктором права й літературних мистецтв» — саме такий науковий ступінь зазначено у його візитівці зразка 1926 р., — і так само характеризував його Олександр Оглоблін у написаній у 1950-х рр. біографії: «адвокат та фахівець з класичної філології, асистент кафедри міжнародного права Одеського університету».[46] Насправді, перебуваючи у Франції тривалий час, Борщак не надав жодного оригінального диплома, не здійснив нострифікації задекларованих ним наукових ступенів і не захистив дисертації через брак французького базового диплома — відсутність документів він пояснював їх утратою під час революційних подій.[47]

Період еміграції

Еміграційний період життя Ілька Борщака також був сповнений свідомих автобіографічних містифікацій, спрямованих на легітимізацію його статусу у французькому академічному середовищі. У Франції він використовував візитівку «дипломованого доктора права й літературних мистецтв», хоча насправді мав лише атестацію бакалавра і не виконав вимог для здобуття ступеня магістра.[45]

Найбільш відомим зразком такої форми діяльності Ілька Борщака може слугувати «Лист Жана Балюза» з описом Івана Мазепи, який насправді є літературною містифікацією, а саме колажем з текстових уривків історичних джерел. Власне наратив був створений на основі художніх творів Богдана Лепкого.[48]

Політична діяльність Борщака у 1920-х роках у складі Союзу українських громадян у Франції мала виразне радянофільське спрямування, а тижневик «Українські вісті» видавався за радянські кошти, що Борщак пізніше намагався завуалювати, повернувшись до суто історичної публіцистики.[49] Навіть твердження про заснування кафедри в Сорбонні є частиною міфу, оскільки його діяльність обмежувалася Національною школою живих східних мов, де він довгий час не мав стабільної співпраці з французькими вченими.

Ще більш виразним є питання щодо його військового минулого. Борщак-мемуарист зображає себе капітаном кавалерії, учасником Великої війни, тобто офіцером із бойовим досвідом. Це було життєво необхідно для легітимізації в колах ветеранів УНР, які емігрували до Парижа, оскільки серед цих людей єдиним шляхом визнання була наявність військового минулого. Однак документи Університету св. Володимира, тобто особова справа студента Іллі Баршака, фіксують відстрочки від армії.

Епізоди з часів Другої світової війни та Руху опору також обросли фабуляціями самого Ілька Борщака, які часто не мають стороннього документального підтвердження. Попри консультування Валер'яна Підмогильного та велику кількість публікацій, історики-сучасники, як-от Михайло Антонович, характеризували його швидше як журналіста, що посилається на неіснуючі архіви, ніж як повноцінного науковця.[50]

Сприйняття Іллі Борщака сучасниками

Сприйняття Іллі Борщака сучасниками формувалося в різних соціокультурних і політичних середовищах і відзначалося значною суперечливістю. Це було зумовлено його еміграційним становищем у Франції, багатовимірною культурною ідентичністю, а також діяльністю на перетині українського, російського та французького інтелектуальних просторів. Джерела — передусім приватне листування, мемуарні згадки та публічні відгуки — дозволяють реконструювати кілька паралельних моделей його сприйняття. У французькому академічному середовищі Борщак загалом оцінювався як здібний, але не повністю інституціоналізований дослідник. Французький славіст Поль Бойє відзначав у ньому «видатний розум», широту культурних інтересів, енергійність і особисту переконливість[51]. Водночас ця характеристика мала виразно патронізуючий характер: Борщак поставав радше як емігрантський інтелектуал, якого інтегрують у французьке академічне середовище, ніж як повноправний його представник.

Подібний, але більш офіційний вимір мала оцінка Андре Мазон. У 1948 році він загалом позитивно оцінював діяльність Борщака, підтверджуючи його участь у підпільному видавничому проєкті та підтримуючи розвиток українознавчих студій у Франції. Водночас Мазон висловлював і фахові застереження, зокрема зазначаючи, що викладання української мови Борщаком мало ознаки русифікації, що свідчить про неоднозначність його експертної оцінки[52].

