YaChudo

Розетський камінь

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Розетський камінь
Розетський камінь у Британському музеї (© Hans Hillewaert, 2007)
Країна Єгипет Редагувати інформацію у Вікіданих
Типзалишкиd
Білінгва (палеографія)
стела і Epigraphic monumentd Редагувати інформацію у Вікіданих
Висота112,3 см Редагувати інформацію у Вікіданих
Матеріалгранодіорит Редагувати інформацію у Вікіданих
Дата заснування196 до н. е. Редагувати інформацію у Вікіданих
CMNS: Медіафайли у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Розетський камінь — гранодіоритова стела, яку 1799 року під час єгипетського походу Наполеона знайшли французькі військовики. На ній висічено три версії указу мемфіських жерців, виданого в Мемфісі (Єгипет) 196 року до н. е., за правління династії Птолемеїв від імені царя Птолемея V Епіфана. Верхній і середній тексти написано давньоєгипетською мовою: перший — ієрогліфами (священною мовою жерців), другий — демотичним письмом (поширений тоді скоропис). Нижній текст виконано давньогрецькою мовою койне. Три версії указу різняться лише незначними деталями, завдяки чому Розетський камінь став ключем до розшифрування єгипетських ієрогліфів і цим відкрив вікно в історію Стародавнього Єгипту.

Вважають, що ця стела, висічена в елліністичний період, первісно була встановлена в храмі, можливо, в Саїсі. Її, ймовірно, перевезли в пізній античності або під час мамелюцького періоду і зрештою використали як будівельний матеріал під час спорудження Форту Жульєн поблизу містечка Розетта (нині Рашид), що в дельті Нілу, неподалік від Александрії. Там у липні 1799 року, під час єгипетського походу Наполеона, її заново відкрив французький лейтенант П'єр-Франсуа Бушар. Це був перший знайдений у новітній час давньоєгипетський двомовний напис, і він викликав широкий суспільний інтерес через перспективи розшифрувати раніше нерозгадану ієрогліфічну писемність. Невдовзі серед європейських учених і музеїв почали поширювати літографічні копії та гіпсові муляжі. Британці перемогли французів і, після капітуляції Александрії 1801 року, вивезли стелу до Лондона. Від 1802 року вона майже безперервно експонується в Британському музеї і є його найвідвідуванішим експонатом.

Вивчення тексту почалося ще до того, як 1803 року було опубліковано перший повний переклад грецької версії. 1822 року Жан-Франсуа Шампольйон доповів у Парижі про успішну транслітерацію єгипетських писемностей. Утім, минув ще деякий час, перш ніж науковці змогли упевнено читати давньоєгипетські тексти. Головними кроками на шляху до розшифрування стали з'ясування, що на камені подано три версії одного й того самого тексту (1799), що в демотичному тексті для передачі чужоземних імен використано фонетичні знаки (1802), що ієрогліфічний текст має таку саму особливість і тісно споріднений із демотичним (Томас Юнг, 1814) і що фонетичні символи вжито й для запису власне єгипетських слів (Шампольон, 1822—1824).

Згодом було знайдено три інші фрагментарні копії цього указу, а також інші єгипетські двомовні й тримовні написи. Серед них — кілька дещо давніших птолемеївських указів: указ Канопуса 238 р. до н. е. та Мемфіський указ Птолемея IV Філопатора близько 218 до н. е. Хоча тепер відомо, що Розетський камінь не є унікальним, саме він став ключем до сучасного розуміння давньоєгипетської літератури та цивілізації. Нині термін Розетський камінь вживають і в переносному значенні — щоб позначити вирішальну підказку у вивченні якоїсь нової галузі знань.

Опис

У тогочасному каталозі предметів, які французька експедиція виявила й 1801 року передала британським військам, Розетський камінь значився як «камінь із чорного гранодіориту з трьома написами… знайдений у Розетті»[1]. Через деякий час після прибуття каменя до Лондона написи на ньому пофарбували білою крейдою, щоб вони стали розбірливішими, а решту поверхні вкрили шаром карнаубського воску, призначеного захищати від дотиків відвідувачів[2]. Це надало каменю темного відтінку, через що його довгий час помилково вважали чорним базальтом[3]. Під час очищення 1999 року ці нашарування зняли, відкривши первісний темно-сірий відтінок каменя, блиск його кристалічної структури та рожеву жилу, що перетинає верхній лівий кут[4]. Порівняння зі зразками єгипетських гірських порід із колекції Клема засвідчило його близьку подібність до каменю з невеликої гранодіоритової каменоломні в Гебель-Тінгарі на Західному березі Нілу в регіоні Асуан, західніше Елефантини. Така рожева жила є типовою для гранодіориту з цього регіону[5].

Розетський камінь має 1123 мм заввишки у своїй найвищій точці, 757 мм завширшки та 284 мм завтовшки, і важить приблизно 760 кг[6]. На ньому є три написи: верхній виконаний давньоєгипетськими ієрогліфами, середній — єгипетським демотичним письмом, а нижній — давньогрецькою мовою[7]. Лицьова поверхня відполірована, і написи на ній висічені неглибоко. Бокові грані згладжені, а задня частина оброблена лише згрубша, імовірно тому, що вона не призначалась для огляду[5][8].

Первісний вигляд стели

"Image of the Rosetta Stone set against a reconstructed image of the original stele it came from, showing 14 missing lines of hieroglyphic text and a group of Egyptian deities and symbols at the top"
Одна з можливих реконструкцій первісного вигляду стели

Розетський камінь є фрагментом більшої стели. Жодних додаткових уламків під час подальших пошуків на місці в Розетті не було виявлено[9]. Через пошкодження жоден з трьох текстів не зберігся повністю. Найбільше постраждав верхній напис, виконаний давньоєгипетськими ієрогліфами: видимими лишилися лише 14 останніх рядків, причому всі вони обірвані праворуч, а дванадцять ще й ушкоджені ліворуч. Наступний напис, демотичний, зберігся найкраще: він налічує 32 рядки, з яких перші 14 мають незначні ушкодження з правого боку. Нижній грецький напис містить 54 рядки; перші 27 збереглися повністю, решта ж дійшли в дедалі уривчастішому вигляді через діагональний злам у правому нижньому куті каменя[10].

Повну довжину ієрогліфічного тексту та первісні розміри стели, уламком якої є Розетський камінь, можна приблизно визначити за аналогією з іншими подібними пам’ятками, зокрема з іншими копіями цього ж указу. Дещо давніша стела з Канопським указом, зведена 238 р. до н. е. за правління Птолемея III Евергета, має розміри 2190 мм заввишки й 820 мм завширшки. Вона містить 36 рядків ієрогліфічного тексту, 73 демотичного і 74 давньогрецького. Довжина текстів загалом зіставна[11]. На підставі цього можна припустити, що у верхній частині Розетського каменя втрачено ще 14 або 15 рядків ієрогліфічного напису, що відповідало б приблизно 300 мм додаткової висоти[12]. Ймовірно, стела мала ще й зображення сцени, де цар постає перед богами, увінчаної крилатим диском, як на Канопській стелі. Ці аналогії, а також наявність на самому камені ієрогліфічного знака на позначення «стели»

O26

(див. Список знаків Гардінера), наводять на думку, що первісно він мав заокруглену верхівку[7][13]. Первісну висоту стели оцінюють приблизно в 149 см[13].

