YaChudo

Піротерапія

Переглядів: 0. Оновлено 05.11.2026.

Піротерапія
Пацієнта лікують «терапевтичною лихоманкою» в гіпертермічній шафі Кеттерінга, лікарня морської піхоти США, Новий Орлеан, 1937 рік.
Інші назвиtherapeutic fever

Піротерапія (штучна лихоманка) — метод лікування підвищенням температури тіла або підтримкою підвищеної температури тіла за допомогою лихоманки. Загалом, температуру тіла підтримували на рівні 41 °C (105 °F). У першій половині XX століття цим методом лікували багато захворювань.

Методика досягла найвищого рівня розвитку на початку XX століття з появою маляріотерапії: хворих, які вже мали інші захворювання, заражали Plasmodium vivax — збудником малярії, — щоб із лікувальною метою викликати сильну гарячку. Витонченість цього підходу полягала у використанні для контролю інфекції P. vivax ефективних протималярійних препаратів, підтримуючи при цьому спричинену нею лихоманку на шкоду іншим, невиліковним на той час інфекціям, наявним у пацієнта, як-от сифіліс на пізній стадії. Цей тип піротерапії був найбільш відомим завдяки психіатру Юліусу Вагнеру-Яуреггу, який за розробку процедури лікування нейросифілітиків отримав 1927 року Нобелівську премію з медицини.[1]

Історія

Піротерапія зародилася наприкінці XVIII століття, коли лихоманка викликалася введенням тварин різних гнильних продуктів (Seybert, 1798). Сер Джон Скотт Бердон-Сандерсо (Burdon-Sanderson) у 1876 році приготував з гниючого м'яса осадженням алкоголем препарат, який він назвав пірогеном. Головний лікар Одеської психіатричної лікарні О.С. Розенблюм (засновник методу гарячково-інфекційної терапії душевнохворих) у 1874 р., користуючись епідемією зворотного тифу, що лютувала на той час в Одесі, прищепив з успіхом цей інфекційно-лихоманковий початок 12-ти душевнохворим. Після успішних дослідів 1887 року віденського психіатра Вагнера-Яурегга з прищеплення малярії з лікувальною метою хронічно психічно хворим, починаючи з першої чверті ХХ століття, метод маляріотерапії став успішно впроваджуватися в психіатричну практику для лікування хворих на сифіліс мозку, паралітій. [2]

Способи

Штучне підвищення температури тіла викликають введенням в організм пірогенних речовин: 1) чужорідного білка ; 2) збудників захворювань (малярії, поворотного тифу), туберкуліну та різних вакцин - тифозної, стафілококової, змішаної, з палички Дюкрея; 3) хімічних речовин (малотоксичний пірогенал, зваж сірки в олії, а також дистильованої води).[3]

Підвищення температури тіла викликають також впливом на організм: 1) різних теплоносіїв (повітря, вода, пісок), нагрітих вище звичайної температури тіла, при одночасному обмеженні тепловіддачі; 2) електричним струмом (діатермія) або полями високої і ультрависокої частоти.[3]

Використання

Сифіліс

Метод лікування Вагнера-Яурегга 1917 року, також відомий як маляріотерапія, полягав у введенні пацієнтам із запущеними стадіями сифілісу ін'єкції малярійного Plasmodium vivax.[1] Запущена сифілітична інфекція може вражати мозок, спричиняючи нейросифіліс, впливаючи на роботу та функції нервової системи, що, у свою чергу, може призвести до прогресивного паралічу — тяжкого виснажливого психічного розладу. Ця ін'єкція викликала високотемпературну (39,4 °C або вище) лихоманку, яку було легко підтримувати, щоб знищити спірохету Treponema pallidum, збудника сифілітичної інфекції.[1][4] Для повного знищення інфекційних бактерій знадобилися послідовні курси лікування з одночасним використанням хініну для лікування малярійної інфекції.[1] Таке лікування було ризикованим, оскільки малярійна лихоманка іноді може призвести до смерті, але сифіліс на той час був поширеним та смертельним захворюванням, для якого не було іншого дієвого лікування.[1] Цю процедуру використовували для лікування сифілісу, доки в 1940-х роках безпечнішим та ефективнішим засобом визнано пеніцилін.[4]

Цим методом прогресивний параліч, спричинену нейросифілісом, було ефективно подолано.[5]

Ефективність

1921 році Вагнер-Яурегг повідомив про вражаючий успіх, і багато інших лікарів, які намагалися застосувати піротерапію на основі малярії, зробили подібні заяви.[6] Пізніші аналізи показали, що це могло бути неправдою, оскільки приблизно в 60 % випадків протягом 2 років траплявся рецидив, а 3–20 % помирали від лихоманки, що виникла внаслідок цього.[6] Тут слід зауважити, що сифіліс вважався смертельним, і без інших варіантів лікування піротерапія використовувалася як героїчний захід.[джерело?]

