YaChudo

Асса (фільм)

Переглядів: 0. Оновлено 03.11.2026.

АССА
рос. АССА
Жанрдраматичний фільм[1], кримінальний фільм, молодіжний фільм, music-themed filmd і романтичний фільм Редагувати інформацію у Вікіданих
РежисерСергій Соловйов Редагувати інформацію у Вікіданих
СценаристСергій Лівнєв і Сергій Соловйов Редагувати інформацію у Вікіданих
У головних
ролях		Тетяна Друбіч, Станіслав Говорухін, Сергій Бугаєвd, Дмитро Шуміловd, Олександр Баширов, Анатолій Сливников, Ілля Іванов, Віктор Цой, Каспарян Юрій Дмитрович, Сергій Риженко, Тимур Новиков, Андрій Крісановd, Георгій Гур'янов, Кирило Козаковd, Олександр Домогаров, Дмитро Долинінd і Олександр Іншаков Редагувати інформацію у Вікіданих
ОператорПавло Лебешев Редагувати інформацію у Вікіданих
КомпозиторБорис Гребенщиков Редагувати інформацію у Вікіданих
КінокомпаніяМосфільм Редагувати інформацію у Вікіданих
Тривалість148 хв.
Моваросійська Редагувати інформацію у Вікіданих
КраїнаСРСР СРСР
Рік1987
IMDbID 0094683 Редагувати інформацію у Вікіданих
Наступний2-Асса-2 Редагувати інформацію у Вікіданих
CMNS: АССА у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

«АССА» (рос. «АССА») — радянсько-російський художній фільм, режисера Сергія Соловйова, один із центральних символів епохи «Перебудови».[2][3] Фільм набув культового статусу насамперед завдяки тому, що вивів радянську рок-музику з андеграунду в мейнстрім, зробивши її голосом цілого покоління. За задумом режисера, музичний супровід стрічки склали твори деяких найбільш прогресивних гуртів того часу: «Акваріум» (Борис Гребенщиков), «Браво» (Жанна Агузарова) та «Кино» (Віктор Цой). Бюджет стрічки становив 650 тисяч рублів.[4]

Зйомки фільму розпочалися у 1986 році. Хоча в обмежений прокат стрічка вийшла у листопаді 1987 року,[5] справжньою культурною подією стала масштабна прем'єра в Москві, що відбулася 1 квітня 1988 року в Будинку культури Московського електролампового заводу (БК МЕЛЗ) (нині — «Палац на Яузі»).[6] Прем'єра супроводжувалася безпрецедентним 10-денним арт-рок-парадом «Асса», де виступи рок-гуртів «Кино», «Аквариум», «Звуки Му» поєднувалися з виставками художників-андерґраундників у фоє БК. Надалі презентації стрічки по всій країні супроводжувалися масштабними культурними акціями: рок-концертами, тематичними фестивалями та художніми перформансами, що перетворювало кожен показ на комплексну мистецьку подію.[7]

За час прокату по країні «Ассу» переглянуло 17 млн 800 тис.[2] глядачів (за іншими даними — до 28[4] мільйонів за перший рік). Фінальна пісня Віктора Цоя «Змін, ми чекаємо на зміни», що звучить на тлі масового мітингу, стала втіленням суспільних настроїв кінця 1980-х років та справжнім гімном Перебудови.[8]

Культурно-історичне значення та рецепція

У 1984 році Міністерство культури СРСР видало наказ № 361 «Про заходи щодо впорядкування діяльності вокально-інструментальних ансамблів, підвищення ідейно-художнього рівня їхнього репертуару».[9] У документі зазначалося:

Запретить прокручивание в г. Москве записей ансамблей «Альянс», «Гулливер», «Примус», «Зигзаг», «Кино», «ДДТ», «Аквариум», «Машина времени», «Браво» и др., в творчестве которых допускаются искажения советской действительности, пропаганда чуждых нам идеалов и настроений.

