Репресії в Україні 1972

Репресії в Україні 1972 року (у термінології КДБ — операція «Блок») — репресії радянської влади проти українських дисидентів, які пройшли з 12 січня 1972 року до 1973 року за ініціативи Леоніда Брежнєва і КДБ. Було заарештовано понал 100 осіб, серед яких більшість лідерів українського дисидентського руху, зокрема Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Романюк (майбутній патріарх УПЦ КП Володимир). У цей же час влада СРСР замінила партійне керівництво УРСР на більш лояльне, Петра Шелеста звільнили з посади першого секретаря ЦК КПУ, і його місце посів Володимир Щербицький. Після цього в Комуністичній партії України пройшла партійна чистка, і з її лав виключили, за різними оцінками, від 1,5 % до 5 % членів.

Репресії в Україні 1965—1966 років, спрямовані проти руху шістдесятників, загалом не досягли своєї мети — придушити український дисидентський рух. Навпаки, воні сприяли подальшій політизації українських дисидентів: від прагнення свободи самовираження вони перейшли до вимог більшої автономії України в межах СРСР^[1]. Деякі з арештованих, зокрема В'ячеслав Чорновіл, стали провідними постатями дисидентського руху, посиленого після цієї хвилі репресій^[2].

Репресії також підживлювали внутрішні «палацові інтриги»: так званий дніпропетровський клан, угруповання політиків із Дніпропетровщини на чолі з радянським лідером Брежнєвим, протистояла харківському клану Петра Шелеста, а також меншому донецькому клану^[3]. Відносно більша толерантність Шелеста до українських національних проявів була для Брежнєва неприйнятною^[4], і проти нього почали вживати заходів для обмеження впливу. У 1970 році Віталій Федорчук залишив центральний апарат КДБ й очолив його український підрозділ^[3].

Репресії 1972 року були загальносоюзною операцією КГБ. 30 грудня 1971 року Політбюро ЦК КПРС ухвалило рішення про початок акції проти самвидаву^[5].

Перед початком проведення операції «Блок» бельгійський студент Ярослав Добош, член Організації українських націоналістів у вигнанні, був направлений до Радянського Союзу за рекомендацією Омеляна Коваля і з благословення кардинала Йосипа Сліпого з місією отримати самвидав. Ці матеріали планувалося згодом оприлюднити для відкритої публікації за межами соціалістичного табору^[6].

Спочатку Добош прибув до Києва, де зустрівся з дисидентами Зіновією Франко, Іваном Світличним і Леонідом Селезенком. Вони передали йому рулон фотоплівки з фотографіями «Словника рим української мови» Святослава Караванського та примірник журналу «Український вісник»^[6].

2 січня 1972 року Добош виїхав із Києва до Львова. Там він на вулиці познайомився зі Стефанією Гулик-Гнатенко і мав із нею розмову. У цей час Добош перебував під постійним наглядом КДБ: його готельний номер прослуховували, а самого його неодноразово фотографували. Два дні по тому він вирушив на південь, маючи намір перетнути кордон у Закарпатській області. КДБ, побоюючись, що він може вивезти на Захід самвидав чи військові секрети, ухвалив рішення перехопити його^[7].

Після безперешкодної зупинки на прикордонній станції Чоп поїзд повторно затримали кілометром далі, і Добоша вивели четверо осіб (двоє цивільних та двоє військових). Під приводом нібито неправильної візової відмітки його заарештували. Під час затримання було вилучено вісім рулонів плівки зі «Словником рим української мови» Караванського та фотографіями дисидентів Василя Стуса і Валентина Мороза, а також кілька книг, які працівники КДБ помилково вважали самвидавом (серед них туристичний буклет про Андріївську церкву в Києві). Під час допитів Добош визнав своє членство в ОУН та Спілці української молоді, а також повідомив, що саме Коваль направив його до СРСР. Це стало підставою для реалізації операції «Блок»^[7].

Напередодні чистки провідні українські дисиденти зібралися у львівській квартирі Олени Антонів^[8], де влаштували різдвіний вертеп. Святкування швидко переросло в акцію протесту проти радянського державного атеїзму. Протягом наступних трьох днів усіх присутніх заарештували^[9], серед них — Василь Стус у Києві, а також Ірина Калинець і Стефанія Шабатура у Львові. Невдовзі заарештували й В'ячеслава Чорновіла, Михайла Осадчого та Івана Геля^[10].

Паралельно зі Львовом різдвіне колядування відбувалося і в Києві. Це заздалегідь виявив КДБ, який, побоюючись поширення акцій на кілька районів міста, у період з 12 по 14 січня заарештував організаторів — Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Леоніда Плюща, Миколу Плахотнюка, Зіновія Антонюка, Олександра Сергієнка та Івана Коваленка. 13 січня Петро Шелест офіційно віддав наказ про початок операції «Блок»^[10].

Упродовж трьох днів у Києві, Львові та Одесі заарештували понад 20 провідних українських дисидентів. Усі вони згодом отримали вироки — сім років таборів суворого режиму та від трьох до п'яти років заслання. Добоша депортували з СРСР до Бельгії, де він відмовився від зізнань, зроблених під час допитів^[11].