Мемфіський указ і його контекст

Стелу звели після коронації царя Птолемея V Епіфана. На ній викарбувано указ, яким встановлювався божественний культ нового правителя[14]. Указ ухвалив з'їзд жерців, що зібралися в Мемфісі. Дата значиться як «4 Xandicus» за давньомакедонським календарем і «18 мехіра» за єгипетським календарем, що відповідає 27 березня 196 року до нашої ери. У тексті вказано, що це дев'ятий рік царювання Птолемея (відповідає 197/196 до н. е.), і це підтверджують імена чотирьох жерців, які служили відправу того року. Аетус, син Аетуса був жерцем божественних культів Александра Великого та п’яти Птолемеїв, аж до Птолемея V. Інші троє жерців, указані в написі, проводили богослужіння, відповідно, Береніці II (дружина Птолемея III Евергета), Арсіної II (дружина і сестра Птолемея II Філадельфа) та Арсіної III (мати Птолемея V)[15]. Водночас у грецькому та ієрогліфічному текстах подано ще одну дату, 27 листопада 197 року до н. е., — офіційну річницю коронації Птолемея[16]. Демотичний текст суперечить цьому, фіксуючи вихід указу і ювілей послідовними днями березня[16]. Причина цієї розбіжности невідома, але безперечно, що указ вийшов 196 р. до н. е. і мав на меті підтвердити відновлення влади династії Птолемеїв над Єгиптом[17].

Видання указу припадає на бурхливий період в історії Єгипту. У 204 — 181 роках до н. е. Єгиптом правив Птолемей V Епіфан, син Птолемея IV Філопатора і його дружини та сестри Арсіної. Він посів трон у п'ять років після раптової смерті обох батьків, які, за свідченням сучасників, загинули внаслідок змови, пов’язаної з коханкою Птолемея IV Агатоклеєю. Змовники фактично правили Єгиптом як опікуни Птолемея[18][19]. Утім, два роки по тому спалахнуло повстання під проводом Тлеполема, під час якого юрмище в Александрії лінчувало Агатоклею та її родину. Своєю чергою 201 р. до н. е. Арістомен з Алізеї перебрав у Тлеполема опікунство над царем. Саме він і був головним міністром на час виходу Мемфіського указу[20].

Зовнішньополітичні фактори поглибили внутрішню кризу царства Птолемеїв. Антіох III Великий і Філіпп V Македонський уклали угоду про поділ заморських володінь Єгипту. Філіпп захопив низку островів і міст у Карії та Фракії, а після Битви при Паніоні (198 р. до н. е.) Келесирія, зокрема Юдея, перейшла від Птолемеїв до Селевкідів. Тим часом на півдні Єгипту тривало давнє повстання, що розпочалося ще за царювання Птолемея IV[16], яке очолювали спочатку Хугронафор, а потім Анхвеннефер[21]. І війна, і заколот ще тривали, коли 12-річного Птолемея V офіційно коронували в Мемфісі (через сім років після початку його правління), і коли трохи більш як через рік вийшов Мемфіський указ[19].

"A small, roughly square piece of light-grey stone containing hieroglyphic inscriptions from the time of the Old Kingdom pharaoh Pepi II"
Інший фрагментарно збережений взірець «стели дарування», на якій фараон Стародавнього царства Пепі II звільняє від податків жерців храму Міна.

Лише за часів Птолемеїв у Єгипті стели такого типу почали встановлювати з ініціативи храмів, а не царя. У попередній період фараонів було неможливо уявити, щоб хтось, крім самих прирівнюваних до богів правителів, ухвалював загальнодержавні рішення: навпаки, подібна форма вшанування царя була характерною для грецьких міст. Цар не сам складав панегірик на свою честь, а дозволяв, щоб його прославляли й обожнювали підданці або їхні представники[22]. В указі записано, що Птолемей V підніс храмам дари у вигляді срібла і зерна[23]. У ньому ще зафіксовано, що на восьмий рік його правління стався особливо сильний розлив Нілу, й надлишкові води він звелів спрямувати на користь землеробів[23]. У відповідь жрецтво пообіцяло щороку святкувати дні народження та коронації царя, а всі жерці Єгипту нарівні з іншими богами мали служити і йому. Указ завершується приписом розмістити в усіх храмах його копії, вирізьблені «мовою богів» (ієрогліфами), «мовою документів» (демотичним письмом) та «мовою греків», якою користувалася адміністрація Птолемеїв[24][25].

Щоб зберегти реальну владу над населенням, Птолемеям було важливо здобути прихильність жрецтва. Особливо це стосується верховних жерців у Мемфісі, місці коронації царя, бо вони були найвищими релігійними авторитетами того часу й мали вплив на все царство[26]. Про бажання молодого царя заручитися підтримкою жерців свідчить і те, що указ вийшов у Мемфісі, давній столиці Єгипту, а не Александрії, звідки правили самі Птолемеї[27]. Тому, хоча після завоювань Александра Македонського мовою уряду Єгипту була грецька, Мемфіський указ, як і три подібні попередні, містив ще й тексти єгипетською, щоб через освічене єгипетське жрецтво показати зв'язок влади з народом[28].

Єдиного «канонічного» перекладу указу не існує не лише тому, що сучасні знання про давні мови постійно уточнюються, а й через дрібні розбіжності між трьома оригінальними текстами. Переклади Волліса Баджа (1904, 1913)[29] і Едвіна Бівена (1927)[30] тепер вже застаріли, в чому можна переконатися, порівнявши їх з основаним на демотичному тексті перекладом Р. С. Сімпсона (1996)[31] чи сучасними перекладами всіх трьох версій тексту, опублікованими Квірком та Ендрюсом (1989)[32].

Стела майже напевне не походить із Рашида (Розетти), де її знайшли, а, ймовірніше, прибула з храму далі від моря, можливо, царського міста Саїс[33]. Храм, з якого вона походить, імовірно, закрито близько 392 р. н. е., коли імператор Східної Римської імперії Феодосій I наказав припинити діяльність усіх нехристиянських храмів[34]. У якийсь момент первісна стела розкололась, а Розетський камінь став її найбільшим уламком[35]. Зі стародавніх єгипетських храмів камені йшли на потреби нового будівництва, і, вірогідно, Розетський камінь також повторно застосували саме так. Згодом його вмурували у фундамент фортеці, спорудженої за мамелюкського султана Кайтбея (бл. 1416/18–1496) для оборони Болбітинського рукава Нілу в Рашиді[35]. Там він пролежав ще принаймні три століття, аж поки його виявили французькі солдати[35].

