Іван XI Веккос

Іван XI Веккос грец. Ἰωάννης ΙΑ΄ Βέκκος
Пізніше зображення Івана XI Веккоса, відоме за виданням Жака Гоара XVII століття
Патріарх Константинопольський
2 червня 1275 — 26 грудня 1282
Обрання:	26 травня 1275
Інтронізація:	2 червня 1275
Церква:	Константинопольська православна церква
Попередник:	Йосип I
Наступник:	Йосип I (вдруге)
Діяльність:	богослов, патріарх
Народження:	XIII століття (точна дата невідома) Нікея (імовірно)
Смерть:	березень 1297 фортеця Святого Григорія поблизу Нікомедії
Іван XI Веккос у Вікісховищі

Іван XI Веккос (також Іоанн XI Векк; грец. Ἰωάννης ΙΑ΄ Βέκκος, лат. Ioannes Beccus; бл. 1225 або 1230—1240-ві роки, Нікея — березень 1297, околиці Нікомедії) — візантійський церковний діяч, богослов і письменник, Константинопольський патріарх у 1275—1282 роках. Один із найвпливовіших прихильників Ліонської унії 1274 року та відновлення церковного спілкування між Константинопольською і Римською церквами.^[2][3]

Спочатку противник церковного об'єднання із Заходом, Веккос змінив свої погляди після вивчення творів ранньохристиянських богословів під час ув'язнення за наказом імператора Михаїла VIII Палеолога. Ставши патріархом за підтримки імператора, намагався обґрунтувати сумісність латинського вчення про Filioque з грецькою богословською традицією. Після приходу до влади Андроніка II Палеолога був усунений із патріаршого престолу, засуджений церковним собором і провів останні роки життя в ув'язненні.^[4][5]

Іван Веккос народився, імовірно, у Нікеї, де після захоплення Константинополя учасниками Четвертого хрестового походу 1204 року перебувала значна частина візантійської знаті та духовенства. Його родина належала до переселенців із Константинополя, який до 1261 року залишався столицею Латинської імперії.^[3]

Точний рік народження Веккоса невідомий. У частині біографічної літератури називається приблизно 1225 рік, натомість інші дослідники датують його народження 1230—1240-ми роками. Відомостей про раннє дитинство та походження родини збереглося небагато.^[6][3]

Веккос здобув ґрунтовну освіту, зокрема під керівництвом Георгія Бабускоміта, і добре знав грецьку богословську та античну літературу. До початку патріаршества належав до освіченого константинопольського духовенства.^[3]

У 1263 році згадується як хартофілакс (грец. χαρτοφύλαξ) Великої церкви — собору Святої Софії в Константинополі. Хартофілакс відповідав за зберігання патріарших документів, діловодство та низку адміністративних і судових функцій. Веккос також обіймав посаду великого скевофілакса — церковного урядовця, відповідального за літургійне майно та святині.^[3]

Його служіння припало на період складних відносин між імператорською владою та Константинопольським патріархатом. Після відновлення візантійського контролю над Константинополем у 1261 році імператор Михаїл VIII зіткнувся з опозицією частини духовенства, пов'язаною з усуненням патріарха Арсенія Авторіана та арсенітським розколом.

Освіченість і становище при патріаршому дворі сприяли залученню Веккоса до імператорської дипломатії.

У 1268 році Михаїл VIII направив його до сербського короля Стефана Уроша I. Посольство було пов'язане з планами династичного шлюбу між представниками родів Палеологів і Неманичів, зокрема між імператорською дочкою Анною та майбутнім сербським королем Стефаном Милутином. Переговори не привели до укладення шлюбу.^[3]

У 1270 році Веккос виконував дипломатичне доручення Михаїла VIII до французького короля Людовика IX. Тоді король очолював Восьмий хрестовий похід і перебував поблизу Туніса. Метою візантійської дипломатії було налагодження відносин із французьким двором, що мало значення для протидії загрозі з боку Карла I Анжуйського, який прагнув відновити латинське панування над Константинополем.^[3]

