Ава (М'янма)

Королівство Ава
королівство
1364 – 1555
Столиця	Ава
Мови	бірманська
Релігії	буддизм
Форма правління	монархія
Історія
• Заснування	травень
• Сорокорічна війна	1385–1424
• Ліквідація	травень
Населення

Історія М'янми
Найдавніша історія (11 000–200 до н. е.) П'ю (200 до н. е. — 1050 н. е.) Монські царства (825?—1057) Араканські царства (788?—1406)
Династія Паган (849–1297) Період ворогуючих царств Верхня Бірма (1297–1555) М'їнсайн і Пінья (1297–1364) Сікайн (1315–1364) Ава (1364–1555) П'ї (1482–1542) Раманья (1287–1539, 1550–1552) Шанські князівства (1215–1563) Аракан (1429–1785) Таунгу (1510–1752) Відроджене Хантаваді (1740–1757) Конбаун (1752–1885)
Британська Бірма (1824–1948) Англо-бірманські війни (1824–1885) Націоналістичний рух (1900–1948) Японська окупація (1942–1945)
Сучасність (з 1948) Союз Бірма (1948–1962) Переворот 1962 року Соціалістична республіка (1962–1988) Повстання 8888 Союз М'янми (1988–2010) Політичні реформи (2011–2012) Військовий переворот 2021 року
Список столиць • Бірманські хроніки Військова історія

Ава (бірманською — Інва) — держава в Верхній М'янмі в 14-18 століттях, склалася навколо міста Ава (засновано в 1364) внаслідок розпаду Паганської держави після нашестя монголів (13 — початок 14 сторіч). Формально вважалася васалом Китаю, фактично була незалежною. В Аві існувала військово-феодальна система. В середині 14 — 16 століть Ава вела боротьбу з державами Тангу та Пегу, що закінчилася її включенням з 1555 по 1599 роки в склад держави, яка тимчасово склалася навколо Таунгу. Після розпаду цього утворення в кінці 16 на початку 17 століть Ава знову стала незалежною. 17 сторіччя було часом розквіту та територіального розширення Ави. В результаті приєднання до Ави П'ї (Проме) (1608), Таунгу (1610), Пегу (1612), Танхліна (Сіріаму) (1613), Мартабана (1614), Тенассеріму (1615) була створена централізована держава. Сіамське князівство Чієнгма (1615) та шанські князівства стали васалами Ави. В 17 сторіччі в Аву проникають європейці. На початку 18 сторіччя в результаті міжусобиць, бунтів, а також повстань підкорених Авою народів держава почала розпадатися. Після захоплення столиці монами в 1752 держава Ава перестала існувати. Однак назва Ава збереглася до кінця 19 сторіччя, зазвичай вона умовно означала всю М'янму, або ж лише Верхню М'янму.

Власна назва держави — Інва Найп'їдо (бірм. အင်းဝနေပြည်တေкод: mya підвищено до кода: my ).

Було засноване 1364 року Тадомінб'єю, володарем Сікайну, що захопив державу Пінья^[1]. 1365 року офіційно було засновано столицю держави Ава, від якої отримало свою назву нова держава. Вона вважала себе законним наступником Паганського царства, намагалася відновити колишню імперію, до 1367 року було захоплено Паган і Таунгу. В подальшому вело постійні війни проти Гантаваді на півдні, шанські князівства на півночі та сході, а також держави Лемро на заході^[2].

1375 року Ава змогла утримувати Таунгу та деякі периферійні шанські князівства (Калаймьо, Могн'їн, Муанг Мо та Хсіпау) у своєму складі, їй не вдалося відвоювати решту. 1379 року встановлено зверхність над державою П'ї. 1380 року встановленодипломатичні відносини з імперією Мін. Володар Свасоке номінально визнав зверхність останньої.

Сорокалітня війна (1385–1424) з Гантаваді виснажила Аву. Цим скористалися шани, що повстали 1387 року. Лише 1392 року вдалося завдати поразки шанським князівствам. У 1408 року через намагання розширити владу над шанськими князівствами, що були підвладні імперії Мін, Мінхаунг I вступив у суперництво з Мін. 1411 року вдалося захопити Лемро. До 1414 року вдалося підкорити усі шанські князівства.