Пізніший розвиток

Відтоді, як було продемонстровано ефективність малярії проти нейросифілісу (який у сучасній літературі називають «прогресивним паралічем»), дослідники намагалися знайти безпечнішу, можливо, неінфекційну альтернативу малярії. 1931 року Вагнер-Яурегг припустив, що дослідження, доступні на той час, показують, що пірогени мікробного походження мають більший ефект, ніж пірогени з інших джерел (наприклад, флогетан). Він вважав стан науки, що використовувалася на той час, непереконливим, оскільки було мало контрольованих експериментів, але водночас він вважав неетичним позбавляти пацієнтів доступу до того, що він вважав ефективною процедурою (лікування малярією). Це спонукало його запровадити чергування для формування груп порівняння в дослідженні, де маляріотерапію зіставляли з лікуванням препаратами «Сапровітан» і «Пірифер». Жоден із препаратів не мав навіть віддалено порівнянного ефекту.[7]

Психіатрія

Успіх піротерапії малярії проти божевілля, спричиненого нейросифілісом, викликав інтерес до її використання у психіатрії, особливо під час шизофренії. Ризик малярії був добре вивчений, і було випробувано багато неінфекційних агентів, зокрема:[8]

  • Біологічні агенти: молоко, хімічно модифікований молочний білок (флогетан), туберкулін, вакцина проти шанкру (дмелкос), вакцини проти тифу та віспи, активні сапрофітні мікроби (сапровітан), екстракт білка кишкової палички (піріфер), ліпополісахарид Pseudomonas aeruginosa та Salmonella typhi (пірогенал)[8]
  • Хімічні агенти: сульфозин, підшкірна скипидарна есенція (яка провокує фіксаційний абсцес), внутрішньовенне введення металів, як-от колоїдне срібло (електрагол)[8]
  • Фізичні методи: гарячі ванни та діатермія (довгохвильова, короткохвильовими радіохвилями, гарячим повітрям, інфрачервоними променями).[8]

У більшості країн широко використовували сульфозин (сірка, розчинена в олії, внутрішньом'язова ін'єкція): він був досить дешевим і виявився відносно ефективним (принаймні, при нейросифілісі), головним недоліком його був біль, який він завдає пацієнту. Його ефективність при несифілітичних/функціональних психозах була менш вираженою, він був здебільшого неефективним при шизофренії, повністю неефективним при епілепсії, але мав незначну ефективність при біполярному розладі. Втім, на той час його вважали корисним порівняно з іншими варіантами.[8]

На зміну сульфозину в більшій частині світу прийшли ефективніші методи — пеніцилін для лікування нейросифілісу, шокова терапія для лікування решти. Винятком був Радянський Союз, де він зберіг значну присутність у психіатрії та репресивному апараті держави, ставши символом каральної психіатрії. Його все ще епізодично використовують у Росії та інших колишніх радянських республіках.[8]

Зауважимо, що в Радянському Союзі досліджували альтернативні пірогени. Наприклад, значне застосування у психіатрії мав пірогенал,[9] який у 1950-х роках розробив московський інститут імені Гамалії під керівництвом Хуана Планельєса.[8]

Примітки

  1. ↑ а б в г д Whitrow, Magda (Липень 1990). Wagner-Jauregg and fever therapy. Medical History. 34 (3): 294—310. doi:10.1017/s0025727300052431. ISSN 0025-7273. PMC 1036142. PMID 2214949.
  2. ↑ Д.в, Должко. ПИРОТЕРАПИЯ: ПАТОГЕНЕТИЧЕСКОЕ ОБОСНОВАНИЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЯ ЛИПОПОЛИСАХАРИДОВ В МЕДИЦИНЕ — Международный студенческий научный вестник (рос.). {{cite journal}}: Cite journal вимагає |journal= (довідка)
  3. ↑ а б Піротерапія. medical-enc.com.ua. Процитовано 16 жовтня 2026.
  4. ↑ а б Stamm, L. V. (Червень 2015). Syphilis: antibiotic treatment and resistance. Epidemiology & Infection (англ.). 143 (8): 1567—1574. doi:10.1017/S0950268814002830. ISSN 0950-2688. PMC 9507240. PMID 25358292.
  5. ↑ Raju T (2006). Hot brains: manipulating body heat to save the brain. Pediatrics. 117 (2): e320–1. doi:10.1542/peds.2005-1934. PMID 16452338.
  6. ↑ а б Daey Ouwens, Ingrid M.; Lens, C. Elisabeth; Fiolet, Aernoud T. L.; Ott, Alewijn; Koehler, Peter J.; Kager, Piet A.; Verhoeven, Willem M.A. (2017). Malaria Fever Therapy for General Paralysis of the Insane: A Historical Cohort Study. European Neurology. 78 (1—2): 56—62. doi:10.1159/000477900. ISSN 0014-3022. PMID 28633136.
  7. ↑ Wagner-Jauregg, Julius (1931). On infection treatment of progressive paralysis [Ueber die Infektionsbehandlung der progressiven Paralyse]. Münchener Medizinische Wochenschrift. 78: 4—7.
  8. ↑ а б в г д е ж Igual, M. Marco (2021). Sulfosin, a centennial drug between therapy and punishment. Neurosciences and History. 9 (2): 55—68.
  9. ↑ Bangen, Hans (1992). Geschichte der medikamentösen Therapie der Schizophrenie. Berlin: Fiebertherapien, pp. 32–37. ISBN 3-927408-82-4.

Література

  • Braslow, Joel T. (1997). Mental Ills and Bodily Cures: Psychiatric Treatment in the First Half of the Twentieth Century. Berkeley, Calif.: University of California Press. ISBN 0-520-20547-2.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).