YaChudo

Пізнє важке бомбардування

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Художнє зображення Місяця під час пізнього важкого бомбардування (угорі) і нині (внизу)

Пізнє важке бомбардування або місячний катаклізм — гіпотетична астрономічна подія, яка, як вважають, відбулася приблизно 4,1–3,8 млрд років тому[1], у період, що відповідає земним ерам неогадею та еоархею. Згідно з цією гіпотезою, протягом цього інтервалу непропорційно велика кількість астероїдів і комет зіткнулася із планетами земної групи та їхніми природними супутниками у внутрішній Сонячній системі, зокрема з Меркурієм, Венерою, Землею (та Місяцем) і Марсом[2]. Джерелом цих тіл були як післяакреційні популяції ударників, так і популяції, породжені нестійкістю планетних орбіт[3]. Хоча ця гіпотеза набула широкого визнання[4], остаточних доказів її справедливості досі немає[5].

Свідчення на користь пізнього важкого бомбардування походять зі зразків місячних порід із місячних кратерів, доставлених астронавтами програми «Аполлон». Ізотопне датування показало, що ці породи востаннє перебували в розплавленому стані внаслідок ударних подій у доволі вузькому часовому інтервалі, що свідчить про утворення значної частини кратерів саме в цей період. Кілька гіпотез намагаються пояснити цей очевидний сплеск потоку ударників у внутрішній Сонячній системі, але єдиної думки поки що немає. Популярна серед фахівців із планетології модель Ніцци припускає, що планети-гіганти зазнали орбітальної міграції, розсіявши об'єкти з поясу астероїдів, поясу Койпера або з обох цих регіонів на ексцентричні орбіти, які перетинали орбіти планет земної групи[3].

Деякі дослідники ставлять під сумнів саме існування важкого бомбардування, стверджуючи, наприклад, що видиме групування віків місячних порід є статистичним артефактом, спричиненим аналізом зразків, розкиданих одним великим ударом[1]. Низка свідчень натомість вказує на триваліший період місячного бомбардування, який міг тривати приблизно від 4,2 до 3,5 млрд років тому[6].

Свідчення на користь пізнього важкого бомбардування

Основним свідченням місячного пізнього важкого бомбардування є радіометричний вік останнього розплавлення порід, зібраних під час місій «Аполлон». Вважають, що більшість цих ударних розплавів утворилася внаслідок зіткнення з астероїдами або кометами розміром у десятки кілометрів, які сформували ударні кратери діаметром у сотні кілометрів. Місця посадки «Аполлона-15», «Аполлона-16» та «Аполлона-17» обрали через їхню близькість відповідно до ударних басейнів Моря Дощів, Моря Нектару і Моря Ясності[7].

Концентрація оцінок віків останнього розплавлення цих ударних басейнів у проміжку приблизно від 3,8 до 4,1 млрд років тому спонукало дослідників припустити, що ці значення відображають період інтенсивного бомбардування Місяця[8]. Вони назвали його «місячним катаклізмом» і припустили, що близько 3,9 млрд років тому швидкість бомбардування Місяця різко зросла. Якщо ці віки останнього розплавлення відповідають моментам утворення трьох зазначених басейнів, то протягом короткого проміжку часу сформувалися не лише вони, а й багато інших басейнів, про що свідчать стратиграфічні дані[7]. На той час ця гіпотеза вважалася суперечливою.

З появою нових даних, особливо отриманих із місячних метеоритів, ця гіпотеза набула більшої популярності, хоча й досі залишається дискусійною. Вважають, що місячні метеорити випадковим чином представляють різні ділянки місячної поверхні, і принаймні деякі з них мають походити з регіонів, віддалених від місць посадки місій «Аполлон». Багато місячних метеоритів з польового шпату, імовірно, походять зі зворотного боку Місяця, а вік їхнього останнього розплавлення нещодавно визначили. На узгодження з гіпотезою пізнього важкого бомбардування, жоден із цих віків не виявився старшим приблизно за 3,9 млрд років[9][10]. Проте ці віки не утворюють чіткого скупчення біля цієї дати, а розподілені в інтервалі від 2,5 до 3,9 млрд років[11].

