Рут Маркус

Рут Маркус
Народилася	2 серпня 1921[1][2]  Бронкс, Нью-Йорк, Нью-Йорк, США
Померла	19 лютого 2012[3][1][2] (90 років)  Нью-Гейвен[4]
Країна	США
Діяльність	філософиня, письменниця, логік
Alma mater	Єльський університет (1946)[5] Нью-Йоркський університет
Заклад	Єльський університет Іллінойський університет в Чикагоd Північно-Західний університет
Науковий керівник	Frederic Brenton Fitchd[6]
Аспіранти, докторанти	Nicholas Michael Asherd[6] Walter Sinnott-Armstrongd
Членство	Американська академія мистецтв і наук Фі Бета Каппа
Нагороди	грант Гуггенгайма (1953) медаль Вілбура Кроссаd (2000) Член Американської академії мистецтв і наук Премія Філіпа Л. Квіннаd (2007) Lauener Prized (2008) Carus Lecturesd (2000)
Рут Маркус у Вікісховищі

Рут Баркан Маркус (англ. Ruth Barcan Marcus; [ˈbɑrkən ˈmɑrkəs] при народженні Рут Шарлотта Баркан; 2 серпня 1921^[7][8] — 19 лютого 2012^[8]) — американська академічна філософиня та логікиня, найбільш відома своєю роботою в галузі модальної та філософської логіки.^[9] Вона розробила перші формальні системи квантифікованої модальної логіки^[10] і таким чином запровадила схему або принцип, відомий як формула Баркан^[7][8][10] (вона також запровадила стандартний нині оператор «коробки» для позначення необхідності в цьому процесі).^[9] Маркус, яка спочатку публікувала свої праці як Рут К. Баркан,^[10] була, як зазначає Дон Гарретт^[7], «однією з найважливіших і найвпливовіших філософинь-логікинь двадцятого століття». Тімоті Вільямсон у 2008 році, вшановуючи тривалу кар'єру Маркус, заявив, що багато її «основних ідей є не просто оригінальними, розумними, красивими, захопливими, впливовими та такими, що випередили свій час, а насправді — я переконаний — є істинними».^[11]

Рут Баркан (як її називали до одруження з фізиком Жюлем Александром Маркусом у 1942 році^[12]) закінчила Нью-Йоркський університет з відзнакою magna cum laude у 1941 році за спеціальністю математика та філософія. Потім вона вступила до аспірантури Єльського університету, де отримала ступінь магістра у 1942 році та ступінь доктора філософії у 1946 році.^[12]

Маркус була запрошеним професором у Північно-Західному університеті з 1950 по 1953 рік, а потім знову у 1959 році. З 1956 по 1963 рік вона працювала асистенткою, а потім ад'юнкт-професоркою у новоствореному Університеті Рузвельта в Чикаго. З 1964 по 1970 рік вона обіймала посаду професорки філософії в Іллінойському університеті в Чикаго (де спочатку була завідувачкою кафедри). Вона була професоркою філософії в Північно-Західному університеті з 1970 по 1973 рік, коли її було призначено на посаду професорки філософії імені Рубена Поста Халлека в Єльському університеті, де працювала до виходу на пенсію у званні заслуженої професорки (емеритки) у 1992 році. Вона продовжувала викладати протягом зимових семестрів у Каліфорнійському університеті в Ірвайні до 1997 року.^[9][13]

Серед інших професійних посад, які вона обіймала протягом своєї кар'єри, Маркус була головою правління Американської філософської асоціації (1976–83) та президентом Асоціації символічної логіки (1983–86), а потім Міжнародного інституту філософії (1989–92).^[9][12]

Широко обговорювана формула Баркан була запроваджена як аксіома в кванторній модальній логіці (QML)^[14]:481 У своїх ранніх працях, що стали першим аксіоматичним дослідженням модальної логіки з кванторами, авторка публікувалася під дошлюбним прізвищем як Рут К. Баркан. До цього циклу належать три статті: «Функціональне числення першого порядку, що базується на строгій імплікації» (Journal of Symbolic Logic, JSL, 1946), «Теорема дедукції у функціональному численні першого порядку, що базується на строгій імплікації» (JSL, 1946) та «Тотожність індивідів у строгому функціональному численні другого порядку» (JSL, 1947).

Перші системи квантифікованої модальної логіки, які розширили деякі пропозиційні модальні системи Кларенса Ірвінга Льюїса до першого та другого порядку; статті 1946 та 1947 років, стали важливим досягненням у розвитку логіки ХХ століття.

