Сі Кліфф (ППА)
| Сі Кліфф | ||
|---|---|---|
| Sea Cliff | ||
| Переданий | 1970 | |
| Проєкт | ||
| Основні характеристики | ||
| Швидкість (підводна) | 2,0 вуз. | |
| Робоча глибина занурення | 1969 рік - 1980м; 1981 рік - 6 100 м. | |
| Екіпаж | 3 особи | |
| Розміри | ||
| Довжина найбільша (по КВЛ) | 8,6 м | |
| Ширина корпусу найб. | 3,6 м | |
| Висота | 3,4 м | |
| Водотоннажність надводна | 29 т | |
| Силова установка | ||
| Срібно-цинкові акумуляторні батареї ємністю 60 кВт*год | ||
| Озброєння | ||
Пілотований підводний апарат (ППА, англ. DSV) «Сі Кліфф» (англ. Sea Cliff) — пілотований підводний апарат для глибоководних занурень, що належить ВМС США. Нині він відомий лише за своїм бортовим номером DSV-4, а не за колишньою назвою.
Історія
Вдала конструкція «Алвіна» стала прикладом для створення кількох підводних апаратів.[1] "Сі Кліфф" належить до класу підводних апаратів типу "Алвін" (Alvin-class) і є подібним апаратом до "Тартл" (DSV-3) та "Алвін" (DSV-2). Підводні апарати цього класу були спроєктовані для заміни менш маневрових батискафів класу "Трієст".[2]
У 1965 році велика американська компанія General Dynamics отримала замовлення від ВМС США на будівництво двох підводних апаратів. У грудні 1968 року були створені два апарати для робіт на глибинах до 1080 м — «Аутек-1» і «Аутек-2». У 1969 році «Аутек-2» і «Аутек-1» були перейменовані відповідно на «Сі Кліфф» (англ.Sea Cliff — «Морська скеля») та «Тартл» (англ. Turtle — «Черепаха»),[1]
У 1981 році апарат був переобладнаний — замість попереднього сталевого корпусу отримав титанову герметичну сферу для екіпажу, що дало змогу збільшити робочу глибину занурення до 6 100 м (20 000 футів).[3] Після цього модернізаційного проєкту батискаф Трієст ІІ був виведений з експлуатації.
У 1985 році «Сі Кліфф» встановив рекорд для цього типу апаратів, занурившись на глибину 6 100 м біля Тихоокеанського узбережжя Гватемали. Апарат установив новий рекорд занурення. Екіпаж складався з представника системи сертифікації NAVSEA, командного пілота лейтенанта-командира Ріка Вільямса, пілота місії лейтенанта Алана Мейсона та співпілота, старшого прапорщика Дейвіда Етчісона.[4]
З кінця вересня до початку жовтня 1990 року, протягом шести днів, «Сі Кліфф» здійснював операцію з підняття з Тихого океану дверей вантажного відсіку літака рейсу United Airlines Flight 811.
У 1992 році в південно-західній частині Тихого океану відбулася експедиція Національного географічного товариства та ВМС США, метою якої було дослідження величезного підводного кладовища кораблів, що загинули під час кривавої битви за Гуадалканал у 1942 році. Під керівництвом Роберта Балларда за допомогою апарата «Сі Кліфф» експедиція виявила та ідентифікувала 14 затонулих суден.[1]
Апарат був виведений з експлуатації у 1998 році та переданий у розпорядження Woods Hole Oceanographic Institution (WHOI).[5]
Станом на 2019 рік у Naval Vessel Register зазначено, що DSV-4 («Сі Кліфф») повернувся до активної служби ВМС США 30 вересня 2002 року, перебуваючи під опікою WHOI.[6]
Хоча у статті The New York Times за 1998 рік повідомлялося, що DSV-4 буде розібраний для модернізації апарата "Алвін",[7], це, імовірно, не відбулося, оскільки:
- у реєстрі кораблів ВМС США DSV-4 досі зазначається як активний апарат;
- фотографія 2005 року показує, що DSV-4 зберігся у цілому стані з герметичною сферою для екіпажу;[8]
- у офіційній історії "Алвіна" від WHOI немає згадок про використання частин DSV-4 у той період.[9]
Станом на вересень 2023 року WHOI не зазначає DSV-4 серед своїх підводних апаратів.[10]
Конструкція
Міцний корпус
Свого часу для апарата «Алвін» було виготовлено три міцні корпуси, і два з них використали для нових апаратів. Міцні сталеві корпуси були випробувані під тиском, що відповідає глибині 2740 м. Сфери мали діаметр 2,1 м, у них могли розміститися троє членів екіпажу. Маса апаратів становила близько 20 т.[1]
Спочатку «Сі Кліфф» (DSV-4) мав максимальну глибину занурення 2 000 м (6 500 футів). Усі міцні корпуси підводних апаратів класу Alvin спочатку проєктувалися для занурень на 1 800 м (6 000 футів), проте подальші випробування дозволили збільшити цей показник.
