YaChudo

Українська асоціація футболу

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Українська асоціація футболу
Логотип асоціації
Логотип асоціації
Заснована1991
Вступ в ФІФА1992
Вступ в УЄФА1992
Вебсайтuaf.ua
ПрезидентАндрій Шевченко
ТренерІталія Андреа Мальдера
(національна збірна)
Україна Володимир Пятенко
(жіноча збірна)

Українська асоціація футболу (до травня 2019 року мала назву Федерація футболу України, ФФУ[1]) — всеукраїнська громадська незалежна спортивна організація, заснована 13 грудня 1991 року. Головна мета її діяльності — забезпечення та сприяння зростанню рівня і масовості футболу в Україні. Цілі діяльності асоціації: забезпечення гідного представництва України у міжнародному футбольному співтоваристві; розвиток системи пропаганди й популяризації футболу. Член УЄФА і ФІФА від 1992 року. Як член Національного олімпійського комітету України[2] і олімпійського руху загалом, УАФ є центральною громадською організацією людей залучених до футболу і його варіантів, футзал, пляжний футбол тощо.

Історія

Старий логотип організації

За часів УРСР спортом керував комітет з питань фізичної культури і спорту при Раді міністрів УРСР, у підпорядкуванні якого перебувала Секція футболу (1932—1959), та Федерація футболу УРСР (1959—1991).

6 березня 1991 року в складі Федерації футболу Радянського Союзу завдяки зусиллям Віктора Максимовича Баннікова була створена та юридично оформлена Федерація футболу України. Вона повністю була підконтрольна та підпорядкована московському керівництву. Невдовзі викликало резонанс відкрите звернення ветеранів українського футболу: «Вважаємо, що проведення національного чемпіонату підвищить інтерес до футболу, сприятиме розвитку дитячо-юнацького, масового футболу, підготовці клубних та збірних команд України для виступів на міжнародній арені, підвищить престиж України у всьому світі». Під цими рядками підписалися Андрій Біба, Олександр Дамін, Станіслав Євсеєнко, Володимир Єрохін, Сергій Журавльов, Володимир Капличний, Василь Кириченко, Юрій Ковальов, Станіслав Кочубинський, Олександр Липенко, Володимир Мукомелов, Юрій Роменський, Йожеф Сабо, Петро Слободян, Валентин Трояновський и Віталій Хмельницький.[3] На сторінках «Спортивної газети» Віктор Банніков різко та аргументовано розкритикував бюрократичну систему, яка пожирала футбол: «Як реагує союзна федерація на цілком природні прагнення своїх футбольних «молодших братів» до незалежності? Лише загрозами щодо міжнародної ізоляції. Ніякої гнучкості, прагнення до пошуку компромісних рішень, які б ураховували реалії сьогоднішнього життя. А вони, ці реалії, впевнено свідчать, що процес децентралізації у всіх сферах просто неминучий. І у спорті також».[3] Ще у березні у «Московській правді» відомий «добродій» Юрій Ваньят виступив із відповідною «авторитетною думкою»: «На страницах киевской «Спортивной газеты» печатались письма некоторых ультрарадикалов от футбола с предложением организовать «самостийный» чемпионат Украины. Но там в федерации находятся умные люди. Они понимают давние интеграционные процессы в советском спорте».[3]

Після проголошення Акту Незалежності України (24 серпня 1991 року) виконком Федерації футболу УРСР ухвалив рішення про проведення на початку грудня Пленуму, на якому було б визначено майбутню долю розвитку національного футболу.

На початку вересня відбулося спільне засідання керівництва федерації та футбольної спільноти. Було запропоновано створити внутрішні футбольні інститути, котрі б не підпорядковувалися московському керівництву.

У жовтні відбулася зустріч Віктора Баннікова із президентом УЄФА Леннартом Йоханссоном, який пообіцяв всебічну підтримку вступу України до європейської футбольної спільноти.