— Наказ Міністерства культури СРСР № 361 від 25 липня 1984 року

Зміна державної політики під впливом суспільних процесів зумовила перегляд ставлення до рок-музики. Хоча гурт «Кіно» раніше фігурував у списках виконавців, репертуар яких було визнано невідповідним офіційним критеріям художності, вихід у 1987 році стрічки Сергія Соловйова «Асса» засвідчив легалізацію колективу в офіційному культурному просторі.[9]

Після червневого пленуму ЦК КПРС 1987 року в СРСР розпочалося впровадження програми радикальних економічних реформ, що передбачала заміну адміністративних методів управління економічними. Цей курс, що отримав назву «перебудова», базувався на концепції «нового політичного мислення» та демократизації системи, що фактично означало перехід до моделі ринкового соціалізму. Державна політика реформ у поєднанні з принципами «гласності» створила умови для трансформації статусу рок-культури: вона перейшла з категорії підпільного явища до легалізованого сегменту масової культури, отримавши доступ до офіційних каналів розповсюдження та кіновиробництва. Ухвалення закону про підприємництво у 1988 році створило юридичні умови для виходу музичних доходів із «тіні» та офіційного визнання праці артистів.[10]

Вихід фільму на екрани став знаковою подією для українського культурного простору наприкінці 1980-х. Зокрема, у серпні 1988 року тогочасна преса, відзначаючи День радянського кіно, звертала увагу на нові тенденції в кінематографі, які відображали настрої молоді того часу та появу нових екранних образів, таких як герой Віктора Цоя.[11] Резонанс навколо фільму «Асса» в українській періодиці став відображенням процесів перебудови та гласності. Тогочасна критика розглядала стрічку не лише як новий візуальний стиль, а й як вираження прагнень покоління до оновлення. У публікаціях того періоду аналізувалося, чи є зацікавленість фільмом короткочасною модою ("Осанною"), чи вона відображає глибокі соціальні зрушення в суспільстві наприкінці 1980-х.[12]

У совєтології випуск «Асси» використовується як ключовий орієнтир моменту, коли Перебудова остаточно охопила масову культуру та увійшла у свою розквітну фазу. Це можна пояснити тим, що фільм був першим санкціонованим фільмом, в якому виступала група «Кіно».[13] Хоча деякі західні дослідники зауважують відсутність прямих причинно-наслідкових зв’язків у цьому процесі, тогочасна реакція всередині СРСР свідчить про зворотне. Тогочасна українська преса прямо підтверджує цей зв'язок. В українському культурному просторі успіх фільму прямо пов’язували з офіційною політикою Михайла Горбачова — гласністю та демократизацією.[11] У серпні 1988 року в офіційних молодіжних виданнях зазначалося, що у кінематографі того періоду «теж відчувається перебудова, перехід на принципи демократії, гласності, творчої самостійності»[11]. Поява стрічки Соловйова сприймалася як результат створення кіностудій нового типу, де художнє керівництво обиралося на демократичній основі, що в умовах гласності ставало запорукою «удосконалення форми і змісту десятої музи мистецтва».[12] Вже після смерті Віктора Цоя, у 1990 році, підкреслювалося, що його статус кумира закріпився саме завдяки участі у знакових фільмах «Асса» та «Голка».[14] Хоча роль Віктора Цоя у фільмі була епізодичною, саме фінальна сцена з піснею «Змін ми чекаємо, змін» стала символом суспільних настроїв. Разом із головною роллю у стрічці «Голка», участь в «Ассі» вивела музиканта з андеграунду в мейнстрім. Вже після його смерті публікації під символічними назвами, як-от «Але я збитий з ніг дощем» (цитата з пісні «Дождь для нас»), вказували на глибокий емоційний зв'язок аудиторії з творчістю Цоя, закладений саме цими знаковими фільмами епохи Перебудови.[15] Стрічка «Асса» отримала значний суспільний резонанс як у СРСР, так і за кордоном.[12] Тенденції в українській публіцистиці того часу корелювали з оцінками західних оглядачів: зокрема, у The New York Times зазначали, що в умовах лібералізації державної політики гурт «Кино» зберіг затребуваність завдяки відсутності афіліації з урядовими інституціями.[16] У західній критиці постать Віктора Цоя часто аналізували через знайомі культурні архетипи, зокрема порівнюючи його статус у радянській культурі зі статусом Джеймса Діна в США,[прим. 1][17] або Брюса Лі.[18]

