Сірники

Сірни́к — тонка дерев'яна паличка з голівкою із легкозаймистої речовини, що загоряється від тертя^[1]. Призначена для запалювання вогню. Сірники зазвичай виготовляють з деревини осики, рідше тополі чорної. Іноді з грубого паперу, картону. Дерев'яні сірники продають у коробках, а паперові сірники — у пакетиках або книжечках.

Сірник складається з довгастої основи та короткої голівки з сухої легкозаймистої речовини. Процес займання сучасних сірників такий: у процесі тертя сірникової голівки об намазку на коробці відбувається екзотермічна реакція між червоним фосфором (у намазці) і бертолетовою сіллю (в голівці сірника). Від тепла цієї реакції відбувається займання сірникової голівки. Основа горить не так бурхливо, як голівка, і утримує на собі вогонь нетривалий час^[2].

Окислювачем у складі сірникової голівки є поки виключно хлорат калію (бертолетова сіль, KClO₃₎ — речовина, що дуже легко віддає свій кисень. Запалом слугує сірка, змішана з тваринним (кістковим) клеєм. Вибір запалу обґрунтований як хімічно, так і технологічно: суміш KClO₃ + S має порівняно низьку температуру спалаху (220°С) і забезпечує легкість займання суміші; тваринний клей вводиться у вигляді водного розчину (під час сушіння вода випаровується), створює необхідну консистенцію маси й оберігає при зберіганні голівки сірників від вологи. Проте зазвичай запалювальні сірникові суміші містять 6-8 компонентів, оскільки в них входять ще каталізатори, що прискорюють розкладання бертолетової солі (MnO₂, К₂Cr₂О₇), наповнювачі (залізний сурик Fe₃O₄, цинкові білила ZnO та ін.), речовини, що підвищують чутливість сірникової голівки до тертя (мелене скло), а також органічні барвники^[2][3].

Є два функціональні види сірників: запалювальні й спеціальні. Запалювальні сірники бувають безпечного типу — такі, що запалюються тільки від тертя об намазку сірникової коробки; і всюдизапальні — такі, що загоряються від тертя об будь-яку шорстку поверхню і мають у складі сірникової головки сульфід фосфору. Іноді до складу сірникової голівки додають речовини, що знижують її водопроникність, — параформальдегід, танін та ін. (їх застосовують у місцевостях з гарячим вологим кліматом). Запалювальні сірники з дерева, квадратні в перерізі, виготовляють у країнах Європи^[2]. У США, Англії та деяких інших країнах — їх виробляють з картону і випускають у коробках, а також у вигляді книжечок^[4]; рідше виготовляють воскові сірники — вкриті воском для захисту від вологи^[5].

Спеціальні сірники — це сірники, що дають під час горіння високу температуру; сигнальні, під час горіння яких утворюється яскраве кольорове полум'я; фотографічні, що замінюють магній при фотографуванні; камінні — для розпалювання камінів; люлькові та сигарні — для розпалювання курильних предметів; сірники-свічки з подовженою тривалістю горіння; та штормові, що не бояться вологи й горять на вітрі та під дощем^[2].

Вироби, віддалено схожі на сірники, згадуються в давньокитайській книзі «Записи неземного та дивного» Тао Гу, приблизно 950 року н. е. Там описано легкозаймисті соснові палички, що могли загорітися від найменшого вогню завдяки тому, що були просочені сіркою^[6].

Генніг Бранд, німецький аптекар і алхімік, у 1669 році відкрив фосфор, намагаючись отримати золото. Британський фізик Роберт Бойль у 1680 році покрив грубий папір фосфором, а тріску дерева — сіркою. Таким чином він створив перший сірник, але позаяк фосфор був дорогий, сірники могли собі дозволити лише заможні люди^[6].

Жан Шансель виявив у Парижі в 1805 році, що скіпки, вкриті сумішшю хлорату калію, цукру та камеді, можна запалити, зануривши їх у сірчану кислоту. Фосфористичний брикет Франсуа Деросна 1816 року використовува сірник із сірчаним покриттям, який треба було пошкребти об внутрішню поверхню трубки, вкритої зсередини фосфором^[7].

У 1826 році англійський аптекар Джон Вокер перемішував суміш сульфіду сурми, хлорату калію, камеді та крохмалю дерев'яною паличкою. Потім він спробував зішкребти засохлу суміш об підлогу лабораторії і паличка спалахнула. Вокер виготовив кілька паличок, «фрикційних скіпок», які продемонстрував на розвагу друзям та колегам. Одним із спостерігачів на демонстрації в Лондоні був Семюел Джонс. Він усвідомив комерційний потенціал винаходу та заснував сірниковий бізнес у Лондоні. Свої вироби він назвав «люцифери». Попит на них сильно зріс із поширенням куріння тютюну, адже були портативним і швидким джерелом полум'я^[6]. Чарльз Діккенс скаржився, що запалювання люльки у вологий день за допомогою трутниці може зайняти пів години^[4]. Однак, люцифери, хоча й давали вогонь швидко і навіть при високій вологості повітря, видавали різкі сильні спалахи та смерділи сіркою^[6]. Існували і альтерантивні засоби швидкого добуванння вогню. «Прометеєвий сірник» Семюела Джонсона 1828 року складався зі скляної кульки, що містила всередині кислоту, а зовні була покрита запалювальним складом. При розбиванні кульки відбувалася хімічна реакція, що створювала вогонь^[7].