Льюїс віддає належне Маркус у своїх «Нотатках про логіку інтенсіонізму», спочатку опублікованих у книзі «Структура, метод і значення: есе на честь Генрі М. Шеффера» (Нью-Йорк, 1951). Тут Льюїс визнає Баркан Маркус першим логіком, який розширив пропозиційну логіку як інтенсіоніальну логіку вищого порядку.

Маркус запропонувала у філософії мови підхід, за яким власні імена — це те, що Маркус називала просто «мітками» («Модальності та інтенсіональні мови» (Synthese, 1961) та інші праці). Згідно з її теорією тегів імен (теорією прямого посилання), ці «мітки» використовуються для позначення об'єкта, який є носієм імені. Значення імені вважається вичерпаним цією референційною функцією. Цей погляд контрастує, наприклад, з теорією опису власних імен Бертрана Рассела, а також з теорією кластерного опису імен Джона Серла^[15], яка панувала на той час. Цей погляд на власні імена (представлений у 1962 році з коментатором Віллардом Ван Орманом Квайном) був ототожнений Квентіном Смітом з теорією референції, наведеною в праці Сола Кріпке «Найменування та необхідність».^[16] Однак у нещодавньому похвалному посланні Рут Баркан Маркус професор Тімоті Вільямсон зазначив:

Однією з ідей, яка найбільше резонує з сучасною філософією мови, є ідея власних імен як простих міток, без описового змісту. Це не ідея Кріпке про імена як жорсткі позначники, що позначають один і той самий об'єкт у всіх відповідних світах, оскільки «жорсткі» певні описи є жорсткими позначниками, але все ж мають описовий зміст. Скоріше, це ідея, пізніше розвинута Девідом Капланом та іншими, що власні імена є безпосередньо референтними в тому сенсі, що вони вносять лише свого носія до пропозицій, виражених реченнями, в яких вони зустрічаються.^[17]

Філософ мови Стівен Ніл також заперечив твердження професора Сміта в Times Literary Supplement.^[18]

У 1946 році Маркус формально довела необхідність тотожності, а у 1961 році навела неформальні аргументи на користь цієї тези, відкинувши таким чином можливість випадкової (контингентної) тотожності. (Див. Journal of Symbolic Logic, (1947) 12: стор. 12–15).

Маркус надає перевагу інтерпретації, де область інтерпретації охоплює окремі сутності в реальному світі. Вона також припускає, що для деяких застосувань є виправданою альтернативна семантика заміщення. Вона наводить аргументи проти посибілій (можливих сутностей). Див. «Відмова від посибілій» (Праці Американської філософської асоціації, 1975–76); «Посибілії та можливі світи» (Grazer Philosophische Studien, 1985–86).

Маркус визначає несуперечливу множину моральних принципів як таку, для якої існує деякий «можливий світ», де всі вони можуть бути виконані. Те, що вони можуть вступати в конфлікт у реальному світі, не є ознакою їхньої суперечливості. Як і у випадку з необхідністю тотожності, ця інтерпретація морального конфлікту зустріла спротив. Аргументація дослідниці спрямована проти загальноприйнятого погляду, згідно з яким системи моральних правил є неминуче суперечливими.^[19]

Маркус пропонує розглядати переконання (віру) як відношення агента до певного можливого стану справ за визначених внутрішніх та зовнішніх обставин. Згода з цитованим реченням (так зване «дисквотаційне» трактування переконання) є лише одним із поведінкових маркерів віри; іншим таким маркером є готовність йти на парі (betting behavior). Дослідниця відкидає суто лінгвоцентричний підхід до переконань (наприклад, підхід Девідсона). У випадках, де суб'єкта традиційно описували б як такого, що вірить у неможливе (доки цю неможливість не було викрито), Маркус пропонує вважати, що за таких обставин агентка має стверджувати, ніби вона лише претендувала на віру в неможливе. Подібним чином, коли математик виявляє, що одна з його гіпотез є хибною (а оскільки вона математично хибна, то вона є неможливою), він мав би сказати, що лише стверджував, ніби ця гіпотеза істинна. Хоча ця пропозиція видається незвичною, вона є аналогічною до загальноприйнятого принципу щодо знання: якщо ми стверджуємо, що знаємо P, а P виявляється хибним, ми не кажемо, що «раніше знали це», ми кажемо, що помилялися у своїх твердженнях.^[20]

Арістотелівський есенціалізм стосується властивостей, які Маркус визначає в контексті модальної структури. Одна з пропозицій полягає в тому, що властивість є суттєвою, якщо щось її має, не все її має, якщо щось її має, то воно має її обов'язково, і вона не є повністю індивідуалізуючою, наприклад, властивість природного виду. В іншому випадку, Квайн та інші стверджують, що модальна логіка або семантика віддана есенціалістським істинам. Маркус неофіційно стверджує, що існують інтерпретації деяких модальних систем, у яких усі есенціалістські твердження є хибними. Теренс Парсонс пізніше офіційно довів цей результат.^[21]