У колі французьких наукових і культурних інституцій позитивну, але частково некритичну характеристику Борщак отримав і від Жульєна Кена, який був адміністратором Національної бібліотеки. Він визначав його як «видатного історика» і тим самим підтримував його репутаційний статус. Водночас Кен не підтвердив окремі твердження Борщака, зокрема щодо передачі підпільних видань до Національної бібліотеки, що вказує на розрив між самопрезентацією та документально перевіреними фактами.[52]

У приватному вимірі, зокрема в листуванні його падчерки Віри, Борщак постає як людина з нестабільним матеріальним становищем, що перебуває в умовах постійної еміграційної невизначеності. У цьому середовищі його оцінка пов’язана насамперед із фінансовими труднощами та роллю сімейного утримувача.[53]

В українському еміграційному середовищі його діяльність здебільшого оцінювалася позитивно як внесок у розвиток українознавства у Франції. Відзначалася його роль у популяризації української культури та викладанні української мови, зокрема у зв’язку з інтересом до творчості Тараса Шевченка. Водночас існували застереження щодо його мовної та культурної практики, що іноді інтерпретувалося як прояв подвійної або гібридної ідентичності.[54]

«Щоправда, його вдячні читачі зазвичай не здогадувалися, що під соціальною маскою історика-державника сховано особу, українська ідентичність якої не виключала паралельного вживання елементів російської »[55] .

Різко критичні оцінки походили від частини українських політичних діячів. Симон Петлюра характеризував його як особу, мотивовану матеріальними інтересами:“Борщак, як виявилось на перевірку, є продажна бестія. Тепер він одверто стоїть на засадах більшовицької укра ( їнської ] державності, визнае « благодать Божу » за сучасним Харковом і рекомендує всім покорятись і кинути «раз назавжди» петлюрівщину. Сам він, очевидно, до Харькову не їде. Доречи : його моральний кредит серед тутешніх українців - низький. В громаді и взагалі в українському громадському житті жодної участи не бере, коли не вважати за неї ту слюну, якою він в « Ділі » оббризкує тутешні організаційні заходи !.] Взагалі тутешня публіка з певним застереженням ставиться до дописів власного кореспондента « Діла » з Парижу, уважаючи його за морально брудну фігуру”[56]

Показовими є стосунки Борщака з В’ячеславом Липинським.[57] Липинський відмовився присвятити йому працю через політичні розбіжності та критикував його публікації, зокрема статтю 1924 року про розвиток України між російською та європейською культурами. Він закидав Борщакові непослідовність, поверховість історичних інтерпретацій і недооцінку його власної ролі як ідеолога української державності, а також відмовив йому у співпраці.

У ширшому еміграційному середовищі Борщак сприймався неоднозначно. Микита Шаповал після одного з його виступів характеризував його як особу, пов’язану з радянськими інтересами та схильну до провокацій. У публічному дискурсі його також критикували за політичну непослідовність, схильність до маніпуляцій і суперечливе поєднання українських і радянських інтерпретацій у своїй діяльності.[58]

Володимир Винниченко відмовлявся від особистих контактів із Борщаком і приписував йому зв’язки з радянськими структурами, використовуючи різко негативні формулювання. В’ячеслав Липинський критикував його за інтелектуальну поверховість і ненадійність у трактуванні історичних джерел. Василь Панейко у 1928 році також давав вкрай негативну характеристику, акцентуючи на його сумнівній репутації та підозрілих контактах, зазначаючи його участь у своєрідному «українському бюро», де діяли особи з неоднозначною репутацією та можливими зв’язками як із німецькими, так і з більшовицькими структурами. Особливо показовими є характеристики, які Панейко дає Борщакові під час допиту: він називає його «підозрілим», «брехливим» і причетним до фінансових зловживань. Водночас у приватному листуванні Панейко подає більш нюансовану характеристику: він визнає наполегливість Борщака як дослідника української історії, однак підкреслює його нарцисизм і схильність до самопросування. Його описують як такого, що постійно змінює позиції залежно від обставин, переходячи з одного табору в інший.[59] У матеріалах НКВС Борщак фігурує як особа, пов’язана з радянським впливом. Ці оцінки мають політизований характер і відображають загальну недовіру радянських спецслужб до української еміграції.

Загалом спектр оцінок Борщака сучасниками варіювався від позитивних характеристик як культурного посередника і науковця до різко критичних інтерпретацій його політичної та інтелектуальної позиції. Така поляризація відображає його перебування одночасно в кількох конкуруючих інтелектуальних і політичних середовищах.

Еволюція політичних позицій

В період існування УНР, Борщак виступав як прихильник незалежності, проте його діяльність уже тоді супроводжувалася конфліктами з керівництвом через особисті амбіції. Очолюючи «Союз українських громадян у Франції» (СУГУФ), Борщак фактично став інструментом радянського впливу, отримуючи фінансування від СРСР для пропаганди серед емігрантів.