Веккос прибув до табору хрестоносців, однак смерть Людовика IX у серпні 1270 року позбавила цю місію очікуваного політичного результату. Після цього він повернувся до Константинополя.^[7]

У 1270-х роках імператор Михаїл VIII активно шукав шляхів до примирення з Апостольським престолом. Його політика значною мірою визначалася міжнародним становищем імперії: визнання церковної єдності могло зменшити підтримку західноєвропейськими державами планів нового завоювання Константинополя.^[8]

Спочатку Іван Веккос виступав проти церковного об'єднання на умовах, які обговорювалися з Римом. Особливі заперечення викликало латинське вчення про походження Святого Духа від Отця і Сина, виражене формулою Filioque. У своїй позиції він був близький до патріарха Йосипа I, який також відмовлявся підтримати імператорську політику.^[2]

У 1273 році через відкриту опозицію імператорові Веккоса ув'язнили у в'язниці Анемас у Константинополі. Під час ув'язнення він мав можливість читати богословські праці, зокрема твори грецьких отців Церкви.^[6]

Вивчення праць Василія Великого, Кирила Александрійського та інших авторів переконало його, що грецьке вчення про походження Святого Духа «від Отця через Сина» може бути узгоджене з латинським богословським формулюванням. Важливими для його аргументації були також праці Никифора Влемміда.^[9]

Зміна поглядів Веккоса не обмежувалася згодою з політичними намірами імператора. Надалі він послідовно захищав унію на богословських підставах, вважаючи, що суперечності між східною та західною традиціями значною мірою виникли через різні тлумачення спільної християнської спадщини.^[4]

6 липня 1274 року на Другому Ліонському соборі було урочисто проголошено церковну унію між Римом і Константинополем. Її підтримували імператор Михаїл VIII і папа Григорій X. Візантійську делегацію очолював великий логофет Георгій Акрополіт; до її складу також входили колишній патріарх Герман III і Нікейський митрополит Феофан. Сам Веккос до складу делегації не належав.^[8]

Прийняття унії викликало сильну опозицію серед візантійського духовенства та чернецтва. Патріарх Йосип I не погодився визнати її умови й на початку 1275 року залишив патріарший престол.^[8]

26 травня 1275 року Івана Веккоса обрали новим Константинопольським патріархом за підтримки Михаїла VIII. Його єпископська хіротонія та інтронізація відбулися 2 червня того самого року.^[10]

Головним завданням Івана XI на патріаршому престолі стало втілення Ліонської унії та забезпечення її визнання візантійською церковною ієрархією.

Патріарх намагався переконати противників церковного об'єднання у відсутності непереборних догматичних розбіжностей між Римом і Константинополем. Його богословська позиція передбачала можливість відновлення спілкування без повного усунення відмінностей між церковними традиціями.^[4]

Під час його патріаршества посилилися контакти між Константинопольським патріархатом і папською курією. У 1277 році константинопольський синод підтвердив підтримку церковного об'єднання. Веккос направляв послання папі Івану XXI, у яких обґрунтовував свою позицію щодо віровчення та церковного спілкування.^[11]

Попри підтримку імператора, унія залишалася непопулярною серед значної частини духовенства, особливо в монастирському середовищі. Проти неї виступали також окремі представники імператорської родини й церковні діячі, які побоювалися підпорядкування Константинопольської церкви Римові та втрати особливостей візантійського обряду.^[8]

Загостренню конфлікту сприяли суперечності всередині самого уніоністського табору та складні відносини Веккоса з Михаїлом VIII. Патріарх намагався захищати права церковної ієрархії та заперечував проти надмірного втручання імператорської влади в церковні справи.

У березні 1279 року, після чергового конфлікту з імператором, Іван XI тимчасово відмовився від виконання патріарших обов'язків і залишив столицю, оселившись у монастирі. Проте невдовзі його переконали повернутися на патріарший престол у зв'язку з прибуттям представників папи Миколая III та необхідністю продовжувати переговори щодо унії.^[12]

Римська курія вимагала дедалі чіткішого підтвердження прийняття латинського віровчення й визнання папського верховенства. Через це здійснення унії ставало дедалі складнішим, а її підтримка в Константинополі залишалася обмеженою.

