YaChudo

Cuius regio, eius religio

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Карл V, імператор Священної Римської імперії та король Іспанії, доручив своєму братові врегулювати суперечки щодо релігії та території на Аугсбурзькому рейхстазі 1555 року.

Cuius regio, eius religio (латинська вимова: [ˈku.jus ˈre.d͡ʒi.o ˈe.jus reˈli.d͡ʒi.o]) — латинський вислів, що буквально означає «чия влада, того й релігія» — тобто релігія правителя визначала релігію його підданих. Цей правовий принцип ознаменував важливий розвиток колективної (якщо не індивідуальної) свободи віросповідання в рамках західної цивілізації. Перш ніж терпимість до індивідуальних релігійних розбіжностей стала загальноприйнятою, більшість державних діячів і політичних теоретиків вважали само собою зрозумілим, що релігійне різноманіття є неправильним та/або послаблює державу[1] — і особливо послаблювало церковно-опосередкований контроль і нагляд у державі.[2] Принцип «cuius regio» був компромісом у конфлікті між цією парадигмою державного управління та новою тенденцією до релігійного плюралізму (співіснування різних віросповідань на одній території), що розвивалася в німецькомовних землях Священної Римської імперії. Він дозволяв вибіркову міграцію прихильників двох релігійних груп — римо-католиків та лютеран, — оминаючи інші конфесії.

На Аугсбурзькому мирі 1555 року, який поклав край періоду збройного конфлікту між римо-католицькими та протестантськими силами в Священній Римській імперії, правителі німецькомовних держав та імператор Священної Римської імперії Карл V погодилися прийняти цей принцип.

Релігійні розколи в імперії

До XVI століття і після Великої схизми в західному та центральноєвропейському християнстві домінувала одна віра — римо-католицька. Єретичні секти, що виникали в цей період, такі як катари та вальденси, швидко знищувалися або ставали незначними. Головні постаті пізнішого періоду, зокрема Ян Гус і Мартін Лютер, спочатку закликали до реформи католицької церкви, але не обов’язково до відмови від віри як такої (per se). Пізніше рух Лютера відокремився від католицької церкви й сформував лютеранську конфесію. Спочатку імператор Священної Римської імперії Карл V відкинув ідею релігійної реформації як незначну суперечку між ченцями, однак ця ідея загострила суперечності та проблеми в багатьох землях Священної Римської імперії, яка поринула у вир цих конфліктів. Нове протестантське богослов’я спонукало до соціальної активності під час Селянської війни в Німеччині (1524–1526), яку жорстоко придушили, а народний політичний та релігійний рух було розгромлено. У 1531 році, побоюючись подібних репресій щодо себе, кілька лютеранських князів утворили Шмалькальденську лігу — союз, через який вони домовилися захищати себе й один одного від територіальних зазіхань і який діяв як політичний союз проти католицьких князів та армій.[3]

І князі, і католицьке духовенство загалом розуміли, що зростаючі інституційні зловживання в католицькій церкві заважали практиці віри.[4] У 1537 році Павло III скликав собор, щоб розглянути ці зловживання та запропонувати й запровадити реформи. Крім того, він провів низку внутрішніх реформ. Попри ці зусилля та співпрацю Карла V, зближення протестантів із католицизмом зазнало краху через різні концепції еклезіології та принципу виправдання.[5] У тому ж році Шмалькальденська ліга скликала власний собор і висунула кілька положень віри; Лютер був присутній, але занадто хворий, щоб брати участь у засіданнях. Коли делегати зустрілися знову, цього разу в Регенсбурзі в 1540–1541 роках, представники змогли домовитися про доктрину віри та виправдання, але не про кількість таїнств, особливо щодо того, чи є сповідь/відпущення гріхів таїнством, і вони значно розходилися у визначенні «церкви».[6] Католики та лютерани здавалися віддаленими один від одного, як ніколи; лише в кількох містах лютерани та католики могли жити разом бодай у подібності гармонії. До 1548 року політичні розбіжності переплелися з релігійними питаннями, що робило будь-яку угоду недосяжною.[7]

У 1548 році Карл оголосив interreligio imperialis (також відомий як Аугсбурзький інтерим), за допомогою якого він намагався знайти певний компроміс. Ця спроба призвела до відчуження як протестантських, так і католицьких князів та Курії; навіть Карл, чиїм указом це було, був незадоволений політичними та дипломатичними вимірами того, що фактично було половинчастим релігійним врегулюванням.[8] Сесії 1551–52 років, скликані Папою Юлієм III на католицькому Тридентському соборі, знову виклали та підтвердили католицьке вчення і заново засудили протестантів.[9] Собор відіграв важливу роль у реформі Католицької церкви в XVII і XVIII століттях.

