YaChudo

Іслам у Сирії

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Іслам у Сирії
Зображення
Країна Сирія Редагувати інформацію у Вікіданих
CMNS: Іслам у Сирії у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих
Мечеть Омейядів у Дамаску.

У Сирії практикується кілька різних конфесій та течій ісламу, які разом становлять приблизно 87 % населення та формують більшість у більшості районів країни.[1]

Переважну більшість населення країни становлять суніти, переважно представники ханафітського та шафійського мазхабів. Алавіти є найбільшою мусульманською меншиною (10 % населення країни[2]), за ними йдуть ісмаїліти та мусульмани-шиїти двонадесятники, які складають близько 3 % населення країни.[3] У країні також діють суфійські ордени, зокрема Накшбандія, Кадирія та Шаділія, більшість з яких ідентифікують себе як суніти. Християнство є другою за популярністю релігією в країні, і християни складають приблизно 10 % від загальної чисельності населення.[2] Друзи складають 3 % населення, хоча їхній зв'язок з ісламом є суперечливим.

Історія

До мусульманського завоювання Леванту в 634 році Сирія була центром східного православного християнства, державної релігії Візантійської імперії. Після 640 року завоювання Сирії було завершено арабами-мусульманами у загонах Рашидунів на чолі з Халідом ібн аль-Валідом під загальним керівництвом Абу-Бакра, в результаті чого Сирія стала частиною низки мусульманських держав і династій. У 635 році Дамаск здався мусульманам та його мешканцям на умовах безпеки для їхнього життя, майна та церков, зі сплатою подушного податку (джизьї).[4] Омейяди зробили Дамаск своєю столицею, спираючись на сирійські арабські племена як свою основну військову силу, які правили переважно арамейськомовним населенням.[5][6] Після падіння Омейядів Білад аш-Шам був провінцією держав Аббасидів, Фатимідів та Сельджуків.

Однак, хоча мусульманське завоювання започаткувало процес ісламізації, першими наверненими були переважно арабські племена, що до завоювання жили в Сирії та Леванті, включаючи Танух і Балкайн, тоді як до Х століття існує мало доказів ісламізації сільських мешканців. Ісламізація, з іншого боку, почалася переважно у великих містах.[7]

Офіційні переписи населення

Течії

Альберт Хурані опублікував статистику загального перепису населення Сирії 1943 року, в якій наведено детальну інформацію про релігійні групи населення та темпи зростання кожної з них (громадянам не дозволялося вказувати свою етнічну приналежність чи рідну мову):

Спільноти Перепис населення 1943 року[8][9] Перепис населення 1953 року[8] Зростання[8]
Суніти 1 971 053 (68,91 %) 2 578 810 (70,54 %) 31 %
Шиїти (дванадесятники) 12 742 (0,45 %) 14 887 (0,41 %) 17 %
Алавіти 325 311 (11,37 %) 398 445 (10,90 %) 22 %
Ісмаїліти 28 527 (1,00 %) 36 745 (1,01 %) 29 %
Друзи 87 184 (3,05 %) 113 318 (3,10 %) 30 %
Єзиди 2788 (0,10 %) 3082 (0,08 %) 11 %
Загальна кількість мусульман 2 427 605 (84,87 %) 3 145 287 (86,03 %) 30 %

Суніти

Велику мечеть Алеппо, що зведена Омейядами.
Велика мечеть Мааррат аль-Нуман — мечеть епохи Айюбідів, побудована у ХІІ столітті.

Найбільшою релігійною групою в Сирії є мусульмани-суніти. Більшість із них складають корінні сирійці, але є також значна кількість сунітських курдів, туркменів/туркоманів та черкесів, а також біженців, які прибули до країни, таких як іракці та палестинці. Суніти займають майже всі професії, належать до всіх соціальних груп та майже до кожної політичної партії, і живуть у всіх частинах країни. Усі найбільші міста та тринадцять із чотирнадцяти столиць провінцій країни мали сунітську більшість, за винятком провінції та міста Сувейда.[10]

Араби

Араби утворюють найбільшу сунітську мусульманську громаду в країні.[8] У 1991 році професор Аласдер Драйсдейл та професор Раймонд Гіннебуш заявили, що приблизно 60 % країни складають арабомовні мусульмани-суніти.[11] Зовсім ирія та Шаділіянедавно доктор П'єр Бекуш також заявив, що арабські мусульмани-суніти становлять 60 % населення, включаючи 500 000 палестинських біженців.[12] Деякі мусульманські меншини в Сирії були певною мірою арабізовані, особливо менші етнічні групи (такі як албанці, боснійці, критські мусульмани, пуштуни, перси тощо), а також деякі представники більших меншин, таких як курди та туркмени.[1]