У 1981 році апарат був переобладнаний — замість сталевого корпусу отримав титанову герметичну сферу для екіпажу, що дало змогу збільшити робочу глибину занурення до 6 100 м (20 000 футів).[3]
Система занурення-спливання
Під час занурення в баластові цистерни надходить морська вода, а при підході до поверхні стиснене повітря витісняє воду з цистерн. Система баласту змінного об’єму використовувала масляну систему і гумові мішки—варіатори, які могли змінювати свій об’єм.
У 1981 році система точного баластування зазнала змін: замість гумових ємностей, заповнених маслом, було встановлено дві титанові цистерни, у які можна було приймати або відкачувати морську воду. Також для надання апарату позитивної плавучості використовувався частковий скид сталевих пластин масою 270 кг.[1]
Диферентна система
Спочатку диферентна система була масляною. У 1981 році стару масляну систему диферентування замінили ртутною. Насоси низького тиску дозволяли перекачувати 270 кг ртуті з носової частини в кормову і навпаки, змінюючи кут диференту апарата до 14°.[1]
Рушіно-стерновий комплекс
Швидкість ходу до 3 вузлів забезпечують три двигуни. Кормовий гвинт із насадкою, який може повертатися на 100° у горизонтальній площині, приводиться в дію гідромотором. Два рушії, які встановлені по бортах апарату за рубкою, можуть здійснювати повний оберт навколо своєї осі.[1]
Система стисненого повітря
Спочатку система стисненого повітря мала сталевий балон. У 1981 році сталевий балон стисненого повітря був замінений на титановий, який відрізнявся меншою масою та більшою міцністю.[1]
Аварійні системи
В аварійній ситуації для надання апарату позитивної плавучості використовувався повний скид сталевих пластин масою 270 кг. Також передбачалось скидання акумуляторних батарей, а на невеликих глибинах також звільнення від маніпуляторів.[1]
Твори чи публікації
- Григоров М.Ю., Райская С.Д., Ломакин И.А. Мировой опыт развития обитаемых подводных аппаратов предельных глубин погружения. Труды Крыловского государственного научного центра. 2024; 1(407): https://cyberleninka.ru/article/n/mirovoy-opyt-razvitiya-obitaemyh-podvodnyh-apparatov-predelnyh-glubin-pogruzheniya
Див. також
Примітки
- ↑ а б в г д е ж и к Войтов, Дмитрий Витальевич (2002). Подводные обитаемые аппараты (рос.) . Москва: АСТ, Астрель. с. 173—175.
- ↑ Forman, Will (1999). The History of American Deep Submersible Operations (англ.) . Flagstaff: Best Publishing Company. с. 191-194.
- ↑ а б TURTLE, Bathysphere (DSV-3). Mariners’ Museum Online Catalog (англійська) . The Mariners’ Museum and Park. Процитовано 10 жовтня 2025.
{{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр|description=(довідка) - ↑ Reza, H. G. (30 березня 1985). Vessel Returns to Point Loma : Navy Vehicle Takes a Plunge to a Record Depth. Los Angeles Times (англ.). Процитовано 11 жовтня 2025.
- ↑ New Deep-Diving Vehicle Sea Cliff Joins Navy Fleet. Woods Hole Oceanographic Institution (англ.). Процитовано 11 жовтня 2025.
- ↑ Naval Vessel Register. Naval Sea Systems Command (NAVSEA) (англ.). Процитовано 11 жовтня 2025.
- ↑ Sandomir, Richard (1 вересня 1998). For Aging Ocean Explorer, a New Life at New Depths. The New York Times (англ.). Процитовано 11 жовтня 2025.
- ↑ USS Fox (CG-33). NavSource Online: Destroyer Photo Index (англ.). Архів оригіналу за 2 березня 2008. Процитовано 11 жовтня 2025.
- ↑ History of Alvin. Woods Hole Oceanographic Institution (англ.). Процитовано 11 жовтня 2025.
- ↑ Underwater Vehicles. Woods Hole Oceanographic Institution (англ.). Процитовано 11 жовтня 2025.
Джерела
- Войтов Д. В. "Подводные обитаемые аппараты" — АСТ, Астрель — Москва — 2002 — 303с.
- Forman, Will. The History of American Deep Submersible Operations. Flagstaff: Best Publishing Company, 1999. ISBN 0-8317-3939-8.
Посилання
Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).