У 1281 році папський престол посів Мартин IV, зовнішньополітична орієнтація якого була тісно пов'язана з Карлом Анжуйським. Політичне зближення папства з противниками Михаїла VIII підірвало перспективи церковного об'єднання. У 1282 році Мартин IV відлучив імператора від церкви.^[8]

11 грудня 1282 року помер імператор Михаїл VIII Палеолог. Його наступник, Андронік II Палеолог, відмовився від політики церковного об'єднання з Римом і підтримав противників Ліонської унії.

Під тиском нового імператора та антиунійного духовенства Іван XI залишив патріарший престол 26 грудня 1282 року й оселився в монастирі Панагрантос. Уже 31 грудня на патріаршество повернули літнього Йосипа I, який помер у березні наступного року.^[5]

Після усунення Веккоса в Константинополі розпочалося переслідування прихильників унії. Собори 1283 року позбавляли церковних посад єпископів та інших священнослужителів, які підтримували об'єднання з Римом.

Новим патріархом у 1283 році став Григорій II Кіпрський, один із провідних богословських противників Веккоса в останній період його життя. За нового патріарха було розпочато перегляд богословських постанов попереднього правління.^[5]

У 1284 році церковний собор в Адраміттії, скликаний насамперед для врегулювання конфлікту між арсенітами та прихильниками Йосипа I, також став частиною ширшої реорганізації церковного життя після відмови від унії. Тоді ж тривало усунення з посад священнослужителів-уніоністів.^[5]

Важливим етапом боротьби навколо спадщини Ліонської унії став Другий Влахернський собор, засідання якого відбувалися в Константинополі протягом 1285 року.

На соборі розглядали богословські погляди колишнього патріарха Івана XI та його прихильників — архідияконів Костянтина Мелітеніота й Георгія Метохіта.

Веккос наполягав, що його вчення про походження Святого Духа ґрунтується на текстах грецьких отців Церкви, а не на відступі від східної традиції. Його противники вважали, що він неправильно тлумачить патристичні формули, ототожнюючи вчення про походження Святого Духа від Отця через Сина з латинським Filioque.^[9]

У серпні 1285 року собор схвалив богословський томос, підготовлений патріархом Григорієм II Кіпрським. Документ відкидав уніоністські положення Веккоса та його прибічників і розрізняв походження Святого Духа від Отця як єдиного начала та Його вічне явлення через Сина.^[13][9]

Собор засудив богословські погляди Івана XI, Костянтина Мелітеніота й Георгія Метохіта. Його рішення стали важливою частиною подальшого розвитку православного вчення про Святого Духа.^[5]

Після церковного засудження Іван Веккос залишався непохитним у своїх переконаннях. Разом із найближчими прибічниками його заслали до фортеці Святого Григорія поблизу Нікомедійської затоки у Віфінії.

Попри складні умови ув'язнення, він продовжував богословську та літературну діяльність, писав полемічні трактати й відповідав на заперечення противників церковної унії. Значна частина його творів останнього періоду спрямована проти богословських поглядів патріарха Григорія II Кіпрського.^[3][2]

Іван XI Веккос помер у березні 1297 року, перебуваючи в ув'язненні. Дату його смерті встановлено в історичних дослідженнях на підставі візантійських джерел; зокрема, її розглядав Віталієн Лоран у спеціальному дослідженні 1926 року.^[14][6]

Головною темою богословської діяльності Івана Веккоса була можливість подолання розбіжностей між Східною та Західною церквами, насамперед суперечки щодо Filioque.