Сприйняття етнічного походження Віктора Цоя західною аудиторією відбувалося крізь призму голлівудського та гонконзького кінематографа. Західні медіа використовували асоціації з бойовиками для адаптації образу музиканта під запити іноземного ринку. Дослідники визначають це як «транснаціональне конструювання образу», що сприяло інтеграції радянського року в глобальний контекст, проте водночас заклало підвалини міфології, яку згодом реартикулювала державна пропаганда.[18] У науковому дискурсі такий формат рок-культури розглядається як інструмент «м'якої сили» (soft power) або механізм каналізації суспільної напруги: абстрактний характер вимог «змін» у текстах пісень дозволяв владним структурам здійснювати внутрішню реформацію без прямої загрози системі.[19] Таким чином, постать Цоя як символу трансформацій стала частиною складніших політичних процесів, де культурна ідентичність артиста використовувалася для досягнення стратегічних кабінетних цілей.

Дослідники зазначають, що навіть короткотривала поява музиканта у фіналі стрічки — тривалістю близько трьох хвилин — виявилася достатньою, щоб надати фільму статусу епохального твору та змінити його сприйняття аудиторією.[20] Вихід картини сприяв переходу Цоя з андеграундного середовища до статусу лідера покоління, що підтверджується тогочасною внутрішньою та зовнішньою аналітикою. Фільм став точкою відліку для визнання творчості музиканта на міжнародному рівні.

Хоча зйомки масштабного пізньорадянського кінопроєкту «Асса» Сергія Соловйова проходили в Криму, вона була продуктом централізованої радянської (і значною мірою російської) кіносистеми — зокрема Ялтинської кіностудії, яка в той період функціонувала як філія московських кіноструктур (зокрема кіностудії ім. Горького та «Мосфільму»).[21] Це зумовило приналежність фільму до російського радянського кіноконтексту. Натомість київська короткометражка «Кінець канікул», створена на студії «Укртелефільм», представляла іншу лінію — незалежне музичне кіно, що виникало безпосередньо в українському культурному просторі.

Журналіст Іван Сухов, аналізуючи роль музичної культури у суспільних трансформаціях, застерігав від перебільшення впливу рок-музики на політичні процеси в СРСР. Визнаючи значущість протестного потенціалу пісень того періоду, він водночас підкреслював, що визначальну роль у розпаді радянської системи відіграли фундаментальні економічні та політичні чинники, а не культурна складова.[22]

Естетика та спадщина

На початку 1980-х рок-музика в Радянському Союзі була в основному підпільним рухом.[10] Записи гуртів із Заходу контрабандою ввозилися в країну, і існував суворий державний контроль за публічною концертною діяльністю. У цьому контексті вихід фільму «Асса» став ключовим етапом інтеграції представників ленінградського рок-клубу до офіційного медійного простору, що підкреслювало зміни в офіційній радянській політиці щодо молодіжної культури. Пряма участь гурту «Кино» у фінальній частині фільму символізувала легалізацію андеграундного мистецтва та його перехід у площину масового вжитку. Фільм «АССА» став символом стрімких культурних змін, що відбуваються в СРСР — змін, які почалися з нової політики Михайла Горбачова — гласності (відкритості) та перебудови (політичної та економічної перебудови).

Сергій Соловйов, який розпочав кар’єру екранізаціями класики (зокрема творів А. Чехова «Знічев’я» та «Пропозиція»), у період Перебудови став головним реєстратором її «музичної складової». Саме тоді режисер близько зійшовся з представниками радянського андерґраунду, що вилилося у створення його найзнаковішої стрічки «Асса».[23] Побудований як поєднання детективної драми та музичного перформансу, цей фільм критики згодом характеризували як «трагедію багатьох занапащених життів».[24] У цьому контексті залучення рок-музикантів виглядало як спроба легітимізації "соціального заповідника", в якому існував ленінградський рок-клуб, перетворюючи підпільну енергію на головний інструмент деконструкції радянського міфу.[25] Держава спочатку намагалася каналізувати енергію протесту в кероване русло, а згодом Соловйов через «Ассу» зробив цей процес масовим. Масштаби цієї централізованої кіносистеми наочно демонструють показники стрічки: при бюджеті у 650 тисяч рублів вона зібрала у прокаті близько 40 мільйонів рублів.[4] Статус культової класики,[21] якого стрічка набула в пізньорадянський період, підкреслює її важливість.

