Соломонова колона

Соломонова або кручена колона, також соломоніка (лат. Columna Salomonica)^[1] — архітектурний елемент у вигляді вертикального стовпа зі спіральним профілем фуста. Колона не пов'язана з якимось класичним ордером, хоча в більшості випадків має коринфські або композитні капітелі, трапляються також доричні та іонічні деталі. Такі кручені колони використовуються як в архітектурних конструкціях (стінах, портиках, аркадах), так і в оздобленні вівтарів, меблів та декоративних виробів.

Ймовірніше за все, форма витої колони походить з архітектурної традиції країн Близького Сходу, вона є характерною рисою пізньоримської архітектури, яка була відроджена в архітектурі бароко, особливо в іспано- та португаломовних країнах. Найвідомішими є дві групи колон, що знаходяться в соборі Святого Петра в Римі, — вони відіграли важливу роль у широкому поширенні цього елемента церковної архітектури^[2].

За літературними джерелами відомо, що в старій базиліці Святого Петра перед вівтарем була перегородка, яку підтримували «колони Соломона» II століття, «привезені з Греції» Костянтином I Великим (вони справді виготовлені з грецького мармуру). У Середньовіччі вважалося, що вони походять безпосередньо з «Першого храму Соломона», побудованого в X столітті до н. е. та зруйнованого 586 року до н. е., — це свідчення історики ставлять під сумнів. Проте назва і форма колон підходили для найсвятішого місця в Римі. На фресці «Дар Риму» (італ. La Donazione di Roma), виконаній учнями Рафаеля в «Станцах Рафаеля» Апостольського палацу у Ватикані, зображено легендарний епізод, згідно з яким римський імператор Костянтин передав у володіння папі Сильвестру I місто Рим та прилеглі території, поклавши початок світській владі римського єпископа. Дія відбувається всередині будівлі, що нагадує стару базиліку Святого Петра, з крученими колонами. Насправді колони не походять із жодного з єрусалимських храмів. Імовірно, вони виготовлені у II столітті н. е. Вісім із цих колон досі є частиною споруди собору Святого Петра. Вони вмонтовані на значній висоті попарно в подібні до невеликих портиків конструкції на кожному з чотирьох пілонів середохрестя собору. Ще одна з цих колон експонується у Скарбниці собору Святого Петра. Решта були втрачені з часом^[3].

Віра в те, що ці колони були привезені з Єрусалима, а першим місцем встановлення таких кручених колон був Храм Соломона, зміцнилася в Середньовіччі^[1][4]. У XV столітті було письмово зафіксовано легенду про те, що кручені колони вівтарної перегородки старої базиліки Святого Петра в Римі походять з єрусалимського храму Соломона, а біля однієї з них (колона «Санта») сидів Христос під час диспуту в храмі^[5]. У XVII столітті Берніні в новому соборі Святого Петра повторив мотив витої колони в опорах балдахіна середохрестя собору (1624—1633). Вони стали зразком для вівтарних і декоративних колон по всій католицькій Європі та в Латинській Америці. Після шедевра Берніні кручена колона набула широкого поширення у вівтарній архітектурі та деталях меблів доби бароко — у Південній Німеччині, Іспанії, Латинській Америці — створювалися численні вівтарні ансамблі та фасади будівель у стилі бароко (зокрема в архітектурному стилі чуррігереско), кручені колони стали постійною деталлю декору архітектури ^[3][6].

У біблійних текстах нічого не сказано про спіральність або виту форму колон перед входом до Храму Соломона. Образ кручених колон («Соломонові колони») виник у Середньовіччі, коли в християнських храмах почали використовувати спіральні колони, нібито «за зразком храму Соломона». Найвідомішим прикладом таких колон є ківорій, виконаний Берніні в соборі Святого Петра в Римі, де кручені колони нібито символізують колони Храму Соломона^[4].