Курди

Курди в Сирії є другою за чисельністю етнічною групою в країні (становлять близько 10,6 % населення) і переважно є мусульманами-сунітами.[8] Більшість проживає на північному сході, на кордоні з Іраком та Туреччиною. Є також менші курдські громади в центральній Сирії, містах Кобане та Афрін. У столиці Дамаску вони арабізовані та не дуже добре володіють курдською мовою.[13]

У 1973 році професор Моше Маоз заявив, що курди-суніти, які не розмовляють арабською мовою, становили 8,3 % населення.[14] До 1979 року доктор Ніколаос ван Дам стверджував, що сирійські курди (які на той час становили 8,5 % населення) були майже виключно мусульманами-сунітами.[15] Доктор Генрі Мансон заявив, що курди-суніти становили 9 % населення у 1988 році,[16] тоді як професор Аласдер Драйсдейл та професор Раймонд Гіннебуш заявили, що у 1991 році вони становили 8,5 %.[11] В останні десятиліття чисельність інших релігійних меншин (особливо християн та євреїв) зменшилася, тому оцінки частки курдів-сунітів зросли. Наприклад, доктор П'єр Бекуш заявив, що до 2011 року курди-мусульмани-суніти становили 9-10 % населення країни.[12]

Туркмени

Мечеть Набі Хабіль — османська мечеть XVI століття.

Туркомовні туркмени є третьою за чисельністю етнічною групою в країні (приблизно від 4 % до 5 % населення країни) і переважно є мусульманами-сунітами.[13] Вони проживають переважно в міських центрах та сільській місцевості шести провінцій: Алеппо, Дамаск, Хомс, Хама, Латакія та Кунейтра.[13]

Мечеть Аль-Аділія — османська мечеть XVI століття.

У 1973 році професор Моше Маоз заявив, що неарабськомовні туркмени-суніти становили 3 % населення.[14] За словами доктора Ніколаса ван Дама, сирійські туркмени/туркомани (які на той час становили 3 % населення) були майже виключно мусульманами-сунітами.[15] Аналогічно, доктор Генрі Мансон заявив, що туркмени-суніти становили 3 % населення у 1988 році,[16] як і професор Аласдер Драйсдейл та професор Раймонд Гіннебуш у 1991 році.[11] В останні десятиліття чисельність інших релігійних меншин (особливо християн та євреїв) зменшилася, тому оцінки щодо частки туркмен-сунітів зросли. Наприклад, доктор П'єр Бекуш заявив, що до 2011 року туркмени/туркмени-суніти становили 4 % населення країни.[12]

Однак вважається, що сунітське туркменське населення значно більше, якщо врахувати також арабізованих туркменів (тобто туркменів, які розмовляють арабською мовою та більше не розмовляють рідною мовою), і деякі оцінки вказують на те, що загальна чисельність туркменського населення (яке здебільшого є сунітами) може бути другою за величиною групою в країні, перевищуючи чисельність курдів.[13]

Черкеси

Більшість черкесів у Сирії є мусульманами-сунітами.[1] Вони утворюють п'яту за чисельністю етнічну групу в країні, але четверту за чисельністю сунітську мусульманську громаду в Сирії. Вони проживають переважно у трьох сирійських провінціях: Хама, Хомс та Кунейтра.[13]

У 1991 році професор Аласдер Драйсдейл та професор Раймонд Гіннебуш заявили, що менше 1 % країни складають суніти-черкеси.[11] В останні десятиліття чисельність інших релігійних меншин (особливо християн та євреїв) зменшилася, тому оцінки частки сунітських черкесів зросли. Наприклад, новіша оцінка показала, що сунітські черкеси становили 1,5 % населення Сирії.[13]

Алавіти

Колишній президент Сирії Башар Асад є алавітом.[10]

Алавіти є другою за величиною релігійною групою в Сирії після сунітів та шиїтів.[10] Хафез аль-Асад та його син, колишній президент Башар аль-Асад, належать до алавітської спільноти.[10]

Алавіти поділяються на дві основні групи: традиційні алавіти, які складають більшість, та меншість муршидських алавітів (які виникли внаслідок сучасного розколу в алавітській спільноті на початку ХХ століття).[10]

У 1991 році професор Аласдер Драйсдейл та професор Реймонд Гіннебуш заявили, що алавіти становили приблизно 11,5 % населення країни.[11] Зовсім недавно доктор П'єр Бекуш заявив, що до 2011 року алавіти становили 11 % населення країни.[12] ЦРУ оцінює частку алавітів у 15 % населення Сирії.[2]