Важливим аспектом естетики фільму стала особиста ідеологічна установка Віктора Цоя щодо своєї екранної присутності. У документальних інтерв'ю музикант пояснював, що його участь у кіно була свідомою спробою змінити ситуацію в радянському кінематографі, який він вважав орієнтованим виключно на «покоління батьків» (парафраз рядків його пісні про «зле біле коліно»). Цой наголошував на відсутності в тогочасній культурі архетипу «супергероя» або постаті рівня «Бога», які були б здатні на надзвичайні вчинки і яких гостро потребувала молодь.[26] Музикант скромно зауважував, що хоча він сам, можливо, не зовсім підходить на таку роль, проте за відсутності інших подібних постатей він прагне самостійно започаткувати цю лінію в кіно. Своє рішення зберігати в кадрі незмінний сценічний образ він обґрунтовував бажанням започаткувати лінію героїв-переможців, вважаючи такий імідж найбільш затребуваним і органічним для тогочасного соціального запиту.[26] Таким чином, поява Цоя у фіналі «Асси» була не просто музичним номером, а цілеспрямованою маніфестацією нового культурного героя.

З історичної дистанції критики відзначають ідеологічний розкол між початковим меседжем фільму та подальшою політичною діяльністю його учасників. Виконавець головної ролі С. Бугаєв («Африка») став довіреною особою В. Путіна та публічним прихильником ідеології дугінізму.[27] Виконавець ролі Кримова С. Говорухін очолював передвиборчий штаб В. Путіна та виступав ініціатором обмежувальних законів у сфері культури.[28] Окремо відзначається позиція О. Баширова, який внесений до санкційних списків за активну підтримку анексії Криму та пропагандистську діяльність на окупованих територіях України.[29]

На цьому тлі позиція Віктора Цоя, зафіксована в документальних джерелах періоду зйомок, виглядає етично послідовною. В інтерв'ю 1987 року музикант наголошував, що у майбутньому прагне насамперед відсутності «проблем та війни», зазначаючи, що хоче лише продовжувати займатися музикою.[26] що прямо контрастує з пізнішим схваленням воєнних дій іншими творцями «Асси».

У кінознавстві «Ассу» нерідко розглядають як пролог неофіційної трилогії, групуючи її з наступними картинами Соловйова («Чорна троянда — емблема печалі, червона троянда — емблема кохання», 1989; «Дім під зоряним небом», 1991), що разом утворюють цикл, об’єднаний специфічною атмосферою пізньорадянського абсурдизму та сарказму, де передчуття краху імперії передане через трагікомічні долі героїв.[30][28] Сам режисер неодноразово переглядав ці зв'язки, пропонуючи альтернативні поєднання своїх робіт залежно від контексту сприйняття. В останні роки він пов’язував «Ассу» радше з пізнішими проєктами, як-от «2-Асса-2» та «Анна Кареніна», що робить будь-яке групування його фільмів відкритим для дискусій.[30]

Рефлексуючи над епохою Перебудови та пояснюючи свій стан «передчуття краху», Соловйов згодом зазначав, що успіх та статус «Асси» значною мірою стали збігом обставин. За словами режисера, він не мав наміру створювати «документ епохи» чи займатися соціальною футурологією, намагаючись передбачити майбутнє поколінь.[28] Соловйов підкреслював, що багато речей у фільмі, які сьогодні сприймаються як політичні символи, виникли спонтанно, додаючи з притаманним йому сарказмом, що він би взагалі не став про це говорити, «якби не Горбачов».[28] У післярадянський період Сергій Соловйов зберіг лояльність до російських владних структур. Після анексії Криму Росією режисер підтримував контакти з окупаційною адміністрацією півострова. Зокрема, на запрошення Сергія Аксьонова[28][31] Соловйов неодноразово відвідував Крим для участі в культурних заходах та кінофестивалях, що використовувалися російською пропагандою для легітимізації анексії в культурному полі. Така діяльність режисера стала логічним продовженням його ролі як "системного ліберала", який, попри репутацію автора фільмів про свободу, послідовно підтримував державні наративи РФ.

