YaChudo

Согдіана

Переглядів: 0. Оновлено 11.10.2026.

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Согдіана.
Согдіана

Типгеографічний регіон Редагувати інформацію у Вікіданих
СтолицяСамарканд Редагувати інформацію у Вікіданих

Согдіа́на, Со́гдія, Согд (давньоперська: Suguda-; грец. Σογδιανή; перс. سغد — Sōġd; таджицька: Суғд — Sughd) — історична область в середній Азії, місце народження давньої землеробської цивілізації согдійців, що залишила свої сліди на значній території центральної Азії.

Назва

Согдіана на думку дослідників названа від форми Skuδa. Виходячи з назв провінції, наведених у давньоперських написах, «Сугда» та «Сугуда», а також знань, отриманих із середньосогдійської мови, про те, що давньоперське -gd-, що застосовувалося до согдійської мови, вимовлялося як дзвінкі фрикативні звуки, -γδ-, приходять до висновку, що *Suγδa є давньосогдійським ендонімом[1]. Застосовуючи зміни звуків, що спостерігаються в інших согдійських словах та властиві індоєвропейським, простежують розвиток *Suγδa від Skuδa, «стрілець», наступним чином: Skuδa > *Sukuda шляхом анаптиксису > *Sukuδa > *Sukδa (синкопа) > *Suγδa (асиміляція)ю ТОбдо Согдіана — «Країна лучників (стрільців)»[2].

Географія

Согд знаходиться у сучасних межах Согдійського вілояту Республіки Таджикистан, Самаркандського та Бухарського вілаятів на південному сході Узбекистану.

Від часів Олександра Македонського центром Согду був Самарканд, але поселення согдійців розкидані по всьому Великому Шовковому шляху — від кордонів Східної Римської імперії до Монголії.

Історія

Бронзова доба

Согдіана мала міську культуру бронзової доби: оригінальні міста бронзової доби з'являються в археологічних знахідках, починаючи з поселення в Саразмі (Таджикистан), яке датується ще IV ти. до н.е., а потім у Кьок-Тепе, поблизу сучасного Булунгура (Узбекистан) щонайменше з XV століття до н.е.[3]. Саразма був одним з центрів енеолітичної культури, що утворився в результаті просування південних землеробських популяцій у верхів'я Зарафшана. На цій території жили східноіранські племена із землеробським і кочівницько-скотарським господарськими способом життя.

Авестійська доба

В Авесті, а саме в «Міхр Яшт» та «Вендідаді», топонім Гава (gava-, gāum) згадується як земля согдійців. Тому Гава інтерпретується як посилання на Согдію часів Авести[4]. Хоча немає універсальної згоди щодо хронології Авести, більшість вчених сьогодні стверджують на користь ранньої хронології, яка б відносила створення ранньоавестійських текстів до першої половини I тис. до н.е.[5]. Перша згадка про Гаву зустрічається в «Міхр Яшт», тобто гімні, присвяченому зороастрійському божеству Мітрі. У вірші 10.14 описується, як Мітра досягає гори Хара та оглядає всю землю Айріошаяна (airiio.shaianem, «землі Ар'я»)[6]. Друга згадка знаходиться в першому розділі «Вендідади», який містить перелік шістнадцяти добрих регіонів, створених Ахура Маздою для іранців. Гава — другий регіон, згаданий у списку, одразу після Айріанем Ваеджа, батьківщини Заратустри та іранців, згідно з зороастрійською традицією[7]. Хоча загальновизнано, що слово «Ґава» стосувалося регіону, населеного согдійцями в авестийський період, його значення незрозуміле[8]. Низку дослідників пов'язує його з Габами, согдійською цитаделлю в західній Согдіані, припускають, що за часів Авести центр Согджіани міг бути ближче до Бухари, а не до Самарканда[9].

Ахеменідське панування

Землі та міста Согду, подібно до полісів Еллади, не були централізованою державою, лише зовнішні завоювання призводили до адміністративних об'єднань у міжріччі Сирдар'ї та Амудар'ї, в долині Зеравшану. Стародавнє населення Согда — це саки, що вели осілий спосіб життя і підтримували тісні зв'язки зі своїми одноплемінниками[10][11]. Согд відомий з VI ст. до н. е. зі згадок володарів імперії Ахеменідів, коли ця область була прикордонною з войовничими саками-скіфами. Тривають дискусії щодо відносин согдійців з Бактрійським кавійством.