Після відкриття Розетського каменя знайдено ще три написи з тим самим Мемфіським указом: стелу Нубайра, стелу з Елефантини та Нуб Таха, а також напис у храмі на острові Філи (на обеліску). На відміну від Розетського каменя, ієрогліфічні тексти цих копій збереглися відносно повно. Хоча Розетський камінь розшифрували задовго до їхнього відкриття, єгиптологи згодом використали їх, щоб точніше відтворити втрачені фрагменти ієрогліфічного тексту на Розетському камені[36].

Виявлення

"Image of a contemporary newspaper report from 1801 of approximately three column inches describing the arrival of the Rosetta Stone in England"
Звіт у The Gentleman's Magazine про прибуття Розетського каменя до Англії, 1802

Єгипетська кампанія Наполеона 1798 року спричинила сплеск єгиптоманії в Європі, насамперед у Франції. Разом із французькою експедиційною армією до Єгипту прибув корпус зі 151 технічного фахівця (ученого), знаний як Комісія з наук і мистецтв. 15 липня 1799 року французькі солдати під командуванням полковника д'Отпуля зміцнювали укріплення Форту Жульєн за кілька миль на північний схід від єгипетського портового міста Розетта (нині Рашид). Лейтенант П'єр-Франсуа Бушар помітив плиту з написом на одному боці, яку солдати відкопали, розбираючи стіну усередині форту[37]. Він і д'Отпуль одразу ж запідозрили, що це, мабуть, щось важливе, і повідомили генералові Жакові-Франсуа Мену, який тоді був у Розетті[A]. Про знахідку повідомили в щойно засновану Наполеоном наукову асоціацію в Каїрі — Інститут Єгипту. У своїй доповіді член Комісії Мішель-Анж Ланкре зазначив, що вона містить три написи: перший ієрогліфами, третій грецькою мовою, і слушно припустив, що всі три є версіями одного й того самого тексту. Доповідь Ланкре було подано 19 липня 1799 року, але її зачитали на засіданні Інституту лише після 25 липня. Тим часом Бушар перевіз камінь до Каїра для наукового вивчення. Перш ніж у серпні 1799 року повернутися до Франції, Наполеон особисто оглянув Розетський камінь, який тоді вже почали називати la Pierre de Rosette[9].

У вересні про знахідку повідомила офіційна газета французької окупаційної адміністрації Courrier de l'Égypte. Анонімний репортер висловив сподівання, що одного дня камінь стане ключем до розшифрування ієрогліфів[A][9]. 1800 року троє технічних експертів комісії розробили способи відтворення текстів з каменя. Одним із них був Жан-Жозеф Марсель, друкар і талановитий лінгвіст, який, як вважають, першим визначив, що середній текст написано єгипетським демотичним письмом (рідко вживаним для кам'яних написів і мало знаним науковцям того часу), а не сирійською мовою, як гадали спочатку[9]. Художник і винахідник Ніколя Жак Конте винайшов спосіб використати сам камінь як друкарську форму для відтворення написів[38], тоді як Антуан Галлан застосував дещо інший метод. Генерал Шарль Дюгуа привіз виготовлені різними способами відбитки до Парижа, де європейські вчені вперше змогли ознайомитися з ними й спробувати розшифрувати тексти[39].

Після відбуття Наполеона французькі війська ще впродовж 18 місяців стримували британські та османські атаки. У березні 1801 року британці висадилися в затоці Абукир. Мену, який тепер командував французькою експедиційною армією, рушив на північ до Середземного моря, везучи з собою камінь і численні інші старожитності. Французи зазнали поразки в битві під Александрією, а рештки армії відступили в місто, де їх узяли в облогу разом із каменем. 30 серпня Мену здався британцям і османам[40][41].

Перехід з французької в британську власність

"Combined photo depicting the left and right sides of the Rosetta Stone, which have much-faded inscriptions in English relating to its capture by English forces from the French, and its donation by George III to the British Museum"
Лівий і правий боки Розетського каменя з написами англійською мовою. Ліворуч: «Захоплений 1801 року в Єгипті британською армією», праворуч: «Подарований королем Георгом III»

Після капітуляції виникла суперечка щодо долі французьких археологічних і наукових відкриттів у Єгипті, зокрема артефактів, біологічних зразків, нотаток, планів і малюнків, зібраних членами комісії. Мену відмовлявся передати їх, твердячи, що вони належать інститутові. Британський генерал Джон Гелі-Гатчінсон відмовлявся знімати облогу, доки Мену не поступиться. Науковці Едвард Денієл Кларк і Вільям Річард Гамільтон, які щойно прибули з Англії, погодились оглянути колекції в Александрії й заявили, що виявили чимало артефактів, які французи приховували. У листі додому Кларк писав: «Ми знайшли в їхньому розпорядженні набагато більше, ніж повідомлялося чи гадалося»[42].

Гатчінсон заявив, що всі матеріали належать британській короні, на що французький науковець Етьєн Жоффруа Сент-Ілер відповів Кларку і Гамільтону, що французи радше спалять всі свої відкриття, ніж віддадуть їх, зловісно натякаючи на знищення Александрійської бібліотеки. Кларк і Гамільтон заступилися за французьких вчених перед Гатчінсоном, який, зрештою, погодився, що такі предмети, як зразки природничої історії, це приватна власність науковців[41][43]. Мену одразу ж оголосив і Розетський камінь своєю приватною власністю[44][41]. Гатчінсон теж усвідомлював виняткову цінність каменя, тож відкинув претензію Мену. У підсумку домовилися внести передачу знахідок до умов капітуляції Александрії, підписаної представниками Британської, Французької та Османської армій.

Не зовсім зрозуміло, як саме камінь перейшов до рук британців, позаяк тогочасні звіти розбігаються. Полковник Томкінс Гілгров Тернер, який мав супроводжувати його до Англії, згодом твердив, що особисто вилучив його в Мену й вивіз на гарматному передку. У набагато докладнішій розповіді Едвард Деніел Кларк твердив, що французький «офіцер і член Інституту» потайки провів його самого, його учня Джона Кріппса й Гамільтона в закуток за резиденцію Мену й показав камінь, захований під захисними покривалами серед багажу Мену. Зі слів Кларка, їхній інформатор боявся, що камінь украдуть, якщо французькі солдати його побачать. Гатчінсонові одразу ж повідомили, а камінь вивезли — можливо, це зробив Тернер на своєму гарматному передку[45].