Пізніше він зосередився на українознавчих студіях у Сорбонні та INALCO, продовжуючи використовувати історію як засіб політичної легітимізації українського питання на міжнародній арені.

Твори

Серед літературної та історичної спадщини Ілька Борщака виділяються спроби дослідження таких тем: козаччина XVII століття, Мазепа і мазепинці, епоха Наполеона, українсько-французькі відносини, історія української дипломатії, культури. Всього у нього нараховується близько 500 праць.

Творчий доробок Ілька Борщака позначений послідовним прагненням створити для української історії героїчний, європеїзований пантеон, який би відповідав очікуванням міжвоєнної еміграції та галицької інтелігенції міжвоєнного часу, а водночас був прийнятним для західної публіки.[60] У своїх працях він виступає як автор особливого типу історичного колажу: поєднуючи реальні архівні матеріали з вельми вільним трактуванням фактів, неточними перекладами, інтерполяціями та нерідко прямими фальсифікаціями, Борщак вибудовує привабливі національні міфи.[61] Вони покликані довести давню політичну суб’єктність України та її органічну належність до західної цивілізації. Гетьмани постають у нього як освічені європейські державники, тісно вмонтовані в мережу французької та загальноєвропейської дипломатії.[62]

В такому ключі формується його міфотворення навколо постатей Івана Мазепи та Петра Конашевича‑Сагайдачного.[61] Для обох він конструює образи «ідеальних» провідників нації, підсилюючи їхню роль перебільшеною участю європейських союзників, вигаданими листами та документами, а також емоційно насиченою, майже белетристичною манерою оповіді. У підсумку науковий дискурс непомітно зміщується в бік політичної пропаганди, а сконструйовані образи починають жити як нібито беззаперечні історичні факти – передусім у середовищі української еміграційної інтелігенції. Дослідники виділяють три типи спотворень у його працях: неточний переклад, вписування власних домислів у реальні документи (інтерполяції) та, зрештою, пряме вигадування джерел, яких ніколи не існувало. Борщак також часто використовував стратегію покликів на третіх осіб, які вже не могли спростувати його аргументів, або посилався на архівні фонди, де відповідні документи згодом не виявлялися при перевірці.

Повна версія «Життя Мазепи» Ілька Борщака, опублікована у Франції 1931 року, стала фундаментом для конструювання образу гетьмана та невід’ємною частиною українського національного гранд-наративу.[60] Автор представив Івана Мазепу як освіченого європейського володаря-інтелектуала, протиставивши його «варварській Московії» та розвіявши усталений у західній культурі образ «степового дикуна». У колах тогочасної української інтелігенції, яка пережила поразку у визвольних змаганнях, попит на подібну державницьку містифікацію був надзвичайно високим, що забезпечило твору швидке визнання та статус «політичного діла».

Найвідомішим фальсифікатом праці став так званий «лист» Жана-Казимира де Балюза від 1704 року, де Мазепа описується як знавець багатьох мов із «білими руками», що тримає розкішний двір у Батурині.[61] Автор також використовував інтерполяції, вписуючи власні домисли в реальні історичні документи для створення ілюзії активної заангажованості французьких дипломатів у справу незалежності України.

У своєму тексті Борщак наводив сумнівні дані про подорож молодого Мазепи до Парижу та його візит до Лувру в 1659 році.[61] Хоча тогочасні професійні історики, такі як Дмитро Дорошенко та Борис Крупницький, неодноразово вказували на фактичні помилки, анахронізми та надто вільне поводження автора з джерелами, їхні зауваження не зупинили популяризацію твору.

Праця про Мазепу отримала здебільшого схвальні відгуки. Зокрема такі постаті, як ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург (Василь Вишиваний) та діяч УНР-івської міграції в Парижі Степан Перепелиця, із великим захопленням відгукувалися про працю Борщака.[61] Окрім українських діячів, «Життя Мазепи» отримало схвальні відгуки від французьких критиків та читачів, чиє сприйняття тексту значною мірою зумовлювалося тогочасним прохолодним ставленням Франції до Радянського Союзу.

«Він... гаркував над задоволенням суспільного попиту на історію боротьби за самостійну державу й став одним із творців культу Івана Мазепи та Пилипа Орлика... модернізував та українізував історичні свідчення, надаючи минувшині сенсаційного характеру»[55] – підкреслив Вадим Ададуров.

