YaChudo

Прекрасні й приречені

Переглядів: 0. Оновлено 11.10.2026.

Прекрасні й приречені
англ. The Beautiful and Damned Редагувати інформацію у Вікіданих
Формароман Редагувати інформацію у Вікіданих
АвторФренсіс Скотт Фіцджеральд Редагувати інформацію у Вікіданих
Моваанглійська Редагувати інформацію у Вікіданих
Опубліковано1922 Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна США Редагувати інформацію у Вікіданих
ВидавництвоCharles Scribner's Sons Редагувати інформацію у Вікіданих
Попередній твірПо цей бік раю Редагувати інформацію у Вікіданих
Наступний твірВеликий Гетсбі Редагувати інформацію у Вікіданих
У «Гутенберзі»9830
CMNS: Цей твір у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

«Прекрасні й приречені» (англ. The Beautiful and Damned) — роман американського письменника Ф. Скотта Фіцджеральда 1922 року.[1] Події роману розгортаються в Нью-Йорку й зосереджені на історії молодого художника Ентоні Патча та його дружину-флеперку Глорію Гілберт, які стають «розбитими на мілинах розпусти», розважаючись на зорі гедоністичної доби джазу.[2] Як другий роман Фіцджеральда, твір зосереджується на розбещеній поведінці та блискучих надмірностях американських заможних нероб у часи розквіту нью-йоркського кафе-соціуму.[3]

Фіцджеральд змоделював персонаж Ентоні Патча на собі та Глорії Гілберт на своїй новоспеченій дружині Зельді Фіцджеральд.[4] У романі побічно розповідається про перші роки бурхливого шлюбу Фіцджеральда після стрімкого успіху дебютного роману автора «По цей бік раю».[5] Під час їхнього весілля в 1920 році Фіцджеральд стверджував, що ні він, ні Зельда не любили одне одного[6][7], і перші роки їхнього шлюбу в Нью-Йорку нагадували дружбу.[8][9]

Розмірковуючи над попередньою критикою роману «По цей бік раю», Фіцджеральд прагнув удосконалити форму та побудову своєї прози в «Прекрасних і приречених» і взагалі наважитися на новий жанр літератури.[10] Він переглянув свій другий роман на основі редакційних пропозицій свого друга Едмунда Вілсона та редактора Макса Перкінса.[11] Переглядаючи рукопис, Перкінс високо оцінив помітну еволюцію літературної майстерності Фіцджеральда.[12]

Наприкінці 1921 року журнал Metropolitan видав книгу «Прекрасні й приречені», а видання Чарльз Скрібнерз санс опублікували книгу в березні 1922 року. Скрібнерз зробили початковий наклад у 20 000 примірників. Незважаючи на те, що книга не входить до десятки найбільш продаваних романів року, книга мала достатній попит, щоб обґрунтувати додатковий наклад у 50 000 примірників.[13] Незважаючи на значні продажі, критики вважають твір одним із найслабших романів Фіцджеральда.[14] В останнє десятиліття свого життя Фіцджеральд у листі до дружини зауважив про недостатню якість роману: «Я хотів би, щоб «Прекрасні й приречені» були зріло написаною книгою, тому що в ній все було правдою. Ми зруйнували себе — я ніколи щиро не вважав, що ми зруйнували один одного».[15]

Короткий зміст сюжету

F. Scott Fitzgerald
Zelda Sayre Fitzgerald
Письменник Ф. Скотт Фіцджеральд (ліворуч) та його дружина Зельда Сейр (праворуч), близько 1919-1920 років. Сюжет роману ґрунтується на багатьох непрямих подіях з перших років подружнього життя Фіцджеральдів.[16]

У 1913 році Ентоні Патч — 25-річний випускник Гарвардського університету, який нещодавно повернувся з Риму і на той час проживав у Нью-Йорку.[17] Він є ймовірним спадкоємцем величезних статків свого вмираючого діда. Через свого друга Річарда «Діка» Карамела Ентоні знайомиться з Глорією Гілберт, красивою флеперкою та «дитям джазу», яка є двоюрідною сестрою Діка.[2] Ентоні починає залицятися до неї. Пара стрімко закохується, а Глорія екстатично вигукує: «Мати каже, що дві душі іноді створюються разом — і вони закохані ще до народження».[18] Після бурхливого залицяння Ентоні та Глорія одружуються.