Сюжет

Драматичний фільм розповідає про молоду дівчину, яка від нудьги пов'язує свою долю з великим бандитським авторитетом. Події фільму відбуваються взимку 1980 року у Ялті.

Молода медсестра Аліка (Тетяна Друбіч) знайомиться зі своїм пацієнтом Андрієм Валентиновичем Кримовим — цеховиком, кримінальним авторитетом і великим фінансовим шахраєм. Щоб вкрасти цінну скрипку до Ялти приїжджає старіючий мафіозі. Його супроводжує молода кохана Аліка. Очікуючи коханця в зимовій Ялті, вона на одну ніч знімає кімнату в будинку випадкового знайомого, молодого хлопця на прізвисько Бананан. Талановитий рок-музикант Бананан (Сергій «Африка» Бугаєв) закохується в Аліку.

Поступово Аліка захоплюється Банананом і все менше часу проводить із Кримовим, чим викликає у того ревнощі і роздратування. Бананан працює нічним сторожем у театрі і співає зі своїми друзями в одному з міських ресторанів. Про себе він говорить: «Я живу в заповідному світі моїх снів». Одночасно в самому театрі проходять гастролі артистів-ліліпутів. Один з них, Альберт, є давнім другом і колишнім спільником Кримова.

В той самий час за самим Кримовим пильно стежать бездарні працівники спецслужб (міліції та агенти КДБ). Але Аліка нічого про це не знає. В Ялті Кримов планує викрасти скрипку Гварнері. Саму операцію він доручає Альберту в оплату старого боргу. Альберт що не бажає повертатися до криміналу, здійснює самогубство, стрибнувши з теплохода. Його дружина Зоя тяжко переживає смерть чоловіка. Після її від'їзду Аліка знаходить в їхній кімнаті пістолет.

Один зі спільників передає Кримову знімок Аліки й Бананана, зроблений у фотокабіні, що сильно розлючує його. Зпочатку Кримов намагається залякати Бананана, ледь не втопивши його під час далекого запливу у море, а після намагається підкупити його, підлаштувавши йому великий виграш на іподромі і пропонує йому на пару тижнів виїхати з Ялти, поки він з Алікою не поїде, але Бананан відмовляється і підписує собі смертний вирок. Підручні Кримова викрадають і вбивають його, а тіло викидають у море. Кримов вмовляє Аліку поїхати з ним, але, отримавши відмову, повідомляє про вбивство Бананана. Вражена Аліка у стані афекту стріляє в спину Кримову з пістолета і вбиває його.

В епілозі фільму афроамериканець Вітя, друг і одногрупник Бананана, приводить Віктора Цоя, фронтмена «Кино», для працевлаштування співаком в ресторан. Віктор Цой в фільмі грає самого себе. Сцена побудована на зіткненні двох адміністративних реальностей: представниця адміністрації зачитує молодому співаку перелік регламентів поведінки артиста естради, які фактично дублювали положення тогочасних обмежувальних наказів Міністерства культури.[9] Цой оголошує, що він поет, і не дочекавшись кінця нудного інструктажу виходить і приєднується до групи очікування. Відмова музиканта від дискусії чи аргументації на захист свого репертуару продемонструвала перехід до нової моделі комунікації: не дочекавшись завершення інструктажу, Цой виходить на сцену для виконання пісні.[9] На сцені Віктор Цой відстороненно і разом з тим рішуче співає пісню «Хочу перемен!».[32] Така поведінка героя, що поєднувала відстороненість із рішучістю, засвідчила нівелювання потреби в офіційному схваленні творчості. Зростання кількості слухачів у залі та ігнорування встановлених регламентів стали екранним втіленням фактичної втрати цензурними механізмами їхньої регулятивної функції в умовах суспільних трансформацій кінця 1980-х.[9] У міру розвитку пісні кадри змінюються, а камера обертається, демонструючи гурт уже на сцені Зеленомого театру (що вміщував 4–5 тисяч глядачів[4]). Ефектний вихід Віктора Цоя у фіналі «Асси» перед морем захопленої молоді з вогниками в руках довів до свідомості всієї країни Рад, що з’явилася нова супергрупа.[33] «Електричний» драйв його голосу та тисячі запалених свічок перетворили цю фінальну сцену на символ звільнення музики від державних обмежень, який вивів Цоя до масової аудиторії та зробив його «символом змін».[33] Сцена про молодого музиканта, який повстає проти радянського апаратчика майже не пов'язана з сюжетом. Віктор Цой був не стільки проти влади в плюші, скільки оспівував особисту свободу. Оглядачі наголошують на екзистенційному характері головного музичного твору фінальної сцени: пісня сприймалася не як зовнішній соціальний протест, а як вираження внутрішнього, особистісного запиту на зміни.[34] Таке трактування зміщує акцент із суто політичних вимог на глибинні психологічні трансформації індивіда в умовах мінливого соціуму. Контекст Радянського Союзу наприкінці 1980-х років, коли режим мав ось-ось впасти, лише посилив це повідомлення. Не дивно, що люди сприйняли її як пісню про політичні та соціальні зміни.[22] Пісня «Хочу перемен!» міцно асоціювалася з соціальними змінами в Радянському Союзі часів «Перебудови і гласності» наприкінці 1980-х років. Цей період Марина Тимашева охарактеризувала як час очікування суспільних змін.[35]