Алавіти переважно проживають у Сирійському прибережному гірському масиві, зокрема в сільській місцевості провінцій Латакія та Тартус на західному схилі гір, а також у сільській місцевості провінцій Хомс та Хама на їх східному схилі.[10] Вони становлять більшість (близько 60 %) у Латакії та Тартусі. У районах Хомс та Хама вони становлять близько 10 % населення як у сільській місцевості, так і в містах, проживаючи в Тель-Каляху, Аль-Мухаррамі, Аль-Кабу, Шині, Аль-Рікамах, на рівнині Хула, Мар'яміні, Кармасі, Аль-Мухані та в районах Захра та Назіха.[10]

Алевіти

На півночі Сирії проживають курдські та туркменські алевіти. Місто Маабатлі в районі Афрін переважно населене курдськими алевітами.[17] У 2014 році Геві Ібрагім, алевіт, став прем'єр-міністром контрольованого курдами кантону Афрін. Тисячі туркменських алевітів живуть в Алеппо, хоча багато з них втекли до Туреччини.[18]

Шиїти

Вважається, що мечеть Сайїда Зайнаб містить могилу Зайнаб і є місцем паломництва для мусульман-шиїтів.

Другою за величиною течією ісламу, що сповідується в країні, є шиїтська гілка; до неї належать ісмаїліти та дванадесятники. До 2011 року вони становили значну меншину.[12] Ці мусульманські спільноти також включають різноманітні етнічні групи, до яких належали: араби, курди, туркмени та інші менші громади.

Ісмаїліти

Шиїтські ісмаїліти утворюють найбільшу гілку шиїтського ісламу в Сирії, складаючи 3 % населення Сирії. Розкол від більшої гілки стався через визнання сьомого імама. Шиїтські ісмаїліти вважають, що Джафар ас-Садик, шостий імам, призначив Ісмаїла сьомим імамом, лінія, яка безперервно триває й донині, і цю посаду наразі обіймає Його Високість Ага-хан. Шиїтська Ітна Ашарія, однак, вважає, що Джафар призначив брата Ісмаїла, Мусу аль-Кадіма, сьомим імамом, лінія імамату, яка закінчилася 12-м імамом Ітна Ашарія. Про ранню історію гілки відомо небагато, але вона міцно утвердилася до кінця IX століття. З 969 по 1171 рік в Єгипті правила халіфами династія ісмаїлітів Фатімідів. Владу ісмаїлітів у Сирії викорінила династія мамлюків у Єгипті, після того як перші запропонували хрестоносцям свою вірність і навернення до християнства, що лицарі-тамплієри відхилили.[19]

Ісмаїліти поділяються на дві основні групи: мусталіти та нізарити.

Мечеть Сайїда Рукайя була збудована в 1985 році та є зразком сучасної іранської архітектури.

За словами професора Аласдера Драйсдейла та професора Реймонда Гіннебуша, ісмаїліти становили 1,5 % населення країни у 1991 році.[11] Вони проживають переважно у двох провінціях: у провінції Хама ісмаїліти проживають переважно у місті Саламія, яке вважається «столицею ісмаїлітів». Вони також проживають у місті Масьяф та навколишній сільській місцевості, а також невелика меншість проживає у місті Хама. Крім того, ісмаїліти також проживають у провінції Тартус, зокрема в місті Кадмус та його навколишній сільській місцевості, а також у районі та селах Нахр-ель-Хавабі.[20]

Імаміти

Шиїти-дванадесятники, що утворюють найменшу з ісламських течій у Сирії (2 %), відіграють лише незначну роль у сирійській політиці. У релігійних справах вони звертаються до шиїтських центрів в Іраку, особливо до Кербели та Наджафу, а також до Ірану. Однак Ісламська революція 1979 року в Ірані та союз Сирії з Іраном у війні з Іраком підвищили престиж шиїтської меншини Сирії. Оскільки сотні іранських туристів почали щотижня відвідувати Дамаск, шиїтська святиня гробниці Сайїди Зайнаб, онуки Магомета, розташована в Аль-Гуті за межами Дамаска, стала головним місцем паломництва, замінивши ті райони, які більше не були доступні в Іраку. Більше того, сирійські шиїти-дванадесятники мають тісні зв'язки з шиїтами-дванадесятниками Лівану.[21]

