Сертанежу

Сертанежу (у жіночому роді сертанежа) — бразильський музичний і танцювальний жанр. Назва буквально означає «з глибинки» (Сертану). Традиційно в Бразилії узбережжя було найбільш економічно активним і контрастувало з Сертану — регіонами, де були слабо розвинені промисловість і дороги, і які жили переважно сільським господарством та лісорубством.

Цей стиль поєднує в собі такі елементи, як електрогітари та аранжування, натхненні рухом Jovem Guarda.

Сертанежу традиційно виконують дуетами, зазвичай тенорами, з вокальними характеристиками, що підкреслюються використанням фальцету та носового тону. Хоча поняття «музика сертанежа» в широкому сенсі охоплює інші ритми з внутрішньої Бразилії, такі як байон та шашадо, які пов'язані з музичними традиціями етнографічної групи «сертанежу» (жителів регіонів, віддалених від узбережжя), сучасне визначення музики сертанежа стосується різновиду музики кайпіра, яка інтегрована в культуру кайпіра внутрішньої частини штату Сан-Паулу.^[1][2]

У 1929 році в місті Сан-Паулу журналіст і фольклорист із Сан-Паулу Корнеліу Пірес створив першу в країні музику сертанежу, яка, записана на диск, розповідала про життя у внутрішній частині штату, дотримуючись стилю музики кайпіри.^[2] У 1950-х роках дуети Педро Бенто та Зе да Естрада, Ненете та Дорінью, Тібажі та Мілтінью, Бельмонте та Амараї, а також Каскатінья та Іньяна систематизували використання елементів мексиканської традиції маріачі з використанням скрипкових та трубних оркестрів для заповнення проміжків між фразами та гортанними паузами, що створюють ридання у голосі. Інші імена, такі як дует Пена Бранка та Шавантінью, дотримувалися старих традицій жанру «кайпіра», тоді як співак Тіау Каррейру вніс новаторство, поєднавши цей жанр із самбою, коко та каланго де рода.

Поява електрогітари та так званого «молодого ритму» у дуеті Лео Каньото та Робертінью наприкінці 1960-х років ознаменувала початок сучасної музики сертанежу. Боб Джо був натхненний такими міжнародними артистами, як Елвіс Преслі, тому жанр відійшов від традиційної музики «кайпіра» та зазнав впливу кантрі-музики зі Сполучених Штатів. Тодішній співак гурту Jovem Guarda Серхіо Рейс почав записувати традиційний репертуар сертанежу в 1970-х роках, щоб сприяти ширшому поширенню цього жанру.^[3] У 1980-х роках Еломар та Алмір Сатер ввели в ужиток музику, що характеризується сильною присутністю традиції бразильської глибинки.

У 1990-х роках, вже включаючи елементи інших жанрів, поширених музичною індустрією^[4][5], цей жанр досяг більшої популярності на FM-радіо та телебаченні. Ця фаза, відома як «романтична музика сертанежу», вивела на перший план таких артистів, як Чітаозіньо та Шороро, Зезе Ді Камарго та Лучано, Роберта Міранда, Доніцеті Камарго^[6] та дует Леандро та Леонардо.^[4] Тексти пісень почали більше звертатися до міських та індивідуальних тем, зберігаючи при цьому посилання на вокальну традицію кантрі-музики та інструментальний аспект жанру.^[4] Цей розвиток, що характеризувався адаптацією до вимог ринку та культурних змін^[4] породив дебати щодо відмінностей між музикою кайпіра та музикою сертанежу, яка стала асоціюватися з міськими постановками. Це десятиліття стало свідком широкого комерційного використання музики сертанежу, іноді поєднуваної з переосмисленням міжнародних хітів і навіть пісень руху Jovem Guarda. Ця нова романтична тенденція породила численних артистів, які майже завжди виступали в дуетах і мали кілька хітів.

Зважаючи на це, індустрія звукозапису започаткувала подібний рух у 2000-х роках, який отримав назву «sertanejo universitário» (університетська музика сертанежу). Виник також популярний у сучасній Бразилії танець під аналогічною назвою.

Суть агронежу полягає в поєднанні елементів традиційної музики сертанежу із сучасними впливами, такими як фанк, реп та електронна музика, а також нечітким натхненням від бро-кантрі, що походить зі США.^[7] Таке еклектичне поєднання створює унікальне звучання, яке подобається як традиційним шанувальникам музики сертанежу, так і поціновувачам сучасніших жанрів.^[7][8]

Сучасний танець сертанежу бере свій початок від традиційних бразильських сільських танців. Він виник у штаті Баія^[9].