Датування говардитно-евкритно-діогенітних метеоритів (HED-метеоритів), а також метеоритів типу H-хондритів, що походять із поясу астероїдів, виявило різний вік в діапазоні 3,4–4,1 млрд років і більш ранній пік близько 4,5 млрд років. Віки 3,4–4,1 млрд років інтерпретують як свідчення зростання швидкостей зіткнень, оскільки комп'ютерне моделювання за допомогою гідродинамічних кодів[12] показує, що об'єм ударного розплаву зростає у 100—1000 разів при збільшенні швидкості зіткнення від середнього сучасного значення в поясі астероїдів (5 км/с) до 10 км/с. Для швидкостей понад 10 км/с потрібні або дуже великі нахили орбіт, або значні ексцентриситети астероїдів на орбітах, що перетинають орбіти планет. Такі об'єкти рідкісні в сучасному поясі астероїдів, однак їхня кількість суттєво зростала б унаслідок зміщення резонансів, спричиненого міграцією планет-гігантів[13].

Дослідження розподілу розмірів кратерів на місячних височинах свідчать, що під час пізнього важкого бомбардування одна й та сама популяція тіл бомбардувала і Меркурій, і Місяць[14]. Якщо згасання пізнього важкого бомбардування на Меркурії відбувалося за тим самим сценарієм, що й на Місяці, то наймолодший великий басейн, який вдалося виявити, — Рівнина Спеки — має вік, близький до віку наймолодших великих місячних басейнів, Моря Східного та Моря Дощів, а всі геологічні утворення на рівнинах старші за 3 млрд років[15].

Критика гіпотези пізнього важкого бомбардування

Хоча останніми десятиліттями гіпотеза пізнього важкого бомбардування стала популярнішою, особливо серед дослідників динаміки, які запропонували можливі механізми такого явища, вона й досі залишається суперечливою та спирається на дискусійні припущення. Основні заперечення полягають у тому, що: (1) подібність віків ударних подій може бути артефактом, спричиненим відбором викидів лише з одного басейну; (2) відсутність порід з віком останнього розплавлення понад приблизно 4,1 млрд років пов'язана з тим, що всі такі зразки були або подрібнені, або їхній вік «обнулили» пізніші ударні розплавлення[3][7].

Перше зауваження стосується походження останнього розплавлення порід, зібраних у місцях посадки місій «Аполлон». Хоча зазвичай вважають, що ці ударні розплави походять із найближчого до місця відбору басейну, висловлюють припущення, що значна частина з них насправді може походити з басейну Моря Дощів[16]. Море Дощів є наймолодшим і найбільшим серед багатокільцевих басейнів, розташованих у центральній частині видимого боку Місяця. Кількісне моделювання показує, що значні обсяги викидів від цієї події мали потрапити до всіх місць посадки місій «Аполлон». Згідно з цією альтернативною гіпотезою, скупчення віків ударних розплавів поблизу 3,9 млрд років просто відображає відбір матеріалу від однієї ударної події, а не від кількох. Додаткова критика полягає в тому, що пік віків на рівні 3,9 млрд років, виявлений методом датування 40Ar/39Ar, також може бути наслідком епізодичного раннього формування кори з подальшою частковою втратою 40Ar у міру зменшення інтенсивності ударних подій[17].

Друге зауваження стосується значення відсутності порід з віком останнього розплавлення понад приблизно 4,1 млрд років. Одне з пояснень цього явища, яке не потребує припущення про пізнє важке бомбардування, полягає в тому, що породи з таким давнім останнім розплавленням справді існували, але їхній радіометричний вік повністю змінився під впливом безперервного кратероутворення протягом останніх 4 млрд років. Крім того, можливо, що всі ці гіпотетичні зразки були подрібнені до настільки малих розмірів, що визначити їхній вік стандартними методами радіометричного датування вже неможливо[18]. Науковці продовжують досліджувати історію бомбардування Місяця, прагнучи точніше відтворити історію внутрішньої Сонячної системи[7][3].