Друзи

Сирійські друзи становлять третю за величиною спільноту, що перебуває під впливом ісламу,[22] але традиційно не вважається мусульманами. Вони складають приблизно 4 % населення Сирії. Головний центр друзського населення знаходиться в Ас-Сувейді; невеликі міста та села, що знаходяться під його владою, називаються Джабаль-ед-Друз («Гора Друзів»). Решта громади проживає переважно в провінціях Кунейтра, Риф-Дамаск та Ідліб.[23] Хоча віра спочатку розвинулася з ісмаїлітів, більшість друзів не ідентифікують себе як мусульмани,[24][25][26][27][28] і не приймають п'ять стовпів ісламу.[29]

Багато сирійських друзів також проживають за кордоном, зокрема в Латинській Америці, і живуть там уже понад сто років.[23] Тільки у Венесуелі проживає приблизно півмільйона друзів сирійського походження.[23]

Ахмадія

Історія ахмадійського руху в Сирії починається в 1920-х роках, коли другий халіф Громади, Мірза Башир-уд-Дін Махмуд Ахмад, відвідав Дамаск у рамках своєї подорожі Європою та Близьким Сходом. Халіф призначив Саїда Зайна аль-Абідіна Валіуллу Шаха та Джалал аль-Діна Шамса для місіонерської роботи в Дамаску. Разом з маулві Абу-ль-Атою Джаландхарі, який прибув з місією до Єрусалиму, троє місіонерів поширювали вчення Ахмаді у великих містах Близького Сходу, включаючи Хайфу, Бейрут та Каїр.[30]

Кораністи

У Сирії також існує громада кораністів, ранні документи якої почали формуватися у ХІХ столітті та відповідали вченням, викладеним індійським теологом Сейїдом Ахмедом Ханом Гінді, а потім невдовзі поширилися до Сирії через посередників-паломників. Однак, прихильники Ахль аль-Корану передували цим подіям ХІХ століття у вигляді мутазилітів, таких як Ібрагім аль-Наззам, який деякий час жив у цих околицях. Сучасними прихильниками коранічної точки зору в Сирії є Мухаммад Шахрур.[31]