Тернер доставив камінь до Англії на борту захопленого французького фрегата Egyptienne, який прибув до Портсмута в лютому 1802 року[46]. Йому наказали передати камінь разом з іншими старожитностями королю Георгові III. Король через свого представника, воєнного секретаря лорда Роберта Гобарта, наказав помістити його в Британський музей. Зі слів Тернера, він і Гобарт погодилися, що перед остаточним переданням до музею камінь слід показати науковцям Лондонського товариства старожитностей, членом якого був Тернер. Там його вперше оглянули й обговорили на засіданні 11 березня 1802 року[B][H].

"Lithograph image depicting a group of scholars (mostly male, with the occasional female also in attendance), dressed in Victorian garb, inspecting the Rosetta Stone in a large room with other antiquities visible in the background"
Експерти оглядають Розетський камінь під час другого Міжнародного конгресу сходознавців, 1874

1802 року товариство виготовило чотири гіпсові зліпки написів, які надійшли до університетів Оксфорда, Кембриджа та Единбурга, а також до Триніті-коледжу в Дубліні. Незабаром написи видрукували та розіслали серед європейських науковців[E]. До кінця 1802 року камінь перевезли до Британського музею, де він перебуває нині[46]. На лівому і правому боках плити білим кольором нанесено нові написи: «Захоплений 1801 року в Єгипті британською армією» і «Подарований королем Георгом III».[2].

Починаючи з червня 1802 року, камінь майже безперервно експонується в Британському музеї[6]. у середині 19 століття він одержав інвентарний номер «EA 24», де «EA» означає «єгипетські старожитності» (англ. Egyptian Antiquities). Належав до колекції давньоєгипетських пам'яток, захоплених у французької експедиції, зокрема саркофага Нектанеба II (EA 10), статуї верховного жерця Амона (EA 81) і великого гранітного кулака (EA 9)[47]. Незабаром з’ясувалося, що ці предмети надто важкі для підлоги Монтаг'ю-гаус (первісної будівлі британського музею), тож їх перенесли до нового приміщення, прибудованого до маєтку. Розетський камінь перенесли до галереї скульптур у 1834 році, невдовзі після знесення Монтаг'ю-гаус і спорудження на його місці сучасної будівлі Британського музею[48]. Згідно з музейними записами, Розетський камінь є найвідвідуванішим окремим експонатом[49], а його зображення впродовж кількох десятиліть було найпродаванішою листівкою музею[50].

Відвідувачі Британського музею оглядають Розетський камінь, як він був виставлений у 1985 році
Натовп відвідувачів оглядає Розетський камінь у Британському музеї

Спочатку Розетський камінь експонувався під невеликим кутом до горизонталі й лежав у металевому ложементі, виготовленому спеціально для нього. Для цього з його боків зняли невеличкі фрагменти, щоб ложемент тримав плиту надійно. Спершу він не мав захисного покриття, але 1847 року виникла потреба помістити його в захисний футляр, попри наявність наглядачів, які стежили, щоб відвідувачі його не торкалися[51]. Від 2004 року реставрований камінь експонується у спеціально побудованій вітрині в центрі Зали єгипетських скульптур. Копія Розетського каменя тепер доступна в Королівській бібліотеці Британського музею, без вітрини й з правом вільно торкатися, як він поставав перед відвідувачами на початку 19 століття[52].

1917 року, коли Лондон зазнавав інтенсивних бомбардувань наприкінці Першої світової війни, у музеї занепокоїлися збереженням цінних експонатів, і Розетський камінь разом з іншими рухомими об’єктами перенесли в безпечне місце. Наступні два роки камінь перебував на глибині 15 м на станції Лондонської поштової залізниці в Маунт-Плезант у районі Голборн[6]. За винятком воєнного часу, Розетський камінь лише один раз покидав Британський музей: на один місяць у жовтні 1972 року, коли його експонували разом із листом Шампольйона в Луврі (Париж) з нагоди 150-річчя публікації цього листа[50]. Навіть коли 1999 року проводили реставрацію Розетського каменя, роботи виконували просто в залі, щоб камінь і далі був доступним для відвідувачів[53].

Прочитання Розетського каменя

До відкриття Розетського каменя та його подальшого розшифрування давньогипетська мова і письмо залишалися незрозумілими від часів, що передували падінню Римської імперії. Ще наприкінці періоду фараонів використання ієрогліфічної писемности ставало дедалі вузькоспеціалізованішим. Станом на IV століття нашої ери небагато єгиптян вміли їх читати. Використання ієрогліфів на монументах припинилося після зникнення храмового жрецтва та християнізації Єгипту. Останній відомий напис, датований 24 серпня 394 року, походить з острова Філи й знаний як напис Ісмет-Ахома[54]. Останній демотичний текст, також з Філ, написано 452 року[55].

На відміну від грецької та римської абеток, ієрогліфи зберегли вигляд малюнків, і класичні автори підкреслювали цей аспект. У 5-му столітті жрець Гораполлон написав Ієрогліфіку — тлумачення майже 200 гліфів. Його працю вважали авторитетною, однак вона багато в чому заводила на манівці. Ця, як і подібні праці, надовго стала лише перешкодою на шляху до розуміння єгипетської писемности[56]. У 9-10 століттях арабські історики в середньовічному Єгипті зробили нові спроби дешифрування. Зуль-Нуна аль-Міср та Ібн Вахшія були першими істориками, що вивчали ієрогліфи, порівнюючи їх з тогочасною коптською мовою, якою користувалися коптські священники[57][58]. Згодом європейські вчені також здійснювали безрезультатні спроби дешифрувати ієрогліфи. Серед них — П'єрій Валеріан у 16 столітті та Атанасій Кірхер у 17-му[59]. Відкриття Розетського каменя 1799 року надало критично важливу відсутню інформацію, яку поступово розкрили кілька науковців. Саме це зрештою дозволило Жанові-Франсуа Шампольйону розв'язати головоломку, яку Кірхер назвав загадкою Сфінкса[60].

Грецький текст

"Illustration depicting the rounded-off lower-right edge of the Rosetta Stone, showing Richard Porson's suggested reconstruction of the missing Greek text"
Реконструкція відсутнього грецького тексту, яку 1803 року запропонував Річард Порсон

Відправною точкою став грецький текст на Розетському камені. Науковці добре знали давньогрецьку мову, але не мали знань про особливості її використання в елліністичний період як урядової мови в птолемейському Єгипті; значні відкриття грецьких папірусів були ще далеко попереду. Тож найперші переклади грецького тексту на камені свідчать про те, що перекладачі все ще билися над історичним контекстом і адміністративним та релігійним жаргоном. У квітні 1802 року на зборах товариства старожитностей Стівен Вестон усно представив англійський переклад грецького тексту[36][61].