13 грудня у великому залі Міністерства у справах молоді, спорту та туризму Рада федерації у кількості 74 людей одноголосно прийняла наступну заяву:[3]

«Згідно із Всенародним референдумом від 1 грудня 1991 року Україна стала незалежною державою. Федерація футболу України є самостійною, незалежною громадською організацією, що не входить до складу федерацій футболу інших держав. Юрисдикція і права Федерації в питаннях, котрі у її компетенції, розповсюджуються на всю територію України. Федерація бере під свою юрисдикцію захист прав футболістів, тренерів та спеціалістів футболу.
Із метою розвитку рівноправних відносин з федераціями футболу інших держав Федерація футболу України є організацією, відкритою для співробітництва. Федерація футболу України зобов’язується дотримуватися міжнародних норм і прав людини незалежно від національності та вірування. Федерація футболу підтверджує свою прихильність цілям і принципам статутів ФІФА та УЄФА і зобов’язується їх виконувати.
Федерація футболу України виконала всі свої зобов’язання перед Федерацією футболу СРСР і заявляє про припинення свого членства в її складі».

Першим президентом Всеукраїнської спортивної громадської організації «Федерація футболу України» було затверджено Віктора Максимовича Баннікова. Саме він обійшов Олега Базилевича, Петра Безносенка, Володимира Мунтяна та Анатолія Конькова (перші двоє перед початком засідання зняли свої кандидатури).[4]

Підбиваючи підсумки пленуму ради ФФУ 13 грудня, попередник В.Баннікова, Микола Фоміних, який очолював Федерацію футболу України з 1975 по 1991 рік, сказав: «Минув час дискусій: проводити незалежний чемпіонат чи «грати» під Колосковим, мовляв, знизиться рівень гри українських команд. Сьогодні треба працювати, готуватися до весняного чемпіонату. Впевнений, що років через три про збірну України говоритимуть із повагою. Адже майже половину різноманітних збірних команд Союзу складали вихованці українських футбольних шкіл. І ці збірні завжди були серед провідних команд Європи і світу».[3]

У 2017 Євген Котельников в інтерв'ю інтернет виданню «Команда 1» додав: «Ми підготували документи для вступу до УЄФА, знайшли фінанси та відправили делегацію до Швейцарії. До неї увійшли Віктор Банніков, Віктор Медведчук та Григорій Суркіс. Грамотно оформлений пакет документів багато в чому посприяв тому, що нас без особливої тяганини прийняли до УЄФА. Президент ФФУ Віктор Банніков займався відносинами з УЄФА та ФІФА, пошуком приміщення для федерації — адже зі Спорткомітету нас, таких самостійних, попросили відійти. А мені, як віцепрезиденту, треба було терміново організувати перший незалежний чемпіонат. До речі, тоді у штаті ФФУ налічувалося… 10 людей.»[5]

Наприкінці лютого 1992 року агентство Франс Прес поширило інформацію про те, що ФІФА, не чекаючи свого конгресу, надала статус тимчасових членів національним федераціям України, Грузії, Словенії та Хорватії.[6] Зроблено це було, як зазначалося в коментарі, для того, щоб асоціації цих чотирьох країн могли заздалегідь будувати свої відносини з футбольними об'єднаннями інших держав, а їхні футболісти — брати участь у товариських матчах на рівні збірних.

Незабаром на адресу Федерації футболу України прийшли відповідні офіційні документи не лише з ФІФА, а й з УЄФА, які підписали генеральні секретарі цих організацій Йозеф Блаттер і Герхард Айгнер.[6] «Стосовуються вони повноважень нашої федерації на ведення всіх трансферних прав та участь збірних і клубних команд у міжнародних змаганнях, — зазначив у своєму інтерв'ю з цього приводу перший президент ФФУ Віктор Банніков.[6] — Питання про такі повноваження були поставлені перед відповідними інстанціями під час мого перебування в Цюриху в середині лютого. 24 лютого ми надіслали запит до ФІФА з проханням надати відповідь. Зворотний факс не змусив себе довго чекати».[6]

20 травня на екстреному засіданні Виконкому УЄФА у Лондоні було вирішено допустити до участі у європейських клубних змаганнях представників України, Росії, Білорусі, Грузії, Вірменії, Словенії та Хорватії.[3]

Асоційованим членом УЄФА ФФУ стала лише 25 червня 1992 року, а ФІФА — аж 3 липня 1992 року.[7] Як наслідок, стало зрозуміло, що Україна пропустить не лише чемпіонат Європи 1992 року, де зіграла не збірна СРСР, а збірна СНД, а й чемпіонат світу 1994 року.[7] На той час в Україні збиралися навіть за Євро-92 повоювати — висувалися ідеї «додаткового відбіркового турніру», де мали б зіграти нові збірні колишніх союзних республік.[7] Натомість, всупереч усім нормам УЄФА задіяла команду без гімну і гербу — СНД, по суті, надфедераційне об'єднання.[7]

