Гальперін Яків Борисович

Я́ків Бори́сович Гальпе́рін, також знаний під псевдонімами Яків Галич та Микола Первач (квітень 1921^[1] — 16 квітня 1943, Бабин Яр^[2]) — російсько- та україномовний поет і публіцист єврейського походження.

Народився, либонь, в Києві, де його сім'я — батько, мати, він та сестра — проживала на Малій Васильківській вулиці (нині вулиця Шота Руставелі), займаючи дві суміжні кімнати у бельетажі комунальної квартири. Мати, Любов Вікторівна, працювала вчителькою, а сама родина була гуманітарною та, правдоподібно, російськомовною^[3][4][1].

Українська стала для хлопчика другою рідною, що й не дивно, адже той кінчив 6-ту середню (трудову) школу з українською мовою викладання, розташовану на Урядовій площі (тепер у цім перебудованім приміщенні міститься Дипломатична академія України)^[5][6].

Потяг віршувати привів Я. Гальперіна к літературному гуртку при Київському палаці піонерів та жовтенят, що розташовувався в будівлі колишнього Купецького зібрання (зараз тут Національна філармонія). Ним об тій порі керував літературний критик Євген Адельгейм (швед за походженням, а не єврей, як дехто уважав). Серед іншого, там відбувались зустрічі з українськими поетами, обговорювалися нові твори гуртківців тощо^[5].

Яків став, за слушним означенням російського літературознавця Павла Поляна, «визнаною зіркою адельгеймового палацу»: «його поетичний талант, його творча вітальність оприявнювались у всьому». Він обзавівся широким колом друзів, особливо близько товаришуючи з Семеном Гудзенком, Марком Бердичевським та Нехем'є Манделем (Наумом Коржавіним). Двоє останніх лишили спогади про свого київського товариша^[7]. Вони описували його так: «Невисокого зросту, кругловидий, з кучерявим темно-русявим волоссям і розумною, ледве уїдливою посмішкою. Зуби великі, але рідкі, можливо тому, ховаючи їх, завжди щільно їх стискував — очевидно, аби надати обличчю виразу жорсткості. Незважаючи на сильну кульгавість, ходив швидко, легко». Мав юнак і наречену, — однокласницю Надію Головатенко^[5][8].

Взагалі Гальперін почав друкуватись у 1938 році, щоправда, його ранні вірші і досі не розшукані. 1939 р. він став учасником й лауреатом Всеукраїнського літературного конкурсу, присвяченого 125-літтю відо дня народження Т. Шевченка, за що дістав стипендію Народного комісаріату освіти УРСР. Більшість його вцілілих творів датуються 1940/41 роками, коли Яків навчався на філологічному факультеті Київського державного університету. Викладачами в нього були, зосібна, професори Олександр Оглоблин і Костянтин Штепа, з котрими доля іще зведе юнака у роки Другої світової війни. Вірші тієї доби, за словами Марка Бердичевського, сповнені «трагічного передчуття війни, що насувається» (війна, а проте, уже йшла — з Фінляндією, і київські поети брали в ній участь)^[9]. 20 червня 1941, у передгроззі нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, побачила світ Гальперінова стаття в «Літературній газеті» «Про ямб і штамп»^[10]. Автор писав:

Ми вимагаємо від поета тільки одного: шукати нового, не повторювати заучене. Це мінімальна вимога. Мислима, якщо не обов'язкова, боротьба в поезії напрямів, які проводять щось нове і обстоюють старе, вже встановлене, але не повинно бути застою та квітнення всесильного штампу^[11].

З огляду на кульгавість — наслідок дитячого поліомієліту — Якова не визнали придатним до військової служби. Разом з тим, він і не трапив в евакуаційні списки. За спогадами приятеля Н. Манделя, Гальперін «вступив чи то в ополчення, чи то у винищувальний батальйон — добровільну формацію, що несла охоронну службу і виловлювала парашутистів-диверсантів». Достоту невідомо, скільки Яків пробув у лавах батальйону і які саме завдання він виконував (мабуть, його залучили до риття окопів й протитанкових рвів)^[12][13].

Під час відступу червоноармійців з Києва Я. Гальперін позоставсь в українській столиці. Він дещо романтично сприймав ту буремну мить і якось прохопився М. Бердичевському: «Еренбург був єдиним радянським письменником, який бачив, як німці увійшли до Парижу, я хочу бачити, як вони увійдуть у Київ»^[14]. Ема Мандель при прощанні примічала: «Настрій його був припіднятий, як у людини, чий зоряний час наближається»^[12][15]. П. Полян під сим взглядом розмірковує^[16]:

Що ж, він побачив це — чужинецькі солдати входять до Києва, кияни грабують магазини, солдатня грабує киян, злітає в повітря і палає Хрещатик, а за тиждень — нескінченні шеренги євреїв йдуть зі скарбом до Бабиного яру, ідуть на розстріл. Сам Яша не пішов, бо усе вже зрозумів — і, либонь, пошкодував про свою примху. Просячись в очевидці історії, він явно не врахував, що фатальні хвилини можуть захотіти відвідати і його — для того, щоб убити.