Веккос виходив із того, що в грецьких патристичних текстах неодноразово трапляється формула походження Святого Духа «від Отця через Сина» (грец. ἐκ Πατρὸς διὰ Υἱοῦ). На його думку, вона не суперечила латинському твердженню про походження Святого Духа «від Отця і Сина», якщо обидва вислови правильно розуміти в контексті вчення про Святу Трійцю.^[9]

При цьому Веккос визнавав Отця першоджерелом божественного буття. Він прагнув показати, що участь Сина в походженні Святого Духа не означає існування двох незалежних начал у Трійці.^[4]

Для обґрунтування своїх поглядів богослов широко використовував твори Василія Великого, Кирила Александрійського, Григорія Ніського, Івана Дамаскина та інших грецьких авторів. Важливим елементом його праць було зіставлення різних патристичних висловлювань і дослідження значень богословських термінів.^[9]

Його позиція вступала в суперечність із традицією антипатинської полеміки, пов'язаною, зокрема, з патріархом Фотієм I. Веккос вважав, що частина аргументів проти латинського вчення виникла внаслідок надмірного загострення богословських відмінностей.

Натомість Григорій II Кіпрський запропонував розрізняти походження Святого Духа від Отця як причини Його іпостасного буття та вічне явлення Духа через Сина. Саме це розрізнення стало основою богословського засудження Веккоса на соборі 1285 року.^[9]

Сучасні дослідники оцінюють позицію Веккоса не лише як підтримку латинського віровчення, а й як самостійну спробу осмислити можливість церковної єдності в межах візантійської богословської традиції. Зокрема, Александра Рібе наголошує на необхідності розглядати його насамперед як візантійського богослова, а не просто як прихильника латинізації Константинопольської церкви.^[4]

Іван XI Веккос залишив значну кількість богословських трактатів, послань, церковних постанов і полемічних творів. Майже всі вони присвячені питанню церковної унії, походженню Святого Духа та суперечкам із противниками об'єднання церков.^[2]

До найвідоміших праць належать:

• «Про єднання і мир церков Старого і Нового Риму» (грец. Περὶ ἑνώσεως καὶ εἰρήνης) — твір, присвячений богословському обґрунтуванню єдності Римської та Константинопольської церков.
• «Про походження Святого Духа» (грец. Περὶ ἐκπορεύσεως τοῦ Ἁγίου Πνεύματος) — трактат про співвідношення грецького та латинського розуміння походження Святого Духа.
• «Про церковний мир» (лат. De pace ecclesiastica) — полемічний твір, присвячений церковному розділенню.
• «Три книги до Феодора» (грец. Τρία βιβλία πρὸς Θεόδωρον) — богословські послання, відомі з переліків його творів.
• «Сповідання віри» (грец. Ὁμολογία πίστεως) — виклад власної богословської позиції.
• «Заповіт» (грец. Διαθήκη) — текст, складений наприкінці життя, який поєднує богословське сповідання з розпорядженнями щодо особистої бібліотеки.^[11][2]

Окрему групу становлять твори, спрямовані проти богословських положень патріарха Григорія II Кіпрського, а також полеміка з антипатинськими аргументами Фотія. Частина цих праць була написана вже після усунення Веккоса з патріаршого престолу.^[9]

Особливу історико-культурну цінність має «Заповіт» Івана Веккоса, який зберігся в рукописній традиції.

Окрім підтвердження власних богословських переконань, текст містить розпорядження щодо передачі рукописів його найближчим співробітникам — Костянтину Мелітеніоту та Георгію Метохіту.

Згідно з дослідженням Софії Коцабассі, Веккос заповів понад двадцять рукописних книг. Серед них переважали твори світських авторів, хоча були також рукописи релігійного змісту. Це свідчить про широту його інтелектуальних зацікавлень і значення особистих книжкових зібрань для освіченого візантійського духовенства XIII століття.^[15]

Повніший текст заповіту став доступним завдяки дослідженню рукопису, пов'язаного з Георгієм Метохітом. Раніше видана частина пам'ятки містила переважно богословські положення, тоді як інші розділи дають відомості про книжкове зібрання та особисте оточення патріарха.^[15]

Твори Івана Веккоса привертали увагу дослідників і видавців уже в ранньомодерну добу.

У XVII столітті значну частину його богословської спадщини опублікував Лев Аллацій у збірці Graecia orthodoxa (Рим, 1652—1659). Окремі тексти Веккоса раніше видав Петро Аркудій у Кракові 1603 року.^[6]

Згодом твори було передруковано з доповненнями у 141-му томі багатотомної серії Patrologia Graeca, підготовленої під керівництвом Жака Поля Міня.