Інша експериментальна сцена показує, як одного з прихильників Кримова (Олександра Баширова) допитують про злочинну діяльність Кримова. Намагаючись уникнути інформаторства (або, на сленгу, «стукач»), Боширов прикидається божевільним і читає монолог про те, що його травмувала смерть Юрія Гагаріна.[36]

Паралельно у фільмі присутня ще одна другорядна сюжетна лінія, що переносить на екран епізоди книги що читає Кримов — «Грань віків» радянського письменника та історика Натана Ейдельмана про останні дні життя і вбивство Павла I (12 (24) березня 1801 року), яку Кримов читає протягом усього фільму.

Фільм примітний багатьма експериментальними сценами, які лише віддалено пов'язані із сюжетом: сюрреалістичні сни Бананана, «виноски» з поясненням російського рок-сленгу та виконання повних російських рок-пісень гуртами «Акваріум», «Браво», «Союз композиторів», Юрієм Чернавським з (рос.)«Веселыми ребятами» та «Кіно». Борис Гребєнщиков з «Акваріума» написав інструментальний саундтрек до фільму, і він також згадується в діалогах фільму: Бананан каже Кримову, що Гребєнщиков «це Бог, який випромінює світло».

Актори

Це перший офіційно толерований фільм, в якому з'являються андерграундні артисти. У той час «Кіно» вже був популярним андеграундним гуртом, і це був їхній прорив до основної аудиторії.
  • Сергій «Африка» Бугаєв у ролі Бананана
  • Дмитро Шумілов — Вітя, друг Бананана
  • Світлана Тормахова — Марія Антонівна, мама Бананана
  • Тетяна Друбіч — Аліка
  • Станіслав Говорухін — Андрій Валентинович Кримов
  • Віктор Бешляга — Альберт Петрович
  • Аніта Жуковська — Зоя, дружина Альберта
  • Олександр Баширов — у ролі злодія Шуріка Бабакіна
  • Анатолій Сливніков — злочинець
  • Герман Шорр — злочинець Блейн
  • Ілля Іванов — злочинець Болл
  • Олександр Домогаров — Олександр I
  • Дмітрій Долінін — Павло I
  • тв інші.

У фільмі епізодичні ролі самих себе зіграли Віктор Цой, Юрій Каспарян, Сергій Риженко, Тимур Новіков, Андрій Крисанов і Георгій Гур'янов.