Геологічні наслідки для Землі

−4500 —
–
−4000 —
–
−3500 —
–
−3000 —
–
−2500 —
–
−2000 —
–
−1500 —
–
−1000 —
–
−500 —
–
0 —
вода
Одноклітинні
фотосинтез
Ядерні
Багатоклітинні
членистоногі     молюски
Наземне життя
Рослини
Динозаври  
Ссавці
Квіти
Птахи
 Примати
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
←
←
←
←
метеоритне бомбардування
←
←
←
←
←
←
←
←
←
Андійське
Кару
Масштаб шкали: млн років

Малюнок вище має посилання на статті
Дивіться також історичні осі людини і природи.

Якщо на Місяці справді відбулася катастрофічна подія кратероутворення, то вона мала вплинути і на Землю. Екстраполяція темпів утворення місячних кратерів[19] на Землю для цього періоду дає змогу оцінити, що тоді мало утворитися[20]:

  • 22 000 або більше ударних кратерів діаметром понад 20 км,
  • близько 40 ударних басейнів діаметром близько 1000 км,
  • кілька ударних басейнів діаметром близько 5000 км.

До появи гіпотези пізнє важке бомбардування геологи зазвичай вважали, що Земля залишалася розплавленою приблизно до 3,8 млрд років тому. Цю дату знаходили серед багатьох найстаріших відомих порід у різних регіонах світу, і вона, здавалося, позначала чітку межу, старших за яку порід не існує. Такі датування залишалися досить сталими навіть при використанні різних методів визначення віку, зокрема системи, яку вважають найточнішою та найменш чутливою до впливу середовища, — уран-свинцевого датування цирконів. Оскільки старіших порід не вдавалося знайти, зазвичай припускали, що Земля залишалася розплавленою до цього часу, а ця дата визначала межу між раннім Гадейським і пізнішим архейським еонами. Проте 1999 року найдавнішу відому породу Землі датували віком 4,031 ± 0,003 млрд років; вона належить до комплексу Акастівських гнейсів у кратоні Слейв на північному заході Канади[21].

Старіші породи все ж можна знайти у вигляді уламків астероїдів, що падають на Землю як метеорити. Подібно до земних порід, астероїди також демонструють чітку межу віку близько 4,6 млрд років, яку вважають часом утворення перших твердих тіл у протопланетному диску навколо молодого Сонця. Таким чином, гадей охоплював період між формуванням цих ранніх порід у космосі та остаточним затвердінням земної кори приблизно через 700 млн років. До цього часу належали акреція планет із диска та поступове охолодження Землі до твердого стану в міру вивільнення гравітаційної потенціальної енергії акреції.

Подальші розрахунки показали, що швидкість стискання та охолодження залежить від розміру кам'янистого тіла. Масштабування цих процесів для об'єкта з масою Землі дало дуже швидке охолодження, яке потребувало лише близько 100 млн років[22]. Розбіжність між спостереженнями та теорією тоді становила серйозну проблему.

пізнє важке бомбардування пропонує можливе пояснення цієї аномалії. Згідно з цією моделлю, породи віком близько 3,8 млрд років затверділи лише після того, як значна частина кори була зруйнована внаслідок пізнього важкого бомбардування. Разом гнейси Акаста в Північноамериканському кратонному щиті та гнейси з району Джек-Гіллс у складі терейну Наррієр-Гнейс у Західній Австралії є найдавнішими континентальними фрагментами Землі, однак вони, імовірно, сформувалися вже після пізнє важке бомбардування. Найдавніший із датованих земних мінералів — циркон віком 4,404 млрд років із Джек-Гіллс — передує цій події, але, найімовірніше, є уламком кори, що зберігся з допізньобомбардувального часу й міститься в набагато молодшій породі (віком близько 3,8 млрд років).[джерело?]

