Яр Славутич

Яр Славутич
Ім'я при народженні	Григорій Михайлович Жученко
Народився	11 січня 1918  Благодатне, Олександрійський повіт, Херсонська губернія, УНР
Помер	4 липня 2011 (93 роки)  Едмонтон, Канада
Поховання	Едмонтон
Країна	УНР  Українська Радянська Соціалістична Республіка  СРСР  США  Канада
Діяльність	поет, перекладач, історик, викладач університету, літературознавець, мовознавець, письменник
Alma mater	ЗДПУ (1940) і Пенсільванський університет (1955)
Науковий ступінь	доктор філософії (1955)
Вчене звання	професор
Знання мов	українська[1]
Заклад	Альбертський університет
Учасник	німецько-радянська війна
Членство	Об'єднання українських письменників «Слово», Наукове товариство імені Шевченка і Національна спілка письменників України
Військове звання	лейтенант
Автограф
Нагороди	Міжнародна літературна премія імені Івана Кошелівця (2002) Премія імені Дмитра Яворницького (1993) Шевченківська медаль Літературна премія імені Дмитра Загула
Висловлювання у Вікіцитатах

Григорій Михайлович Жуче́нко (псевдонім: Яр Славу́тич; 11 січня 1918, Жученки — 4 липня 2011, Едмонтон) — український літературознавець, мовознавець, дослідник історії української імміграції в Канаді, поет, перекладач, редактор, видавець, меценат української науки; доктор філософії з 1955 року, професор з 1960 року; дійсний член Української вільної академії наук (протягом 20 років був президентом її канадського відділення), Української Могилянсько-Мазепинської академії^[2], член Наукового товариства імені Шевченка^[a], Об'єднання українських письменників «Слово», Спілки письменників України^[4], почесний член міжкафедральної наукової лабораторії «Українська література в англомовному світі» при Херсонському державному університеті у 2003—2001 роках^[5].

Народився 11 січня 1918 року хуторі Жученках (нині в межах села Благодатного^[5] Кропивницького району Кіровоградської області, Україна), був первістком у багатодітній сім'ї^[6]. Батько походив зі шляхетної родини, чий родовід сягав до часів Галицько-Волинського князівства й особливо прославився за козацької доби^[5], мати — проста селянка^[7]. Освіту здобував у 1925—1927 роках у початковій школі села Благодатного, потім у початковій школі села Новошевченкового, яку закінчив 1930 року; у 1930—1932 роках навчався в семирічній школі у селі Гурівці^[8].

Восени 1932 року його сім'я попала під розкуркулення. Його з батьком арештували за невиконання «плану до двору» здачі зерна, матір із доньками було геть вигнано з хутора. Статки сім'ї поділили між собою сільські активісти^[2][9]. По дорозі на заслання Григорію вдалося втекти з арештантського поїзда біля Богодухова, за Харковом. Місяць жебракував на залізницях із безпритульними підлітками, пробивався додому^[10].

З 1935 року мешкав у Запоріжжі, де на комбінаті «Запоріжсталі» навчав грамоти неписьменних робітників, сам же поповнював свою освіту на вечірніх курсах і самотужки. Наступного року вступив до Запорізького педагогічного інституту на мовно-літературний факультет^[11]. У 1938 році, за переховування та читання забороненої літератури, зокрема книги «Кому повім печаль мою» Олександра Олеся^[11], творів Володимира Винниченка, був заарештований і відбув тритижневе ув'язнення. У зв'язку з радянською-фінською війною Запорізький педагогічний інститут виконував функції військового шпиталю, а студентів розіслали на робочі місця, зокрема Григорій кілька місяців працював учителем у селі Ботієвому Запорізької області^[9], що на Приазов'ї. 1940 року закінчив інститут, отримав диплом викладача української мови й літератури^[2].