З 1420-х років Ава регулярно стикалася з повстаннями у своїх васальних регіонах щоразу, коли до влади приходив новий володар. До цього додалася боротьба за владу, що почалася 1425 року після вбивства аваського володаря Тхіхатху внаслідок змови. Цим скористалися шани, що 1426 року захопили столицю царства. На трон зійшов Могньїнтадо, що став засновником нової династії Паган-Пінья. Доволі швидко відновлено владу над містами Паган, Сале, Сагу, Саліна, П'ї і Пакхан. Але Таунгу і Таунгдвін отримали статус окремих, хоча і васальних держав. Але подальше протистояння з шанами і Гантаваді загалом було невдалим. 1429 року було втрачено землі колишньої Лемро, де постало царство М'яу-У.

Новий володар Міньєчавсва I протягом нетривалого часу (1439—1440 роки) підкорив шанів, Таунгу і Таунгдвін. Втім підготовка до боротьби з Гантаваді перервалася вторгнення 1443 року мінських військ. 1445 року Нарапаті I домігся укладання мирного договору, але відмовився підтвердити залежність від Мін. Але з 1450 року почалися постійні заколоти його синів та інших родичів. До 1460 року вже існувало близько 10 «царів» і безліч князів і принців, кожен із яких претендував на самостійність. За панування наступного володаря Тхіхатхури I тривали постійні заколоти й повстання. З 1472 року шанські князівства визнали зверхність імперії Мін. Проте до 1476 року Ава відновила владу над шанами.

У 1480-х та 1490-х роках царство П'ї на півдні та шанські князівства, що перебували під владою Ави на півночі, за панування Мінхаунга II відкололися, а Таунгу набула значної самостійності. У 1510 році Таунгу також відколовся.

До початку 1520-х років територія Ави настільки скоротилася, що була ненабагато більшою, ніж її колишні васальні держави. Наприкінці 1523 року союз шанських князівств та П'ї спільно атакували Аву з півночі та півдня, але Нарапаті II вдалося відбитися. У 1527 році союз шанських князівств, очолювана князівством Могн'їн у союзі з державою П'ї, розграбувала Аву. Союз поставив номінальним володарем Тоханбву з шанського князівського роду. Оскільки П'ї був у союзі з шанами, лише крихітний Таунгу в південно-східному куті, на схід від гірського хребта Баго Йома, залишався останнім опорним пунктом незалежного королівства.

Невдача Шанського союзу знищити Таунгу призвела до піднесення останнього. Останній переміг набагато сильнішу Гантаваді в 1534–1541 роках. Коли Таунгу повстав проти Проме, шани із запізненням відправили свої армії. Таунгу взяв П'ї в 1542 році та Паган. 1542 року владу захопив шанський князь Конмаїнг. Боровся з Таунгу, яке 1544 року захопило Паган^[3], і з іншими шанами, зумівши зберегти за собою лише східну частину царства. Наступні аваський володарі Нарапаті III і Нарапаті IV постійно боролися з повстання намісників, шанами і Таунгу. У січні 1555 року таунгуський володар Баїннаун завоював Аву, поклавши край цій державі.

Тадомінб'я у 1364 році заснував столицю Ава, яку 26 лютого 1365 року освятив як Ратанапура («Місто коштовних каменів»)^[4].

Була абсолютною монархією. Володар (мінґісо або сінбюшин) мав вищу політичну, судову, військову і релігійну владу. Використовувалися титули «ассапаті нарапатібгава натітьяпавара дгаммараджа», «тхіхатхура магадгаммараджа» та «сірі тірі паванадітья паварапандіта дгаммараджа». Йому допомагав офіційний спадкоємець (ейншеймін). Втім з поточних питань володар покладався на своїх міністрів (аматів).

Значний вплив мав тхінгаяза (голова буддійської сангхи), який часто був представником правлячої династії.

Поділялося на міста з навколишніми землями (П'ї, Сікайн, Таунгу, Яметхін, Паган, Табаїн, М'єде, Сагу, Салін, Пакхан Нге, Салай, Талок, Пакхан Г'ї), що зазвичай були центрами ранніх держав або держав, що були підкорені Авою. На їх чолі призначалися намісники (мьоза) сини, брати чи інші родичі правителів. Найважливішим був намісник столиці, який зазвичай був ейншейміном. Під час послаблення влади останніх ці намісники намагалися закріпити спадкову владу у містах або взагалі стати незалежними. На чолі міст стояли сукрі (міські голови), що призначалися особисто володарем Ави.