Українська інтелігенція, якій вдалося уникнути арештів, швидко й різко відреагувала на репресії. Філософ Василь Лісовий написав відкритого листа з протестом проти арештів, за що невдовзі також був заарештований^[11]. Влада продовжила репресії, звинувачуючи українських дисидентів у співпраці з сіоністським та відмовницьким рухами й поширюючи на початковому етапі репресій масштабну антисіоністську пропаганду^[12].

Невдовзі після перших арештів центральний партійний апарат почав тиснути й на керівництво компартії. Усунення Шелеста з посади першого секретаря спершу навіть не розглядалося: він мав широку підтримку з боку секретарів усіх областей, окрім Донецької (Володимир Дегтярьов), Дніпропетровської (Олексій Ватченко) та Івано-Франківської (Віктор Добрик) областей. Ситуацію ускладнювало й те, що Шелеста підтримували керівники інших союзних республік, зокрема Іван Бодюл у Молдавії та Василь Мжаванадзе у Грузії^[13].

Партія викликала Шелеста до Москви на засідання Політбюро ЦК КПРС. Там він зазнав тиску від інших членів за «обмеженість» і надмірну увагу до українських питань та почув, що його призначать заступником голови уряду. На тому ж засіданні Брежнєв звернувся до голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, який очолював партійну опозицію Шелесту: «Готуйся бути першим секретарем». Після повернення Шелест сказав своїм радникам: «Усе скінчено»^[13].

Офіційною причиною усунення Шелеста спершу назвали стан здоров'я^[14]. Західні дослідники радянської політики спершу вважали, що причиною стала його жорстка зовнішньополітична позиція, зокрема опозиція до запланованого візиту президента США Річарда Ніксона. Проте публічні приниження Шелеста — такі як відкрита атака з боку Щербицького у квітні 1973 року та різко негативні відгуки на його книгу 1970 року «Україно наша Радянська», якій закидали, що вона нібито може стимулювати український націоналізм, свідчили, що його усунення було частиною ширшої кампанії з придушення української культури^[15].

Ставши першим секретарем, Щербицький різко розширив масштаби арештів. Чисткам піддали й навчальні заклади^[16]. Щербицький також розпочав кампанію проти членів Комуністичній партії України. За правління Шелеста значно зросла чисельність партії, особливо в національно свідомих регіонах Західної України. У грудні 1972 року партійним секретарем із питань ідеології призначили Валентина Маланчука, колишнього функціонера у Львівській області. Унаслідок чисток, проведених Щербицьким і Маланчуком, було виключено щонайменше 1,5 %^[16] і, за деякими оцінками, майже 5 % усіх членів партії до 1974 року^[17]. Представники так званого харківського клану відмежувалися від Шелеста, публічно його засудивши^[3], хоча колишньої сили так і не відновили^[18].

За даними історика Джеймса Мейса, кількість заарештованих сягнула тисяч затримань і обшуків^[16], хоча український історик Олег Бажан стверджує, що було заарештовано лише 87 осіб^[19]. За іншими даними, загалом по Україні 1972 року заарештовано 100 осіб^[20]. За даними Людмили Алексєєвої, у 1972—1974 за участь в українському національно-демократичному русі заарештували понад 122 особи^[21]. За даними Харківської правозахисної групи, у 1972—1974 в Україні заарештували 193 особи, у тому числі за антирадянську пропаганду — 100 осіб, за релігійні переконання — 27 осіб^{[джерело?]}. За іншими даними Людмили Алексєєвої, було засуджено 89 осіб. Із Західної України — 55 (з них 13 зі Львова). Зі Східної та Центральної України — 48 (з них 28 з Києва)^[22].

Унаслідок репресій 1972 року українська інтелігенція фактично була змушена піти в підпілля. Навіть ті, кого не заарештували, перебували під постійним тиском і наглядом, багато хто був змушений або уйти в підпілля (зокрема Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук, Лесь Танюк, Павло Мовчан), або ж публічно демонструвати лояльність до радянської влади (як, наприклад, Іван Драч і Дмитро Павличко)^[23]. Публікація самвидаву, як і проведення традиційних коляд, була фактично припинена. Відродитися рух дисидентів зміг лише наприкінці 1970-х років, із появою Української Гельсінської групи^[9].

Після самої хвилі арештів операція «Блок» продовжувала існувати як кампанія психологічної війни проти дисидентів. За тими, хто перебував під наглядом, вели постійне стеження, намагаючись посіяти страх перед інформаторами як серед ув'язнених, так і серед тих, кому вдалося уникнути арештів^[19].

• Задушене відродження
• Український рух опору
• Репресії в Україні 1965–1966

• О. Г. Бажан. «Добоша справа» 1972 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 417. — ISBN 966-00-0405-2.
• В. В. Овсієнко. Добоша справа // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2026. — ISBN 966-02-2074-X.

• 40 років від дня «Генерального погрому» // Дисидентський рух в Україні
• Василь Овсієнко. Особистість проти Системи. До 40-річчя арештів 1972 року // Україна молода, 12.01.2012