Перші три роки спільного подружнього життя Ентоні і Глорія присягаються дотримуватися «чудової позиції не зважати… на те, що вони вирішили зробити, і на те, які наслідки це принесло. Не шкодувати, не зронити жодного крику жалю, жити згідно з чітким кодексом честі по відношенню один до одного і шукати миттєвого щастя настільки палко і наполегливо, наскільки це можливо».[19] На тлі егоїстичного ставлення один до одного подружнє щастя Глорії та Ентоні випаровується. Як тільки закоханість подружжя згасає, вони починають бачити, що їхні розбіжності приносять більше шкоди, ніж користі, а також обманюють одне одного нездійсненними надіями. З часом розчароване подружжя стає гедоністичним і цинічним розпусником.

Коли дідусь Ентоні дізнається про розсіяність Ентоні, він позбавляє його спадщини. Під час Першої світової війни Ентоні служить в американських експедиційних силах, а Глорія до його повернення залишається вдома одна. Під час навчання в армії Ентоні має позашлюбний зв'язок із Дот Рейкрофт, жінкою з півдня нижчого класу.[20] Після того, як у листопаді 1918 року союзні держави підписали перемир'я з Німеччиною, Ентоні повертається до Нью-Йорка та возз'єднується з Глорією. Коли боротьба за спадщину діда завершується, Ентоні виграє її, але тепер він став безнадійним алкоголіком, а його дружина втратила свою красу. Зараз подружжя заможне, але емоційно спустошене й фізично виснажене.

Зрештою Ентоні Патч, повторюючи слова свого діда, описує своє успадковане багатство як наслідок свого характеру, а не просто обставин: «Лише кілька місяців тому люди переконували його здатися, підкоритися посередності… Але він знав, що має право на свій спосіб життя — і твердо стояв на своєму… „Я їм показав…“. Це був важкий бій, але я не здався і вистояв!»[21]

Головні персонажі

Френсіс Скотт Фіцджеральд і його дружина Зельда Сейр на пляжі в 1922 році.
  • Ентоні Патч – випускник Гарварду та невиправний нероба, який є спадкоємцем великого стану свого діда.[20] Він неамбітний і немотивований для роботи, навіть коли він пробує себе в різних сферах.[20] Він захоплений красою Глорії Гілберт і відразу закохується в неї. Його мобілізують до армії Сполучених Штатів, але війна закінчується до того, як його відправляють за океан.[20] Протягом усього роману він компенсує відсутність покликання вечірками та вкоріненим алкоголізмом. Його очікування майбутнього багатства роблять його безсилим діяти в теперішньому, залишаючи його зрештою з порожніми стосунками.
  • Глорія Гілберт – красива флейперка та «дитям джазу» з Канзас-Сіті, на якій одружується Ентоні.[2][20] Її марнотратність прискорює його моральний занепад.[22][20] Самозакохана, її самооцінка ґрунтується на власній красі та віри в те, що ця якість робить її важливішою за всіх інших. Фіцджеральд за основу персонажа взяв свою дружину Зельду.[23] Фіцджеральд написав листа своїй доньці Скотті, в якому окреслив відмінності між Глорією та Зельдою: «Глорія була набагато тривіальнішою та вульгарнішою людиною, ніж твоя мати. Я не можу сказати, що між нами була якась схожість, окрім краси та певних висловів, які вона використовувала, а також я, природно, використовував багато непрямих подій нашого раннього подружнього життя. Однак наголоси були зовсім іншими. Нам було набагато краще, ніж Ентоні та Глорії».[16]
  • Річард «Дік» Карамель – письменник-початківець, який є одним із найкращих друзів Ентоні та двоюрідним братом Глорії.[24] Саме він зводить разом Ентоні та Глорію.[24] Під час написання книги він публікує свій роман «Коханець демонів» і зазнає сумнівної слави протягом тривалого часу після публікації.
  • Джозеф Блокман – кінопродюсер єврейського походження, який закоханий у Глорію і сподівається, що вона покине Ентоні заради нього.[25] У Глорії та Блокмана зав'язалися стосунки, коли Глорія зустріла Ентоні. Він продовжує дружити з Глорією, і через це Ентоні починає підозрювати її в зраді.
  • Дороті «Дот» Рейкрофт – південна жінка нижчого класу, з якою Ентоні зав'язує роман під час навчання в армії.[26] Вона — загублена душа, яка шукає когось, з ким можна розділити своє життя. Вона закохується в Ентоні, незважаючи на те, що дізнається, що він одружений, що спричиняє проблеми між Глорією та Ентоні, і прискорює погіршення психічного здоров'я Ентоні.