Кир Великий завоював Согдіану під час походу в Центральну Азію в 546–539 роках до н. е.[12] Дарій I запровадив арамейську систему письма та монету в Центральній Азії, а також включив согдійців до своєї регулярної армії як регулярних піхотинців та вершників[13]. Согдіана також згадується в Бехістунському написі Дарія[14]. Контингент согдійських вояків воював у складі основної армії Ксеркса I під час його вторгнення до Греції в 480 році до н. е.[15]

З огляду на відсутність будь-яких іменованих сатрапів для Согдіани в історичних записах, сучасні дослідження дійшли висновку, що Согдіаною спочатку керували з сатрапії сусідньої Парфії або Аріани[16], разом з якими і Хорезмом Согдіана входила до XVI сатрапії, згодом керувалася разом з Бактрією (XIII сатрапія)[17].

У середині IV ст. до н.е. до Согдіани проникають племена дахів, під впливом яких Согдіана разом з сусіднім Хорезмом фактично здобуває незалежність від Ахеменідів[18].

Елліністична доба

327 року до н.е. Согдіану захопив Александр Македонський. Захопивши спочатку Мараканду, а потім Согдійську скелю він захопив Рошанак («маленька зірка»), що у греків стала відома як Роксана. Вона стала матірю македонського царя Александра IV[19]. Після тривалої кампанії, спрямованої на придушення согдійського опору на чолі із Спітаменом та заснування військових форпостів, укомплектованих його македонськими ветеранами, Олександр об'єднав Согдіану з Бактрією в одну сатрапію. Апама, донька Спітамена, вийшла заміж за майбутнього царя Селевка I. Разом з тим частина согдійців не визнало владу македонян, внаслідок чого вони змушені були залишати країну. Це стало початком согдийської колонізації величезних територій уздовж Шовкового шляху. Лише знахідки залишків матеріальної культури согдійців та їх вплив, що відзначаються у хронологічній та територіальній послідовності на схід від самого Согда. Так, у III ст. до н.е на правому березі Сирдар'ї (на території Ташкентської оази) виникає місто, залишки якого зафіксовані археологами на городищі Канка. Кераміка та архітектурні залишки раннього культурного шару городища вказують на культурні традиції Согда.

321 року до н. е. після смерті Александра Македонського Стасанор отримав Согдіану разом з Бактріаною. Він під час війни діадохів став фактично незалежним, а 306 року до нюею оголосив себе царем Сагдіани, втім 305 року до н.е. Селевк I переміг Стасанора й приєднав Согдіану до своїх володінь. 248 року до н.е. Согдіана увійшла до Греко-Бактрійського царства[20].

Кушанська доба

146 до н.е. Согдіану спочатку саки, а невдовзі за ними прийшли юечжі, кочові попередники кушан. З того часу приблизно до 40 року до н. е. юечжі мляво карбували монети, що імітували та досі носили зображення греко-бактрійських царів. З I століття нашої ери юечжі перетворилися на могутню Кушанську імперію, що охоплювала територію від Согдії до східної Індії. Кушанська імперія стала центром прибуткової центральноазіатської торгівлі, в якій провідну роль відігравали согдійці.

Аршакіди, Сасаніди і ефталіти

Історичні знання про Согдіану дещо туманні в період Парфянської імперії[21]. Наступна Сасанідська імперія завоювала та включила Согдіану як сатрапію у 260 році[22].

Ефталіти завоювали територію Согдіани та включили її до своєї імперії близько 479 року нашої ери, оскільки це дата останнього відомого посольства согдійців до Китаю[23]. Ефталіти, ймовірно, правили конфедерацією місцевих правителів або губернаторів, пов'язаних союзними угодами. Одним із цих васалів, можливо, був Асбар, правитель Варданзі, який також карбував власні монети в цей період[24].

Тюркське панування

Перший Тюркський каганат та Сасаніди об'єдналися проти ефталітів, яких перемогли їх після восьмиденної битви при Бухарі у 557 році. Тюрки отримали територію на північ від Окса, включаючи всю Согдіану, тоді як Сасаніди отримали території на південь від неї. У 581 році після розпаду каганту Согдіана увійшла до Західного Тюркського каганату.