Праця Ілька Борщака про Петра Конашевича-Сагайдачного стала черговим етапом у реалізації його масштабного проєкту з «українізації» європейського історичного контексту. Як і у випадку з Мазепою, сконструйований Борщаком образ відповідав запитам української еміграції. Так само, як і Мазепу, Борщак наділяв Сагайдачного рисами, що пасували очільнику нації.[61]

Одним із центральних елементів містифікації навколо Сагайдачного та козацтва загалом стала легенда про участь українських козаків у Лізі Християнської міліції, створеної для боротьби з Османською імперією.[61] Борщак активно популяризував тезу про те, що саме козаки були готові виставити 60 000 воїнів та підняти греків, аби напасти на турків.[61] Попри відсутність надійних документальних підтверджень такої масштабної участі, ця інтерпретація дозволяла автору вибудувати прямий зв'язок між козацькою мілітарною потугою та лицарським орденом.

Критика з боку професійних істориків, таких як Михайло Антонович, який ставив під сумнів володіння Борщаком правдивими джерелами,[61] мало впливала на популярність Борщакових текстів. Автор майстерно володів «живою манерою» оповіді. Це дозволяло його творам легко долати бар’єр між академічною наукою та публіцистикою.

У працях Ілька Борщака окреме місце посідає концепція «українізації» французького Просвітництва, побудована на спробах довести безпосередній ідейний вплив української політичної еміграції на провідних мислителів XVIII століття. Центральним елементом цієї гіпотези є твердження про роль Григорія Орлика як головного інформатора Вольтера під час написання «Історії Карла XII» (1731).[61] Борщак наполягав на існуванні тривалої дружби між ними, проте сучасна історична деконструкція вказує на відсутність прямих доказів таких контактів у цей період.[61]

Для легітимізації своїх тез про французьке Просвітництво дослідник застосовував стратегію «гібридного наративу», поєднуючи реальні факти з посиланнями на документи, що згодом не були виявлені іншими вченими в архівах (зокрема, у замку Дентевіль).[61] Аналогічні методи містифікації простежуються в описах імовірних зв'язків київських інтелектуалів і гетьмана Кирила Розумовського з Жаном-Жаком Руссо.[61]

Бібліографія Ілька Борщака становить:

  • Гетьман Мазепа та тодішня французька преса.// Громадська думка. Львів, 1920. № 189. 15 серпня.
  • Франція й Україна. Козаки Б. Хмельницького під Дюнкирхеном // Українська трибуна. — № 5. — Варшава, 1922.
  • Ідея Соборної України в Європі в минулому. По невиданих документах і стародавніх працях. — Париж, 1923.
  • Україна і французька дипломатія XVIII ст. // Нова Україна. — № 3. — Прага, 1923.
  • В книгозбірні гетьмана Орлика // Літературно-науковий вісник. 1923. Кн. ХІ. С. 260–266.
  • Верженн і Україна // Нова Україна. — № 12. — Прага, 1923.
  • Ідея Соборної України в Европі в минулому: по невиданих документах і стародавніх працях. Париж: Український друкар, 1923. 26 с.
  • Пилип Орлик. Вивід прав України. З рукопису родинного архіву Дентевілів у Франції // Стара Україна. — Львів, 1924. — № 9–10.
  • Гетьман Пилип Орлик і Франція. — Львів, 1924.
  • . Анна Ярославна – королева Франції // Стара Україна. 1925. № 6. С. 99–104.
  • Орлики й Герцики. Генеалогічні замітки //Стара Україна. 1925. № 11–12. С. 200–201
  • Вольтер і Україна. За невиданими документами // Україна. — Київ, 1926. — Кн. 1.
  • Шведчина й французька дипломатія // Науковий збірник за рік 1928 / ВУАН. Історична секція. Київ, 1928. Т. 27. С. 77–88.
  • Le Paix ukrainienne de Brest-Litovsk (Український мир у Брест-Литовському) // Le Monde Slave. — Paris, 1929. № 4-8.
  • La vie de Mazeppa. — Paris, 1931.
  • Великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика XV.  — Львів, 1932, — Київ, 1996.
  • Мазепа — людина і історичний діяч // ЗНТШ.  — Львів, 1933.  — Т. 152, вип. 1.
  • Іван Мазепа. Життя і пориви великого гетьмана. — Львів, 1933.
  • Шевченко у Франції: Нарис із історії французько-українських взаємин. Львів: НТШ, 1933. 66 с.
  • L'Ukraine dans la littérature de l'Europe occidentale// Le Monde Slave. — Paris, 1933.  — Т. 3–4.  — 1934.  — Т. 1–2.  — 1935.  — Т. 1.
  • Наполеон і Україна. — Львів, 1937.
  • Карпатська Україна у міжнародній грі. — Львів, 1938.
  • Войнаровський;— сестрінок гетьмана Івана Мазепи, друг Аврори Кеніґсмарк і сибірський в'язень. — Львів, 1939.
  • Hryhor Orlyk, France's Cossack General. — Toronto, 1956.
  • Слідами гетьмана К. Розумовського у Франції.  — Париж, 1957.
  • І.Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана.  — Київ, 1991.
  • Мазепа. Орлик. Войнаровський: Історичне есе.  — Київ, 1991.