Написання та виробництво

Ескіз Зельди Фіцджеральд, у якому вона представила суперобкладинку для роману свого чоловіка.[27] Натомість для суперобкладинки видавець використав ілюстрацію WE Hill.

Після успіху свого дебютного роману «По цей бік раю» у березні 1920 року Ф. Скотт Фіцджеральд став відомим письменником.[28] Його нова слава дозволила йому заробляти набагато вищі ставки за свої оповідання[29], а його збільшені фінансові перспективи переконали його наречену Зельду Сейр взяти з ним шлюб, оскільки тепер Фіцджеральд міг платити за її привілейований спосіб життя.[a][33] Незважаючи на те, що Фіцджеральд знову заручився, його почуття до Зельди впали до найнижчого рівня, і він зауважив другові: «Мені було б байдуже, якби вона померла, але я не міг би, щоб хтось інший одружився з нею».[34] Незважаючи на взаємні застереження,[6][8] вони одружилися на простій церемонії 3 квітня 1920 року в соборі Святого Патріка в Нью-Йорку.[35] Під час їхнього весілля Фіцджеральд стверджував, що ні він, ні Зельда досі не любили одне одного[6][7], і перші роки їхнього невтішного шлюбу нагадували дружбу.[8][9]

Проживаючи в розкоші в готелі «Білтмор» у Нью-Йорку[36], новоспечена пара стала національною знаменитістю як завдяки своїй дикій поведінці, так і завдяки успіху роману Фіцджеральда. У «Білтморі» Скотт робив стійки на руках у вестибюлі[37], а Зельда сповзала з поручнів готелю.[38] Через кілька тижнів адміністрація готелю попросила їх піти, оскільки вони заважали іншим гостям.[37] Пара переїхала за два квартали до готелю «Комодоре» на 42-й вулиці, де вони півгодини крутилися в дверях, що обертаються.[39] Фіцджеральд порівняв їхню поведінку підлітків у Нью-Йорку з двома «маленькими дітьми у великому яскравому недослідженому сараї».[40] Письменниця Дороті Паркер вперше зустріла пару, яка їхала на даху таксі.[41] «Вони обоє справді виглядали так, ніби щойно зійшли з сонця, — згадував Паркер, — їх молодість була вражаючою. Усі хотіли його зустріти».[41]

Ефемерне щастя Фіцджеральда віддзеркалювало суспільне запаморочення епохи джазу, термін, який він популяризував у своїх есе та оповіданнях.[1] Він описав епоху як «мчання самотужки, обслуговане великими заправними станціями, повними грошей».[42] В очах письменника ця епоха являла собою морально вседозволений час, коли американці розчарувалися в панівних соціальних нормах і були одержимі самозадоволенням.[43] У цю гедоністичну епоху алкоголь — часто контрабандний джин[44] — підживлював соціальне життя Фіцджеральдів[45], і пара вживала суміш джину з фруктами під час кожної прогулянки.[37] Публічно вживання алкоголю означало не більше, ніж подрімати на вечірках, але приватно це призводило до запеклих сварок.[45] У міру загострення сварок пара звинуватила один одного в подружній зраді.[46] Вони зазначили друзям, що їхній шлюб довго не триватиме.[47]