Саундтреки

(рос.)«Здравствуй, мальчик Бананан» — Юрій Чернавський та Весёлые ребята
(рос.)«Иду на ты» (Я йду до тебе) — Борис Гребенщиков і Акваріум
(рос.)«ВВС» (Повітряні сили) — Олександр Сініцин і гурт «Союз композиторів»
(рос.)«Мочалкин блюз» — Борис Гребенщиков і Акваріум
(рос.)«Плоскость» — Борис Гребенщиков і Акваріум
(рос.)«Старик Козлодоев» (Старий Козлодоєв) — Борис Гребенщиков і Акваріум
(рос.)«Город золотой» — Борис Гребенщиков і Акваріум
(рос.)«Чудесная страна» — Жанна Агузарова і Браво
Хочу змін — Віктор Цой і Кіно

Примітки

  1. ↑ У контексті західної культурної критики порівняння Віктора Цоя з Джеймсом Діном має соціокультурний характер. Воно ґрунтується на схожості екранних образів «бунтівного одинака», лаконічному стилі та спільних біографічних обставинах, зокрема загибелі обох артистів унаслідок ДТП. Оглядачі також зазначали, що популярність «Кіно» була зумовлена відсутністю політизації творчості у радянському розумінні: фокус на особистісному досвіді та екзистенційних темах резонував із запитами молоді сильніше за офіційні гасла.