Ілько Борщак також досліджував творчість французького поета українського походження Віктора Гриценка.

Література

  • Ададуров В. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. — Львів: Видавництво УКУ, 2023. — 540 с.
  • Ададуров В. Лабіринти ідентичності одного українського інтелектуала: Ілля Баршак перед Ільком Борщаком // Український історичний журнал. — К., 2020. — № 6. — С. 139 — 168 [Архівовано 10 березня 2022 у Wayback Machine.].
  • Ададуров В. Народження одного історичного міту: проблема «Наполеон і Україна» у висвітленні Ілька Борщака [Архівовано 30 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Україна Модерна. — К.—Львів, 2005. — № 9. — С. 212—236
  • Білокінь С. Післямова // Борщак І., Мартель Р. І. Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана. — К., 1991
  • Дашкевич Я. Передмова. // Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський: Історичне есе. — К., 1991
  • Дашкевич Я. Борщак — історик, що з тіні виходить // Ратуша. — 1992. — 20 жовт.
  • Дашкевич Я. Р. Ілько Борщак і його вклад в історіографію України //Вісник Київського університету. — 1990. Вип. 32.
  • Чабан Микола. Харків — Париж, 1930. Неопубліковані листи В. Підмогильного до І. Борщака. // «Спадщина», Дніпропетровськ. 1991, — № 2. — С. 13.
  • Борщак Ілько // Довідник з історії України.
  • Юсип Д. «…І час каміння збирати» // Дзвін. — 1994. — № 7.
  • Сарбей В. Хто він — Ілько Борщак // Історичний календар'99. — 1998.
  • Голобородько Я. Ю. Південний ареал. Консорціум літературної Таврії. Роман-монографія. — К.: Факт, 2007. — С. 369.
  • Матвіїшин В. Науково-публіцистична діяльність Ілька Борщака у Франції // Український літературний європеїзм. — К.: ВЦ «Академія», 2009. — С. 244—253.
  • Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
  • Гузенко Ю. І. Визначні постаті краю. Ілько Борщак (1892—1959) // Миколаївщина: літопис історичних подій. — Миколаїв, 2002.
  • Шкварець В. П. Борщак Ілько // Корифеї української науки: Нариси про видатних діячів науки і техніки. До 135-ї річниці створення Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова. — Миколаїв, 2000.
  • Шкварець В. П. Ілько Борщак // Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження. IV Миколаївська обласна наукова краєзнавча конференція «Наукові дослідження з усіх сфер і галузей України в контексті історичних проблем». Березень — квітень 2002 р. — Миколаїв, 2002.
  • Шкварець В. П. Ілля Борщак. Життя, діяльність, творчість. Монографічне дослідження. З додатком праць І. Борщака. — Миколаїв: Вид-во ТОВ ВіД; МДГУ ім. П. Могили, 2002. — 136 с.; 16 с. іл.
  • Праці Григорія Кураса, спогади і матеріали про українського історика. Видавець Лозовий В. М. Чернігів — 2010 р.

