YaChudo

Оборонна організація Західного союзу

Переглядів: 0. Оновлено 01.11.2026.

Оборонна організація Західного союзу
На службі28 вересня 1948[1] — 20 грудня 1951 року
КраїниБельгія
Велика Британія
Люксембург
Нідерланди
Франція
ТипБагатонаціональна військова організація
Чисельністьблизько 100 офіцерів та 300 осіб рядового і сержантського складу[2]
Війни/битвиХолодна війна
Командування
Голова КГКБернард Монтгомері
ГК СВЖан Марі де Латр де Тассіньї
ГК ВПСДжеймс Робб
ГК ВМСРобер Жожар
Медіафайли на Вікісховищі

Оборонна організація Західного союзу (WUDO) — військове агентство, створене у квітні 1948 року державами-членами Західного союзу (WU). WUDO була офіційно заснована 27–28 вересня 1948 року.[3][4][5]

Цілі

Метою WUDO було забезпечення координації оборони між п'ятьма державами у військовій сфері та сфері постачання, а також вивчення тактичних завдань оборони Західної Європи; крім того, створення основи, на якій у разі надзвичайної ситуації могла б бути побудована командна організація.

Договір про Брюссель містив пункт про взаємну оборону, викладений у статті IV.

Якщо будь-яка з держав-учасниць стане об'єктом збройного нападу в Європі, інші держави-учасниці відповідно до положень статті 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй нададуть державі, яка зазнала нападу, всю військову та іншу допомогу й підтримку, які будуть у їхніх силах.Помилка цитування: Відсутній тег </ref> за наявності тегу <ref>

Стаття V встановлювала зобов'язання членів Брюссельського пакту співпрацювати з Радою Безпеки ООН для підтримання міжнародного миру та безпеки, а стаття VI встановлювала зобов'язання членів Брюссельського пакту не укладати жодних третіх договорів, що суперечать Брюссельському договору.[4]

Загальна структура командування була створена за зразком штабу Верховного головнокомандувача союзних експедиційних сил (SHAEF) воєнного часу, який включав об'єднаний планувальний штаб.[6]

Структура

Комітет оборони

Керівництво та контроль забезпечував Комітет оборони Західного союзу, який у мирний час складався з національних міністрів оборони. Комітету оборони підпорядковувалися Комітет начальників штабів і Рада з військових поставок, які регулярно засідали в Лондоні. Ці органи були аналогічними британському Комітету начальників штабів і Об'єднаному штабу військового виробництва відповідно.

Секретаріат

Секретаріат забезпечував роботу інших органів і мав британського Генерального секретаря.

Рада з військових поставок

Паралельно з цією організацією начальників штабів, Рада з військових поставок Західного союзу консультувала Комітет оборони з усіх питань, що стосувалися військових поставок, і давала рекомендації щодо того, як можна задовольнити потреби П'яти держав у військових поставках. Рада з поставок перебувала на високому рівні й складалася з одного представника від кожної країни. Британський представник, який мав бути головою в перший рік, також був головою Британського об'єднаного штабу військового виробництва. Рідкісні засідання Ради обслуговувалися постійним Виконавчим комітетом, який працював у Лондоні й складався з представників кожної країни.

Комітет начальників штабів

Комітет начальників штабів Західного союзу (WUCOS), який базувався в Лондоні, Велика Британія, складався з п'яти національних начальників штабів.[7][8]

WUCOS керував оперативною організацією та консультував Комітет оборони з усіх питань, що стосувалися оборони Західної Європи, з урахуванням зобов’язань в інших частинах світу. У межах цього загального напрямку його особливими завданнями в Західній Європі були такі:

  • забезпечення організації військових ресурсів п'яти країн для виконання стратегічних вимог союзників;
  • забезпечення того, щоб сили різних країн були об'єднані;
  • забезпечення оптимального розподілу їхніх об'єднаних ресурсів;
  • підтримання правильного балансу між суперечливими вимогами внутрішньої безпеки та оборони метрополії, з одного боку, та європейського театру воєнних дій — з іншого;
  • оцінка, підготовка та розподіл необхідних ресурсів, зокрема командуючому європейським театром воєнних дій, особливим завданням якого була розробка необхідних оперативних планів та їхня реалізація;
  • постійний перегляд і уточнення точного району відповідальності командування європейським театром воєнних дій у воєнний час.