У серпні 1920 року, перебуваючи у Вестпорті, штат Коннектикут, Фіцджеральд почав працювати над своїм другим романом.[48] Роман мав кілька робочих назв, таких як «Прекрасна леді без милосердя» та «Політ ракети».[49] 12 серпня письменник описав сюжет роману Чарльзу Скрібнеру як такий, що зосереджується на житті митця, якому бракує творчого натхнення і який, одружившись на красивій жінці, «розбитий на мілинах розсіювання».[50] Його дружина Зельда перервала Фіцджеральда написання роману, наполягаючи на тому, щоб вони повернулися на Глибокий Південь, оскільки «вона пропустила персики та печиво на сніданок».[50] Після екскурсії в Монтгомері, штат Алабама, пара повернулася до Вестпорту, де Фіцджеральд продовжив роботу над своїм романом.[50] Поки письменник працював над своїм другим романом, у лютому 1921 року його дружина Зельда завагітніла[51], і пара почала планувати поїздку за кордон до Європи.[51]

A black and white portrait of F. Scott Fitzgerald and Zelda Sayre. Both are partially reclined with Zelda leaning against Fitzgerald. His right hand is clasping her left hand.
Портрет Скотта і Зельди, художник Альфред Чейні Джонстон, 1923 рік

Протягом зими та весни 1921–22 років Фіцджеральд писав і переписував різні чернетки «Прекрасних й приречеених».[52] Він моделював розбещених персонажів Ентоні Патча на собі, а Глорії — на, за його словами, холодному егоїзмі своєї дружини.[4] У романі побіжно розповідається про перші роки бурхливого шлюбу Фіцджеральда після стрімкого успіху першого роману автора «По цей бік раю».[5] Автор розділив роботу перед публікацією на три основні частини: «Приємна абсурдність речей», «Романтична гіркота речей» та «Іронічна трагедія речей».[53] У остаточному книжковому вигляді роман складається з «книг» без назви по три розділи кожна.[54]

Переваривши критику свого дебютного роману «По цей бік раю», Фіцджеральд прагнув удосконалити форму та побудову своєї прози та взагалі наважитися на новий жанр художньої літератури.[10] Він переглянув «Прекрасних й приречеених» на основі редакційних пропозицій свого друга Едмунда Вілсона та редактора Макса Перкінса.[11] Переглядаючи рукопис, Перкінс високо оцінив помітний розвиток літературної майстерності Фіцджеральда.[55] Автор присвятив роман англо-ірландському письменнику Шейну Леслі, драматичному критику Джорджу Джин Натану та своєму редактору Перкінсу «на знак вдячності за велику літературну допомогу та заохочення».[56]

Завершуючи роботу над романом, Фіцджеральд подорожував зі своєю дружиною до Європи[51], а його агент Гарольд Обер продав права на серіалізацію «Прекрасних й приречеених» журналу Metropolitan за 7000 доларів.[57] Metropolitan видав розділи з вересня 1921 р. по березень 1922 р.[58] Незадовго до публікації роману в книжковій формі видавництвом Чарльз Скрібнерз санс Зельда Фіцджеральд зробила ескіз, у якому вона передбачила суперобкладинку для роману свого чоловіка.[27] На її ескізі була зображена оголена хлоперка, що сидить у келиху для коктейлю.[27] Натомість видавець для суперобкладинки використав ілюстрацію WE Hill.[59] 4 березня 1922 року Скрібнерз опублікувало книгу початковим тиражем приблизно 20 000 примірників,[b][33], а «Прекрасні й приречені» розійшлася досить добре, щоб вимагати додаткових накладів, які досягли 50 000 примірників.[60]

Критичний прийом

У «Прекрасних й приречених» є глибша правда, ніж автор, можливо, хотів донести: герой і героїня - дивні створіння без мети і методу, які віддаються дикій розпусті і не здійснюють від початку до кінця жодного серйозного вчинку; але чомусь складається враження, що, незважаючи на своє божевілля, вони є найбільш раціональними людьми в книзі..... Напрошується висновок, що в такій цивілізації найрозумнішим і найдостойнішим є забути про організоване суспільство і жити заради моменту джазу.