Термін «сертанежу» був вперше введений португальцями в епоху географічних відкриттів для позначення внутрішньої частини нової землі, відрізняючи її від узбережжя. Пізніше його застосували до внутрішніх районів країни загалом. Таким чином, враховуючи, що бразильський регіон «Сертано» (райони, віддалені від узбережжя) надзвичайно великий, охоплюючи внутрішні регіони країни від півдня до північного сходу, і маючи у своїй історії процеси колонізації та культурні зіткнення різних народів, ми спочатку помічаємо унікальну множинність у формуванні традиційних танців Сертанежу. Таке поєднання європейських, корінних та іноді африканських жанрів породило різноманітні танці по всій Бразилії, з урахуванням вищезгаданих історичних та культурних особливостей кожного регіону.

Стиль сучасного танцю сертанежа (також відомий як танець «кайпіра сертанежа» або «університетська сертанежа») поширився та зазнав змін з більшою інтенсивністю в регіонах Великого Сан-Паулу та внутрішніх районах цього штату, таких як міста Табоан-да-Серра, Ембу, Котія, АБК-Пауліста та столичний регіон Кампінас, причому весь цей географічний регіон зараз є авангардним центром танцю сертанежа.

Сьогодні ми можемо класифікувати сучасний танець сертанежа як такий, що належить до родини партнерських танців або бальних танців, які характеризуються імпровізацією, що забезпечується внутрішньою комунікацією між парою під час танцю (ця комунікація називається «лідерством» серед тих, хто її виконує), де є «лідер» і «послідовник». Ця сумісність між сертанежу та іншими танцями-партнерами призвела до значного впливу та включення рухів з інших жанрів бальних танців, які мають сильну присутність у регіоні навколо Сан-Паулу, зокрема, форро та самба-рок.

Ванерон (vanerão) або ванера поширився по всьому південному регіону країни під сильним впливом місцевих культур, хоча має тісний зв'язок з байоном (baião) та північно-східним ванероном. Його також можна знайти поряд з іншими танцювальними стилями в барах і танцювальних залах цього жанру.

У Центрально-Західному регіоні поширені так звані «байлоенс» (bailões), які є більш оптимістичною формою кантрі-музики, переважно з останніх трьох десятиліть 20-го століття. Стиль танцю простий, завжди в парах, зазвичай з кроками з байону та шоте. Для кроків найчастіше використовується комбінація «два кроки ліворуч, два кроки праворуч», і стиль з цією комбінацією став популярним у танцювальних залах завдяки легкому акомпанементу.

• ALONSO, Gustavo. Cowboys do asfalto: música sertaneja e modernização brasileira. Rio de Janeiro: Civilização Brasileira, 2015.
• ANTUNES, Edvan, Davi Rodrigues. De caipira a universitário: a história do sucesso da música sertaneja. São Paulo: Matrix Editora, 2012, [1].
• CANDIDO, A. Os parceiros do Rio Bonito. ed. Livraria duas cidades, 9.ed., 2001.
• CÂNDIDO, Antônio. Literatura e Sociedade 8ª ed São Paulo. Publifolha 2000.
• CÂNDIDO, Antônio. Parceiros do Rio Bonito. São Paulo. 8ª ed. Duas Cidades. 1998.
• CALDAS, Waldenyr. O que é música sertaneja. São Paulo, Brasiliense, 1987
• DENT, Alexander Sebastian. River of tears: country music, memory, and modernity in Brazil. Durham, NC: Duke University Press, 2009,
• NEPOMUCENO, Rosa. Música Caipira: da roça ao rodeio. São Paulo: Editora 34, 1999,
• SETUBAL, Maria Alice.Vivências caipiras: pluralidade cultural e diferentes temporalidades na terra paulista. São Paulo: CENPEC / Imprensa Oficial do Estado de São Paulo, 2005.
• SANT'ANNA, Romildo. A moda é viola: ensaio do cantar caipira. São Paulo: Arte & Ciência; Marília: Ed. Unimar, 2000. 398 p.
• REQUENA, Brian Henrique de Assis Fuentes. A universidade do sertão: o novo retrato cultural da música sertaneja. Tese de mestrado em sociologia. São Paulo: Universidade de São Paulo (USP), 2016.
• REQUENA, Brian Henrique de Assis Fuentes. O passado, o presente e o pretérito imperfeito da música sertaneja. Revista Observatório Itaú Cultural, ed. 25, p. 88-95, 2019.