У XIX столітті нове видання частини творів Веккоса започаткував німецький дослідник Гуго Леммер у серії Scriptorum Graeciae orthodoxae bibliotheca selecta. Воно, однак, залишилося незавершеним.^[6]

Сучасні дослідження рукописної традиції дали змогу уточнити склад його літературної спадщини, атрибуцію окремих творів і особливості поширення текстів.^[11]

Іван XI Веккос належить до найпомітніших представників уніоністської течії у візантійському богослов'ї XIII століття.

Його діяльність відображає тісний зв'язок між церковною політикою та міжнародним становищем Візантійської імперії після відновлення Константинополя 1261 року. Водночас його богословські праці виходили за межі безпосередніх політичних завдань Михаїла VIII, пропонуючи власне осмислення відносин між грецькою та латинською християнськими традиціями.^[4]

Засудження Веккоса на Влахернському соборі 1285 року стало важливим етапом формування пізньовізантійської православної позиції щодо Filioque. Його суперечки з Григорієм II Кіпрським вплинули на подальший розвиток тринітарного богослов'я.^[9]

Попри невдачу Ліонської унії, ідеї Веккоса зберегли значення для пізніших спроб відновлення церковної єдності. Його аргументацію використовували прихильники унії під час дискусій, пов'язаних із Флорентійською унією XV століття, зокрема Віссаріон Нікейський.^[9]

• Ліонська унія
• Другий Ліонський собор
• Арсенітський розкол
• Григорій II Кіпрський
• Григорій III (патріарх Константинопольський)

• Fenster, Erwin. Johannes XI. Bekkos // Biographisches Lexikon zur Geschichte Südosteuropas. — Bd. 2. — München, 1976. — S. 287–288.
• Riebe, Alexandra. Rom in Gemeinschaft mit Konstantinopel: Patriarch Johannes XI. Bekkos als Verteidiger der Kirchenunion von Lyon (1274). — Wiesbaden: Harrassowitz Verlag, 2005. — 352 S. — ISBN 978-3-447-05177-4.
• Gilbert, Peter. Not an Anthologist: John Bekkos as a Reader of the Fathers // Communio. — 2009. — Vol. 36, № 2. — P. 259–304.
• Nicol, Donald M. The Byzantine Reaction to the Second Council of Lyons, 1274 // Studies in Church History. — 1970. — Vol. 7. — P. 113–146. — DOI: 10.1017/S0424208400016491.
• Failler, Albert. La déposition de l’épiscopat unioniste après la mort de Michel VIII Palaiologos (mai 1283) // Revue des études byzantines. — 2013. — Vol. 71. — P. 173–186. — DOI: 10.3406/rebyz.2013.4994.
• Kotzabassi, Sofia. The Testament of Patriarch John Bekkos // Byzantina. — 2012. — Vol. 32. — P. 25–36.
• Laurent, Vitalien. La date de la mort de Jean Beccos // Échos d'Orient. — 1926. — Vol. 25. — P. 316–319.
• Laurent, Vitalien. Les signataires du second synode des Blakhernes (été 1285) // Échos d'Orient. — 1927. — Vol. 26. — P. 129–149.
• Papadakis, Aristeides. Crisis in Byzantium: The Filioque Controversy in the Patriarchate of Gregory II of Cyprus (1283–1289). — Crestwood, NY: St Vladimir's Seminary Press, 1997.
• Korolevskij, Cirillo. Bekkos, Giovanni // Enciclopedia Italiana. — Roma, 1930.

• Іван XI Веккос — офіційний сайт Константинопольського патріархату.
• Johannes XI. Bekkos — Biographisches Lexikon zur Geschichte Südosteuropas.
• Giovanni Bekkos — Enciclopedia Italiana.
• Твори Івана Веккоса — Repertorium Auctorum Polemicorum, Університет Ка-Фоскарі.
• Зображення Івана XI Веккоса — Wikimedia Commons.