Тим часом 1801 року дві літографічні копії, зроблені в Єгипті, надійшли до Інституту Франції в Парижі. Там бібліотекар і антиквар Габріель-де-ля-Порт-дю-Тей взявся працювати над перекладом з грецької мови. Проте майже відразу, за наказом Наполеона його відрядили в інше місце, і свою незавершену роботу він передав колезі Юберові-Паскалю Амейлону. 1803 року Амейлон опублікував перші переклади грецького тексту, і латинською, і французькою мовою з метою їх максимального поширення[F]. У Кембриджі Річард Порсон намагався відтворити відсутній нижній правий кут грецького тексту. Він створив майстерну можливу реконструкцію, яку невдовзі поширювало Товариство антикварів разом зі своїми відбитками написів. Майже одночасно Крістіан Ґоттлоб Гайне в Геттінгені підготував новий латинський переклад грецького тексту, вперше опублікований 1803 року, який був точнішим за переклад Амейлона[G]. 1811 року його передрукувало Товариство антикварів у спеціальному випуску журналу Archaeologia, разом із раніше неопублікованим англійським перекладом Вестона, розповіддю полковника Тернера та іншими документами[H][62][63].

Демотичний текст

На час відкриття каменя шведський дипломат і науковець Йоган Давід Окерблад працював над маловідомим письмом, кілька взірців якого незадовго перед тим було знайдено в Єгипті, яке згодом дістало назву демотичного. Він назвав його «коптським скорописом», бо був певен, що його застосовували для запису певного різновиду коптської мови (прямої спадкоємиці давньоєгипетської), хоча схожостей із пізнішим коптським письмом було небагато. Французький сходознавець Антуан Ісаак Сильвестр де Сасі обговорював цю роботу з Окербладом ще до того, як 1801 року отримав один із перших літографічних відбитків Розетського каменя від міністра внутрішніх справ Франції Жана-Антуана Шапталя. Сасі зрозумів, що середній текст написано саме цим письмом. Разом з Окербладом вони взялися до роботи, зосередившись на середньому тексті та припустивши, що це абеткове письмо. Порівнюючи його з грецьким текстом, вони спробували визначити місця в цьому незрозумілому тексті, де могли траплятись грецькі імена. 1802 року Сильвестр де Сасі повідомив Шапталю, що йому вдалося ідентифікувати п'ять імен («Александрос», «Александрея», «Птолемайос», «Арсіное», а також птолемеєвий титул «Єпіфанес»)[C], а Окерблад опублікував абетку з 29 літер (понад половину з яких були правильними), які він розпізнав у грецьких іменах з демотичного тексту[D][36]. Втім, вони не змогли розпізнати решту символів у демотичному тексті, серед яких, як тепер відомо, окрім фонетичних, були ідеографічні та інші символи[64].

  • Таблиця Йогана Девіда Окерблада з зображенням демотичних фонетичних знаків та їх коптських еквівалентів (1802)
    Таблиця Йогана Девіда Окерблада з зображенням демотичних фонетичних знаків та їх коптських еквівалентів (1802)
  • Копія демотичного тексту.
    Копія демотичного тексту.

Ієрогліфічний текст

Сильвестр де Сасі зрештою полишив роботу над каменем, але зробив інший важливий внесок. 1811 року, під впливом розмови з китайським студентом про китайську писемність, Сасі врахував припущення Георга Соеги, зроблене 1797 року, що чужоземні імена в єгипетських ієрогліфічних написах, можливо, написані фонетично. Він також нагадав, що ще 1761 року Жан-Жак Бартелемі припускав, що в ієрогліфічних написах символи, обведені картушем, є власними іменами. Тож, коли 1814 року Томас Юнг, іноземний секретар Лондонського королівського товариства, написав йому про камінь, Сильвестр де Сасі запропонував у відповідь, що, намагаючись прочитати ієрогліфічний текст, Юнгові слід звернути увагу на картуші, які можуть містити грецькі імена, і спробувати розпізнати в них фонетичні символи[65].

Зробивши так, Юнг отримав два результати, котрі проторували шлях до остаточного розшифрування. У ієрогліфічному тексті він розпізнав фонетичні символи «p t o l m e s» (у сучасній транслітерації «p t w l m y s»), якими було записано грецьке ім'я «Птолемайос». Він помітив також, що ці знаки схожі на відповідні в демотичному письмі, й надалі знайшов аж 80 подібностей між ієрогліфічним та демотичним текстами на камені. Це відкриття мало велике значення, адже раніше вважали, що ці два письма не мають між собою нічого спільного. Завдяки цьому він дійшов правильного висновку, що демотичне письмо було лише частково фонетичним, й теж складалося з ідеографічних знаків, які походили від ієрогліфів[I]. Нові здогадки Юнга виразно проявились у великій статті «Єгипет», яку він написав 1819 року для енциклопедії Британіка[J]. Проте, йому не вдалося просунутись далі[66].

Таблиця ієрогліфічних фонетичних знаків Шампольйона з їхніми демотичними та коптськими відповідниками (1822)

1814 року Юнг уперше листувався про камінь з Жаном-Франсуа Шампольйоном, гренобльським викладачем, автором наукової праці про Стародавній Єгипет. 1822 року Шампольйон побачив копії коротких ієрогліфічного та грецького написів на обеліску з острова Філи, де Джон Вільям Бенкс уже орієнтовно визначив імена «Птолемей» і «Клеопатра» обома мовами[67]. Завдяки цьому Шампольйон розпізнав фонетичні знаки k l e o p a t r a (тепер транслітерується як q l i҆ w p ꜣ d r ꜣ.t)[68]. Спираючись на це та на чужоземні імена з Розетського каменя, він швидко склав абетку фонетичних ієрогліфічних знаків, завершивши роботу 14 вересня й доповівши про неї 27 вересня на лекції в Академії написів та красного письменства[69]. Того ж дня він надіслав секретареві цієї Академії Бону-Жозефу Дасьє свого знаменитого «Листа панові Дасьє», де докладно виклав своє відкриття[K]. У постскриптумі Шампольйон зазначає, що грецькі та єгипетські імена, як видається, містять схожі знаки. Це припущення підтвердилося 1823 року, коли він розпізнав імена фараонів Рамзеса і Тутмоса, записані в картушах в Абу-Сімбелі. Ці значно старіші ієрогліфічні написи скопіював був Бенкс, а Жан-Ніколя Уйо надіслав їх Шампольйону[M]. Відтоді історії Розетського каменя та дешифрування єгипетських ієрогліфів починають жити окремим життям, адже, пишучи свою граматику давньоєгипетської мови й словник ієрогліфів, Шампольйон звертався і до багатьох інших текстів[70].

Подальша праця

"Replica of the Rosetta Stone in the King's Library of the British Museum as it would have appeared to 19th century visitors, which was open to the air, held in a cradle that is at a slight angle from the horizontal and available to touch"
Копія Розетського каменя, з правом вільно торкатися, в тому вигляді, як виставлявся оригінал. Раніше тут була Королівська бібліотека Британського музею, а нині Галерея Просвітництва.