Циркон із Джек-Гіллс спричинив перегляд уявлень про гадейський еон[23]. У старіших джерелах гадейську Землю зазвичай зображували як планету з розплавленою поверхнею та численними вулканами. Сама назва «гадей» відсилає до «пекельних» умов, які, як вважали, тоді панували на Землі, від грецького Аїд. Датування цирконів дало підстави припустити, хоча це й залишається предметом дискусій, що поверхня Землі в гадеї була твердою, мала помірний клімат і була вкрита кислими океанами. Таке уявлення ґрунтується на наявності певних ізотопних співвідношень, які свідчать про існування водної хімії ще до формування найдавніших відомих порід[24].

Особливий інтерес викликала робота Манфреда Шидловського, який 1979 року висловив думку, що ізотопні співвідношення вуглецю в деяких осадових породах із Гренландії є залишком органічної речовини: співвідношення вуглецю-12 до вуглецю-13 було незвично високим, що зазвичай вважають ознакою «переробки» речовини живими організмами. Точне датування цих порід стало предметом тривалих дискусій: Шидловський оцінював їхній вік приблизно у 3,8 млрд років, тоді як інші дослідники пропонували «скромнішу» оцінку — близько 3,6 млрд років. У будь-якому разі це залишало дуже мало часу для виникнення абіогенезу, а якщо Шидловський мав рацію, то часу було, можливо, навіть замало. Пізнє важке бомбардування та пов'язане з ним «повторне плавлення» кори пропонують часову схему, за якої це стає можливим: життя або виникло одразу після завершення пізнього важкого бомбардування, або, що ймовірніше, пережило його, сформувавшись ще в гадеї. Дослідження 2002 року показало, що породи, вивчені Шидловським, справді належать до старшої межі можливого вікового діапазону — близько 3,85 млрд років, що робить другий варіант найімовірнішим поясненням[25]. Дослідження 2005, 2006 та 2009 років не виявили доказів існування ізотопно легкого вуглецю, на якому ґрунтувалися початкові твердження про раннє життя в гадеї[26][27][28]. Проте аналогічне дослідження порід із Джек-Гіллс, проведене 2008 року, виявило сліди потенційних органічних індикаторів того самого типу. Торстен Гайслер з Інституту мінералогії Мюнстерського університету дослідив сліди вуглецю, захопленого в дрібних включеннях алмазу та графіту всередині цирконів віком 4,25 млрд років[29].

Тривимірні комп'ютерні моделі, створені в травні 2009 року групою дослідників з Університету Колорадо в Боулдері, показали, що значна частина земної кори та мікроорганізмів, які в ній мешкали, могла пережити бомбардування. Згідно з цими моделями, хоча поверхня Землі зазнала б повної стерилізації, гідротермальні джерела під поверхнею могли слугувати прихистком для термофільних мікроорганізмів і таким чином забезпечити збереження життя[30]. У квітні 2014 року науковці повідомили про виявлення свідчень найбільшої відомої на сьогодні метеоритної ударної події на Землі поблизу зеленокам'яного поясу Барбертон. Вони оцінили, що зіткнення відбулося близько 3,26 млрд років тому, а діаметр ударного тіла становив приблизно 37 до 58 кілометрів (23 до 36 миль). Кратер, який утворився внаслідок цієї події, якщо він досі існує, поки що не виявлено[31].

Можливі причини

Міграція планет-гігантів

Моделювання, що показує зовнішні планети та пояс планетезималей: (a) початкова конфігурація до того, як Юпітер (зелений) і Сатурн (помаранчевий) входять у резонанс 2:1; (b) розсіювання планетезималей у внутрішню Сонячну систему після зміщення орбіт Нептуна (темно-синій) і Урана (світло-блакитний); (c) після викидання планетезималей планетами[32].