Аугсбурзький рейхстаг

Аугсбурзький мир
Дата1555
МісцеАугсбург
УчасникиФердинанд, король римлян від імені Карла V. Делегати від імперських станів
Результат
  1. Принцип Cuius regio, eius religio дозволяв князям обирати або католицизм, або лютеранську Аугсбурзьку сповідь та нав'язувати релігійну однорідність у своїй державі.
  2. Принцип reservatum ecclesiasticum передбачав, що церковні князі мали відмовитися від влади, якщо перейшли в іншу релігію, що забезпечувало збереження католицизму на території.
  3. Declaratio Ferdinandei захищала релігійну свободу протестантів, що проживали в церковних князівствах, але не була закріплена як обов'язкове право.

Католицька та протестантська ідеології здавалися далекими одна від одної, як ніколи. Інтеримне рішення Карла не задовольняло нікого. Він наказав скликати загальний рейхстаг в Аугсбурзі, на якому різні стани мали обговорити релігійну проблему та її вирішення (це не слід плутати з Аугсбурзьким рейхстагом 1530 року). Сам він не був присутній і передав повноваження своєму брату Фердинанду, щоб «діяти та врегулювати» суперечки щодо територій, релігії та місцевої влади.[9] На конференції Фердинанд лестощами, переконаннями та погрозами схилив різних представників до згоди щодо трьох важливих принципів: cuius regio, eius religio, церковної резервації та Декларації Фердинанда.

Представники німецьких станів на Аугсбурзькій конференції обговорюють можливості релігійного миру.

Cuius regio, eius religio

Принцип cuius regio, eius religio передбачав внутрішню релігійну єдність у межах держави: релігія князя ставала релігією держави та всіх її мешканців. Ті жителі, які не могли прийняти релігію князя, мали право залишити територію — новаторська ідея для XVI століття; цей принцип тривалий час обговорювався різними делегатами, які зрештою досягли згоди щодо конкретних формулювань після розгляду проблеми та запропонованого рішення. Cuius regio, eius religio суперечив попередньому католицькому вченню, за яким королі повинні були вірно підкорятися папі. Вважалося, що така покора принесе більше плодів співпраці, зменшить політичні чвари та церковні розколи. Вислів cuius regio, eius religio увів 1582 року легіст Йоахім Стефані (1544–1623) з Грайфсвальдського університету.[10]

Другий і третій принципи Аугсбурзького миру

Другий принцип стосувався особливого статусу церковних держав, отримавши назву церковної резервації (reservatum ecclesiasticum). Якщо князь-єпископ або князь-абат змінював релігію, він мав відмовитися від влади, дозволяючи капітулі обрати католицького наступника.

Третій принцип, відомий як Фердинандова декларація (Declaratio Ferdinandei), звільняв лицарів і деякі міста в церковних державах від вимоги релігійної однорідності, якщо реформована релігія практикувалася там із середини 1520-х років, що уможливлювало існування кількох змішаних міст і містечок, де католики й лютерани жили разом. Фердинанд вніс це положення в останню мить, з власної волі.[11]

Правові наслідки

Після 1555 року Аугсбурзький мир став легітимним правовим документом, що регулював співіснування католицької та лютеранської конфесій на німецьких землях Священної Римської імперії, і допомагав пом’якшувати напругу між прихильниками так званої Старої віри та послідовниками Лютера. Він мав дві принципові вади. По-перше, Фердинанд поспіхом провів статтю про «церковну резервацію» під час обговорення; вона не зазнала такого ретельного вивчення й дискусії, як прийняття принципу cuius regio, eius religio. Як наслідок, її формулювання не охоплювало всіх, а то й більшості можливих правових сценаріїв. Його ad hoc Declaratio Ferdinandei взагалі не обговорювалася на пленарному засіданні; натомість, користуючись своїми повноваженнями «діяти й урегульовувати»,[9] він додав її в останню хвилину у відповідь на лобіювання з боку князівських родин і лицарів.[12]

Фердинанд, король римлян після 1531 року та імператор Священної Римської імперії (1555–1564). Його брат доручив йому врегулювати суперечки на Аугсбурзькому рейхстазі.