WUCOS включав спостерігачів від Сполучених Штатів і Канади. Цю американську місію зв'язку спочатку очолював генерал-майор Лайман Л. Лемніцер, а згодом — генерал-майор А. Франклін Кіблер.[9]

Комітет головнокомандувачів

Штаб голови Комітету головнокомандувачів Монтгомері розташовувався в замку Фужер (48°25′17″ пн. ш. 2°43′58″ сх. д., знесений у 1998 році) у сусідній із Фонтенбло комуні Авон.
Унтер-офіцери Корпусу військової поліції Королівських ВПС демонструють прапор Західного союзу 1 жовтня 1949 року перед замком Куранс, який слугував приватною резиденцією голови Монтгомері.[10][11]

Комітет головнокомандувачів Західного союзу, підзвітний Комітету начальників штабів Західного союзу, був створений 5 жовтня 1948 року.[12][13]

Члени Комітету головнокомандувачів Західного союзу
Портрет Ім'я Назва посади Армія Національність
Бернард Монтгомері Голова (Головнокомандувач Об'єднаними силами, у разі надзвичайної ситуації - Верховний головнокомандувач Об'єднаними силами) Британська армія Велика Британія
Жан Марі де Латр де Тассіньї Головнокомандувач сухопутними військами в Західній Європі, Головнокомандувач Об'єднаними силами Сухопутні війська Франції Франція
Джеймс Робб Головнокомандувач військово-повітряними силами в Західній Європі, Головнокомандувач Об'єднаними силами в Середземномор'ї. Повітряні сили Великої Британії Велика Британія
Робер Жожар Командующий военно-морскими силами в Западной Европе, Главнокомандующий Объединенными военно-воздушными силами Військово-морські сили Франції Франція

Союзне об'єднане командування

Комітет сформував ядро командної організації у французькому місті Фонтенбло на південь від Парижа, відоме як Об'єднане командування союзників Організації Оборони Західного Союзу (UNILION), яке у разі війни було б здатне командувати всіма силами (UNIFORCE) для відбиття радянської військової загрози. В UNILION налічувалося близько 100 офіцерів і 300 осіб іншого персоналу.[2]

Вищий штаб UNILION разом із канцелярією голови Комітету головнокомандувачів розміщувався в замку Шато-де-Футжер у сусідній із Фонтенбло комуні Авон.[14][15]

Військові навчання

Голова Комітету головнокомандувачів Бернард Монтгомері з нарукавним знаком Західного Союзу під час зустрічі з нідерландським принцом Бернардом на борту корабля ВМС Нідерландів «Тромп» у липні 1949 року під час навчань «Веріті».

Західний Союз провів такі навчання (неповний список):

Дата Назва Рід військ Опис
Липень 1949 Навчання «Веріті» ВМС За участю 60 військових кораблів військово-морських сил Великої Британії, Франції та Нідерландів, що пройшли в Біскайській затоці в липні 1949 року. Навчання проходили під загальним командуванням адмірала флоту сера Родеріка Макгрігора, командувача Флоту метрополії Великої Британії.[16][17] До складу флотилії з 60 кораблів входили британський лінкор «Ансон», британські авіаносці «Implacable», «Victorious» і «Theseus», а також французький авіаносець «Arromanches». Адмірал Макгрігор підбив підсумки навчань «Веріті», зазначивши: «Мета цих маневрів — показати, що ми хочемо і можемо працювати разом у разі агресії. Можу одразу сказати, що вони пройшли з величезним успіхом».[16]
Вересень 1949 Операція «Бульдог»[18] ВПС Навчання в останній тиждень вересня за участю військово-повітряних сил Великої Британії (включаючи допоміжні ВПС), Франції, Бельгії та Нідерландів, які базувалися в Ексетері на південному заході Англії. Третя повітряна дивізія США виступила в ролі умовного противника і здійснила навчальний наліт на Оксфорд на бомбардувальниках B-50 і B-29, який був успішно відбитий британцями за допомогою сучасних реактивних винищувачів. За підсумками було ухвалено рішення про необхідність збільшення кількості як реактивних винищувачів, так і реактивних бомбардувальників.[16]
Кінець 1949 — ВСС Після навчань «Веріті» Організація Оборони Західного Союзу оголосила, що на осінь 1949 року заплановані великі сухопутні військові навчання під загальним командуванням генерала армії Жана де Латр де Тассіньї.[16]
25–27 серпня 1950 Навчання «Кюпола» ВПС Перші навчання Оборонна організації Західного Союзу на континенті за участю п'ятдесяти ескадрилей, майже половина з яких була з Королівських ВПС Великої Британії. Умовні атаки зі сходу американських бомбардувальників, таких як «Суперфортеці», по головних промислових і комунікаційних центрах у Франції, Бельгії та Нідерландах. Перше масштабне випробування Винищувального командування Королівських ВПС і британських радарів, прийнятих на озброєння країнами-учасницями.[19]
— Операція «Гладіо» Спільні сили Операція «Гладіо» була таємною операцією типу «stay-behind» з підготовки та здійснення збройного опору на випадок вторгнення і завоювання країн Варшавським договором.