У моделі Ніцци пізнє важке бомбардування є наслідком динамічної нестабільності у зовнішній Сонячній системі. Початкові симуляції моделі Ніцци, виконані Гомешем та колегами, припускали, що планети-гіганти Сонячної системи перебували в тісній орбітальній конфігурації, оточеній щільним транснептуновим поясом. Об'єкти з цього поясу переходять на орбіти, що перетинають орбіти планет, через що орбіти планет мігрують протягом кількох сотень мільйонів років. Орбіти Юпітера і Сатурна поступово віддаляються, доки не досягають орбітального резонансу 2:1, що призводить до зростання ексцентриситетів їхніх орбіт. Орбіти планет стають нестабільними, а Уран і Нептун розсіюються на ширші орбіти, які руйнують зовнішній пояс і спричиняють бомбардування кометами, коли ті потрапляють на орбіти, що перетинають орбіти планет. Взаємодії між об'єктами та планетами також прискорюють міграцію орбіт Юпітера і Сатурна. Ця міграція спричиняє проходження резонансів через пояс астероїдів, збільшуючи ексцентриситети багатьох астероїдів до моменту, коли вони потрапляють у внутрішню Сонячну систему та зіткнуться з планетами земної групи[1][32].

Модель Ніцци зазнала модифікацій після своєї початкової публікації. Наразі вважають, що планети-гіганти спочатку перебували в багаторезонансній конфігурації внаслідок ранньої міграції через протопланетний диск, спричиненої газом[33]. Взаємодія з транснептуновим поясом дозволяє їм виходити з резонансів через кілька сотень мільйонів років[34]. Подальші близькі зближення планет включають зіткнення крижаного гіганта із Сатурном, яке переводить його на орбіту, що перетинає орбіту Юпітера, а потім взаємодію з Юпітером, яка викидає цей крижаний гігант назовні. Цей сценарій «стрибаючого Юпітера» швидко збільшує відстань між Юпітером і Сатурном, обмежуючи ефекти проходження резонансів через пояс астероїдів і планети земної групи[35][36]. Хоча це необхідно для збереження низьких ексцентриситетів орбіт планет земної групи та уникнення надлишку астероїдів із високими ексцентриситетами в поясі, такий сценарій також зменшує частку астероїдів, які виводяться з головного поясу. У результаті основним джерелом ударників для пізнє важке бомбардування стає майже вичерпаний внутрішній пояс астероїдів (E-belt)[37]. Крижаний гігант часто викидається після зближення з Юпітером, що призвело до гіпотези, що Сонячна система спочатку могла містити п'ять планет-гігантів[38]. Водночас більш пізні[коли?] дослідження показали, що зіткнення з цим внутрішнім поясом астероїдів не могли б пояснити утворення давніх шарів сферул та місячних басейнів,[39] а отже, пояс астероїдів, імовірно, не був основним джерелом пізнє важке бомбардування[40].

Пізнє формування Урана та Нептуна

Згідно з однією з планетезимальних симуляцій формування планетної системи, зовнішні планети Уран і Нептун формувалися дуже повільно — протягом кількох мільярдів років[41]. Гарольд Левісон та його команда також припустили, що відносно низька густина матеріалу у зовнішній Сонячній системі під час формування планет значно сповільнила їхню акрецію[42]. Тому пізнє формування цих планет пропонували як одну з альтернативних причин пізнє важке бомбардування. Однак сучасні[коли?] розрахунки газових потоків у поєднанні з неконтрольованим (runaway) ростом планетезималей у зовнішній Сонячній системі показують, що планети-гіганти формувалися надзвичайно швидко — за порядку 10 млн років, що не підтримує цю гіпотезу пізнє важке бомбардування.