В організаційному плані перші роки збірної України — це неймовірний симбіоз ентузіазму й безгрошів'я.[7] Наприклад, офіційною версією причини не виклику легіонерів є те, що федерація не мала валюти для оплати їхніх квитків на літак.[7] Причиною, чому ніхто з гравців не має у колекції автентичні футболки збірної, є той факт, що два роки грали в одних і тих же, а, зійшовши з поля, здавали їх адміністраторам.[7] Навчально-тренувальні збори та виїзди на спаринги оплачувалися сторонніми спонсорами.[7]

У 1992 році Україна була запрошена взяти участь у 48-му Конгресі ФІФА який мав відбутися на початку липня у Цюриху.[8] У запрошені зазначалося, що на цьому форумі зокрема має розглядатися питання щодо прийняття України та деяких інших новостворених країн у постійні члени Міжнародної федерації. Відповідні документи вже вивчені у штаб-квартирі ФІФА та схвалені з незначними зауваженнями щодо чотирьох пунктів.

Дещо пізніше надійшло персональне запрошення Віктору Баннікову на участь у надзвичайному засіданні виконкому УЄФА спільно з комітетом з проведення Континентальних турнірів. Йшлося про надання нашій країні можливості вже наступного сезону виставити по одній команді в кожному з єврокубків за умови дотримання умов, що висуваються Європейським союзом — створення власної ліги, наявності відповідної інфраструктури для проведення матчів такого рівня, забезпечення безпеки під час їх проведення.

Президент ФФУ запропонував Міжнародній федерації не надавати Росії прав автоматично успадкувати місце збірної СНД у відбірному циклі чемпіонату світу 1994 року, а провести додатковий турнір між національними командами колишніх республік Союзу за місце у вже сформованій при жеребкуванні 8 грудня 1991 року 5-й кваліфікаційній групі. Цю пропозицію підтримали Грузія та Вірменія, але у росіян вона викликала вкрай негативну реакцію. Генеральний секретар РФС Володимир Радіонов, наприклад, звинуватив українську федерацію в інтригантстві та розцінив ідею такого турніру як юридично необґрунтовану спробу «бігти попереду паровоза». При цьому сусіди були певні, що права колишньої союзної федерації мають перейти саме до них. У результаті так і сталося, хоча до останнього моменту, а саме до засідання виконкому ФІФА у Стокгольмі та самого конгресу, Віктор Банніков намагався наполягти на своєму.

17 червня 1993 року у Женеві відбувся сьомий Конгрес Європейського Союзу футбольних асоціацій (УЄФА). На ньому розглядалося питання щодо прийому до УЄФА нових членів. Постанова гласила: «Прийняти до членів УЄФА такі федерації, які мають статус тимчасових членів: Вірменію, Грузію, Хорватію, Росію, Словенію, Україну, Білорусь, Чехію та Словаччину».[9] Так тимчасовий статус, набутий у липні 1992 року, Україна змінила на постійний, ставши повноправним членом європейської футбольної родини.

Восени 1993 року об'єднання «Народний спорт та здоров'я» на чолі з директором Віктором Коцюбою разом з науково-виробничою фірмою «Геотон» (президент — Дмитро Злобенко) допомогли федерації організувати турне по США, де збірна України провела 3 матчі, 2 з яких з майбутніми господарями кубку світу 1994.[10]

5 січня 1995 року на засіданні виконкому ФФУ було затверджено кандидатуру чергового наставника, ним став Анатолій Коньков. Пізніше у Києві відбулася друга звітно-виборча конференція ФФУ, на якій за явної переваги у голосах над Геннадієм Лісенчуком — своїм єдиним конкурентом — посаду президента зберіг Віктор Банніков.[11] Його заступником було обрано Анатолія Біденка. А ось Євген Котельников пост віцепрезидента втратив. Натомість у федерації з'явилася нова штатна одиниця генерального секретаря, яку зайняв Микола Черниш. Було також сформовано 17 комітетів, затверджено Асоціацію футбольних арбітрів, інститут регіональних віцепрезидентів.