—Едмунд Вілсон, Literary Spotlight, 1924[61]

У своєму другому романі «Прекрасні й приречені» Ф. Скотт Фіцджеральд відкинув атрибути колегіальних ділових романів, які були втілені в його попередньому романі «По цей бік раю», і створив «іронічно-песимістичний» роман більше в стилі літературного реалізму Томаса Гарді.[62] Сподіваючись на безтурботну легкість «По цей бік раю», невпинний песимізм його другого роману здивував кількох критиків і викликав багато коментарів.[63] Критик Луїза Філд з The New York Times стверджувала, що «Прекрасні й приречені» показали Фіцджеральда талановитим, але надто песимістичним.[64] Критик Фенні Батчер також нарікала, що Фіцджеральд проміняв п'янке запаморочення «По цей бік раю» на гнітючу похмурість, що пронизує «гіркий шлак реальності».[65]

Після публікації його другого роману проникливіші критики помітили еволюцію в майстерності прози та структури Фіцджеральда.[66] У той час як «По цей бік раю» відрізнялися невитонченою прозою та хаотичною структурою, «Прекрасні й приречені» продемонстрували вищу форму та конструкцію, а також пробуджену літературну свідомість.[67] Пол Розенфельд зазначив, що певні уривки у другому романі Фіцджеральда не поступаються Девіду Герберту Лоуренсу за своєю майстерністю.[68] Відзначаючи покращену прозу та структурну майстерність Фіцджеральда, критик Генрі Менкен писав у своїй рецензії у The Smart Set: «У ньому є сто ознак серйозної мети та безсумнівної майстерності. Навіть у його недоліках є докази наполегливих прагнень. Фіцджеральд перестає бути вундеркіндом і починає досягати своєї зрілості».[59]

Photograph of John V. A. Weaver
Photograph of H. L. Mencken
Критики Джон В. А. Вівер (ліворуч) та Г. Л. Менкен високо оцінили «Прекрасну і прокляту». Вівер передбачив, що Фіцджеральд стане одним із найвидатніших авторів американської літератури.

Хоча деякі критики схвалювали покращення прози та структури в порівнянні з «По цей бік раю», інші вважали «Прекрасні й приречені» менш новаторським.[69] На відміну від схвальних відгуків «По цей бік раю» як пульсуючому оригінальністю[70], Фенні Батчер вважала «Прекрасних й приречених» більш звичайним твором.[71] Бутчер побоювалася, що «у 1920 році на Фіцджеральда чекало блискуче майбутнє», але «якщо він не зробить щось краще… це буде позаду в 1923 році».[71]

На відміну від розчарування Батчера, критики Джон В. А. Вівер і Г. Л. Менкен визнали, що значне вдосконалення літературної форми та конструкції між першим і другим романами Фіцджеральда передвіщало великі перспективи для його майбутнього.[72] Вівер передбачив, що, коли Фіцджеральд стане кращим письменником, його стануть вважати одним із найвидатніших авторів американської літератури[73][74], а Менкен очікував, що Фіцджеральд значно покращиться з його третьою роботою.[75]

Понад століття потому багато дослідників Фіцджеральда зазвичай вважають «Прекрасних й приречених» одним із слабших романів Фіцджеральда.[14] В останнє десятиліття свого життя Фіцджеральд погоджувався з якістю роману в листі до своєї дружини Зельди: «Я хотів би, щоб „Прекрасні й приречені“ були зріло написаною книгою, тому що в ній все було правдою. Ми зруйнували себе — я ніколи чесно не думав, що ми зруйнували один одного».[15]

Критичний аналіз

Критики проаналізували «Прекрасні й приречені» як казку про мораль, роздуми про кохання, гроші та занепад, а також як соціальний документальний фільм. Такий аналіз часто зосереджується на надмірній зосередженості персонажів на минулому — фіксації, яка має тенденцію поглинати їх у сьогоденні. Тема заглиблення в минуле продовжується в багатьох наступних творах Фіцджеральда, можливо, найкраще підсумована в останньому рядку його роману 1925 року «Великий Гетсбі»: «Тож ми пливемо далі, човни проти течії, невпинно повертаючись у минуле», яке викарбувано на спільному з Зельдою надгробку Фіцджеральда в Меріленді.[76]

За словами дослідника Фіцджеральда Джеймса Л. В. Веста III, «Прекрасні й приречені» стосуються питання «покликання»: «Що робити з собою, коли немає чим зайнятися?»[77] За словами Веста, «Фітцджеральд застосовував питання про покликання здебільшого до своїх персонажів-чоловіків, але він бачив, що жінки теж потребують значущих ролей у житті».[78] Фіцджеральд представляє Глорію як жінку, чиє покликання полягає лише в тому, щоб зловити чоловіка. Після одруження з Ентоні єдиним покликанням Глорії стає розкіш і бездіяльність, а єдиним покликанням її чоловіка — очікування на спадок, під час якого він занурюється в депресію та алкоголізм.[79]