Для деяких застосувань, де «умови істинності для квантифікованих формул задані виключно в термінах істинності без звернення до областей інтерпретації», пропонується альтернатива семантиці Тарскіана (теоретики моделей). Це стало називатися «семантикою істинності». Маркус показує, що твердження про те, що така семантика призводить до суперечностей, є хибним.^[22] Така семантика може бути цікавою для математики, наприклад, для дослідження Гартрі Філда, або для художнього дискурсу. Об'єктна квантифікація необхідна для інтерпретації ідентичності та інших метафізичних категорій.^{[23]:190–196}

Книги (написані або відредаговані)

• Логічне підприємство / ред. разом з А. Р. Андерсоном, Р. М. Мартіном, Єльський університет, 1995
• Логіка, методологія та філософія науки, VII, ред. Р. Баркан, Маркус та ін., North-Holland, 1986
• Модальності: Філософські есеї, Oxford University Press, 1993. М'яка обкладинка; 1995 (містить багато важливих статей Маркуса)

Академічні статті

• Опубліковано як Рут К. Баркан — список від PhilPapers.
• Опубліковано як Рут Баркан Маркус — список від PhilPapers.

• Фі Бета Каппа (1941)
• Стипендіатка Гуггенхайма (1953)
• Стипендіатка Національного наукового фонду (1963—1964)
• Стипендіатка Центру перспективних досліджень імені Бекмана, Університет Іллінойсу в Урбана-Шампейн (1968—1969)
• Резиденція Фонду Рокфеллера (Белладжіо, 1973 та 1990)
• Член Американської академії мистецтв і наук (1977)
• Стипендіатка Центру перспективних досліджень у галузі поведінкових наук, Стенфорд (1979)
• Стипендіатка Единбурзького університету, Гуманітарний інститут (1983)
• Коледж Вольфсона Оксфордського університету, запрошена наукова співробітниця (1985 та 1986)
• Медаль Колеж де Франс (1986)
• Постійний член Загальної кімнати, Клер Голл Кембриджського університету (1986–)
• Клер Голл, Кембриджський університет, запрошена наукова співробітниця (1988)
• Член Міжнародного інституту філософії, президент 1989–92, почесний президент 1992–
• Національний гуманітарний центр, стипендіат Меллона (1992–93)
• Почесна докторка гуманітарних наук, Університет Іллінойсу, Чикаго (1995)^[13]
• Медаль Вілбура Хреста, Єльський університет (2000)
• Премія Лаунера, Фонд Лаунера з аналітичної філософії, 2007–08.
• Премія Квінна, Американська філософська асоціація, 2007, за служіння професії
• Лекція Дьюї, Американська психологічна асоціація, грудень 2009 р.

• Roberta Ballarin. Ruth Barcan Marcus. У Zalta, Edward N. (ред.). Stanford Encyclopedia of Philosophy..
• Sinnott-Armstrong, W., et al., eds., Modality, Morality and Belief: Essays in Honor of Ruth Barcan Marcus (Cambridge: Cambridge University Press, 1995).
• Gendler, T. S., Entry on Marcus, Jewish Women's Archive: A Comprehensive Historical Encyclopedia, February 27, 2009.
• Fox, M., «Ruth Barcan Marcus, Philosopher-Logician, Dies at 90», The New York Times, March 13, 2012.
• Raffman, D., «Woman, Fighter, Philosopher», The Stone, The New York Times, April 26, 2012.
• «In memoriam: Ruth Barcan Marcus», Yale News, February 21, 2012.
• Рут Маркус(англ.) у проєкті «Математична генеалогія»..
• Marcus, R. B., «A Philosopher's Calling» a 'philosophical autobiography' (available to download as a doc.) delivered at Yale as a 2010 APA John Dewey Lecture and later published in the annual Proceedings and Addresses of the American Philosophical Association.
• Williamson, T., «In Memoriam: Ruth Barcan Marcus, 1921—2012», The Bulletin of Symbolic Logic, Vol. 19, Nr. 1, March 2013.
• Entry on Marcus, Encyclopedia of Philosophy, 2006.
• Entry on Marcus, Women in World History: A Biographical Encyclopedia, 2002.
• Photo portrait of Marcus, then Ruth Barcan, c. 1940 (source, permissions).
• Рут Маркус. Публікації // Швейцарська національна бібліотека. Каталог «Helveticat».
• Ruth Barcan Marcus Papers (MS 1993), Manuscripts and Archives, Yale University Library.