Вшанування пам'яті

Примітки

  1. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. ↑ Згідно з виявленим Вадимом Ададуровим метричним записом про хрещення; див.: Ададуров, Вадим. Лабіринти ідентичності одного українського інтелектуала: Ілля Баршак перед Ільком Борщаком… — С. 142—151. resource.history.org.ua (Українською) . Інститут історії НАН України. Архів оригіналу за 10 березня 2022. Процитовано 19 лютого 2021 року. {{cite web}}: символ нерозривного пробілу в |title= на позиції 92 (довідка)
  3. ↑ Ададуров, Вадим (2024). «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ. с. 51.
  4. ↑ Ададуров, Вадим. Лабіринти ідентичності одного українського інтелектуала: Ілля Баршак перед Ільком Борщаком… — С. 152 - 163. resource.history.org.ua (українською) . Інститут історії НАН України. Архів оригіналу за 10 березня 2022. Процитовано 19 лютого 2020 року.
  5. ↑ Ададуров, Вадим (2024). «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ. с. 56—57.
  6. ↑ Борисюк, Зоя. Борисюк З. Схотілось, як колись, стиснути Вашу руку (Листи Наталени Королевої до Ілька Борщака) / Ucraina Magna. — Вип. 2. — К., 2017. — С. 401 (PDF). chtyvo.org.ua (українською) . Інститут української археографії ім. М. С. Грушевського НАН України. Архів оригіналу (PDF) за 28 червня 2021. Процитовано 19 лютого 2021 року.
  7. ↑ Ададуров, Вадим (2024). «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ. с. 52.
  8. ↑ Ададуров, Вадим (2024). «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 54-55 с.
  9. ↑ Ададуров, Вадим (2024). «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ. с. 54.
  10. ↑ Щоденник члена української дипломатичної місії до США Ілька Борщака. UA Foreign Affairs (англ.). Процитовано 19 лютого 2021.
  11. ↑ Сам він датував свій приїзд 7 січня 1920 року і стверджував: «Я головним чином мав на увазі свої наукові студії щодо української старовини, для яких працював в архивах Відня, Копенгаги, Берліну, Риму, Неополя і Венеції. Знаючи, що в Парижі повинні бути цікаві матеріали по Ucrainica, я приїхав в Париж.» Вадим Ададуров.«Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 95.
  12. ↑ Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 109.
  13. ↑ Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 96.
  14. ↑ Проводив «майже весь свій робочий час виключно в архівах та в Національній бібліотеці», а вечорами «гарував» над працею «Україна в міжнародній політиці: Франція і Україна XVII-XVIII ст.» Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 95.
  15. ↑ Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 104.
  16. ↑ Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 105.
  17. ↑ Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 101.
  18. ↑ а б Олексій Мустафін. «Троянські вісті». Український мюнхгаузен та інші помічники більшовицьких людоловів. Київ24. 2024-02-15.
  19. ↑ В. Ададуров. Переставляючи слова у століттях. С. 295–326.
  20. ↑ Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції. szru.gov.ua (ua) . Процитовано 9 квітня 2025.
  21. ↑ Причини створення комітету він пояснював «виснаженістю українського народу», «зневірянням українських інтелектуалів на чужині» та пошуком «діалогу з радянською владою», називаючи це політикою «меншого зла». Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 113-114.
  22. ↑ Ададуров Вадим. Историк и политика: Илько Борщак во Франции в 1925—1928 гг.//Французский ежегодник. 2022, с.302-309
  23. ↑ Борщак писав своєму приятелеві  Грицькові Лисенку, що вся праця з підготовки змісту газети лягла на його плечі й це дуже обмежило його в заняттях історичними студіями. Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 116.
  24. ↑ Свій розрив із петлюрівським середовищем він описував як крок чесної та принципової людини, яка не хотіла брати участі в сумнівних оборудках, як-от визнання приналежності Західної України до Польщі. Він не змирився з Варшавським договором- цією, як він писав, «поразкою для всього історичного минулого України». Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 99.
  25. ↑ Сам він заперечував отримання грошей від радянського посольства, заявляючи: «Я не є громадянином СРСР і не маю жодних стосунків із радянським посольством», а газету називав збитковою, що тримається на передплаті та його гонорарах. Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 118-119.
