Aut dedere aut judicare

У праві принцип aut dedere aut judicare (лат. aut dedere aut judicare, дослівно «або видай, або суди») означає юридичний обов'язок держав за міжнародним публічним правом переслідувати осіб, які вчинили серйозні міжнародні злочини, у випадках, коли жодна інша держава не вимагала екстрадиції. Однак справа Локербі продемонструвала, що вимога видати або судити не є нормою звичаєвого міжнародного права. Обов'язок виникає незалежно від екстериторіального характеру злочину та незалежно від того, що правопорушник і потерпілий можуть бути особами з іноземним громадянством.^[1] Зазвичай цей принцип включають до міжнародних договорів, що стосуються різних транснаціональних злочинів, для сприяння притягненню винних до відповідальності.

Обґрунтуванням цього принципу є забезпечення відсутності юрисдикційних прогалин у переслідуванні міжнародних злочинів. Однак, держави рідко зобов'язані здійснювати цю юрисдикцію, оскільки зазвичай інша держава-учасниця має інтерес у справі й подає запит на екстрадицію обвинуваченого. У такому випадку пріоритет надається державі, що запитує екстрадицію.

Обов’язок aut dedere aut judicare щодо всіх злочинів, однак, не є беззаперечним. Стіґолл зазначає, що «деякі сучасні вчені дотримуються думки, що aut dedere aut judicare є не зобов’язанням за звичаєвим міжнародним правом, а радше "спеціальною договірною нормою, що стосується окремих злочинів" і, відповідно, зобов’язанням, яке існує лише тоді, коли держава добровільно взяла його на себе».^[2] Але щодо міжнародних злочинів, для яких він застосовується, «[Шеріф Бассіуні] стверджує, що ... це не лише норма звичаєвого міжнародного права, а й принцип jus cogens», що змушує держави застосовувати його до будь-яких злочинів, які підпадають під цей принцип; Келлі знаходить у судових рішеннях Ізраїлю та Австрії «певні непрямі докази того, що судді національних систем починають застосовувати цю доктрину самостійно».^[3]

Зазвичай до злочинів, що підпадають під принцип aut dedere aut judicare, відносять:

• Викрадення цивільних повітряних суден
• Захоплення цивільних заручників
• Акти тероризму
• Катування
• Злочини проти дипломатів та інших «осіб, які користуються міжнародним захистом»
• Фінансування тероризму та інші міжнародні злочини

Більшість цих злочинів підпадають під дію багатосторонніх договорів, які поширюють на них принцип «або видай, або суди». Такий спосіб надання юрисдикції став дедалі поширенішим після Другої світової війни. Договори, що надають юрисдикцію, включають:^[2]

• Женевські конвенції 1949 року;
• Гаазька конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 року;
• Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979 року;
• Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом 1997 року;
• Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 року;
• Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року;
• Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 року;
• Конвенція ООН проти корупції 2003 року;
• Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 року;
• Міжнародна конвенція про припинення та покарання злочинів апартеїду 1973 року.

• Aut Dedere Aut Judicare — Бібліографії за темами Комісії міжнародного права (№ 6 у списку) (Бібліотека UNOG)