Перша письмова згадка про те, що кручені колони зі старої базиліки Святого Петра походять із храму Соломона в Єрусалимі, належить до другої половини XIV століття^[5]. Вважалося, що біля колони «Санта» («колона диспуту») сидів 12-річний Ісус Христос під час диспуту в храмі (2:46—47), і що ця колона здатна зцілювати від демонів. У 1438 році кардинал Орсіні обніс її восьмикутною мармуровою балюстрадою з написом про те, що колони раніше знаходилися в храмі Соломона в Єрусалимі. За іншою версією, колони могли бути привезені до Рима Помпеєм після облоги Єрусалима 63 року до н. е. або Веспасіаном після облоги Єрусалима 70 року як трофей; спочатку вони зберігалися в храмі Миру, а потім були встановлені над могилою Святого Петра^[7]. Нині версія про походження кручених колон собору Святого Петра з храму Соломона вважається неспроможною^[8]. Згодом кручені колони Святого Петра стали популярними переважно у образотворчому мистецтві, ймовірно через те, що їхній ордер не відповідав основним правилам ренесансної архітектури XV століття^[5].

Дослідники досі не дійшли спільної думки, чи є всі виті колони, і, зокрема, колони старої базиліки Святого Петра^[5], архітектурними цитатами колон із Храму Соломона, і чи є своєю чергою кручені колони або колони з крученим орнаментом у східній частині соборів архітектурними цитатами колон старої базиліки Святого Петра^[9].

Ранні приклади кручених стовпів відомі ще в пізній античності та Східному Середземномор'ї; деякі з найдавніших зразків увійшли до декору ранньохристиянських базилік. Відомий комплекс — набір кручених колон, встановлених навколо вівтаря у старій базиліці Святого Петра в Римі; ці колони набули широкої відомості та стали зразком для подальшої традиції^[10]. Відсутність згадок про кручені колони у Вітрувія підтверджує їхню невідповідність класичним архітектурним ордерам. Орнамент і декор цих колон є свідченнями їхнього східного походження. Елементи виноградної лози, можливо, пов'язані з культом Діоніса, а також, як і багато пізньоантичних сюжетів, символізують християнські Євхаристію та мучеництво^[11].

У IV столітті Костянтин Великий привіз до Рима набір із 12 колон і передав їх у дар старій базиліці Святого Петра для встановлення у головному вівтарі та пресвітерії. Вважалося, що ці колони походили з «храму Соломона», хоча храм Соломона був Першим храмом, побудованим у X столітті до н. е. і зруйнованим 586 року до н. е., а не Другим храмом, зруйнованим 70 року н. е. Ці колони, які нині вважаються виготовленими у II столітті н. е., стали відомими як «Соломонові». Насправді колони, ймовірно, не походили з жодного з цих храмів. Згідно із записами, Костянтин привіз їх із Греції, а археологічні дані підтверджують, що вони були вирізані з грецького мармуру. Відомо невелику кількість римських зразків подібних колон. З упевненістю можна сказати лише те, що вони належать до раннього періоду і, оскільки на них немає християнської іконографії в різьбленні та вони належать до раннього періоду (до будівництва складних церков), імовірно, ці колони були повторно використані з якоїсь нецерковної будівлі. Колони мають виразні секції, що чергуються від ребристих до гладких із вирізаним виноградним листям^[12].

У романській і особливо пізньоготичній архітектурі виті колони з'являються в різних варіантах: як частина капітелей, як декоративні колонні групи в інтер'єрах і кліросах. У Західній Європі XV століття відзначено відродження інтересу до кручених мотивів у низці соборів і монастирських ансамблів. Прагнення включити кручені колони до ряду інших опор притаманне не лише готиці, а й, наприклад, англо-нормандській романсько-готичній архітектурі^[13].

У французькій пізній готиці (кінець XV — початок XVI століть) кручені колони починають перетворюватися з рідкісного декоративного елемента на невід'ємну частину архітектурного ордера. У низці церков — Сен-Северен у Парижі, Сен-Жерве-Сен-Проте у Жизорі, базиліка Сен-Ніколя у Сен-Ніколя-де-Пор — кручені колони закладені в проєкт спочатку, а не додані пізніше. Вони стоять парами і розміщуються у проміжних просторових зонах між нефом, хорами та трансептами, беручи участь у розподілі вертикальних опор і створенні відчуття простору^[14].

При цьому роль кручених колон не лише декоративна: кручена колона структурно поєднується з готичним ордером, відповідає вимогам стійкості та пропорцій, взаємодіє з грою світла й тіні. Опори трансептів, наприклад у Сен-Ніколя-де-Пор, демонструють, що над колонами виконуються візерунки арок або нервюр так, що гвинтова форма стає помітним пластичним елементом, який підкреслює рух угору, але не порушує готичної логіки вертикалей^[15].