Незалежність

Близько 650 року після занепаду Західного Тюркського каганат, і согдійські правителі, такі як Вархуман, став номінальними васалами Китаю. З цього часу існувала власна держава іхшидів (засновано Шишпіром) поки VIII ст. останнє согдійське місто (сучасний Пенджикент) було знищене арабами.

Економіка

У період Ахеменідів согдійці жили як очілий, напівкочовий і частково кочовий народ та вже займалися сухопутною торгівлею. Багато з них поступово заселили землю, щоб займатися сільським господарством[25]. Согдійці зафіксовані в перських записах як ті, хто підносив коштовні дарунки з лазуриту та сердоліку Дарію I. Декілька сотень років місцеві жителі обробляли землі, видобували золото та інші метали, вели торгівлю з мисливцями на півночі, степовими народами, індійськими царствами, державами Китаю, Ірану, Греції.

Створені місцевими ковалями кольчуги потрапляли на озброєння китайських вояків. У IV-V ст. Согд налагодив виробництво свого шовку та шовкових тканин. Багато прикрашений одяг з шовкових тканин на знатних персонажах зображено на настінному живописі Балаліктепе[26]. У ткацьких майстернях міст художні тканини виготовляли з вовни та бавовни. Починаючи з ІІ-ІІІ ст. у низці пам'яток поряд з фарбованими вовняними тканинами для шаровар, м'яких черевиків, кафтанів, невеликих плащів та головних уборів, виявлено також залишки шовкових тканин. Пізніше, у V-VI ст., у Согді було налагоджено власне виробництво коконів. Вони перестали бути монополією Китаю[27]. На живописі Афрасіаба відбито початковий етап шовківництва в Согді, який датується першою половиною VI ст.[28] У VII-VIII ст. шовкові тканини виробляли у Хутталяні. Він навіть змагався з Китаєм[29].

У Самарканді особливо велике значення мало виробництво паперу, секрет виготовлення якого був відомий лише в Китаї. Секрет виготовлення паперу було розкрито самими китайськими майстрами, захопленими в полон у битві при Таласі (751 р.) і потім привезені в Самарканд. Самаркандські майстри освоїли мистецтво вироблення паперу. Вони надалі передавали своє вміння від покоління до покоління. Бухара була центром майстерних майстрів і славилася виробами, виготовленими ними. Бухара відправляла в інші країни килими, бавовняні та вовняні тканини, шкіряні вироби, кінські сідла, олію, коноплі, волоські горіхи, кавуни та дині, які мали особливий попит. Це означає, що в епоху давнини та середньовіччя великим центром міжнародної торгівлі вважалося місто Бухара. Як у торговельно-економічному, і у культурних відносинах він міг конкурувати з Ургенчем, Самаркандом, Кашгаром. У Бухарі в давнину біля воріт Арка знаходилися великі ткацькі майстерні бухархудатів, де виготовлялися шовкові покривала. На багатолюдні базари з'їжджалися купці з віддалених міст Согда. Розвиток економіки, зокрема зростання землеробства, гірничої справи, ремесел та міст призводили до пожвавлення як внутрішньої, і міжнародної торгівлі. Жителі Бухари вирізнялися великими здібностями у ремеслах.

Согдійська цивілізація була посередницею між Заходом і Сходом, Півднем і Північчю Азії. Освічені купці ставали послами, радниками та перекладачами тюркських каганів. Вихід Согда до міжнародної торгівлі здійснювався через територію Уструшани, з якою Согд підтримував тісні зв'язки. Активне проникнення согдійців на територію Чача спостерігалося у VI-IV ст. до н.е. У IV-III ст. до н. согдійці почали активно увійти до системи трансконтинентальної торгівлі Великому шовковому шляху, особливо у відрізку від Амудар'ї до Гансу. Цим було започатковано «согдійську епоху», що визначав характер економічних, політичних і культурних процесів не тільки в регіоні, а й за її межами. Согдійці вже в ІІІ ст. до н. заснували торговоземлеробські колонії на Великому шовковому шляху, зокрема, у Семиріччі, Джунгарії, Східному Туркестані, а також у містах Чан'ані, Лояні, Дунхуані, Турфані, Хотані та інших містах Східного Туркестану. Согдійські купці практично тримали у своїх руках значну частину міжнародної караванної торгівлі. Водночас согдійці ставали носіями нових культурних досягнень, сприяли поширенню серед етнічних татар та тюрків навичок торгівлі та міського життя.