Ці конкретні недоліки далися взнаки Імперії в наступні десятиліття. Можливо, найбільшою слабкістю Аугсбурзького миру було те, що він не врахував зростаюче розмаїття релігійних виразів, які виникали в так званих євангельських та реформатських традиціях. До 1555 року реформи, запропоновані Лютером, уже не були єдиною можливістю релігійного вираження: Анабаптисти, такі як фризький Менно Сімонс (1492–1559) та його послідовники; послідовники Жана Кальвіна, які були особливо сильними на південному заході та північному заході; або послідовники Ульріха Цвінглі були виключені з розгляду та захисту згідно з Аугсбурзьким миром. Згідно з релігійним миром, їхні релігійні переконання офіційно вважалися єретичними,[13] і залишалися такими на землях під прямим правлінням дому Габсбургів до видання Патенту про віротерпимість у 1781 році.

Застосування у світських територіях

Ідея індивідуальної релігійної толерантності на національному рівні, однак, не була розглянута: ні реформатська, ні радикальна церкви (кальвіністи та Анабаптисти як основні приклади) не були захищені миром (і анабаптисти в будь-якому випадку відкидали принцип cuius regio, eius religio). Криптокальвіністів підтримував Філіп Меланхтон, який надав їм змінені версії Аугсбурзького сповідання, адаптовані до реформатських вірувань. Одним з історичних прикладів є випадок Гессен-Касселя, де хоча Аугсбурзьке сповідання було прийнято в 1566 році, територія де-факто була реформатською вже тоді і залишалася такою до офіційного прийняття реформатського віросповідання в 1605 році.

Багато протестантських груп, що жили під владою католицького чи лютеранського дворянства, все ще перебували під загрозою звинувачення в єресі. Толерантність офіційно не поширювалася на кальвіністів аж до Вестфальського миру 1648 року, а більшість анабаптистів зрештою переселилися на схід до Трансильванії, Речі Посполитої, Османської імперії чи Росії, на захід до Англії та Нового Світу, або ж прийняли мученицьку смерть.

Після того, як Вестфальський мир 1648 року обмежив усіх правителів Священної Римської імперії, крім імператора, у праві змінювати релігію, але не нав'язувати її своїм підданим, [14] правителі, які вирішували навернутися, повинні були терпимо ставитися до релігій, що вже існували. Наприклад, Август II Фрідріх навернувся до католицизму в 1697 році, щоб стати королем Польщі, але Курфюрство Саксонія повинне було залишатися офіційно протестантським. Курфюрст Саксонії навіть зумів зберегти директорство протестантського корпусу в Рейхстазі.[15]

Йоганн-Сигізмунд (маркграф Бранденбургу) перейшов у кальвінізм у 1613 році, але його піддані залишалися переважно лютеранами. Бранденбург-Пруссія залишалася двоконфесійною державою, в якій і лютеранство, і кальвінізм були офіційними релігіями до Прусської унії 1817 року. Курфюрсти Бранденбургу вже терпимо ставилися до католицизму в Герцогстві Пруссія, яке перебувало за межами Священної Римської імперії і було леном від короля Польщі. Пізніше вони придбали інші католицькі території в Польщі, але обклали церковні доходи податками до 80%.[16]:236 Бранденбург-Пруссія також отримала території в західній Німеччині, де католицизм був офіційною релігією. У 1747 році Фрідріх Великий дозволив побудувати католицький собор Святої Ядвіги в переважно лютеранській столиці Берліні.[16]:241

Кінець принципу «Cuius regio, eius religio»