Робота над каменем тепер зосередилась на спробах глибше зрозуміти тексти та їхні контексти шляхом порівняння трьох версій між собою. 1824 року класичний філолог Жан-Антуан Летронн пообіцяв підготувати для Шампольйона новий буквальний переклад грецького тексту. Шампольйон у відповідь пообіцяв проаналізувати всі місця, де три тексти, здавалося, різнилися. Коли 1832 року Шампольйон раптово помер, його чернетку з цим аналізом не вдалося знайти, тож робота Летронна застопорилася. 1838 року помер колишній учень і помічник Шампольйона Франсуа Сальволіні, і саме серед його паперів було виявлено цей аналіз та інші відсутні чернетки. Тоді, між іншим, виявилося, що власна публікація Сальволіні про камінь, опублікована 1837 року, була плагіатом[O]. Летронн нарешті зміг завершити свій коментар до грецького тексту і новий французький переклад, який побачив світ 1841 року[P]. На початку 1850-х років німецькі єгиптологи Гайнріх Бруґш і Макс Ульманн створили переглянутий латинський переклад, зроблений на основі демотичного та ієрогліфічного текстів[Q][R]. 1858 року з'явився перший англомовний переклад — його виконали троє членів Філоматичного товариства Пенсільванського університету[S].

Питання про те, чи був один з трьох текстів стандартним варіантом, а два інші його перекладами, залишається дискусійним. 1841 року Летронн намагався довести, що оригіналом був грецький варіант, складений єгипетським урядом під керуванням македонських Птолемеїв[P]. Один із сучасних авторів, Джон Рей, твердить, що «ієрогліфи були найважливішим з написів на камені: їх мали читати боги та найученіші жерці»[7]. Філіп Дершен і Гайнц Йозеф Тіссен навпаки твердять, що всі три версії складено одночасно, тоді як Стівен Квірк вбачає в указі «складне поєднання трьох живих текстових традицій»[71]. Річард Паркінсон зазначає, що ієрогліфічна версія відходить від архаїчного формалізму й подекуди наближається до мови демотичного напису, яку жерці частіше вживали в повсякденному житті. Те, що три версії не збігаються дослівно, пояснює, чому дешифрування виявилося складнішим, ніж очікувалося, особливо тим першим дослідникам, які сподівались знайти точний двомовний ключ до єгипетських ієрогліфів[72].

Суперечка за першість

Photo depicting a large copy of the Rosetta Stone filling an interior courtyard of a building in Figeac, France
Гігантська копія Розетського каменя Джозефа Кошута у Фіжаку (Франція) де народився Жан-Франсуа Шампольйон

Ще до афери Сальволіні історію дешифрування супроводжували суперечки щодо пріоритету і плагіату. У своєму Lettre à M. Dacier 1822 року Шампольйон визнає працю Томаса Юнга, але, на думку ранніх британських критиків, не повністю. Наприклад, Джеймс Браун, редактор відділу енциклопедії Британіка (де 1819 року було опубліковано статтю Юнга), анонімно опублікував 1823 року низку оглядових статей в Edinburgh Review, у яких високо оцінював працю Юнга і твердив, що «недобросовісний» Шампольйон сплагіатив її[73][74]. Ці статті переклав французькою Юлій Клапрот, і 1827 року вони вийшли окремою книжкою[N]. Власна публікація Юнга 1823 року підтвердила його внесок[L]. Ранні смерті Юнга (1829) і Шампольйона (1832) не поклали край цим суперечкам. У своїй авторитетній праці про камінь 1904 року куратор Британського музею Е. А. Волліс Бадж приділяє більше уваги внескові Юнга, ніж Шампольйона[75]. На початку 1970-х років французькі відвідувачі скаржилися, що портрет Шампольйона менший за портрет Юнга на сусідній інформаційній панелі; англійські ж — що все навпаки. Насправді ж портрети були однакового розміру[50].

Прохання про повернення каменя до Єгипту

Єгипет вперше звернувся з вимогою повернути Розетський камінь у липні 2003 року, під час святкування 250-річчя Британського музею. Захі Хавасс, тодішній голова Вищої ради старожитностей Єгипту, закликав повернути стелу на батьківщину, зазначивши, що це «ікона нашої єгипетської ідентичности»[76]. Через два роки він повторив свою пропозицію в Парижі, занісши камінь до переліку головних предметів, що належать до культурної спадщини Єгипту. До цього переліку також увійшли: культове погруддя Нефертіті, що зберігається в Єгипетському музеї Берліна; статуя архітектора Піраміди Хеопса Хеміуну в музеї Ремера-Пеліцеуса в Гільдесгаймі (Німеччина); зодіак із храму в Дендері, що експонується в Луврі (Париж); і бюст Анхафа в Музеї витончених мистецтв (Бостон)[77].

2005 року Британський музей подарував Єгипту повнорозмірну копію стели, виготовлену зі склопластику. Спершу її розмістили в оновленому Рашидському національному музеї — неподалік від місця, де було знайдено камінь[78]. У листопаді 2005 року Хавасс попросив позичити Розетський камінь на три місяці, знову наголосивши, що кінцева мета — його остаточне повернення[79]. У грудні 2009 року він заявив, що готовий відмовитися від вимоги про остаточне повернення, якщо Британський музей позичить Єгипту камінь на три місяці для церемонії відкриття Великого Єгипетського музею в Гізі 2013 року[80]. Ці вимоги було відхилено[81].

"Photo of a public square in Rashid (Rosetta) in Egypt featuring a replica of the Rosetta Stone"
Копія Розетського каменя в Рашиді (Розетта), (Єгипет)

Як зауважив Джон Девід Рей, «може настати день, коли камінь пробуде в Британському музеї довше, ніж колись у самій Розетті»[82]. Національні музеї зазвичай виступають категорично проти повернення на батьківщину об'єктів міжнародного культурного значення, на кшталт Розетського каменя. У відповідь на неодноразові прохання Греції повернути Мармури Елгіна з Парфенона, а також на подібні звернення до інших музеїв світу, 2002 року понад 30 провідних музеїв світу, серед яких Британський музей, Лувр, Пергамський музей у Берліні та Музей Метрополітен у Нью-Йорку, оприлюднили спільну заяву: «Набуті в минулому предмети слід розглядати з урахуванням інших чутливостей і цінностей, притаманних тій епосі... музеї служать не лише громадянам однієї країни, а людям усього світу»[83].

Ідіоматичне вживання

Різні стародавні двомовні чи навіть тримовні епіграфічні документи часом називають «розетськими каменями», адже завдяки їм розшифровано стародавні писемні системи. Наприклад, двомовні греко-брахмійські монети греко-бактрійського царя Агафокла називали «малими розетськими каменями», адже завдяки їм Крістіан Лассен зробив перші кроки на шляху розшифрування письма брахмі, що дало ключ до розуміння давньої індійської епіграфіки[84]. Бегістунський напис в Ірані теж порівнювали з Розетським каменем, позаяк він містить один і той самий текст трьома близькосхідними мовами: давньоперською, еламською та аккадською[85]. Сардиський двомовний напис називають Розетським каменем для лідійської мови[86].