Французький хімік Шарль Соріа у 1830 році змінив формулу, щоб усунути неприємний запах і подовжити час горіння. Він повернувся до сірників на основі фосфору. Сірникові фабрики (часто з використанням дитячої праці) та домашні сірникові фабрики (на яких переважно працювали жінки) почали масово випускати продукцію^[6]. Протягом 12-16 годин на добу робітники занурювали оброблену деревину у фосфорну суміш, потім сушили та нарізали палички на сірники^[8].

Однак, використовуваний білий фосфор спричиняв хворобу, відому як «фосфорна щелепа» — деформуючий некроз кісток обличчя, особливо нижньої щелепи^[6]. Близько 11% робітників фабрик у результаті втрачали зуби та зазнавали важких ушкоджень щелеп після років праці на фабриках^[8]. Також, у одній коробці сірників було достатньо форсфору, щоби смертельно отруїти іншу людину чи скоїти самогубство^[6]. У 1835 році Янош Іріньї з Угорщини замінив хлорат калію оксидом свинцю та отримав сірники, які запалювалися тихо та плавно^[7]. У 1844 році у Швеції Густав Ерік Паш винайшов сірник, який спалахував не так сильно, завдяки розділенню реагуючих речовин між голівкою сірника та ударною поверхнею, і викоистовував червоний фосфор замість білого. Згодом «безпечний» сірник удосконалли Карл та Йохан Лундстреми^[9].

Виробництво безпечних сірників було дорожчим. Лише після хвилювань та акцій робітників, таких як страйк лондонських сірничниць у 1888 році, уряди прийняли законодавство проти використання білого фосфору^[6]. Джошуа П'юзі в 1892 році запатентував гнучкий картонний сірник і упаковку-книжечку з поверхнею для його запалювання всередині. Компанія Diamond Match Company в 1895 купила його патент, а в 1911 підвищила температуру займання та замінила білий фосфор сесквісульфідом фосфору. Також шорстку поверхню було розміщено зовні коробки для запобігання випадковому запалюванню. Diamond Match Company випустила перший неотруйний сірник у США та як гуманітарний жест відмовилася від патентних прав, що дозволило конкуруючим компаніям дешево перейти на їх виробництво. Тим самим компанія зробила визначний внесок у припинення захворювань на «фосфорну щелепу»^[6].

Хоча безпечні сірники отримали широке визнання, сірники з білим фосфором продовжували використовувати. Адже лишалися придатними до використання за більш різноманітних умов. Остаточна їх заборона відбулася лише наприкінці XIX ст.^[7], або їх виробництво обклали великими податками^[10].

Оскільки сірники були дуже поширеним товаром, коробки з ними стали використовувати задля пропаганди. У 1940-х роках відділ психологічної війни уряду США розповсюдив тисячі сірникових коробок з антинацистськими гаслами серед окупованих країн, а французький Опір випустив сірникові коробки з інструкціями щодо саботажу нацистських поїздів, надруковані на внутрішній стороні кришки^[6].

Оскільки ранні сірники були легкозаймисті та могли спалахнути від контакту з будь-якою шорсткою поверхнею (наприклад, всередині кишені), для їх зберігання потрібна була спеціальна ємність^[11]. Ранні сірники продавалися в паперових пакетах або дерев'яних контейнерах. Але з розширенням сірникової індустрії по всій Європі, а пізніше і по всьому світу, виробники швидко зрозуміли, що дизайн упаковки може допомогти відрізнити один бренд від іншого. Тож до середини-кінця 1800-х років декоративні друковані етикетки стали визначальною рисою сірникових коробок^[12].

Для особистого використання слугували футляри, що в заможних власників бували зроблені з дорогоцінних металів і розкішно декоровані. Багато таких футлярів власники прикрашали особистими монограмами, на них зображали значні події та місця^[11], а також рекламу. У Британії їх називали «футлярами Вести» через їх асоціацію з Вестою, римською богинею вогню та домашнього вогнища^[13]. Футляри для сірників з'явилися близько 1850-х і вироблялися до 1930-х, коли поширилися особисті запальнички^[11].

Разом із виникненням сірників зародився і пов'язаний з ними вид колекціонування — філуменія^[12].

• 
  Горіння сірника
• 
  Упаковки фосфорних сірників
• 
  Фердинанд Марон, «Дівчинка з сірниками», між 1839 та 1859 роками
• 
  Футляр для сірників, близько 1875 р.
• 
  Штормові сірники
• 
  Відривні сірники в упаковці-книжечці
• 
  Упаковка сірників
• 
  Сірники зблизька
• 
  Коробки українських сірників у крамниці
• 
  Новий і згорілі сірники

• Запальничка

• Сірники // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1965. — Т. 7, кн. XIV : Літери Сен — Сті. — С. 1748. — 1000 екз.

• A History of the Match. The Museum of Everyday Life