11 травня 1995 року до Києва прибув у відпустку Валерій Лобановський, від нього очікували завершення його переговорів із президентом ФК «Динамо» (Київ) Григорієм Суркісом, які почалися взимку. Однак 20 травня інформації щодо подальших планів Лобановського оголошено не надійшло[12].

13 вересня 1995 року Лопес Ньєто судив матч Ліги чемпіонів УЄФА між київським «Динамо» і «Панатінаїкосом». Після гри, яка завершилася перемогою «Динамо», суддя зізнався, що представники українського клубу запропонували йому хабар у розмірі $30 тис. та дві норкові шуби в обмін на те, щоб він вплинув на результат зустрічі — доказом була записка з пропозицією допомогти «Динамо», яку Лопес Ньєто не зміг собі забрати (її відібрав президент «Динамо» Ігор Суркіс)[13]. КДК УЄФА після цього скандалу зняв «динамівців» з турніру і попри апеляцію киян їх було дискваліфіковано з усіх турнірів під егідою УЄФА на два роки.[14] Зі слів представників «Динамо», за день до цього Лопес Ньєто сам вирішив придбати пару шуб для матері і дружини, а його асистенти придбали по хутряній шапці. Однак коли Лопес Ньєто довідався про ціну, то він сильно обурився і відмовився від покупок. Тим не менш, чек на покупку товарів УЄФА розцінило як доказ спроби підкупу судді з боку київського клубу[15]. Дискваліфікацію українського клубу зрештою було зменшено до одного сезону.

Підсумки сезону 94/95 було підбито на засіданні виконкому ФФУ, що відбулося 8 грудня 1995 року.[16] Напередодні зустрілися члени тренерської ради, які заслухали звіти наставників збірних команд країни та, зокрема, Анатолія Конькова. Збірна команда України посіла 4-те місце у кваліфікації до Євро 1996 пропустивши поперед себе збірну Литви. На адресу головного тренера національної команди пролунало чимало критичних зауважень. Коньков у цій ситуації найкращим рішенням обрав відставку і написав заяву про звільнення з посади… за станом здоров'я. Його прохання про відставку задовольнили.

19 квітня 1996 року на засіданні виконкому УЄФА в Женеві сталася подія, на яку з нетерпінням чекала вся футбольна громадськість України: з київського «Динамо» було знято всі дисциплінарні санкції.[17] Саме Леонід Кравчук як голова опікунської ради та очолював клубну делегацію під час її візиту до Швейцарії.

Рішенням надзвичайного конгресу 27 червня 1996 року президентом ФФУ був обраний Валерій Пустовойтенко, який обіймав в уряді країни посаду міністра Кабінету міністрів.[18] Віктор Банніков став першим віцепрезидентом, а віцепрезидентами за пропозицією нового футбольного керманича були призначені Анатолій Біденко, Борис Воскресенський, Володимир Лашкул та Григорій Суркіс.

Формальним приводом, що спричинив скликання надзвичайного конгресу, стало ініціювання представниками деяких клубів створення Професійної футбольної ліги. Таку організацію і було засновано 8 травня на нараді представників футбольних клубів вищої, першої та другої ліг, скликаної з ініціативи Міністерства у справах молоді та спорту, а також ФФУ. Однак фактично до скликання конгресу привів розкол, що стався у федерації. Віктор Банніков більшою мірою був готовий до співпраці з ПФЛ, Черниш та Коньков — проти, а Біденко зайняв вичікувальну позицію. Більше того, із достовірних джерел стало відомо, що генеральний секретар разом зі своїми однодумцями веде підривну роботу проти чинного президента.[18] Зокрема, без відома Баннікова Микола Черниш надіслав до обласних федерацій листи, в яких інформував про проведення конгресу 18-19 травня.[18] Віктор Банніков анулював їх розпорядженням № 74 та переніс конгрес на 18 серпня.[18] А ще одним наказом усунув Черниша та Конькова від виконання обов'язків. Однак «свій» конгрес Черниш і Коньков все ж таки провели. Делегати підтвердили повноваження генсека та голови комітету з проведення змагань, натомість відлучили від керівництва ФФУ самого Баннікова, тимчасово передавши його обов'язки Біденку.[18] Все це змусило втрутитися у ситуацію міністра у справах молоді та спорту Валерія Борзова, який також очолював і Національний олімпійський комітет України.

