Теруо Накамура

Теруо Накамура
яп. 中村輝夫
Народився	8 жовтня 1919  Taitō Prefectured, Taiwand, Японська імперія, Японія
Помер	15 червня 1979 (59 років)  東河鄉d, повіт Тайдун, Провінція Тайвань  ·рак легень
Країна	Японія  Японська імперія
Діяльність	військовослужбовець
Знання мов	японська
Учасник	Battle of Morotaid і Друга світова війна
Роки активності	1943 — 1974
Військове звання	рядовий

Теруо Накамура (яп. 中村 輝夫; при народженні — Аттун Палалін^[1][2]; також відомий як Суніуо^[3] та під прийнятим китайським ім’ям Лі Гуанхуей^[3]; 8 жовтня 1919 — 15 червня 1979) — солдат Імперської армії Японії, представник корінного народу Тайваню, який воював на боці Японії під час Другої світової війни. Він не здавався аж до 1974 року, переховуючись на острові Моротай. Накамура став останнім відомим японським військовослужбовцем, який склав зброю вже після завершення бойових дій у 1945 році.

Накамура народився на Тайвані 8 жовтня 1919 року, коли острів перебував під владою Японії; за походженням він належав до народу аміс — однієї з корінних етнічних груп Тайваню. У західних джерелах його ім’ям при народженні вказується «Аттун Палалін», хоча в інших джерелах стверджується, що його початковим ім’ям було «Суніуо». Він володів мовою свого народу (аміс), тоді як знання японської та китайської мов у нього були вкрай обмеженими^[4]. На момент від’їзду на війну він був одружений і мав маленького сина. У рамках політики японізації він отримав японське ім’я — Теруо Накамура. У листопаді 1943 року він вступив до лав «Добровольчого загону Такасаго» у складі Імперської армії Японії. Накамура був розміщений на острові Моротай (у тогочасній Голландській Ост-Індії) незадовго до того, як у вересні 1944 року, під час битви за Моротай, острів захопили війська союзників. За наявними даними, 13 листопада 1944 року Імперська армія Японії офіційно визнала Накамуру загиблим^[3].

Після того як союзники взяли острів під свій контроль, Накамура, ймовірно, залишався там разом з іншими солдатами, що відбилися від своїх підрозділів, аж до 1950-х років; при цьому він іноді надовго відлучався і перебував наодинці. Згодом він розповідав, що наприкінці війни його особисте майно обмежувалося уніформою, шоломом, гвинтівкою (з менш ніж 20 набоями), багнетом, алюмінієвим казанком, дзеркалом та кількома іншими дрібницями.^[4] У 1956 році він, судячи з усього, розірвав зв’язки з іншими солдатами, які продовжували переховуватися, і облаштував собі окреме житло — невеличку хатину на огородженій ділянці розміром 20 на 30 метрів.^[5]

Накамура залишався у своєму таборі, виживаючи завдяки полюванню, збору дикорослих плодів та веденню підсобного господарства, аж доки його не знайшли. На своїй ділянці він вирощував батат, банани, квасолю та цукрову тростину, збирав коріння й фрукти, ставив пастки на тварин і ловив рибу. За словами Накамури, виживання в таких умовах йому полегшив той факт, що він виріс у бідності в гірській місцевості. Не знаючи, що відбувається у світі, він продовжував переховуватися; їжу готував лише вночі, щоб дим не видав його місцезнаходження. Він був переконаний, що війна ще триває, оскільки постійно бачив у небі літаки. Помітивши, що з часом літаки стають швидшими й досконалішими, він вирішив, що це ознака гонки озброєнь. Насправді ж його табір розташовувався неподалік від бази ВПС Індонезії, а зміни, які він спостерігав, були лише наслідком технічного прогресу в авіації. Оскільки одяг з часом зносився, більшу частину часу він ходив голим, а вночі вкривався знайденою курткою армії США.^[3]