Мотив витої колони набув поширення в ренесансній графіці та декоративному мистецтві; однак їхнє практичне застосування в камені було відносно рідкісним до періоду раннього бароко — на практиці кручені колони використовувалися переважно в оформленні вівтарів, фасадів і предметів меблів. В епоху Відродження інтерес до кручених колон проявлявся на тлі загального звернення архітекторів до античної та ранньохристиянської спадщини. Однак, на відміну від тосканського, іонічного чи коринфського ордерів, кручений стовбур колони розглядали радше як рідкісний, символічний мотив, пов'язаний із уявленнями про найдавніші святині християнства та архітектуру Єрусалимського храму. Як зазначав Рудольф Віттковер, ренесансні архітектори — Браманте, Рафаель і Мікеланджело — захоплювалися спіральною колоною як реліквією античності та символом церкви, але не вважали можливим включати її до нормативного архітектурного репертуару^[16]. Архітектори Відродження свідомо зверталися до «соломонової» колони як до архетипної форми, здатної позначити сакральний простір, але уникали її у світській архітектурі^[17].

У маньєристській практиці XVI століття кручені колони можна зустріти в проєктах вівтарних композицій і декоративних рельєфів, де вони слугували знаком спадкоємності від ранньохристиянського мистецтва. Зображення та репліки Соломонових колон зустрічаються в рисунках і гравюрах XVI—XVII століть^[18].

У пізньому Відродженні та маньєризмі кручені колони починають набувати нового значення. У Мікеланджело та його послідовників вони використовуються не лише як релігійний символ, а й як засіб передачі внутрішньої напруги та динаміки форми, характерної для маньєристського стилю. Джеймс Акерман зазначає, що у проєктах Мікеланджело кручена колона, настільки рідкісна в класичному словнику, повертається як емблема енергії та руху, а не як структурний елемент^[19].

Історичний апогей використання витої колони пов'язаний із поширенням стилю бароко. Ключовий і найвпливовіший приклад барокового застосування кручених колон — бронзові колони Берніні в балдахіні вівтаря собору Святого Петра в Римі (1624—1633), які стали моделлю для вівтарних і декоративних колон по всій католицькій Європі та в Латинській Америці. Саме після Берніні кручена колона набула широкого поширення у вівтарній архітектурі та деталях меблів доби бароко — у Південній Німеччині, Іспанії, Латинській Америці — створювалися численні вівтарні ансамблі та фасади бароко (зокрема в архітектурному стилі чуррігереско), кручені колони стали базовою деталлю декору^[4].

У кручених колон декоративна функція переважає над несучою — такі колони не витримують значних навантажень, а їхня висота не повинна перевищувати п'яти метрів. Кручені колони в соборі Святого Петра несуть лише архітрав. Домінування декоративної функції над несучою має дуже цікаві наслідки — кручена форма при збільшенні розмірів колон створює у глядача відчуття непевності та психологічний дискомфорт — від колони очікується надійність і здатність витримувати навантаження, а незвичайна форма може створювати у глядача підсвідоме відчуття небезпеки. Тому іноді фуст ділять на секції, які задають ритм, і це є способом візуально збільшити надійність: секції з крученми канелюрами акцентують кручений фуст, секції з прямими канелюрами підкреслюють фуст колони доричного ордера, а виноградно-амурний орнамент поширений по всій поверхні колони. Таким чином силові точки розташовують у кручених секціях колони, а точки спокою — в орнаментальних секціях^[20].

Кручені колони можуть бути виконані різними способами залежно від матеріалу та техніки:

• ціліснооброблені в камені — стрижень вирізається з гвинтовою поверхнею з монолітного блока; потребує багато матеріалу та праці, характерно для кам'яної архітектури;
• складені — збираються з кількох пронумерованих або заздалегідь виточених секцій (дерево, метал) і збираються по гвинтовій лінії; зручні для бронзових або дерев'яних колон (як у Берніні);
• лінійно оформлені (рифлені) — коли на циліндричну поверхню наноситься гвинтове рифлення або чергування площин, що простіше у виконанні та поширене в меблях і столярних виробах^[21].