Рекламний трюк

Карикатура на гумориста Бертона Раско

У квітні 1922 року, через місяць після публікації «Прекрасних й приречених», друг Скотта, гуморист Бертон Раско, запропонував його дружині Зельді Фіцджеральд як рекламний хід написати сатиричний огляд книги для The New York Tribune.[80] Незважаючи на те, що Зельда ретельно вичитувала чернетки роману,[81] Раско доручив Зельді вдавати, що вона читає роман уперше, і навмисне вставити сенсаційну фразу «тут і там», щоб викликати багато коментарів і збільшити продажі.[82]

За інструкціями Раско, Зельда назвала свій сатиричний огляд «Останнє від друга чоловіка» і, зображуючи себе як «жадібну та егоцентричну» дружину Скотта[80], Зельда пожартувала, що сподівається, що роман її чоловіка матиме популярність серед читачів, оскільки «у магазині на 42-гій вулиці є наймиліша золота сукня всього за 300 доларів».[83] У тій же жартівливій рецензії Зельда написала — частково жартома[84][85][86] — що «на одній сторінці я впізнала частину мого старого щоденника… а також уривки листів, які, хоч і значно відредаговані, здалися мені смутно знайомими. Насправді, містер Фіцджеральд — здається, саме так він пише своє ім'я — здається, вважає, що плагіат починається вдома».[83]

Як наслідок рекламного трюку Раско, багато десятиліть після смерті Зельди виникли припущення, що вона була співавторкою роману Скотта[87], але більшість дослідників Фіцджеральда погоджуються, що немає жодних доказів на підтримку цього твердження.[88][89] Хоча Фіцджеральд використав «одну сторінку» її щоденника та «уривки» її листів з дозволу Зельди для «Прекрасних й приречених»,[90][60] вчений Метью Дж. Брукколі стверджує, що «жодна зі збережених рукописів Фіцджеральда не показує її руку», і Зельда ніколи не стверджувала, що брала участь у написанні роману.[60] «Фіцджеральд дійсно використовував уривки її щоденника та листів, — погоджується вчений Мері Джо Тейт, — але вона не була його співавторкою».[91]

Адаптації

Кіноплакат для екранізації 1922 року, нині втраченого фільму.

У екранізації 1922 року режисером Вільямом А. Сейтером знялися Кеннет Гарлан у ролі Ентоні Патча та Марі Прево у ролі Глорії.[92] Фільм добре зібрався в прокаті, а критика сприйняла його загалом прихильно. Ф. Скотту Фіцджеральду фільм не сподобався, і він написав другу: «Це, безумовно, найгірший фільм, який я коли-небудь бачив у своєму житті — дешевий, вульгарний, погано побудований і неякісний. Нам було дуже соромно за нього».[93]

Українське видання

В Україні книгу «Прекрасні й приречені» видало видавництво Фоліо у 2018 році. Переклад українською мовою здійснила Оксана Казанівська.[94]

Список літератури

Уточнення

  1. ↑ За часів її юності заможна південна родина Зельди Сейр наймала домашню прислугу, багато з якої були афроамериканцями.[30] Вона не звикла до хатньої праці чи будь-яких обов'язків.[31][32]
  2. ↑ Mizener, 1951, p. 138, стверджує, що роман був опублікований 3 березня, тоді як Bruccoli, 1981, p. 163, і Tate, 1998, p. 14, стверджують, що роман вийшов друком 4 березня.