Див. також

Примітки

  1. ↑ а б в Khalifa, 2013
  2. ↑ а б в Middle East :: Syria — The World Factbook - Central Intelligence Agency. www.cia.gov. Архів оригіналу за 9 січня 2021. Процитовано 8 квітня 2019.
  3. ↑ Syria. United States Department of State. 7 грудня 2023. Процитовано 26 грудня 2024.
  4. ↑ Umar (634–644). The Islamic World to 1600. University of Calgary. Архів оригіналу за 29 березня 2012. Процитовано 1 березня 2007.
  5. ↑ Jandora, John W. (1986). Developments in Islamic Warfare: The Early Conquests. Studia Islamica (64): 101—113. doi:10.2307/1596048. JSTOR 1596048.
  6. ↑ Donner, Fred M. (2014). The Early Islamic Conquests. Princeton: Princeton University Press. ISBN 978-0-691-05327-1.
  7. ↑ Carlson, Thomas A. «Contours of Conversion: The Geography of Islamization in Syria, 600—1500.» Journal of the American Oriental Society, vol. 135, no. 4, 2015, pp. 791—816. JSTOR, https://doi.org/10.7817/jameroriesoci.135.4.791. Accessed 28 Apr. 2024.
  8. ↑ а б в г д Khalifa, 2013.
  9. ↑ Hourani, Albert (1947), Minorities in the Arab World, Oxford University Press
  10. ↑ а б в г д е ж Khalifa, 2013.
  11. ↑ а б в г д е Drysdale, Alasdair; Hinnebusch, Raymond A. (1991), Syria and the Middle East Peace Process, Council on Foreign Relations, с. 222, ISBN 0876091052
  12. ↑ а б в г д Pierre, Beckouche (2017), The Country Reports: Syria, Europe's Mediterranean Neighbourhood, Edward Elgar Publishing, с. 178, ISBN 978-1786431493
  13. ↑ а б в г д е Khalifa, 2013.
  14. ↑ а б Ma'oz, Moshe (1973), Syria, у Milson, Menahem (ред.), Society and Political Structure in the Arab World, Humanities Press, с. 89, ISBN 0391002589
  15. ↑ а б Van Dam, Nikolaos (1979), The Struggle for Power in Syria, Taylor & Francis, с. 1, ISBN 9780856647031
  16. ↑ а б Munson, Henry (1988), Islam and Revolution in the Middle East, Yale University Press, с. 85, ISBN 0300046049
  17. ↑ Angriff auf Afrin: Vertreibung vom "Berg der Kurden". DER STANDARD (de-AT) . Архів оригіналу за 17 вересня 2021. Процитовано 22 січня 2023.
  18. ↑ odatv4.com. Tek suçları Alevi olmak... www.odatv4.com (англ.). Архів оригіналу за 28 листопада 2022. Процитовано 22 січня 2023.
  19. ↑ Cyril Glassé (2003). The New Encyclopedia of Islam (вид. illustrated, revised). Rowman Altamira. с. 226. ISBN 9780759101906.
  20. ↑ Khalifa, 2013.
  21. ↑ Report: Hizbullah Training Shiite Syrians to Defend Villages against Rebels. Naharnet. Архів оригіналу за 16 січня 2013. Процитовано 29 листопада 2015.
  22. ↑ Theodorou, Angelina E. (21 березня 2016). 5 facts about Israeli Druze, a unique religious and ethnic group. Pew Research Center (амер.). Архів оригіналу за 19 березня 2021. Процитовано 22 січня 2023.
  23. ↑ а б в Khalifa, 2013.
  24. ↑ Pintak, Lawrence (2019). America & Islam: Soundbites, Suicide Bombs and the Road to Donald Trump. Bloomsbury Publishing. с. 86. ISBN 9781788315593.
  25. ↑ Jonas, Margaret (2011). The Templar Spirit: The Esoteric Inspiration, Rituals and Beliefs of the Knights Templar. Temple Lodge Publishing. с. 83. ISBN 9781906999254. [Друзи] часто їх взагалі не вважають мусульманами, і не всі друзи вважають себе мусульманами.
  26. ↑ Are the Druze People Arabs or Muslims? Deciphering Who They Are. Arab America (англ.). 8 серпня 2018. Архів оригіналу за 20 жовтня 2019. Процитовано 13 квітня 2020.
  27. ↑ J. Stewart, Dona (2008). The Middle East Today: Political, Geographical and Cultural Perspectives. Routledge. с. 33. ISBN 9781135980795. Більшість друзів не вважають себе мусульманами. Історично вони зазнавали значних переслідувань і зберігають свої релігійні переконання в таємниці.
  28. ↑ Yazbeck Haddad, Yvonne (2014). The Oxford Handbook of American Islam. Oxford University Press. с. 142. ISBN 9780199862634. Хоча вони здаються схожими на норми ісламу, у релігії друзів вони мають інше значення та інтерпретацію. Ця релігія вважається відмінною від ісмаїлітської, а також від інших мусульманських вірувань і практик... Більшість друзів вважають себе повністю асимільованими в американському суспільстві і не обов'язково ідентифікують себе як мусульмани.
  29. ↑ De McLaurin, Ronald (1979). The Political Role of Minority Groups in the Middle East. Michigan University Press. с. 114. ISBN 9780030525964. З теологічної точки зору, можна зробити висновок, що друзи не є мусульманами. Вони не визнають п'ять стовпів ісламу. Замість цих принципів друзи встановили сім заповідей, зазначених вище.
  30. ↑ Khan, Adil Hussain (2015). From Sufism to Ahmadiyya: A Muslim Minority Movement in South Asia. Indiana University Press. с. 134. ISBN 978-0-253-01529-7.
  31. ↑ Jafarli, D. «The rise of the quranist movement in Egypt (19th to 20th ctnturies): a historical approach.» Гілея: науковий вісник 126 (2017): 181—185.

Бібліографія

  • Drysdale, Alasdair; Hinnebusch, Raymond A. (1991), Syria and the Middle East Peace Process, Council on Foreign Relations, ISBN 0876091052
  • Khalifa, Mustafa (2013), The impossible partition of Syria, Arab Reform Initiative, архів оригіналу за 9 жовтня 2016, процитовано 2 серпня 2018
  • Khan, Adil Hussain (2015), From Sufism to Ahmadiyya: A Muslim Minority Movement in South Asia, Indiana University Press, ISBN 978-0-253-01529-7
  • Ma'oz, Moshe (1973), Syria, у Milson, Menahem (ред.), Society and Political Structure in the Arab World, Humanities Press, ISBN 0391002589
  • Munson, Henry (1988), Islam and Revolution in the Middle East, Yale University Press, ISBN 0300046049
  • Pierre, Beckouche (2017), The Country Reports: Syria, Europe's Mediterranean Neighbourhood, Edward Elgar Publishing, ISBN 978-1786431493
  • Van Dam, Nikolaos (1979), The Struggle for Power in Syria, Taylor & Francis, ISBN 9780856647031

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).