  26. ↑ У листах до Юрія Шереха і Юрія Луцького Борщак лаконічно згадував щодо Хвильового: «Я сам дістав йому візу і він жив у мене». Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 127-128.
  27. ↑ Ададуров Вадим. Историк и политика: Илько Борщак во Франции в 1925—1928 гг.//Французский ежегодник. 2022, с.319-326
  28. ↑ Пізніше, у 1949 році Борщак писав Леву Окіншевичу, що він вже 20 років як відійшов від усього й ніколи не приступить. «... я назавжди сказав "досить"». Вадим Ададуров. «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ, 2024. с. 126.
  29. ↑ У 1930 р. Михайло Тишкевич стверджував, що ідея розробки теми « Наполеон і Україна » належала таки йому :Вибираючися на ту війну, Наполеон, який завжди цікавився козаччиною, казав був своєму офіціяльному історіографові Лезюрі написати її повну іс- торію. Книга ця для його особистої потреби написана і напечатана тільки у трьох примірниках, находиться ще і нині в національній паризькій бібліотеці ( її хотів використати в 1920. історик Доде, якого голова української делегації просив написати більшу працю про Україну і який був на це этодивсь. На жаль, матеріальне становище тодішної делегації не позволило на це Ідея Тишкевича стала особливо актуальною після 1921 року, коли у Франції широко відзначали сторіччя смерті Наполеона. Однак нею скористався інший дослідник — Борщак, який після виключення з української делегації почав розробляти цю тему самостійно. Коли Тишкевич у 1923 році заявив про свою першість у вивченні зарубіжних джерел з історії України і назвав Борщака лише виконавцем своїх доручень, це викликало гострий конфлікт. Борщак різко відреагував, звинувативши Тишкевича у неправдивих заявах і навіть у маніпуляціях з документами. Він надіслав обуреного листа до редакції журналу, в якому намагався захистити свою репутацію і довести, що саме він є першовідкривачем у цій темі. Також Борщак звинувачував Тишкевича у використанні його матеріалів. Проте редактор журналу Дмитро Донцов став на бік Тишкевича і відмовився публікувати лист Борщака. Більше того, він піддав Борщака різкій критиці, звинувативши його у співпраці з проросійськими колами. Конфлікт між дослідниками загострився ще більше, і згодом Донцов негативно оцінював діяльність Борщака, особливо його публікації після вбивства Симона Петлюри.
  30. ↑ Ададуров, Вадим (2024). «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ. с. 140.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки із зайвим розташуванням у параметрі publisher (посилання)
  31. ↑ Там само. с. 141.
  32. ↑ а б в г Там само. с. 139.
  33. ↑ а б Там само. с. 141.
  34. ↑ а б Там само. с. 140.
  35. ↑ Там само. с. 142.
  36. ↑ Ададуров, Вадим (2024). Переставляючи слова у століттях: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ. с. 15.
  37. ↑ Там само. с. 62—65.
  38. ↑ Там само. с. 65—66.
  39. ↑ Там само. с. 65—72.
  40. ↑ Там само. с. 72.
  41. ↑ Там само. с. 75—76.
  42. ↑ Там само. с. 77.
  43. ↑ Там само. с. 79—81.
  44. ↑ Там само. с. 81.
  45. ↑ а б Там само. с. 84—85.
  46. ↑ Там само. с. 89—91.
  47. ↑ Там само. с. 90—91.
  48. ↑ Там само. с. 289, 295—326.
  49. ↑ Там само. с. 286.
  50. ↑ Там само. с. 82—83, 384.
  51. ↑ Ададуров, Вадим (2024). «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ. с. 257.
  52. ↑ а б Ададуров, Вадим (2024). «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ. с. 379.
  53. ↑ Ададуров, Вадим (2024). «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ. с. 257—258.
  54. ↑ Так само. с. 259.
  55. ↑ а б Ададуров, Вадим (2024). Переставляючи слова у століттях: інтелектуальна біографія Ілька Борщака. Львів: Видавництво УКУ. с. 17.
  56. ↑ Так само. с. 143—145.
  57. ↑ Ададуров, Вадим (2024). «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака (Українська) . Львів: Видавництво УКУ. с. 138.
  58. ↑ Так само. с. 134—135.
  59. ↑ Так само. с. 138—139.
  60. ↑ а б Мельников, Є. (2002). Ілля Борщак: життя, діяльність, творчість (Українською) . Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. с. 65.
  61. ↑ а б в г д е ж и к л м н п Ададуров, Вадим (2024). «Переставляючи слова у століттях»: інтелектуальна біографія Ілька Борщака (Українською) . Львів: Видавництво УКУ. с. 297—345.
  62. ↑ Борщак, Ілько (1923). Ідея Соборної України в Европі в минулому (Українською) . Прага. с. 32.

Посилання

Зовнішні відеофайли
1. Творець історичних міфів. Історична правда // Канал «Espreso.tv» на YouTube, 30 травня 2021.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).