Місцеві правителі або вожді (соба) користувалися значною автономією, збирали податки та утримували власні військові загони, але були зобов'язані сплачувати данину та надавати війська на вимогу центрального уряду в Аві.

Правова система базувалася на концепції дхарми та поєднанні буддійських норм із місцевим звичаєвим правом. Джерелами права виступали буддійські тексти (дгаммасат), місцеві звичаї громад, що населяли державу, та царські накази (раджасати), які видавалися монархом для врегулювання конкретних питань. Юридичні норми також поступово систематизувалися в офіційних наказах, насамперед у збірці «Мані Яданабон», що містила поради радників для правителів Ави.

Шлюбно-сімейне право перебувало під сильним впливом буддизму. Дозволялися розлучення, проте процедура та поділ майна суворо регламентувалися.

Від імені царя правосуддя здійснювали мьоза та амати, а на місцях — сільські старости. Судовий процес був тісно пов'язаний з релігійними обрядами (наприклад, принесенням клятв на священних текстах). Кримінальне право відрізнялося крайньою жорстокістю. Практикувалися тілесні покарання, штрафи, а також смертна кара через відсікання голови, розп'яття чи розтоптування слонами. Широко застосовувався принцип таліону та залежність міри покарання від соціального статусу злочинця та потерпілого.

Являла собою жорстку ієрархічну систему.На її чолі стояв монарх, що спирався на військових, чиновників, дрібних князів та феодалів, які управляли землями. Заможні представники знаті постійно намагалися здобути більшу незалежність від центральної влади, що згодом і призвело до розпаду держави.

Буддистські ченці відігравали величезну роль. Вони не лише служили духовними наставниками, але й були великими землевласниками, а монастирі — основними центрами освіти.

Окремий статус мали вільні общинники, але вони поступово перетворювалися на залежних селян. Селяни були зобов'язані відбувати військову та трудову повинність. Нижчі щаблі соціальної драбини займали боргові раби, військовополонені та люди, які втратили статус.

Ґрунтувалося на інтенсивному землеробстві та контролі за торговими шляхами. Земля юридично належала монархові. Земля та населення розподілялися державою між чиновниками та військовими за службу (система ахмудан). Люди були прикріплені до виконання певних державних чи військових повинностей. Значна частина родючих земель дарувалася буддійським монастирям. Вони були звільнені від податків, що суттєво підривало фінансову міць скарбниці.

Основою добробуту були басейн річки М'їнг і регіон Кьяуксе (долина річки Іраваді), які забезпечували країну головним ресурсом за допомогою розвинених зрошувальних систем. Завдяки масштабним іригаційним мережам, основними культурами виступали рис, бобові та бавовна. Базою процвітання царства була надзвичайно родюча долина Чаусхе, де вирощувалися великі обсяги рису. Завдяки розгалуженій системі іригації, врожаї збиралися кілька разів на рік. Розвивалося тваринництво.

Місто Ава було розташоване у місці злиття річок Іраваді та Мітнге, що перетворило його на важливий економічний хаб. Через нього проходив товарообмін між гірськими шанськими князівствами (деревина, коні, мінерали) та долинами. Вартість товарів вимірювалася суто за вагою коштовних металів.

Найпоширенішим був податок на врожай (часто складав близько 1/10 від вирощеного зерна). Рис збирали до царських комор. Податки сплачувалися не лише сільськогосподарськими культурами (паді), а й тканинами, міддю та коштовними металами. Так, держава стягувала податки на видобуток золота, срібла, рубінів та інших мінералів. Ліси та деревина (зокрема, тик) оподатковувалися спеціальними фіксованими ставками за кожне дерево.

Велике значення мали торговельні шляхи з імперією Мін, через які також збиралися податки у вигляді товарів чи дорогоцінних подарунків від місцевих вождів.

Її грошова система базувалася на використанні некарбованого металу як загального еквіваленту. Основними засобами для великих платежів слугували срібні та золоті злитки різної ваги та проби, які перед кожною транзакцією зважувалися та ділилися на частини. Основною мірою був к'ят (срібний ваговий еквівалент).

Дрібні повсякденні розрахунки на ринках здійснювалися за допомогою імпортованих мушель каурі, а також рису та солі. Ці предмети виконували роль товарних грошей.