Термін Розетський камінь вживають ще й у переносному значенні — щоб позначити вирішальну підказку в процесі розшифрування закодованої інформації, особливо коли маленьку, але репрезентативну вибірку визнають ключем до розуміння більшого цілого[87]. Згідно з Оксфордським словником англійської мови, перше вживання терміна в переносному значенні з'явилося у виданні Британіки 1902 року, в статті про хімічний аналіз глюкози[87]. Інший вжиток виразу трапляється в романі Герберта Веллса 1933 року Форма прийдешнього, де головний герой знаходить рукопис, написаний скорописом, який стає ключем до розуміння інших розрізнених матеріалів, викладених від руки й на друкарській машинці[87].

Відтоді цей термін набув широкого вжитку в інших контекстах. Наприклад, нобелівський лауреат Теодор Генш у статті 1979 року в Scientific American про спектроскопію писав, що «спектр атома водню став розетським каменем сучасної фізики: щойно цю структуру ліній вдалося розшифрувати, багато чого іншого також стало зрозумілим». Повне розуміння ключового набору генів у людському лейкоцитарному антигені називали «Розетським каменем імунології»[88]. Квіткову рослину гусимку звичайну називали «Розетським каменем часу цвітіння»[89]. Гамма-спалах (GRB), виявлений в поєднанні з надновою, називали розетським каменем для розуміння походження гамма-спалахів[90]. Метод доплер-ехокардіографії називали розетським каменем для клініцистів, що намагаються зрозуміти складний процес, у якому лівий шлуночок у людському серці наповнюється під час різних форм діастолічної дисфункції[91].

Див. також

Джерела

Хронологія ранніх публікацій про Розетський камінь

  1. ^ 1799: Courrier de l'Égypte no. 37 (29 Fructidor year 7, i.e. 1799) p. 3 Retrieved July 15, 2018
  2. ^ 1802: "Domestic Occurrences: March 31st, 1802" in The Gentleman's Magazine vol. 72 part 1 p. 270 http://babel.hathitrust.org/cgi/pt?id%3Dmdp.39015027527129 Retrieved July 14, 2010]
  3. ^ 1802: Silvestre de Sacy, Lettre au Citoyen Chaptal, Ministre de l'intérieur, Membre de l'Institut national des sciences et arts, etc: au sujet de l'inscription Égyptienne du monument trouvé à Rosette. Paris, 1802 Retrieved July 14, 2010
  4. ^ 1802: Johan David Åkerblad, Lettre sur l'inscription Égyptienne de Rosette: adressée au citoyen Silvestre de Sacy, Professeur de langue arabe à l'École spéciale des langues orientales vivantes, etc.; Réponse du citoyen Silvestre de Sacy. Paris: L'imprimerie de la République, 1802
  5. ^ 1803: "Has tabulas inscriptionem ... ad formam et modulum exemplaris inter spolia ex bello Aegyptiaco nuper reportati et in Museo Britannico asservati suo sumptu incidendas curavit Soc. Antiquar. Londin. A.D. MDCCCIII" in Vetusta Monumenta vol. 4 plates 5–7
  6. ^ 1803: Hubert-Pascal Ameilhon, Éclaircissemens sur l'inscription grecque du monument trouvé à Rosette, contenant un décret des prêtres de l'Égypte en l'honneur de Ptolémée Épiphane, le cinquième des rois Ptolémées. Paris: Institut National, 1803 Retrieved July 14, 2010
  7. ^ 1803: Chr. G. Heyne, "Commentatio in inscriptionem Graecam monumenti trinis insigniti titulis ex Aegypto Londinum apportati" in Commentationes Societatis Regiae Gottingensis vol. 15 (1800–1803) p. 260 ff.
  8. ^ a b 1811: Matthew Raper, S. Weston et al., "Rosetta stone, brought to England in 1802: Account of, by Matt. Raper; with three versions: Greek, English translation by S. Weston, Latin translation by Prof. Heyne; with notes by Porson, Taylor, Combe, Weston and Heyne" in Archaeologia vol. 16 (1810–1812) pp. 208–263
  9. ^ 1817: Thomas Young, "Remarks on the Ancient Egyptian Manuscripts with Translation of the Rosetta Inscription" in Archaeologia vol. 18 (1817) Retrieved July 14, 2010 (see pp. 1–15)
  10. ^ 1819: Thomas Young, "Egypt" in Encyclopædia Britannica, supplement vol. 4 part 1 (Edinburgh: Chambers, 1819) Retrieved July 14, 2010 (see pp. 86–195)
  11. ^ 1822: J.-F. Champollion, Lettre à M. Dacier relative à l'alphabet des hiéroglyphes phonétiques (Paris, 1822) At Gallica: Retrieved July 14, 2010 at French Wikisource
  12. ^ 1823: Thomas Young, An account of some recent discoveries in hieroglyphical literature and Egyptian antiquities: including the author's original alphabet, as extended by Mr. Champollion, with a translation of five unpublished Greek and Egyptian manuscripts (London: John Murray, 1823) Retrieved July 14, 2010
  13. ^ 1824: J.-F. Champollion, Précis du système hiéroglyphique des anciens Égyptiens. Paris, 1824 Online version at archive.org 2nd ed. (1828) At Gallica: Retrieved July 14, 2010
  14. ^ 1827: James Browne, Aperçu sur les hiéroglyphes d'Égypte et les progrès faits jusqu'à présent dans leur déchiffrement (Paris, 1827; based on a series of articles in Edinburgh Review beginning with no. 55 (February 1823) pp. 188–197) Retrieved July 14, 2010
  15. ^ 1837: François Salvolini, "Interprétation des hiéroglyphes: analyse de l'inscription de Rosette" in Revue des deux mondes vol. 10 (1937) At French Wikisource
  16. ^ a b 1841: Antoine-Jean Letronne, Inscription grecque de Rosette. Texte et traduction littérale, accompagnée d'un commentaire critique, historique et archéologique. Paris, 1840 (issued in Carolus Müllerus, ed., Fragmenta historicorum Graecorum vol. 1 (Paris: Didot, 1841)) Retrieved July 14, 2010 (see end of volume)
  17. ^ 1851: H. Brugsch, Inscriptio Rosettana hieroglyphica, vel, Interpretatio decreti Rosettani sacra lingua litterisque sacris veterum Aegyptiorum redactae partis ... accedunt glossarium Aegyptiaco-Coptico-Latinum atque IX tabulae lithographicae textum hieroglyphicum atque signa phonetica scripturae hieroglyphicae exhibentes. Berlin: Dümmler, 1851 Retrieved July 14, 2010
  18. ^ 1853: Max Uhlemann, Inscriptionis Rosettanae hieroglyphicae decretum sacerdotale. Leipzig: Libraria Dykiana, 1853 Retrieved July 14, 2010
  19. ^ 1858: Report of the committee appointed by the Philomathean Society of the University of Pennsylvania to translate the inscription on the Rosetta stone. Philadelphia, 1858