На початку VII ст. міжріччя Середньої Азії було на піку свого економічного та культурного розквіту. Головним предметом торгівлі согдійців із Китаєм був шовк. З Китаю здебільшого вивозили сирий шовк та шовкову матерію, а також порцеляну та писчий папір. Ця торгівля здійснювалася через райони Північного Кавказу, де осідало чимало согдійських купців. Наприкінці VI ст. согдійський купець Маніах, обійшовши Каспій і перепливши Чорне море, прибув до Константинополя, започаткувавши новий маршрут у торгівлі шовком - «Кавказькому шовковому шляху». Торгівля шовком із Согда до Візантії головним чином функціонувала у VII-VIII ст.[30]

Особлива роль розвитку Великого шовкового шляху серед согдійських міст належить Самарканду і Бухаре. Самарканд став значним містом Середню Азію. Він був на головному перехресті найважливіших караванних шляхів з Індії, Візантії, Китаю, Тибету, Ірану, Сибіру, Скіфії. Важливим согдійським містом у Східному Туркестані вважався Турфан. Мешканці цього міста постачали зерно і тканини до імперії Тан й кочівників Східного Туркестану.

У торгівлі зі степом важливе місце займали вовняні тканини, а також різна продукція ремесел та землеробства. Натомість від тюрків отримували коней та сировину, насамперед шерсть, шкіру, шкури для ремісничого виробництва. З Согда до Китаю вивозили вироби із золота, перлів, дорогоцінне виробне каміння, у тому числі сердолік, бадахшанський ляпис-лазурит, гірський кришталь та інший крам.

З занепадом Західнотюркського каганату усередині VII ст. поступово занепали і согдійські колонії в Семиріччі.

Релігія

Віротерпимість дозволяла їм бути посередниками і в розповсюдженні релігій:

Культура согдійців дозволяла людям сповідувати ту конфесію, яку кожен хотів сповідувати. Так, наприклад, в Ургуті одночасно були християнський монастир, зороастрійський храм Джар-тепа і буддійський монастир. У Согді в раннє середньовіччя існувало велике несторіанське співтовариство, согдійською мовою написано велику кількість християнських документів з Турфана, на городищі Пенджикент був знайдений остракон із фрагментом із сирійської Біблії. Про існування християнського храму у Бухарі свідчить Наршахі. У 796 році, після заснування Багдада халіфом Аль-Мансуром, мелькіти Ктесіфона на чолі з католикосом були переміщені до Чача. Численні християнські оссуарії виявлено на городищі Афрасіаб.

За роки існування маніхейства з'явилися согдійські та тюркські рукописи про нього. У VII ст. офіційною мовою східного маніхейства була согдійська, і всі канонічні твори перекладені цією мовою. У вченні Мані образотворчому мистецтву приділено особливу увагу. У перших книгах з релігійним змістом зображено Мані. Вплив цього можна спостерігати в образотворчому мистецтві Афрасіаба, Варахші, Пенджикента та в мініатюрі ранньосередньовічної Середньої Азії. Согдійські переклади маніхейських текстів зроблено опосередковано, з парфянських та середньоперських перекладів.

Культ ідола, насамперед Мітри, поширений у Согді, зафіксований археологічним матеріалом. Найвідомішим артефактом є дерев'яний ідол із однієї з печер Кухи Сурх неподалік селища Сарвода[31].

одним із найшанованіших культів у населення Согда був культ мертвих. у Бухарі на світанку першого дня Нового року кожен мешканець приносив у жертву Сіявушу півня. Народ Бухари на честь Сіявуша написали пісню «Образа Сіявуша», якій три тисячі років[32]. С.П. Толстов зазначає, що образ Сіявуша був пов'язаний у согдійців не тільки з культом мертвих, - в ньому зберігся більш древній пласт вірування, пов'язаних з вмираючим і воскресаючим богом рослинності[33].

Населення Согда продовжувало поклонятися головним авестійським богам, демонам та його атрибутам, зображавшимся у образах тварин. Кожна сім'я мала своїх богів-покровителів. У виборі бога всі були рівними. Тому нерідко той самий бог виявлявся патроном як у сім'ї вільного городянина чи общинника, і у княжої династії[34].