Застосування в церковних володіннях

До Аугсбурзького миру не було досягнуто згоди щодо того, чи повинні католицькі єпископи та абати, які стали лютеранами, втрачати свої посади та доходи, згідно із застереженням Reservatum ecclesiasticum. Однак ще до цього, у 1525 році, Альбрехт (герцог Пруссії) перейшов у лютеранство і вигнав тевтонських лицарів. Він зміг офіційно змінити віросповідання своїх земель на лютеранське і перетворити свою церковну посаду великого магістра ордену на світське герцогство. Коли архієпископ-курфюрст Кельна Ґебгард I фон Вальдбург перейшов у реформатську віру, він вважав, що може зробити те саме, незважаючи на умови Аугсбурзького миру. Католики призначили Ернста Баварського новим архієпископом-курфюрстом і розпочали п'ятирічну Кельнську війну. Ґебгард Труксес фон Вальдбург був вигнаний, і Кельн залишився римо-католицьким.[17]

Оснабрюкське князівство-єпископство було винятком із принципу cuius regio, eius religio. Оснабрюк поступово ставав більш лютеранським після 1543 року, з наверненням або обранням кількох протестантських єпископів. Однак він ніколи не став повністю лютеранським, оскільки католицькі богослужіння все ще проводилися, а католицькі єпископи також обиралися. За Вестфальським миром, який частково обговорювався в Оснабрюку, як католицька, так і лютеранська релігії були відновлені до статусу, який вони мали в Оснабрюку в 1624 році. Оснабрюк залишався церковною територією під владою князя-єпископа, але посаду почергово обіймали католицький єпископ і лютеранський єпископ, який обирався з того, що стало Ганноверською династією. Поки територією правив лютеранський єпископ, католики перебували під наглядом архієпископа Кельна.[18]

У 1731 році князь-архієпископ фон Фірміан із Зальцбурга вирішив рекатолізувати свої володіння. Спочатку це включало захоплення протестантських дітей у їхніх батьків, щоб їх можна було виховувати в католицьких установах. Князь-архієпископ звернувся за допомогою імперських та баварських військ для придушення приблизно 20 000 лютеран, що жили в Зальцбурзі.[16] Коли архієпископ заявив, що вони радикали, їх обстежили і визначили, що вони звичайні лютерани. Він все одно їх вигнав, що технічно було законним за Вестфальським миром 1648 року.

У лютому 1732 року король Фрідріх Вільгельм I Прусський запропонував переселити їх у східну Пруссію.[19] Інші дісталися до Ганновера або Республіки Об'єднаних провінцій. Крім того, спільнота зальцбуржців оселилася в британській колонії Джорджія.

У 1966 році архієпископ Андреас Рорахер висловив жаль з приводу вигнань.

Див. також

Примітки

  1. ↑ Finkelman, Paul (2 листопада 2012). Toleration and Diversity in New Netherland and the Duke's Colony: the roots of America's first disestablishment. У Gunn, T. Jeremy; Witte, John (ред.). No Establishment of Religion: America's Original Contribution to Religious Liberty. Oxford: Oxford University Press (опубліковано 2012). ISBN 9780199986019. Процитовано 17 листопада 2019. At the beginning of the seventeenth century ... virtually all European political leaders accepted the idea that religious diversity was dangerous to the stability of any government. ... Political leaders and political theorists alike assumed that religious difference would inevitably lead to internal social conflict or even civil war and anarchy. The brutal wars of the sixteenth century certainly reinforced this idea. ... Religious diversity among Christians was simply too dangerous for most jurisdictions.
  2. ↑ Karp, Alan (Січень 1985). John Calvin and the Geneva Academy: Roots of the Board of Trustees. History of Higher Education Annual. Т. 5. Transaction Publishers (опубліковано 1985). с. 12. ISBN 9781412825283. Процитовано 17 листопада 2019. The conception of the church as the spiritual arm of the temporal authority was in accord with the Reformation view of the proper relationship between church and state.