Восени 1940 року призваний до Червоної армії. Став курсантом інженерно-саперної школи 375-ї дивізії в Білоруській РСР, по закінченню якої отримав військове звання лейтенанта. Брав участь у німецько-радянській війні. Разом зі своїм взводом зводив мости на білоруських річках, а потім їх же руйнував у ході відступу радянських військ. На десятий день війни його дивізія потрапила в оточення. Уникнув полону й осів в Чернігівській області, де разом з іншими червоноармійцями створив підпільну групу, метою діяльності якої була боротьба за вільну Україну. В січні 1942 року ця організація переформувалась у «Чернігівську Січ»^[9] і стала північною ланкою Української повстанської армії^[5]. Підтримував зв'язки з діячами Організації українських націоналістів у Києві — Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Іваном Ірлявським тощо. У цей період пережив особисту трагедію — спалення есесівськими карателями його дружини Уляни разом із немовлям^[4].

В його спогадах він окремо згадує про конкретні напади на німецькі війська, наприклад напад 12 червня 1942 року сотні ім. Гетьмана Івана Мазепи на німецьку автоколону.

Проте в його спогадах є певні деталі що можуть не відповідати дійсності. Наприклад те що Григорій був мобілізований до РСЧА восени 1940 року, після чого служив у місті Могильов, де нібито він служив у 375 дивізії Червоної Армії у інженерно-саперному батальйоні, та повідомляє що в перші дні німецького вторгнення став командиром роти. Проте 375 дивізія була сформована не раніше серпня 1941^[12] й вийшла на фронт лише 13 грудня того-ж року^[13]. Більше того, на момент осені 1940 року не могло існувати дивізії нумерація якої могла бути вище ніж 240^[14], і перша дивізія з нумерацією вище 300 розпочала формування за постановою ДКО СРСР лише 19 липня 1941^[15]. Підрозділ Григорія згідно з його спогадів потрапив в оточення під Мінськом ще на межі червня — липня 1941.

З жовтня 1943 року мешкав у Львові^[2]. Влітку 1944 виїхав на Захід. Після численних арештів і втеч опинився в американській зоні окупації Німеччини в Баварії. У 1945—1946 роках був вільним слухачем Українського вільного університету в Аугсбурзі. Видавав і редагував журнал «Зарево» в Аугсбурзі, працював в редакції журналу «Арка» в Мюнхені^[9], брав участь у заснуванні Мистецького українського руху^[4], був обраний секретарем його правління^[2]. У 1948 році одружився з Вірою Цибар^[9].

З липня 1949 року — у Сполучених Штатах Америки, оселився в Філадельфії. Вчителював у суботній та вечірній школах, працював у палітурні. Протягом 1953—1955 років студіював у Пенсільванському університеті^[4], де у 1954 році здобув науковий ступінь магістра, у 1955 році — доктора філософії, захистивши дисертацію на тему «The Poetry of Myklhailo Orest and its Background»^[b]. Протягом 1955—1960 років викладав українську мову в Американській військовій школі мов у Монтереї (Каліфорнія)^[2].

З року 1960 року — у Канаді, де протягом 1960—1983 років обіймав посаду професора Альбертського університету в Едмонтоні, був керівником відділу славістики. У 1966 році обіймав посаду головного редактора часопису «Slavs in Canada»^[4]; був співредактором журналу «Names»^[16]; упорядник і видавець альманахів «Північне сяйво» I—V (1964—1971), «Західноканадський збірник НТШ» I—II (1973—1975) «Антологія української поезії в Канаді» (1975)^[17]. 1976 року обирався президентом Канадського інституту назвознавства^[17]. В Едмонтоні заснував українську друкарню «Славута», де протягом 35 років видав близько сотні видань українською, англійською, французькою, білоруською, польською мовами.

1983 року вийшов на пенсію, але й до смерті не полишав літературну, наукову, педагогічну, видавничу, перекладацьку справу^[5]. Від 1990 року діє фонд Яра Славутича метою якого є надання допомоги українським діячам науки і культури на видання літератури. Починаючи з 1990 року не раз відвідував Україну. Об'їздив сотні міст і сіл^[2].