Джерела

  1. ↑ http://www.imdb.com/title/tt0094683/
  2. ↑ а б Виктор Цой — жизнь как кино (рос.). Режисери: Ірина Ван, Сергій Холодний. У ролях: Максим Полак, Віктор Цой, Олександр Цой, Мар’яна Цой, Марина Смирнова, Наталія Разлогова, Валентина Цой, Роберт Цой, Олексій Рибін, Георгій Гур’янов. 2005.{{cite AV media}}: Обслуговування CS1: Сторінки, що використовують параметр others без параметра author або editor у cite AV media (notes) (посилання)
  3. ↑ Эндрю Соломон. The Irony Tower. Советские художники во времена гласности. М., Ad Marginem, 2013
  4. ↑ а б в г Шакиров, Мумин (Серпень 03, 2003). Лицом к событию: Сергей Соловьев. svoboda.org (рос.) . «Радіо Свобода». Процитовано 12 березня 2026.
  5. ↑ Літопис. 1987 рік (рос.). www.yahha.com. Архів оригіналу за 25 квітня 2017.
  6. ↑ Премьера фильма «Асса». Телепрограмма «Взгляд», 01/04/1988.
  7. ↑ Троїцький, Артемій (20 вересня 2025). 1.10. Кризис и потери русского рока. Курс лекций «История русского рока» (рос.). YouTube-канал «Веселый ветер!». Подія сталася на 0:04:38.
  8. ↑ Гайдай О. Кам'яний гість. Ленін y Центральній Україні. Видання друге / Олександра Гайдай. — Київ: K.I.C., 2018. — 280 с. ISBN 978-617-684-198-2 (стор.: 63)
  9. ↑ а б в г д Бобраков-Тимошкін, Олександр (13 липня 2009). Новый Цой родится в интернете?. svoboda.org (рос.) . «Радіо Свобода».
  10. ↑ а б Шрек, Карл (21 квітня 2014). Шпигуни і рок-н-рол у сутінках Холодної війни. radiosvoboda.org. «Радіо Свобода». Процитовано 8 листопада 2025.
  11. ↑ а б в Гельман І. Сьогодні — день радянського кіно // «Молодий комунар»: орган Кіровоградського обкому ЛКСМУ. — 1988. — № 35 (4010) (27 серпня). — С. 4.
  12. ↑ а б в Романов Л. Осанна «Ассі»? // «Молодий комунар»: орган Кіровоградського обкому ЛКСМУ. — 1988. — № 35 (4010) (27 серпня). — С. 4.
  13. ↑ Первый канал отметит юбилей Сергея Соловьева документальным фильмом о нем (рос.). InterMedia. 20 серпня 2019.
  14. ↑ Тишко З. Віктор залишається зіркою!!! // «Молодий комунар»: орган Кіровоградського обкому ЛКСМУ (МДС (Молодіжна демократична спілка)). — 1990. — № 51 (4130) (8 грудня). — С. 7.
  15. ↑ У колі муз. В. Цой. «Але я збитий з ніг дощем» // «Молодий комунар»: газета Кіровоградської обласної комсомольської організації. — 1991. — № 11 (4144) (16 березня). — С. 9.
  16. ↑ Watrous, Peter (22 серпня 1990). Viktor Tsoi, Singer And Songwriter, 28; Star of Soviet Rock. nytimes.com (англ.) . «The New York Times».
  17. ↑ Barringer, Felicity (17 серпня 1990). Viktor Tsoi, 28, Soviet Rock Star. The New York Times (англ.). с. D19.
  18. ↑ а б Lee, Steven S. (2023). Deterritorialized Nationality: Viktor Tsoi Saves the World. Slavic Review. Cambridge University Press. 81 (4): 940—961. doi:10.1017/slr.2023.11.
  19. ↑ Steinholt, Yngvar B. (2005). Rock in the Reservation: Songs from the Leningrad Rock Club 1981-1986. Mass Media Music Scholars' Press. ISBN 978-0970168412. (Ключове дослідження того, як Ленінградський рок-клуб контролювався КДБ і як рок-музика ставала частиною санкціонованого державою «дозволеного протесту).
  20. ↑ Фанайлова, Елена (15 серпня 2010). 20 лет без Цоя. svoboda.org (рос.) . «Радіо Свобода».
  21. ↑ а б Клименко, Валентина (19 серпня 2004). Море продюсерів. umoloda.kyiv.ua (укр.) . «Україна молода». Процитовано 12 березня 2026.
  22. ↑ а б Тлісова, Фатіма (22 липня 2011). Олександр Лукашенко rocks. holosameryky.com (рос.) . «Голос Америки».
  23. ↑ Валентина Серикова (6 вересня 2007). Сергей соловьев: «самой крепкой моей семьей была последняя, потому что мы почти сразу с Таней Друбич стали жить отдельно». fakty.ua (рос.) . Факти та коментарі. Процитовано 1 червня 2026.
  24. ↑ Друженко, Тетяна (18 серпня 2017). Розбиті зміни. zn.ua (укр.) . «Дзеркало тижня». Процитовано 12 березня 2026.
  25. ↑ Волчек, Дмитро (26 червня 2013). Ноль-объекты. svoboda.org (рос.) . «Радіо Свобода». Процитовано 13 березня 2026.
  26. ↑ а б в Стінгрей, Джоанна (15 серпня 2025). «Кіно-фільм» (Kino-Film) documentary (Документальний фільм). Подія сталася на 42:46 - 43:19, 50:57, 54:36.
  27. ↑ Конеген, Світлана (11 лютого 2016). «Политики – мертвые, а я хочу жить». Радіо Свобода (рос.). Процитовано 17 березня 2026.
  28. ↑ а б в г д Супер, Роман (18 травня 2016). "Все пошло к чертовой матери". svoboda.org (рос.) . «Радіо Свобода». Процитовано 13 березня 2026.
  29. ↑ Оновлений Перелік осіб, які створюють загрозу національній безпеці. Апарат РНБО України. 13 грудня 2022.
  30. ↑ а б Сулькін, Олег (14 грудня 2021). С уходом Сергея Соловьева ушла эпоха. golosameriki.com (рос.) . «Голос Америки». Процитовано 12 березня 2026.
  31. ↑ Павлюк, Олег (13 грудня 2021). Помер режисер стрічки "Асса" Сергій Соловйов. suspilne.media (укр.) . «Суспільне Новини».
  32. ↑ Мусієнко Н.Б. Як у магічному кристалі... Авангард і гламур у дзеркалі екрану / Наукове видання. Культура і Сучасність: альманах. — К.: Міленіум, 2010. — № 2. — 222 с. (стор.: 117)
  33. ↑ а б Рильов, Костянтин (19 серпня 2005). Віктор Цой — вічний підліток і боєць. day.kyiv.ua (укр.) . «День». Процитовано 26 травня 2026.
  34. ↑ Поляковская, Елена; Рогачева С., Скрыльников А. (21 червня 2012). Вспоминая Виктора Цоя. svoboda.org (рос.) . «Радіо Свобода».
  35. ↑ Тимашева, Марина (15 червня 2006). «Шведские военнопленные в Сибири», фестиваль старинного танца и студенческие театры на фестивале, живые и мертвые на 17 Российском фестивале «Кинотавр». svoboda.org (рос.). «Радіо Свобода».
  36. ↑ КИНО в КИНО (рос.). fuzz-magazine.ru. 2007–08. Архів оригіналу за 20 травня 2015.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)

Див. також

Фільми Радянського Союзу Це незавершена стаття про радянський фільм.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).