П-120 «Малахіт»
| П-120 «Малахіт» | |
|---|---|
Протикорабельна ракета | |
| Походження | |
| Історія використання | |
| На озброєнні | 1972—по т.ч. |
| Оператори | |
| Війни | Холодна війна |
| Історія виробництва | |
| Розробник | ЦКБМ (ОКБ-52) (В. М. Челомей) |
| Розроблено | 1963—1972 |
| Виробник | «Стріла» |
| Характеристики | |
| Вага | 5400 кг |
| Довжина | 8,84 м |
| Діаметр | 0,65 м |
| Вага боєголовки | 500 кг |
| Потужність вибуху | 200 кт |
| Розмах крил | 2,5 м |
Операційна дальність | 120 км |
| Практична межа | 620 км |
| Висота польоту | 68,9 км |
| Швидкість | 0,9 Маха |
| Точність | 2,8 км |
Пускова платформа | Д-4 |
П-120 «Малахі́т» (рос. П-120 «Малахит») (індекс УРАВ ВМФ: 4К85, за класифікацією МО США та НАТО: SS-N-9 Siren) — радянська твердопаливна крилата протикорабельна ракета, розроблена як модернізована версія ракети П-70 «Аметист». Відрізнявся покращеною системою наведення, збільшеною приблизно в півтора раза дальністю дії та можливістю запуску як з підводних човнів з-під води, так і надводних кораблів. Варіант ракети для надводних носіїв (виріб 4K86) не містить підводного пускового ступеня. Ракета запускається з транспортно-пускового контейнера з автоматичним розкриттям крила після виходу. Застосовується принцип «вистрілив та забув».
Розробка велася під керівництвом головного конструктора В. М. Челомея в ОКБ-52. Ракета П-120 прийнята на озброєння 17 березня 1972 для надводних малих ракетних кораблів (МРК) проєкту 1234 і 21 листопада 1973 — для підводних човнів проєкту 670М. Можливе встановлення спеціальної (ядерної) бойової частини[1].
Історія
28 лютого 1963 року вийшла Постанова Ради Міністрів СРСР № 250-89 на розробку комплексу П-120 (за однією постановою з ПКР П-500 «Базальт»). Того ж року ОКБ-52 МАП завершило аванпроєкт по новому комплексу. У лютому 1964 року КБ В. М. Челомея завершило розробку ескізного проєкту нового протикорабельного ракетного комплексу П-120 «Малахіт» з ракетою 4К85 (при цьому одним із завдань проєктування було забезпечення можливості старту ракети 4К85 з пускових установок на СМ-70А човнах проєкту 670). Рухову установку створило КБ-2 заводу № 81. Пускова установка для ракети розроблялася КБМ у Москві. Спеціальна (ядерна) бойова частина створювалася у КБ-25.
Серійне виробництво велося на Оренбурзькому машинобудівному заводі, також ракету випускали на московському заводі № 301.
Опис
Твердопаливна ракета П-120 розроблена за класичною аеродинамічною схемою, мала складне крило і зовні повторювала ракету П-70. П-120 (4К85) мала стартову масу 3180 кг і несла осколково-фугасну бойову частину масою 840 кг або ядерну бойову частину потужністю 200 кт. Максимальна дальність стрільби ПКР становила 150 км, швидкість її польоту відповідала М=1[1].
Принциповою відмінністю «Малахіта» був універсальний стартовий агрегат, що забезпечує можливість підводного старту з підводного човна, так і старту з надводних кораблів. Він складався з двох твердопаливних стартових двигунів і двох двигунів підводного ходу, що встановлюються додатково, на ракетах, що запускалися з підводного човна[1].

На атомних підводних човнах проекту 670М ракети П-120 розміщувалися у восьми пускових установках СМ-156 побортно поза міцним корпусом, під кутом близько 32° і поєднувалися з гідроакустичним комплексом «Рубікон», що має дальність виявлення понад 150 км[2].
Див. також
- Онікс (протикорабельна ракета)
- Harpoon (протикорабельна ракета)
- П-500 «Базальт»
- Penguin (ракета)
- Exocet
- BGM-109G GLCM
- П-5
Примітки
- Виноски
- Джерела
Посилання
- Противокорабельная ракета П-120 Малахит (4К85)
- ПКР П-120"Малахит" (4К85, SS-N-9 «Siren») (1972г.)
- П-120 «Малахит» крылатая противокорабельная ракета
Література
- Асанин В. Ракеты отечественного флота. Часть 4. Удар из-под воды // Техника и вооружение. — 2009. — № 6. — С. 14—21. — ISSN 1682-7597. (рос.)
- Гусев А. Н. Подводные лодки с крылатыми ракетами. — СПб.: Галея Принт, 2000. — 130 с. — (Боевые корабли мира). — 800 экз. — ISBN 5-8172-0030-90. (рос.)
- Первов, М. А. Отечественное ракетное оружие 1946—2000. — 2-е изд., испр. и доп. — М.: ООО «АКС-Конверсалт», 1999. — 143 с. (рос.)
Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).