6 червня пройшло державну реєстрацію об'єднання професійних клубів — ПФЛ.[18]

На початку липня відбулося засідання Ради ліги, на якому було затверджено регламент внутрішніх змагань, календарі, складено проект угоди між ФФУ та ПФЛ. Повноваження щодо проведення чемпіонату країни перейшли до ліги.

17 травня 2019 ФФУ було перейменовано в Українську асоціацію футболу. Зміна пов'язана з використанням європейської термінології на зміну радянській[19].

Влітку 2026 року УАФ створила розділ UAF Data Center — футбольну базу даних про гравців, клуби, команди, протоколи матчів та турніри. Платформа містить оцифрований масив інформації про український футбол, зібраний протягом всієї історії незалежності країни. Під час запуску система містила у відкритому доступі сотні тисяч записів, серед яких майже 400 тис. профілів гравців, 7 тис. клубів, 12 тис. команд, 280 тис. протоколів, 350 тис. матчів та 9 тис. турнірів[20][21].

Керівництво

Президенти УАФ

Президент УАФ – Андрій Шевченко

Серед президентів УАФ були як колишні професійні футболісти України і СРСР, так і люди менш тісно пов'язані з футболом. Серед останніх: Біденко, Пустовойтенко, Суркіс, Павелко. У 1996—2000 роках президентом УАФ був голова уряду України (прем'єр-міністр України). Першопочатково термін повноважень президента УАФ мав 4 роки, але при Суркісу його було подовжено до 5.

Віцепрезиденти УАФ

  • Павло Бойчук — перший віцепрезидент
  • Сергій Ребров — віцепрезидент
  • Олександр Шевченко — віцепрезидент

Комітети

  • Виконавчий комітет
  • Комітет арбітрів
  • Контрольно-дисциплінарний комітет (КДК)
  • Комітет національних збірних
  • Комітет професійного футболу
  • Комітет з питань статусу та трансферу футболістів

Колективні члени

Важливою частиною Української асоціації футболу є її колективні члени, серед яких окрім ієрархічних (структурних) регіональних асоціацій є і окремі спортивні організації більш вузького футбольного профілю. Усі колективні члени є учасниками щорічних конференцій УАФ, на яких ухвалюються найважливіші рішення повязані з футболом в Україні.

Регіональні (обласні) асоціації футболу

Докладніше див. Регіональні федерації футболу України
  • Житомирська обласна асоціація футболу
  • Київське об'єднання асоціацій футболу
  • Рівненська обласна асоціація футболу
  • Вінницька обласна асоціація футболу
  • Івано-Франківська обласна асоціація футболу
  • Кіровоградська обласна асоціація футболу
  • Асоціація футболу Волині
  • Асоціація футболу Дніпропетровської області
  • Закарпатська асоціація футболу
  • Луганська обласна асоціація футболу
  • Асоціація футболу Миколаївської області
  • Асоціація футболу Полтавщини
  • Асоціація футболу Донецької області
  • Асоціація футболу АР Крим та м. Севастополя
  • Львівська асоціація футболу
  • Одеська обласна футбольна асоціація
  • Асоціація футболу Сумської області
  • Асоціація футболу Тернопільщини
  • Черкаська обласна асоціація футболу
  • Хмельницька обласна асоціація футболу
  • Харківська обласна асоціація футболу
  • Херсонська обласна асоціація футболу
  • Асоціація футболу Чернівецької області
  • Чернігівська обласна асоціація футболу
  • Запорізька обласна асоціація футболу

Будинок футболу

Будинок футболу

Будинок футболу — адміністративна будівля та штаб-квартира Української асоціації футболу в Києві, розташована за адресою: Лабораторний провулок, 7-А,[23] що неподалік від національного спортивного комплексу «Олімпійський». У будівлі розміщуються керівні органи та адміністрація асоціації, проводяться конгреси, засідання й інші офіційні заходи УАФ.

Будівництво Будинку футболу розпочалося у квітні 2004 року й тривало близько двох із половиною років. 29 листопада 2006 року будівлю було введено в експлуатацію.[24] Реалізація проєкту здійснювалася за фінансової участі ФФУ, ФІФА та УЄФА.[25]

Будинок футболу є п'ятиповерховою адміністративною спорудою. На момент відкриття в ній були облаштовані чотири конференц-зали із системами синхронного перекладу, приміщення для роботи федерації, ресторан і кафе; у будівлі також було створено музей історії українського футболу.[26]

Спонсори

Для укладання комерційних угод у 1994 році ФФУ створила посередника «Україна Футбол Інтернешнл» (УФІ — UFI), керівником якої у продовж майже 20 років був Лашкул Володимир Григорович.