    During the Middle Ages society was considered a universal whole governed by God through the papal vice-regency. ... The Reformation brought the medieval unity to an end and replaced it with the Augsburg formula of religious compromise, cuius regio eius religio.
  3. ↑ Holborn, загалом, див. с. 204–246, обговорення протестантського страху придушення, політичні поділи та консолідацію протестантської діяльності див. с. 204–210; щодо політики Габсбургів, діяльності Шмалькальденської ліги та союзу між Карлом і Климентом, с. 214–227.
  4. ↑ Holborn, с. 205.
  5. ↑ Holborn пояснює, що Папство в той час було надзвичайно слабким через смерть Юлія III у 1555 році і його наступника через шість тижнів (с. 242); Див. також Hubert Jedin, Konciliengeschichte, Freiburg, Herder, 1980, ISBN 978-0-8164-0449-0, с. 85.
  6. ↑ Holborn, с. 227–248.
  7. ↑ Holborn, с. 229–245, особливо с. 231–232.
  8. ↑ Holborn, pp. 231–232.
  9. ↑ а б в Holborn, p. 241.
  10. ↑ Steven Ozment, The Age of Reform 1250–1550 (1980) p.259n13.
  11. ↑ Загальний огляд впливу Реформації на Священну Римську імперію див. у Holborn, розділи 6–9 (стор. 123–248).
  12. ↑ Holborn, pp. 244–245.
  13. ↑ Holborn, pp. 243–246.
  14. ↑ Whaley, 2012, p. 624.
  15. ↑ Kalipke, Andreas (2010). The Corpus Evangelicorum. У Coy, J.P.; Marschke, B. Benjamin; Sabean D.W. (ред.). The Holy Roman Empire, Reconsidered. Berghahn. с. 228—247.
  16. ↑ а б в Clark, Christopher M. (2006). Iron Kingdom: The Rise and Downfall of Prussia, 1600–1947. Belknap Press. с. 141–144. ISBN 978-0674023857.
  17. ↑ Parker, Geoffrey. The Thirty Years' War. p. 17. ISBN 0-415-12883-8
  18. ↑ Knudsen, Jonathan B. (2002). Justus Möser and the German Enlightenment (вид. 1st pbk.). Cambridge, UK & New York: Cambridge University Press. ISBN 9780521522526. The Peace of Westphalia recognized that neither Protestant nor Catholic fortunes predominated; more than that, it left Osnabrück an ecclesiastical state but strictly enforced an alternating Evangelical-Catholic episcopal succession. Osnabrück thus shared with other ecclesiastical states the mixture of secular and religious authority represented in the figure of the prince-bishop; it was unique in that it became partly a hereditary possession of the house of Hanover (at first Braunschweig-Lüneburg) and partly an electoral Catholic bishopric.
  19. ↑ Walker, Mack (1992). The Salzburg Transaction: Expulsion and Redemption in Eighteenth-Century Germany. Cornell University Press. ISBN 9780801427770.

Література

  • Holborn, Hajo, A History of Modern Germany, The Reformation. Princeton: Princeton University Press, 1959 [1982]. ISBN 978-0-691-00795-3 (англ.)
  • Ozment, Steven, The Age of Reform 1250–1550, An Intellectual and Religious History of Late Medieval and Reformation Europe, New Haven, Yale University Press, 1986, ISBN 978-0-300-02760-0 (англ.)
  • Holborn, Hajo. A History of Modern Germany, The Reformation. Princeton: Princeton University Press, 1959 [1982]. ISBN 978-0-691-00795-3.
  • Jedin, Hubert. Konciliengeschichte, Freiburg, Herder, 1980, ISBN 978-0-8164-0449-0.
  • Ozment, Steven. The Age of Reform 1250–1550, An Intellectual and Religious History of Late Medieval and Reformation Europe, New Haven, Yale University Press, 1986, ISBN 978-0-300-02760-0.
  • Whaley, Joachim (2012). Germany and the Holy Roman Empire, Volume I: Maximilian I to the Peace of Westphalia, 1493–1648. Т. I. Oxford: OUP. ISBN 978-0-19-873101-6.
  • Brady, Thomas, et al. (1995). Handbook of European History, 1400–1600, v. 2. Leiden: Brill. ISBN 978-90-04-09761-2.
  • Brodek, Theodor V. (1971). "Socio-Political Realities of the Holy Roman Empire". Journal of Interdisciplinary History 1 (3): 395–405.
  • Sutherland, N.M. (1992). "Origins of the Thirty Years War and the Structure of European Politics". The English Historical Review 107 (424): 587–625.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).