Культ Вретрагни був популярним у Согді; згідно з джерелами, храми священного вогню Варахрана - Веретрагни знаходилися в Самарканді та Кеші. Серед согдійських теофорних імен зустрічаються від імені Вретрагни, а також від імені Вананда (Хванінди). В авестійському календарі Согда Вретрагне було присвячено вівторок, согдійську назву якого відзначено і в ономастиці.

Культура

На розписах палацу у Пенджикенті одночасно були зображені боги яких згадує Авеста, місцевий дух урожаю Бобої-Дехкон та Будда.

Створені ними написи (согдійська належить до східноіранських мов) знаходять у верхів'ях Інду, а рукописи в західному Китаї. Збереглися согдійські писемні пам'ятки - переклади Нового Завіту, гомілій, агіографічні твори. Це вказує на те, що согдійці відігравали важливу роль у міжкультурних обмінах, у становленні осілих народів Середньої Азії та племен кочівників, які прямували на Захід.

Монументальне мистецтво демонструє високий рівень образотворчого мистецтва та синкретизм художніх традицій. Аналіз змісту розписів дає нам достатні підстави вважати, що образ божества перемоги Вретрагни посідав у яких особливе місце, як втілення покровителя династії бухар-худатов з Бухарського Согда. Прикладом є палац у Варахши.

Відомим танцем був «согдійський танок, що кружляє» (у китайців відомий як «танець варварів, що кружляються») або «согдійський вихор», в якому молода жінка паморочилася всередині кола. Іншим танцем був відомий як хутен (китайський темрін, що перекладається як «варварський стрибок; танець з варварськими стрибками»). Танок був добре відомий за часів династії Тан, і його численні зображення можна знайти у витворах мистецтва. Він характеризувався обертанням, стрибками та сальто назад.