Технічні спонсори

Досягнення національних збірних команд України

Національна збірна

Молодіжна збірна U-23

Молодіжна збірна U-21

Юнацька збірна U-20

Юнацька збірна U-19

Юнацька збірна U-18

Юнацька збірна U-17

  • Учасник чемпіонату Європи у Данії (2002)
  • Учасник чемпіонату Європи у Франції (2004)
  • Учасник чемпіонату Європи у Бельгії (2007)
  • Учасник чемпіонату Європи у Словаччині (2013)
  • Учасник чемпіонату Європи в Азербайджані (2016)

Юнацька збірна U-16

Жіноча національна збірна

Боротьба з корупцією

Після розслідування німецького видання Der Spiegel «Як виплати УЄФА опинилися на Британських Віргінських островах» Українська асоціація футболу звернулася до ДБР, ГПУ та МВС із заявою про вчинення експрезидентом ФФУ Григорієм Суркісом кримінального правопорушення на сотні мільйонів євро[31].

За даними DerSpiegel[32], починаючи з 1999 року (понад 15 років) УЄФА переказував кошти, загалом 380 млн євро, призначені для Федерації футболу України (нині — Українська асоціація футболу) та розвитку українського футболу, офшорній компанії NewportManagementLimited.

Ця компанія зареєстрована на Британських Віргінських островах і, за даними видання, контролюється Григорієм Суркісом, який з 2000-го по 2012 рік очолював ФФУ, а також понад 10 років (до лютого 2019 року) був членом Виконкому УЄФА.