Армія формувалася із селянських ополчень. Через це війни велися переважно в сухий сезон, тоді як під час сезону дощів армія розпускалася для обробітку землі. Складалося з піхоти, кінноти і бойових слонів. Зазвичай військо у кампаніях проти інших держав складалося в середньому 6—7 тис. піхоти, 500—1000 кіннотників, 20—40 слонів. Найбільша зібрана армія сягала 26 000 піхотників, 2200 вершників, 100 слонів. Для придушення повстань підвладних міст застосовували 2—3-тисячне військо. Важливу роль відігравали підрозділи бойових слонів та кавалерія, які використовувалися для прориву ліній супротивника.

Ава також мав потужний річковий флот, що діяв уздовж річки Іраваді. Він мав понад 1800 кораблів усіх розмірів з 13 тис. вояками.

Духовною основою був буддизм Тхеравади. Правителі Ави активно підтримували буддійську громаду (сангху), фундували будівництво монастирів та храмів, а також удосконалювали систему зрошення. Буддизм мирно співіснував із традиційними місцевими віруваннями у духів (натів).

Більшість населення розмовляло давньобірманською мовою, що сформувалася ще за Паганського царства. Наприкінці існування царства Ава намітився перехід до середньобірманської мови. Порядок слів, граматична структура та словниковий запас залишаються помітно порівнянними в сучасній бірманській мові, за винятком лексичного вмісту (наприклад, службових слів)^[5][6].

Сформувалося ще за Паганського царства під впливом індійського консонантно-складового письма (абугіда), а в період Ави остаточно закріпилося. Медіальний діакритичний знак лахсве (လဆွဲ) продовжив використовуватися і міг поєднуватися з іншими діакритичними знаками (япин, хатхо та вахсве), утворюючи ⟨◌္လျ⟩ ⟨◌္လွ⟩ ⟨◌္လှ⟩. За часів царства Ава знак «япін» також поєднувався з яї, утворюючи ⟨◌ျြ⟩^[7].

Ава була високописьменним суспільством. Написи класичною бірманською мовою написано простолюдинами та знатними людьми, з'являються у співвідношенні 3:1 на користь простолюдинів^[8].

1438 року було запроваджено оновлення бірманського календаря, коли він досяг 800 року. Було оголошено Тхеккаріт To (Коротка ера). Втім оновлений календар не прижився і використовувався лише царським двором до 1497 року.

При дворі створювалися хроніки, поетичні твори (зокрема, жанр пьо — релігійно-повчальні вірші) та переклади. Найвизначнішою спадщиною Ави був її внесок у бірманську народну літературу, яка процвітала в цей період. Література перейшла від переважно палі до використання народної бірманської мови. У бірманських віршах, особливо у творах Шин Уттамаджо і Шин Магарататахари, рясніє складне використання порівнянь, метафор та інших літературних прийомів. В одному з цих творів відкидаються зручності шлюбу та світського життя на користь лісової аскези^[9].

У середині XV століття з'явилися двомовні палійсько-бірманські тексти під назвою нісая (နိဿယ)^[10].

Столицю було спроектоване відповідно до традиційних принципів міського дизайну, які існували принаймні з періоду П'ю. Ава була першим бірманським містом, яке було повністю оточене стіною, з внутрішньою цитаделлю та зовнішнім цивільним містом. Цитадель Ави, мабуть, єдине у світі місто у формі бочки^[11]. Згідно з легендою, контур міських стін мав відтворювати вигляд міфічного бірманського лева Чінте^[12].

В архітектурі загалом дотримувалися паганського стилю. Стиль Ави спирався на архітектурні традиції Пагана. У будівництві масово використовували цеглу, зводили ступи (пагоди) напівсферичної форми, багатоступеневі храми із багатим різьбленням по дереву та позолотою.

Цитадель Ави, створена для повторення буддистського всесвіту в мініатюрі. Царський палац було побудовано в самому центрі цитаделі, яка, згідно з традиційними принципами бірманського міського дизайну, відповідає місцезнаходженням Будди, таким чином безпосередньо ототожнюючи володаря з самим Буддою. Це наділило правителя божественним статусом і наділило палац релігійним центром^[13]. Палац було спеціально розроблено, щоб наслідувати священну гору Меру в індуїстсько-буддійських віруваннях^[14].

• Советская историческая энциклопедия, Москва, 1961 (рос.)