Примітки

  1. ↑ Szemerényi, Oswald (1980). Four old Iranian ethnic names: Scythian – Skudra – Sogdian – Saka (PDF). Veröffentlichungen der iranischen Kommission Band 9. Wien: Verlag der Österreichischen Akademie der Wissenschaften, pp. 26–36
  2. ↑ Szemerényi 1980, p. 39
  3. ↑ de La Vaissière, É. (2011). "SOGDIANA iii. HISTORY AND ARCHEOLOGY". In Yarshater, Ehsan (ed.). Encyclopædia Iranica (Online ed.). Encyclopædia Iranica Foundation
  4. ↑ Grenet, Frantz (2005). "An Archaeologist's Approach to Avestan Geography". In Curtis, Vesta Sarkhosh; Stewart, Sarah (eds.). Birth of the Persian Empire Volume I. I.B.Tauris, p. 30
  5. ↑ Skjaervø, P. Oktor (1995). "The Avesta as source for the early history of the Iranians". In Erdosy, George (ed.). The Indo-Aryans of Ancient South Asia. De Gruyter, p.166
  6. ↑ Gershevitch, Ilya (1967). The Avestan Hymn to Mithra. Cambridge University Press, pp. 79–80
  7. ↑ Darmesteter, James (1880). The Zend-Avesta Part 1 The Vendidad. Oxford at the Clarendon Press, pp. 5–9.
  8. ↑ Lurje, Pavel (2017). "SOGDIANA ii. Historical Geography". Encyclopædia Iranica. Iranica Foundation.
  9. ↑ Vogelsang, Willem (2000). "The sixteen lands of Videvdat – Airyanem Vaejah and the homeland of the Iranians". Persica. 16, p. 51
  10. ↑ Обельченко О. В. Культура античного Согда: По археологическим данным VII в. до н. э. Москва, 1992, с. 219-220
  11. ↑ Ходжайов Т. К, Ходжайова Г. К. Этнографическая область Мианкаль в составе Большого Согда // Вестник археологии, антропологии и этнографии. 2018. № 3 (42), с. 79-92
  12. ↑ Kirill Nourzhanov, Christian Bleuer (2013), Tajikistan: a Political and Social History, Canberra: Australian National University Press, p. 12, ISBN 978-1-925021-15-8
  13. ↑ Christoph Baumer (2012), The History of Central Asia: the Age of the Steppe Warriors, London, New York: I.B. Tauris, p. 202–203, ISBN 978-1-78076-060-
  14. ↑ Mark J. Dresden (2003), "Sogdian Language and Literature", in Ehsan Yarshater, The Cambridge History of Iran, Vol III: The Seleucid, Parthian, and Sasanian Periods, Cambridge: Cambridge University Press, p. 1216, ISBN 0-521-24699-7
  15. ↑ Mark J. Dresden (1981), "Introductory Note", in Guitty Azarpay, Sogdian Painting: the Pictorial Epic in Oriental Art, Berkeley, Los Angeles, London: University of California Press, p. 3, ISBN 0-520-03765-0
  16. ↑ Herod. Hist. III, 90–94
  17. ↑ Pierre Briant (2002), From Cyrus to Alexander: a History of the Persian Empire, trans. Peter T. Daniels, Winona Lake: Eisenbrauns, p. 746, ISBN 1-57506-120-1
  18. ↑ Sherwin-White S., Kuhrt A. From Samarkand to Sardis: Anew Approach totheSeleucid Empire. Berkeley; Los Angeles 1993, р. 18
  19. ↑ William Smith, eds et al. (1873), A Dictionary of Greek and Roman Biography and Mythology, Volume 1, London: John Murray, p. 122
  20. ↑ Christopoulos, Lucas (August 2012), "Hellenes and Romans in Ancient China (240 BC – 1398 AD)", in Victor H. Mair (ed), Sino-Platonic Papers, No. 230, Chinese Academy of Social Sciences, University of Pennsylvania Department of East Asian Languages and Civilizations, pp 8–9, ISSN 2157-9687
  21. ↑ Mark J. Dresden (2003), "Sogdian Language and Literature", in Ehsan Yarshater, The Cambridge History of Iran, Vol III: The Seleucid, Parthian, and Sasanian Periods, Cambridge: Cambridge University Press, p. 1217, ISBN 0-521-24699-7
  22. ↑ Mark J. Dresden (1981), "Introductory Note", in Guitty Azarpay, Sogdian Painting: the Pictorial Epic in Oriental Art, Berkeley, Los Angeles, London: University of California Press, p. 5, ISBN 0-520-03765-0
  23. ↑ Pei 裴, Chengguo 成国 (2017). "The Silk Road and the economy of Gaochang: evidence on the Circulation of silver coins". Silk Road. 15: 57, note 5
  24. ↑ Adylov, Šuhrat T.; Mirzaahmedov, Jamal K. (2006). On the History of the Ancient Town of Vardāna and the Objavija Feud in Ērān ud Anērān. Studies Presented to B. I. Maršak (1st part). Libreria Editrice Cafoscarina, pp. 34–36
  25. ↑ Liu, Xinru (2010), The Silk Road in World History, Oxford and New York: Oxford University Press, p 67.
  26. ↑ Пугаченкова Г.А., Ремпель Л.И. Очерки искусства Средней Азии. – М., 1982, с.260
  27. ↑ Майтдинова Г. Раннесредневековые ткани Средней Азии. – Душанбе, 1995. - с.58
  28. ↑ История Самарканда. – Ташкент, 1969, с.69
  29. ↑ Беленицкий А.М. и др. Средневековый город Средней Азии. – Л., 1973.- с. 93
  30. ↑ Иерусалимская А.А. К сложению школы художественного ткачества в Согде//Средняя Азия и Иран. –Л., 1972, с.7.
  31. ↑ Якубов, Ю. Религия древнего Согда / Ю. Якубов. – Душанбе: Дониш, 1996, 41-42
  32. ↑ Наршахӣ, А. Таърихи Бухоро / А. Наршахӣ. – Душанбе: Пайванд, 2012, 45, 56-57
  33. ↑ Толстов, С. П. Древний Хорезм: опыт историко-археологического исследования / С. П. Толстов. – М.: Изд-во МГУ, 1948, 202-204
  34. ↑ Маршак, Б. И. Искусство Согда / Б. И. Маршак // Центральная Азия: новые памятники письменности и искусства / отв. ред. Б. Б. Пиотровский, Г. М. Бонгард-Левин. – М.: Наука, 1987, 240

Джерела

  • Б.Маршак Новые открытия в Пенджикенте, «Наука и жизнь», № 2, 1988, сс 138—145

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).