Примітки

  1. ↑ а б Turnbull, 1962; Mizener, 1951.
  2. ↑ а б в West, 2002: «Глорія, - дізнаємося ми, - народиться на землі, де її називатимуть «регтаймовою дитиною», «малятком», «джазовим малятком» і «малятком-вамп»».
  3. ↑ Mizener, 1951; Milford, 1970.
  4. ↑ а б Fitzgerald, 1966, с. 355—356.
  5. ↑ а б Tate, 1998; Milford, 1970.
  6. ↑ а б в Bruccoli, 1981:Фіцджеральд писав у 1939 році: «Ти [Зельда] підкорилася в момент нашого шлюбу, коли твоя пристрасть до мене була на такому ж низькому рівні, як і моя до тебе. ... Я ніколи не хотів ту Зельду, на якій одружився. Я покохав тебе знову лише після того, як ти завагітніла».
  7. ↑ а б Turnbull, 1962: «Перемога була солодкою, хоча й не такою солодкою, як півроку тому, коли Зельда відкинула його. Фіцджеральд не зміг повернути трепет їхнього першого кохання».
  8. ↑ а б в Bruccoli, 1981: У липні 1938 року Фіцджеральд писав доньці: «Я вирішив одружитися з твоєю матір'ю, хоча знав, що вона зіпсована і не приносить мені нічого доброго. Я одразу ж пошкодував, що одружився з нею, але, будучи терплячим у ті дні, зробив з цього найкраще».
  9. ↑ а б Bruccoli, 1981: Описуючи свій шлюб із Зельдою, Фіцджеральд сказав, що, окрім «довгих розмов» до пізньої ночі, їхнім стосункам бракувало «близькості», якої вони ніколи не «досягали в буденному світі шлюбу».
  10. ↑ а б Wilson, 1952, с. 32.
  11. ↑ а б Elias, 1990; Mizener, 1951.
  12. ↑ Berg, 1978; Stagg, 1925; Kazin, 1951.
  13. ↑ Bruccoli, 1981, с. 165—166.
  14. ↑ а б Elias, 1990; Mizener, 1951; Bruccoli, 1981.
  15. ↑ а б Bruccoli, 1981, с. 155.
  16. ↑ а б Tate, 1998, с. 189—190.
  17. ↑ Tate, 1998, с. 13.
  18. ↑ Fitzgerald, 1922, с. 131.
  19. ↑ Fitzgerald, 1922, с. 226.
  20. ↑ а б в г д е Tate, 1998, p. 189.
  21. ↑ Fitzgerald, 1922, с. 449.
  22. ↑ Bruccoli, 1981: «Ще одним задоволенням для Зельди було витрачати гроші чоловіка, в чому вона стала вправною завдяки його заохоченню».
  23. ↑ Milford, 1970, с. 88.
  24. ↑ а б Tate, 1998, с. 34.
  25. ↑ Tate, 1998, с. 23.
  26. ↑ Tate, 1998, с. 207.
  27. ↑ а б в Bruccoli, Smith та Kerr, 2003, с. 99.
  28. ↑ Buller, 2005: «Поява роману... зробила його відомим».
  29. ↑ Fitzgerald, 1945: «Ціна моєї історії зросла з 30 до 1000 доларів. Це невелика ціна порівняно з тим, що платили пізніше, під час Буму, але те, як це звучало для мене, не можна перебільшити».
  30. ↑ Wagner-Martin, 2004, p. 24.
  31. ↑ Wagner-Martin, 2004, p. 24; Bruccoli, 1981, pp. 194, 441.
  32. ↑ Turnbull, 1962, p. 111: «Зельда не була домогосподаркою. Недбало замовляючи їжу, вона повністю ігнорувала прання».
  33. ↑ а б Bruccoli, 1981; Tate, 1998.
  34. ↑ Bruccoli, 1981, с. 101.
  35. ↑ Turnbull, 1962; Bruccoli, 1981.
  36. ↑ Bruccoli, 1981, с. 131.
  37. ↑ а б в Turnbull, 1962, с. 110.
  38. ↑ Turnbull, 1962, с. 105.
  39. ↑ Bruccoli, 1981, с. 137.
  40. ↑ Turnbull, 1962, с. 115.
  41. ↑ а б Milford, 1970, с. 67.
  42. ↑ Fitzgerald, 1945: «У будь-якому випадку, епоха джазу тепер мчала вперед під власним впливом, обслуговувана великими заправками, повними грошей».