У 1974 році, після появи повідомлень про «голого дикуна», що живе в горах, індонезійські військові організували експедицію. 18 грудня 1974 року його знайшли й доправили до Джакарти. Лікарі, які його оглянули, констатували, що він перебуває в доброму здоров’ї, хоча невдовзі після цього в нього розвинулася легка форма малярії.^[3]

Звістка про те, що Накамуру знайшли, дійшла до Японії 27 грудня. Накамура вирішив повернутися на батьківщину через Тайвань, оминувши Японію. Як виплату заборгованої заробітної плати Накамура отримав 38 279 єн — суму, що на той час дорівнювала місячному грошовому забезпеченню рядового Сил самооборони Японії. Він також отримав 30 000 єн на «необхідні витрати», щоб мати змогу повернутися на Тайвань.^[6]

Після повернення Накамури тайванська преса називала його «Лі Гуанхуей» — ім’ям, про яке він дізнався лише після репатріації.^[3] Спочатку уряд Китайської Республіки на Тайвані (під керівництвом лідера Гоміндану Чан Кайші) поставився до нього насторожено, вбачаючи в ньому людину, віддану Японії.^[2][7]

У той час ставлення японської громадськості до Накамури та його повернення суттєво відрізнялося від реакції на випадки інших «останніх солдатів», як-от Хіроо Оноди, якого знайшли лише за кілька місяців до того; Онода був офіцером і етнічним японцем. Оскільки Накамура служив рядовим у колоніальному підрозділі на чужій території, він не мав права на пенсію через зміни в пенсійному законодавстві 1953 року, тому отримав лише 68 000 єн.^[1] Після значного розголосу в пресі уряд зробив для Накамури виняток: йому виділили загалом 3,5 мільйона єн, на додачу до 750 000 єн, зібраних японськими громадянами.^[8]

Повернувшись на Тайвань, Накамура дізнався, що його батьки та всі брати й сестри, за винятком двох, померли; ті, хто вижив, тепер носили китайські імена. Його син уже сам став батьком чотирьох дітей, а дружина вийшла заміж вдруге. Її новий чоловік був готовий розірвати шлюб, щоб подружжя могло возз’єднатися, але Накамура відмовився від цієї пропозиції. Згодом він оселився в квартирі неподалік від місця проживання своєї колишньої дружини та її нового чоловіка.^[3]

Через п’ять років після повернення, 15 червня 1979 року, Накамура помер від раку легень.^[7]

1. ↑ ^{а б} TIME | Current & Breaking News | National & World Updates. TIME (англ.). Процитовано 1 листопада 2026.
2. ↑ ^{а б} Munsterhjelm, Mark (2014). Living Dead in the Pacific: Racism and Sovereignty in Genetics Research on Taiwan Aborigines. University of British Columbia Press. p. 224 fn.8. ISBN 978-0-7748-2659-4.
3. ↑ ^{а б в г д е ж} The last holdout of Morotai - Taipei Times. 3 січня 2016. Архів оригіналу за 13 жовтня 2026. Процитовано 1 листопада 2026.
4. ↑ ^{а б} Attun Palalin. WW2DB (англ.). Архів оригіналу за 11 лютого 2026. Процитовано 1 листопада 2026.
5. ↑ Webb, William (14 липня 2014). No Surrender!: Seven Japanese WWII Soldiers Who Refused to Surrender After the War. CreateSpace Independent Publishing Platform. с. 74. ISBN 978-1500527013.
6. ↑ HS, Kuva: Pentti Koskinen / (31 грудня 2024). HS 50 vuotta sitten 31.12.1974 | Viinajonoa riitti kadulle asti. Helsingin Sanomat (фін.). Процитовано 1 листопада 2026.
7. ↑ ^{а б} Trefalt, Beatrice (2003). Japanese Army Stragglers and Memories of the War in Japan, 1950–75. RoutledgeCurzon. с. 160—78. ISBN 0-415-31218-3.
8. ↑ Trefalt, Beatrice (11 січня 2013). Japanese Army Stragglers and Memories of the War in Japan, 1950-75 (англ.). Routledge. ISBN 978-1-134-38342-9.

• Wretch (Blog), CC: article with a photo of Nakamura (on the right).