Після захоплення Києва німцями він попервах укривався в родині Світозара Драгоманова. За допомоги того й Ізидори Косач-Борисової (сестри Лесі Українки), що мала тісні контакти з працівниками міської управи та членами похідних груп ОУН(м), прибулими осінню 1941 року з метою опанування громадським, адміністративним, економічним і культурним життям міста^[14]. Гальперін зумів одержати посвідчення особи на ім'я «Яків Галич» і легалізуватися. Він почав співпрацювати з оунівськими газетами «Українське слово» й «Літаври» (під псевдонімом «Микола Первач»), став членом Спілки українських письменників, яку організувала Олена Теліга.

Вже після заборони мельниківських газет і перших хвиль арештів оунівців у Києві, Теліга в одному з останніх своїх листів від 15 січня 1942 року до діяча ОУН О. Лащенка, розповідаючи про події і настрої в окупованому гітлерівцями Києві, пише: "Я[ків]  засипає мене тепер дуже добрими віршами з присвятами і без присвят мені, але віршами наскрізь «нашими». Очевидно, з подачі О. Теліги у празькому журналі «Пробоєм» № 1 за січень 1942-го поруч із віршами авторів «Літаврів» Анатолія Верхівця та Михайла Ситника надруковано поезію Миколи Первача «Ти, люта ненависть, володарка моя…». Це остання з відомих прижиттєвих публікацій поета.

Ти, люта ненависть, володарка моя.

Я тут — чужий, тут ворог — кожен стрічний.

Лиш назову своє ім'я

І буду проклятий аж тричі.

Але мовчу, кривляючи уста,

І зуби зціплю — хай конає слово.

Вогнем дихнула б річ —

І не минула б злого,

Та — знаю — час ректи ще не настав.

Він прийде ще на вістрі злих мечів,

І ви почуєте ще знов і знову

Поетову пророчу мову,

Де слово кожне корчить біль і гнів.

Вірш датовано 1940 роком, що може засвідчувати настрої автора ще в умовах «щасливого радянського життя». Арешти київських оунівців в період грудень 1941 — лютий 1942, зокрема Теліги та інших співробітників української преси й членів СПУ, обійшли Якова Галича. Гестапівці заарештували його навесні 1943 року за доносом довоєнного знайомого — сусіда Лівітіна.

• Яків Галич. Про ямб і штамп // Літературна газета. Київ. 20 червня 1941 р.
• Микола Первач. Крізь піт, сльози і кров // Українське слово. Київ. № 30. 14.10.1941. С. 3. Ш. 1-3.
• Микола Первач. Слова і діла Йосифа Сталіна // Українське слово. Київ. № 34. 18.10.1941. С. 1. Ш. 2-5.
• Первач Микола. Хуга йде! (вірш І, ІІ) // Літаври. Київ. № 1. 16.11.1941. С. 2. Ш. 1.
• Первач Микола. Література в закутні (стаття перша) // Літаври. Київ. № 2. 23.11.1941. С. 3. Ш. 1-3.
• Первач Микола. Сміх (вірш) // Літаври. Київ. № 3. 30.11.1941. С. 2. Ш. 4-5.
• Микола Первач. «Ти, люта ненависть, володарка моя…» (вірш) // Пробоєм. Прага. 1942. № 1 (102), січень. С. 3.

• Гальперін Яків Борисович / Р. З. Заславський // Енциклопедія Сучасної України / редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. — Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. — DOI: 10.5281/zenodo.19914491
• Яків Галич и Микола Первач: жизнь, смерть и стихи Якова Гальперина // Овраг смерти — овраг памяти. Стихи о Бабьем Яре. Антология. В 2-х тт. Т. 2 / сост.: П. Полян, Д. Бураго. Т. 2. П. Полян. Гулкое эхо. — Киев : БО «БФ «Меморіал Голокосту «Бабин Яр» — Издательский дом Дмитрия Бураго, 2021. — ISBN 978-966-489-597-9.
• Кучерук О. Микола Первач: «…і ви почуєте ще знову і знову поетову пророчу мову». Епізод з часу німецької окупації Києва у Другій світовій війні // Київ і кияни. Матеріали щорічної науково-практичної конференції. — 2007. — С. 250-261.
• Радченко Ю. “…просимо… забезпечити караїмів від незаслугованих образ…”: караїмське населення, ОУН(м) та Голокост у Києві // Україна Модерна. — 2023. — № 34. — С. 262-291. — DOI:10.3138/ukrainamoderna.34.262.

• Журнальна зала (рос.)