Примітки

  1. ↑ Multinational Commands. Air of Authority - A History of RAF Organisation. RAFWeb.org. 6 листопада 2007. Архів оригіналу за 2 березня 2013. Процитовано 27 листопада 2010.
  2. ↑ а б LIFE. 25 квітня 1949.
  3. ↑ Internet Archive, Simon (2000). The elusive quest for European security : from EDC to CFSP. Houndmills, Basingstoke, Hampshire : Macmillan Press ; New York : St. Martin's Press in association with St. Antony's College, Oxford. ISBN 978-0-333-77798-5.
  4. ↑ а б Maloney, Sean M. (1995). Secure Command of the Sea: NATO Command Organization and Planning for the Cold War at Sea, 1945-1954. ISBN 1-55750-562-4.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  5. ↑ Cichock, Mark A. (1977). Chronology of Major European Events, 1815-1985. www3.uta.edu. Процитовано 11 серпня 2026.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  6. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою ":1" не вказано текст
  7. ↑ Miller, David (17 березня 2015). The Cold War: A Military History (англ.). Macmillan. ISBN 978-1-4668-9227-9.
  8. ↑ Sean Maloney. NATO: The First Five Years. www.nato.int. Процитовано 14 серпня 2026.
  9. ↑ Barlow, Jeffrey G (2009). From Hot War to Cold: the U.S. Navy and National Security Affairs, 1945–1955 (англ.). ISBN 9780804756662. Архів оригіналу за 2 липня 2014. Процитовано 14 серпня 2026.
  10. ↑ Kaplan, Lawrence S. (21 червня 2007). NATO 1948: The Birth of the Transatlantic Alliance (англ.). Bloomsbury Publishing PLC. ISBN 978-0-7425-3917-4.
  11. ↑ Lord Ismay (6 грудня 2001). Origins of the North Atlantic Treaty: The Brussels Treaty. www.nato.int. Архів оригіналу за 4 листопада 2025. Процитовано 14 серпня 2026.
  12. ↑ Did you know that Europe already had a defensive military alliance prior to NATO?. www.aco.nato.int. 2010. Архів оригіналу за 21 вересня 2015. Процитовано 14 серпня 2026.
  13. ↑ Mead, Richard (2007). Churchill's Lions: A biographical guide to the key British generals of World War II. ISBN 978-1-86227-431-0. {{cite book}}: |access-date= вимагає |url= (довідка)Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  14. ↑ Elan (PDF). avon77.com. 1 грудня 2006. Процитовано 3 вересня 2026.
  15. ↑ Sauvons Bellefontaine (PDF). avon77.com. 16 травня 2018. Архів оригіналу (PDF) за 6 серпня 2018. Процитовано 3 вересня 2026.
  16. ↑ а б в г WESTERN UNION: Exercise Verity. TIME.com. Архів оригіналу за 31 січня 2011. Процитовано 3 вересня 2026.
  17. ↑ Heathcote, Thomas Anthony (2002). The British Admirals of the Fleet 1734 - 1995, A Biographical Dictionary. ISBN 0-85052-835-6. Процитовано 3 вересня 2026.
  18. ↑ British Movietone (21 липня 2015). OPERATION "BULLDOG" - AIR EXERCISE. Процитовано 3 вересня 2026 — через YouTube.
  19. ↑ Pathé, British. Exercise. www.britishpathe.com (брит.). Архів оригіналу за 7 липня 2020. Процитовано 3 вересня 2026.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).