Хуабень

Хуабень (话 本) — китайська міська народна повість, що виникла з усної оповіді. Відображала умонастрої і світорозуміння середніх і нижчих верств міського суспільства середньовічного Китаю: купецтва, торговців і ремісників, людей мистецтва, дрібного чиновництва. У широкому сенсі хуабень означає текст фольклорного походження.

Як особливий жанр писемної сюжетної прози виник в результаті діяльності китайських казкарів (шохуажень) в X-XIII століттях. Спочатку, представляли собою запис розповіді зі слів виконавця, або текст, за яким сказитель вів свою розповідь. Пізніше набули широкого поширення цілком самостійні авторські (або частково авторські) твори, написані в манері хуабень. У китайському літературознавстві вони іменуються «наслідування хуабень» (ні хуабень).

Від XV-XVI століть збереглися збірники «Хуабень з бібліотеки Хун Бяня» («Цінпін Шань тан хуабень») і «Столичне видання популярних повістей» («Цзінь бень тунсу сяошо»).

Хуабень завжди починається віршами (зачинним віршем). За віршами йде зачин, що складається з віршів і пісень, пізніше зачин змінився у бік прози, став являти собою невеликий, ніяк не пов'язаний з основним сюжетом оповідання. Після зачину йде основне оповідання.

Оповідання поділялося на уривки, кожен із яких завершувався віршами. Повість зазвичай завершувалася віршем, який висловлює вирок усьому, що відбувалося. Вирок має збігатися з думкою того, хто слухає повість.

В історії хуабень можна виділити три періоди:

• XI-XIII століття — розквіт оповіді та зародження конспективного запису;
• XIII-XVI століття — час змішаного запису з домінуванням літературної мови (веньянь), коли переважають народні повісті;
• XVII-XVIII століття — розквіт творчості літераторів у жанрі повісті, час виходу склепінь та збірок хуабень.

У повістях можна виділити чотири тематичні напрями:

• Судова повість (у ній є судові розгляди, є ілюзія таємниці);
• Історико-героїчна (багато чарівництва, забобонів, ідея карми);
• Любовна;
• Чарівна (сюжети пов'язані з даосизмом, у повістях описані чудеса, здійснені даоськими святими).

Найбільшого розквіту жанр хуабень (у формі авторського наслідування — ні хуабень) досяг у пізній період епохи Мін, наприкінці XVI — початку XVII століття. Найвідомішим упорядником і автором таких повістей став письменник Фен Менлун (1574—1646). Він видав три знамениті збірки, відомі під загальною назвою «Сань янь» («Три слова»): «Ясні слова для повчання світу», «Загальнозрозумілі слова для попередження світу» та «Вічні слова для пробудження світу».

Трохи пізніше інший видатний літератор, Лін Менчу (1580—1644), надихнувшись успіхом збірок Фена, випустив дві власні збірки повістей-хуабень під назвою «Пай ань цзінці» («Вражаюче і дивовижне, що змушує ляснути по столу від подиву»), відомі як «Ер пай» («Два ляпаси»).

Згодом, у 1632 році, найкращі повісті з «Сань янь» та «Ер пай» були об'єднані невідомим упорядником у знамениту антологію «Цзінь гу ци гуань» («Дивовижні історії нашого часу й давнини»), яка налічувала 40 творів і стала найпопулярнішою збіркою хуабень у Китаї та за його межами.

• 570/mode/1up?view=theater Хуабень; «Цзінь гу ци гуань» // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 564; 570.