Примітки

  1. ↑ Bierbrier (1999) pp. 111–113
  2. ↑ а б Parkinson et al. (1999) p. 23
  3. ↑ Synopsis (1847) pp. 113–114
  4. ↑ Miller et al. (2000) pp. 128–132
  5. ↑ а б Middleton and Klemm (2003) pp. 207–208
  6. ↑ а б в The Rosetta Stone
  7. ↑ а б в Ray (2007) p. 3
  8. ↑ Parkinson et al. (1999) p. 28
  9. ↑ а б в г Parkinson et al. (1999) p. 20
  10. ↑ Budge (1913) pp. 2–3
  11. ↑ Budge (1894) p. 106
  12. ↑ Budge (1894) p. 109
  13. ↑ а б Parkinson et al. (1999) p. 26
  14. ↑ Parkinson et al. (1999) p. 25
  15. ↑ Clarysse and Van der Veken (1983) pp. 20–21
  16. ↑ а б в Parkinson et al. (1999) p. 29
  17. ↑ Shaw & Nicholson (1995) p. 247
  18. ↑ Tyldesley (2006) p. 194
  19. ↑ а б Clayton (2006) p. 211
  20. ↑ Bevan (1927) pp. 252–262
  21. ↑ Assmann (2003) p. 376
  22. ↑ Clarysse (1999) p. 51, with references there to Quirke and Andrews (1989)
  23. ↑ а б Bevan (1927) pp. 264–265
  24. ↑ Ray (2007) p. 136
  25. ↑ Parkinson et al. (1999) p. 30
  26. ↑ Shaw (2000) p. 407
  27. ↑ Walker and Higgs (editors, 2001) p. 19
  28. ↑ Bagnall and Derow (2004) (no. 137 in online version)
  29. ↑ Budge (1904); Budge (1913)
  30. ↑ Bevan (1927) pp. 263–268
  31. ↑ Simpson (n. d.); a revised version of Simpson (1996) pp. 258–271
  32. ↑ Quirke and Andrews (1989)
  33. ↑ Parkinson (2005) p. 14
  34. ↑ Parkinson (2005) p. 17
  35. ↑ а б в Parkinson (2005) p. 20
  36. ↑ а б в Budge (1913) p. 1
  37. ↑ Benjamin, Don C. (2009). Stones and stories: an introduction to archaeology and the Bible. Fortress Press. с. 33. ISBN 978-0-8006-2357-9. Архів оригіналу за 12 жовтня 2013. Процитовано 14 липня 2011.
  38. ↑ Adkins (2000) p. 38
  39. ↑ Gillispie (1987) pp. 1–38
  40. ↑ Wilson (1803) vol. 2 pp. 274–284
  41. ↑ а б в Parkinson et al. (1999) p. 21
  42. ↑ Burleigh (2007) p. 212
  43. ↑ Burleigh (2007) p. 214
  44. ↑ Budge (1913) p. 2
  45. ↑ Parkinson et al. (1999) pp. 21–22
  46. ↑ а б Andrews (1985) p. 12
  47. ↑ Parkinson (2005) pp. 30–31
  48. ↑ Parkinson (2005) p. 31
  49. ↑ Parkinson (2005) p. 7
  50. ↑ а б в Parkinson (2005) p. 47
  51. ↑ Parkinson (2005) p. 32
  52. ↑ Parkinson (2005) p. 50
  53. ↑ Parkinson (2005) pp. 50–51
  54. ↑ Ray (2007) p. 11
  55. ↑ Iversen (1993) p. 30
  56. ↑ Parkinson et al. (1999) pp. 15–16
  57. ↑ El Daly (2005) pp. 65–75
  58. ↑ Ray (2007) pp. 15–18
  59. ↑ Ray (2007) pp. 20–24
  60. ↑ Powell, Barry B. (2009). Writing: Theory and History of the Technology of Civilization (англ.). John Wiley & Sons. с. 91. ISBN 978-1-4051-6256-2. Архів оригіналу за 20 вересня 2020. Процитовано 25 квітня 2019.
  61. ↑ Andrews (1985) p. 13
  62. ↑ Budge (1904) pp. 27–28
  63. ↑ Parkinson et al. (1999) p. 22
  64. ↑ Robinson (2009) pp. 59–61
  65. ↑ Robinson (2009) p. 61
  66. ↑ Robinson (2009) pp. 61–64
  67. ↑ Parkinson et al. (1999) p. 32
  68. ↑ Budge (1913) pp. 3–6
  69. ↑ E. Agazzi; M. Pauri (2013). The Reality of the Unobservable: Observability, Unobservability and Their Impact on the Issue of Scientific Realism. Springer Science & Business Media. с. 98—99. ISBN 9789401593915.
  70. ↑ Dewachter (1990) p. 45
  71. ↑ Quirke and Andrews (1989) p. 10
  72. ↑ Parkinson et al. (1999) pp. 30–31
  73. ↑ Parkinson et al. (1999) pp. 35–38
  74. ↑ Robinson (2009) pp. 65–68
  75. ↑ Budge (1904) vol. 1 pp. 59–134
  76. ↑ Edwardes and Milner (2003)
  77. ↑ Sarah El Shaarawi (5 жовтня 2016). Egypt's Own: Repatriation of Antiquities Proves to be a Mammoth Task. Newsweek – Middle East. Архів оригіналу за 20 липня 2019. Процитовано 25 квітня 2019.
  78. ↑ «Rose of the Nile» (2005)
  79. ↑ Huttinger (2005)
  80. ↑ «Antiquities wish list» (2005)
  81. ↑ «Rosetta Stone row» (2009)
  82. ↑ Ray (2007) p. 4
  83. ↑ Bailey (2003)
  84. ↑ Aruz, Joan; Fino, Elisabetta Valtz (2012). Afghanistan: Forging Civilizations Along the Silk Road (англ.). Metropolitan Museum of Art. с. 33. ISBN 978-1-58839-452-1.
  85. ↑ Dudney, Arthur (2015). Delhi: Pages From a Forgotten History (англ.). Hay House, Inc. с. 55. ISBN 978-93-84544-31-7.
  86. ↑ Fred Woudhuizen, The Lydian-Aramaic Bilingual Inscription from Sardis Reconsidered, p. 119
  87. ↑ а б в Oxford English dictionary (1989) s.v. «Rosetta stone» [Архівовано 20 червня 2011 у Archive.is]
  88. ↑ «International Team»
  89. ↑ Simpson and Dean (2002)
  90. ↑ Cooper (2010)
  91. ↑ Nishimura and Tajik (1998)

Бібліографія

Посилання

Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).