Савицька-Матчак Стефанія Іллівна

Стефанія Іллівна Савицька-Матчак
Народилася	15 липня 1891 Перемишль
Померла	15 липня 1977 (86 років) Торонто, Канада
Поховання	цвинтар «Проспект» (Торонто)
Громадянство	Австро-Угорщина→  ЗУНР→  Польща→  Українська держава (1941)→  Канада
Національність	українка
Діяльність	економістка, феміністка, громадська діячка
Батько	Ілля Савицький
Мати	Катерина Савицька
У шлюбі з	Матчак Михайло Федорович

Стефа́нія Іллівна Сави́цька-Матча́к (15 липня 1891, Перемишль — 15 липня 1977, Торонто, Онтаріо, Канада) — українська громадська діячка, феміністка, економістка.

Стефанія Савицька народилася у Перемишлі в родині вчителя Іллі та Катерини (до шлюбу Сарабай) Савицьких. У родині Савицьких, крім Стефанії, були ще діти:

• старший син Йосиф (29 січня 1882—31 грудня 1943) — греко-католицький священник. Був одружений з Людмилою Левицькою. По закінченні духовної семінарії Йосиф служив катехитом по селах, зокрема у містечку Бібрка, де 1912 року народився їхній єдиний син Зиновій^[1]. 1913 року подружжя перебралося до Стрия. Тут о. Йосиф служив катехитом, а також заснував станове українське священиче Товариство імені святого Андрія^[2]. Позбавлений служби через активну опозицію до польської влади, 1936 року переїхав з сім'єю до Львова, де й помер. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі (поле № 57)^[1][3]. Навесні 1944 року Людмила Савицька разом з родиною сина виїхала на Захід (з 1949 року — у США), зберігаючи вивезені нею сімейні реліквії^[1];
• доньки Марія (пом. 24 березня 1958)^[4] та Ольга (1885—1971) — галицька педагогиня, наукова працівниця Львівського Державного музею етнографії та художнього промислу АН УРСР. Поховані у Львові на Личаківському цвинтарі (поле № 51)^[1][5].

Початкову освіту Стефанія здобула в народній школі. У 1903—1909 роках навчалася в ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі. Уже в перший рік навчання потоваришувала з Ольгою Левицькою (Басараб). Після закінчення ліцею вони разом навчалися на однорічних жіночих курсах Віденської торгової академії (у той час жінки, піддані Австро-Угорської та Російської імперій, не мали можливості навчатися у вищих навчальних закладах разом з чоловіками, натомість їх замінювали вищі жіночі курси).

Після повернення до Львова працювала у банку, увійшла до «Просвіти», «Жіночої Громади», брала активну участь в українському державному будівництві. Разом з Ольгою Левицькою мешкала на квартирі на вул. Виспянського (нинішня вул. Вишенського), 34. 25 листопада 1918 року була заарештована польською поліцією, сиділа у в'язниці. Після звільнення виїхала до Австрії, де взяла участь у заснуванні Українського Жіночого Союзу. 1921 року повернулася до Львова, де стала працювати бухгалтеркою в нафтовій компанії «Прем'єр». Брала участь у підготовці та проведенні Всеукраїнського Жіночого з'їзду, який відбувся у Львові 21—22 грудня 1921 року. З'їзд об'єднав розрізнені українські жіночі товариства в «Союзі Українок». Стефанія Савицька була обрана до Головного Виділу та Надзірної Ради Союзу Українок. Метою Союзу Українок була активізація жінок, піднесення їхнього освітньо-кваліфікаційного рівня, суспільно-харитативна праця тощо. У рамках цієї діяльності Союзу Українок у 1922 році Савицька співзаснувала жіночу кооперативу домашнього промислу «Українське народне мистецтво». Кооператива змогла об'єднати відомих майстринь народного мистецтва та домогосподарства, забезпечувала модернове застосування й збут їхньої продукції, готувала їм талановиту заміну, пропагувала вироби мистецького промислу на численних виставках, зокрема й міжнародних. 1925 року Савицька стала співзасновницею часопису «Нова хата», який видавався у 1925—1939 роках кооперативою «Українське народне мистецтво».

Стефанія Савицька була товаришкою Марії Бачинської-Донцової та Олени Степанів-Дашкевич ще з часу діяльності у передвоєнних жіночих організаціях^[6].

У липні 1923 року до Львова повернулася Ольга Левицька-Басараб, яку Савицька запросила знову замешкати разом в квартирі на вул. Виспянського, 34. Левицька-Басараб почала працювати бухгалтеркою в Головній Управі львівської філії Союзу українок. О 6-й ранку 9 лютого 1924 року польська поліція увійшла до їхньої квартири, де під час обшуку виявила та вилучила розвідувальну інформацію. Обох жінок заарештували, звинувативши у шпигунстві одночасно на користь Німеччини та більшовицької України. Після інтенсивних допитів уранці 13 лютого Ольгу Левицьку знайшли повішеною за нез'ясованих обставин на ґратах вікна камери. Союз українок розпочав активну кампанію протесту, яку підхопили і продовжили інші українські товариства Галичини й осередків еміграції.

Савицька була вийшла з в'язниці лише у листопаді 1924 року. Вона стала почесною членкинею Союзу українок, знову була обрана до Головного Виділу Союзу українок, на прохання якого стала діловодкою кооперативи «Українське Народне Мистецтво». Зміцнюючи економічне становище кооперативи, доклала чимало зусиль до заснування журналу «Нова хата», який пропагував народні мистецтво та промисли.

У 1931 році одружилася з Михайлом Матчаком — військовим і політичним діячем, співзасновником УВО, публіцистом та книговидавцем^[6].

Після приєднання Галичини до радянської України Савицька у 1939—1941 роках до початку другої світової війни продовжувала працювати інженеркою-плановицею в нафтовій компанії «Прем'єр». Під час війни працювала бухгалтеркою в кооперативі «Українське Народне Мистецтво». 1944 року з чоловіком виїхала до Австрії. 27 лютого 1947 року чоловік був викрадений агентами НКВС з британського окупаційного сектору Відня та транспортований літаком до Києва у Лук'янівську в'язницю. Після 15 місяців слідства на основі рішення особливої наради МДБ СРСР засуджений до 25 років невільничої праці в таборах ГУЛАГу, де й помер 19 листопада 1958 року^[6].

Стефанія Савицька емігрувала до США, де працювала бухгалтеркою в українській кооперативі «Базар» (Філадельфія), адміністраторкою журналу товариства «Союз Українок Америки» «Наше життя», в канцелярії товариства.

Останні роки життя Стефанія Савицька прожила в Торонто (Канада) під опікою своєї родички Євгенії Савицької-Вербицької. Померла на 86-у році життя 15 липня 1977 року. Похована 19 липня 1977 року на цвинтарі «Проспект» в Торонто^[7].

• Савицька Стефанія // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1973. — Кн. 2, [т. 7] : Пряшівщина (продовження) — Сибір. — С. 2681. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Лялька Я. С. Літопис нескореної України. — Львів : Галицька видавнича спілка, 2007. — Т. 5: Ольга Басараб та її доба. — 1248 с. — ISBN 966-7893-93-6.
• Дрогобиччина — земля Івана Франка / Ред. Лука Луців. — Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто : Наукове товариство імені Шевченка, 1973. — Т. 25. — 840 с. — (Український архів)
• Л. Б. У рядах кооперації (Над свіжою могилою Стефанії Савицької-Матчак) // Наше Життя. — березень 1978. — Число 3. — С. 7–8.