• 
  Зцілення кульгавого. Картон шпалери серії «Діяння апостолів» для Сикстинської капели у Ватикані. 1515. Папір на полотні, темпера. Музей Вікторії та Альберта, Лондон
• 
  Балдахін середохрестя собору Святого Петра в Римі. Архітектор Дж. Л. Берніні. 1624—1633
• 
  Соломонові колони зі старої базиліки в новому соборі Святого Петра
• 
  Головний вівтар церкви Святого Філіпа Нері. Турин
• 
  Кьостро (клуатр) базиліки Сан-Джованні-ін-Латерано, Рим
• 
  Портал алькасара в Гранаді, Іспанія
• 
  Колони фасаду базиліки Нуестра-Сеньйора-де-ла-Мерсед. Ліма, Перу

У католицькій традиції кручені колони стали асоціюватися з колонами «Храму Соломона», що надавало їм сакрального значення та зв'язку з апостольським оточенням Христа (легенда про дванадцять колон, перенесених Костянтином з Єрусалима до Рима). У бароковій проповідницькій та візуальній традиції скручена форма символізувала динаміку, висхідну силу та гвинтоподібне піднесення до неба^[22]. Англійською мовою такі колони також називають «barley-sugar» через схожість із крученими формами льодяників із ячмінного цукру^[4].

У масонській символіці кручені колони посідають одне з центральних місць, походячи від легендарних стовпів Боаз і Яхін, що стояли при вході до храму Соломона. У XVIII столітті, коли формується ритуальна система спекулятивного масонства, ці колони починають трактуватися не просто як архітектурні елементи, а як символи мудрості, сили та краси — трьох чеснот, на яких тримається Ложа. В ініціаційних ритуалах дві колони часто розміщувалися біля входу до ложі, причому витая форма розглядалася як знак духовного сходження, «висхідної спіралі» пізнання та руху від матерії до світла. Деякі дослідники зазначають, що інтерес масонів до кручених колон посилився після реконструкції собору Святого Петра, де Берніні надав їм монументальної форми. Відтоді спіральні колони стають сталим архетипом «храму знання», а в масонській архітектурі та емблематиці вони символізують шлях посвяченого, що поєднує земну основу з небесною істиною. Колони Яхін і Боаз, які стали такими важливими символами в масонстві, часто зображувалися у вигляді кручених колон зі спіралеподібними прикрасами, і вони з'являються в ілюстрованих середньовічних рукописах Йосифа Флавія^[23].

Після XVII століття кручена колона стала декоративним мотивом у меблях (ніжки столів і стільців), корпусах годинників («barley-sugar twist»), канделябрах і літургійному сріблі. У столярній справі прийоми токарної обробки дозволяли легко відтворювати гвинтові форми, тому мотив став повсюдним в оформленні вівтарів, фасадів і предметів меблів бароко та рококо^[24].

У вузькому сенсі термін «кручена » або «соломонова» колона застосовується до колон із вираженою гвинтовою кривизною фуста; однак іноді важко однозначно відокремити «скульптурно-виту» колону від колони з гвинтовим орнаментальним декором. Історики архітектури наголошують на необхідності враховувати техніку виконання та контекст (монумент/вівтар/меблі) під час класифікації^[10].

• Ward-Perkins, J. B. The Shrine of St. Peter and its Twelve Spiral Columns // Journal of Roman Studies. — USA : Cambridge University Press, 1952. — No. 42. — P. 21—33. — DOI:10.2307/297506.
• Позднякова М. І. Витые колонны и ордер французской поздней готики. Часть 1. // Вопросы всеобщей истории архитектуры : журнал. — Москва : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 2020. — № 1(14). — С. 81—109. — DOI:10.25995/NIITIAG.2020.82.10.005.
• Позднякова М. І. Витые колонны и ордер французской поздней готики, часть II // Вопросы всеобщей истории архитектуры : журнал. — Москва : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 2020. — № 2(15). — С. 78—100. — DOI:10.25995/niitiag.2020.14.58.005.
• Barbara Nobiloni. Le colonne vitinee della basilica di S. Pietro a Roma // Xenia antiqua. — 1997. — N. 6. — P. 81—142.
• Stefania Tuzi. Le colonne e il tempio di Salomone. La storia, la leggenda, la fortuna // Xenia antiqua. — Rome : Storia, Cultura, Immagine Publ., 2002. — P. 397.