Див. також

Примітки

  1. ↑ ФФУ перейменують в Українську асоціацію футболу (UAF). Архів оригіналу за 13 липня 2020. Процитовано 13 липня 2020.
  2. ↑ Федерації з олімпійських видів спорту [Архівовано 11 листопада 2021 у Wayback Machine.]. noc-ukr.org (НОК України).
  3. ↑ а б в г д е 13 декабря 1991 года. Как рождалась Федерация футбола Украины [13 грудня 1991 року. Як народжувалась Федерація футболу України]. footclub.com.ua (Russian) . 13 грудня 2021. Архів оригіналу за 24 серпня 2025. Процитовано 26 вересня 2026.
  4. ↑ Федерація футболу України. 4sport.ua. 2010-10-22
  5. ↑ Как футбольная Украина выходила из СССР: эксклюзив от очевидца. Процитовано 25 жовтня 2023.
  6. ↑ а б в г Первый блин комом. Архів оригіналу за 25 жовтня 2023. Процитовано 25 жовтня 2023. {{cite web}}: Не збігається часова мітка у |archive-date= / |archive-url=; можливо, 3 грудня 2007? (довідка)
  7. ↑ а б в г д е ж и Іменем України. Як народжувалася наша збірна. Процитовано 25 жовтня 2023.
  8. ↑ Прорубили окно в Америку. Архів оригіналу за 25 жовтня 2023. Процитовано 25 жовтня 2023. {{cite web}}: Не збігається часова мітка у |archive-date= / |archive-url=; можливо, 3 грудня 2007? (довідка)
  9. ↑ Ретро. Как ФФУ отказалась независимость на факс сменять [Ретро. Як ФФУ відмовилася незалежність на факс змінювати]. footclub.com.ua (Russian) . 14 червня 2013. Архів оригіналу за 29 грудня 2019. Процитовано 26 вересня 2026.
  10. ↑ В Америку без высоких целей. Архів оригіналу за 25 жовтня 2023. Процитовано 25 жовтня 2023. {{cite web}}: Не збігається часова мітка у |archive-date= / |archive-url=; можливо, 3 грудня 2007? (довідка)
  11. ↑ Надежды новые, результат прежний. Архів оригіналу за 25 жовтня 2023. Процитовано 25 жовтня 2023. {{cite web}}: Не збігається часова мітка у |archive-date= / |archive-url=; можливо, 3 грудня 2007? (довідка)
  12. ↑ Хороший план - победный. Архів оригіналу за 25 жовтня 2023. Процитовано 25 жовтня 2023. {{cite web}}: Не збігається часова мітка у |archive-date= / |archive-url=; можливо, 3 грудня 2007? (довідка)
  13. ↑ Шубы для победы [Архівовано 10 липня 2018 у Wayback Machine.] (рос.)
  14. ↑ Dynamo Kiev Banned from European Play. AP, via the New York Times. 21 вересня 1995. Архів оригіналу за 9 грудня 2019. Процитовано 19 червня 2006.
  15. ↑ ТОВАРИЩУ ЛОПЕСУ НЬЕТО, ИСПАНЦУ И АРБИТРУ, ИЛИ СКАНДАЛ В КЛУБЕ «ДИНАМО» (рос.)
  16. ↑ Тревожная осень 95-го. Архів оригіналу за 25 жовтня 2023. Процитовано 25 жовтня 2023. {{cite web}}: Не збігається часова мітка у |archive-date= / |archive-url=; можливо, 3 грудня 2007? (довідка)
  17. ↑ Самсунские разборки. Архів оригіналу за 25 жовтня 2023. Процитовано 25 жовтня 2023. {{cite web}}: Не збігається часова мітка у |archive-date= / |archive-url=; можливо, 3 грудня 2007? (довідка)
  18. ↑ а б в г д е Время экспериментов закончилось. Архів оригіналу за 25 жовтня 2023. Процитовано 25 жовтня 2023. {{cite web}}: Не збігається часова мітка у |archive-date= / |archive-url=; можливо, 3 грудня 2007? (довідка)
  19. ↑ ФФУ офіційно перейменована в Українську асоціацію футболу. Архів оригіналу за 17 травня 2019. Процитовано 17 травня 2019. [Архівовано 2019-05-17 у Wayback Machine.]
  20. ↑ Понад 350 тисяч матчів у відкритому доступі: УАФ запустила футбольну. БК. Процитовано 7 липня 2026.
  21. ↑ УАФ запустила UAF Data Center: понад 350 тисяч матчів українського футболу стали доступними онлайн - Sport Business Media (укр.). 26 червня 2026. Процитовано 7 липня 2026.
  22. ↑ ОФІЦІЙНО! Суд продовжив відсторонення Павелка! Відомо, хто змінив його на посаді президента УАФ. footballhub.ua. 11 May 2023
  23. ↑ До уваги представників ЗМІ! Триває акредитація на ХХVІI Конгрес УАФ. Українська асоціація футболу. 21 квітня 2025. Процитовано 7 вересня 2026.
  24. ↑ 25 років ФФУ: 25 найпам’ятніших дат в історії. Українська асоціація футболу. 13 грудня 2016. Процитовано 7 вересня 2026.
  25. ↑ Дом футбола открыт. Корреспондент (рос.). 29 листопада 2006. Процитовано 7 вересня 2026.
  26. ↑ Футбол дома. Коммерсантъ (рос.). 30 листопада 2006. Процитовано 7 вересня 2026.
  27. ↑ Сделать выводы и работать. www.fanat.com.ua
  28. ↑ Похід на ринок ціною в кілька мільйонів і розлука з сім'єю заради роботи в Європі: як Україна прожила 1995 [Архівовано 2023-10-26 у Wayback Machine.]. ukraine.segodnya.ua. 18 серпня 2015
  29. ↑ ВЕЛИКЕ РОЗСЛІДУВАННЯ. Як В.Медведчук та Г.Суркіс майже 30 років використовували «Динамо» для своїх брудних оборудок. komandaonline.com. 17 квітня 2022
  30. ↑ ФК «ДИНАМО» ОТРИМУВАЛО БІЛЬШУ ЧАСТИНУ ЗАРПЛАТИ ЧЕРЕЗ ОФШОРНУ КОМПАНІЮ, ЙМОВІРНО, УХИЛЯЮЧИСЬ ВІД СПЛАТИ ПОДАТКІВ. www.chesno.org
  31. ↑ Асоціація футболу звинуватила Суркіса у заволодінні 380 мільйонами євро. Економічна правда (укр.). Архів оригіналу за 15 грудня 2019. Процитовано 16 грудня 2019.
  32. ↑ Buschmann, Rafael; Wulzinger, Michael (6 вересня 2019). Ukrainian Brotherhood: How UEFA Payments Ended Up in the British Virgin Islands. Spiegel Online. Архів оригіналу за 17 грудня 2019. Процитовано 16 грудня 2019.

Джерела

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).