  43. ↑ Fitzgerald, 1945: «[Епоха джазу представляла] цілу расу, яка стала гедоністичною, зробивши вибір на користь насолоди».
  44. ↑ Piper, 1965: «Довгі розмови, в яких Ентоні, Річард і Морі обговорюють секс, шлюб, кохання, освіту і сенс життя, були засновані на подібних дискусіях, якими Фіцджеральди насолоджувалися зі своїми друзями за келихами контрабандного джину протягом першого літа їхнього шлюбу у Вестпорті».
  45. ↑ а б Bruccoli, 1981, с. 135—136.
  46. ↑ Bruccoli, 1981: Фіцджеральд писав у листі: «Ви - думаючи, що я спала з тим банкіром - робите всіх ваших п'яниць невинними, а моїх - розрахованими, аж поки навіть “Міські новини” не висловили протест».
  47. ↑ Turnbull, 1962, с. 112.
  48. ↑ Bruccoli, 1981; Piper, 1965.
  49. ↑ Bruccoli, 1981; Tate, 1998; Eble, 1963.
  50. ↑ а б в Bruccoli, 1981, с. 145.
  51. ↑ а б в Bruccoli, 1981, с. 149.
  52. ↑ Milford, 1970, с. 86—89.
  53. ↑ Elias, 1990, с. 247.
  54. ↑ Fitzgerald, 1922, с. v.
  55. ↑ Berg, 1978; Stagg, 1925; Fitzgerald, 1945.
  56. ↑ Fitzgerald, 1922, с. iv.
  57. ↑ Bruccoli, 1981, с. 150.
  58. ↑ Tate, 1998; Bruccoli, 1981.
  59. ↑ а б Tate, 1998, с. 14.
  60. ↑ а б в Bruccoli, 1981, с. 166.
  61. ↑ Kazin, 1951, p. 83; Wilson, 1952, p. 34.
  62. ↑ Wilson, 1952, с. 32—33.
  63. ↑ Field, 1922; Butcher, 1922.
  64. ↑ Field, 1922.
  65. ↑ Butcher, 1922, с. 109.
  66. ↑ Stagg, 1925; Kazin, 1951; Tate, 1998; Weaver, 1922.
  67. ↑ Stagg, 1925; Kazin, 1951; Tate, 1998.
  68. ↑ Kazin, 1951: «Безумовно, цей цікавий автор постійно зростає. Кумедна зухвалість його ранньої манери письма наполегливо поступається місцем сміливішому, гострішому штриху, менш особистому у відсиланні..... У «Прекрасних й приречених» є навіть сильні моменти, подібні до Лоуренса».
  69. ↑ Stagg, 1925; Hammond, 1922.
  70. ↑ Butcher, 1920, с. 33.
  71. ↑ а б Butcher, 1923, с. 7.
  72. ↑ Weaver, 1922; Mencken, 1925.
  73. ↑ Weaver, 1922, с. 3.
  74. ↑ Bryer, 1978, с. 68.
  75. ↑ Mencken, 1925, с. 9.
  76. ↑ Bruccoli, 1981, с. 218.
  77. ↑ West, 2002, с. 48.
  78. ↑ West, 2002, с. 51.
  79. ↑ West, 2002, с. 48—51.
  80. ↑ а б Milford, 1970, с. 89.
  81. ↑ Tate, 1998: Зельда «запропонувала вирізати кінцівку...»
  82. ↑ Tate, 1998; Bruccoli, 1981; Milford, 1970.
  83. ↑ а б Mizener, 1951; Perrill, 1922.
  84. ↑ Tate, 1998: «Рецензія була частково жартом».
  85. ↑ Bruccoli, 1981: «Рецензія - це частково жарт».
  86. ↑ Milford, 1970: «Зельда дозволяла собі легкі насмішки».
  87. ↑ Green, 2013.
  88. ↑ Bruccoli, 1981: «На жодному зі збережених рукописів Фіцджеральда не видно її руки, хоча на рукописах Зельди стоять його правки..... Вона ніколи не була його співавторкою».
  89. ↑ Tate, 1998: «Фіцджеральд використовував фрагменти її щоденника та листів... Але вона не була його співавторкою».
  90. ↑ Meyers, 1994: Зельда «вперше розповіла, що Скотт - з її дозволу - ввібрав у свій роман шматочки її творів...»
  91. ↑ Tate, 1998, с. 86.
  92. ↑ The New York Times, 1922.
  93. ↑ Tate, 2007; Ankerich, 2010.
  94. ↑ Прекрасні й приречені (укр.). ISBN 978-966-03-7848-3.

Цитовані твори

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).