Помер в Едмонтоні 4 липня 2011 року^[4], де і похований на цвинтарі святого Михаїла (ділянка 2, квартал 18, могила 12^[18]).

Ще в шкільному віці почав писати вірші, а також написав сатиричне оповідання «Картяр»^[5]. Навесні 1937 року, в редакції запорізької обласної газети, вперше читав свої вірші^[11]. 1938 року в харківському «Літературному журналі» був надрукований перший його вірш «Коню мій буланий». Згодом два його вірші опублікував київський журнал «Радянська література»^[2].

1943 року вперше в часописі «Нова Україна» виступив під іменем Яр Славутич. Там було надруковано кілька віршів із циклу «Запорожці». З того часу друкувався лише під цим іменем, що незабаром стало його легальним прізвищем^[2].

Автор понад 50 книг різної тематики і жанрів, виданих українською, англійською, німецькою, французькою, польською, угорською, італійською, білоруською та російською мовами^[2]. Його перу належать:

Автор шести підручників з української мови для іноземних студентів^[2].

• Орден «За заслуги» III ступеня (1998; за багаторічну плідну літературну, наукову і громадську діяльність, вагомий особистий внесок у збагачення української інтелектуальної та мистецької скарбниці)^[21];
• Золота Шевченківська медаль^[2];
• Почесна Грамота Національної академії педагогічних наук України (2008)^[22].

премії

• 1978 року побачила світ збірка «Творчість Яра Славутича: статті й рецензії», упорядкована Володимиром-Тарасом Жилою^[23] та видана комітетом при Осередкові Наукового товариства імені Шевченка на Західну Канаду;
• 1997 року в Тернопільському педагогічному інституті проведена науково-практична конференція, присвячена творчості Яра Славутича^[2];
• 2007 року засновано Всеукраїнську літературну премію імені Яра Славутича^[4], яка присуджується за найкращий твір у жанрі поезії, прози, есеїстики, літературознавчих досліджень з проблем утвердження української державності і демократії^[24].

^[1]

• Яр Славутич. Трофеї. — Едмонтон : «Славута», 1963. — С. 303—311.;
• Славутич Яр // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1976. — Кн. 2, [т. 8] : Символізм — Технічні рослини. — ISBN 5-7707-4049-3.;
• Яр Славутич // Антологія української поезії в Канаді. 1898—1973 / Упорялкував Яр Славутич. — Едмонтон : Канадське слово, 1975. — С. 61.;
• Харківський збірник. До 85-річчя Яра Славутича / Упорядкувала Лариса Селіверствова. — Харків: Регіон-інформ, 2003. — 262 с. — ISBN 966-7291-31-0
• Ковальчук Оксана Олександрівна. Славутич Яр (Жученко Г. М.) // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 625. — ISBN 978-966-00-1290-5.;
• Славутич Яр // Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядкування Віри Просалової. — Донецьк : Східний видавничий дім, 2012. — С. 402—403. — ISBN 978-966-317-145-6.;
• Петро Сорока. Славутич Яр // Шевченківська енциклопедія : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — Т. 5 : Пе—С. — С. 807—808.;
• І. П. Пасемко. Славутич Яр // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2026. — ISBN 966-02-2074-X.Яр Славутич. Чернігівська Січ: Спогади. — Запоріжжя. ЗОВУД, 2010. — 33 с.

• Колєчкіна, Тетяна (2018). Яру Славутичу – 100 років (PDF). Краєзнавство (2(103)): 159—162. Архів оригіналу (PDF) за 15 червня 2026.

1. ↑ Іщук-Пазуняк, Н. (2010). Вибрані студії з історії, лінгвістики, літературознавства і філософії (українська) . Київ: Вид-во ім. Олени Теліги. с. 344—352. ISBN 978-966-355-044-2.