Гіпотеза Планети V

Гіпотеза Планети V припускає, що п'ята планета земної групи спричинила пізнє важке бомбардування, коли її метастабільна орбіта проникла у внутрішній пояс астероїдів. Ця гіпотетична п'ята планета земної групи, Планета V, мала масу меншу ніж половина маси Марса й спочатку оберталася між Марсом і поясом астероїдів. Орбіта Планети V стала нестабільною через збурення з боку інших внутрішніх планет, що призвело до її перетину з внутрішнім поясом астероїдів. Після близьких зближень із Планетою V багато астероїдів перейшли на орбіти, що перетинають орбіту Землі, спричинивши пізнє важке бомбардування. Зрештою Планета V була втрачена — ймовірно, вона впала на Сонце. У чисельних симуляціях показано, що для реалізації цього механізму потрібен нерівномірний розподіл астероїдів, із їх значною концентрацією у внутрішній частині пояса астероїдів[43]. Альтернативна версія цієї гіпотези припускає, що ударники, які сформували місячні кратери, є уламками зіткнення Планети V з Марсом, яке утворило Північний полярний басейн. Це пояснення пропонують для інтерпретації малої кількості гігантських місячних басейнів порівняно з кратерами та відсутності переконливих ознак кометного походження ударників[44][45].

Руйнування астероїда, що перетинав орбіту Марса

Гіпотеза, запропонована Матією Чуком, припускає, що останні басейноутворювальні удари стали наслідком катастрофічного руйнування великого астероїда, що перетинав орбіту Марса. Цей астероїд розміром із Весту був залишком популяції, яка спочатку значно перевищувала сучасний головний пояс астероїдів. Більшість докімбрійських (до басейну Імбріум) ударів спричинили саме ці об'єкти, що перетинають орбіту Марса, а раннє бомбардування тривало до 4,1 мільярда років тому. Далі настав період відносного затишшя без значних басейноутворювальних ударів, під час якого поступово згасало магнітне поле Місяця. Потім, приблизно 3,9 мільярда років тому, катастрофічне зіткнення зруйнувало астероїд розміром із Весту, різко збільшивши кількість об'єктів, що перетинають орбіту Марса. Частина з них перейшла на орбіти, що перетинають Землю, спричинивши пік частоти ударів по Місяцю, під час якого сформувалися останні місячні басейни. Чук вказує як докази слабкий або відсутній залишковий магнетизм останніх басейнів і зміну розподілу кратерів за розмірами, що утворилися під час цього пізнього бомбардування[46]. Часові обмеження[47][48][49][50] та сама причина[51] зміни розподілу кратерів за розмірами залишаються предметом дискусій.

Інші потенційні джерела

Дослідники розглянули низку інших можливих джерел пізнього важкого бомбардування. Серед них — додаткові супутники Землі, що оберталися незалежно або як троянські супутники Місяця, планетезималі, які залишилися після формування планет земної групи, коорбітальні об'єкти Землі або Венери, а також руйнування великого астероїда головного поясу. Моделювання показало, що додаткові супутники Землі на незалежних орбітах швидко захоплювалися резонансами під час раннього припливного розширення орбіти Місяця і втрачалися або руйнувалися протягом кількох мільйонів років[52]. Також встановлено, що троянські об'єкти Місяця ставали нестабільними протягом 100 мільйонів років через сонячний резонанс, коли Місяць досяг відстані 27 радіусів Землі[53]. Планетезималі, що залишилися після формування планет земної групи, виявилися надто швидко виснаженими через зіткнення та викидання, щоб пояснити формування останніх місячних басейнів[54]. Довготривалу стабільність коорбітальних об'єктів первісної Землі або Венери (троянців чи тіл на підковоподібних орбітах), разом із відсутністю їх сучасних спостережень, вважають аргументом проти їхньої достатньої чисельності для пояснення пізнє важке бомбардування[55]. Моделювання показало, що для утворення пізнє важке бомбардування через катастрофічне руйнування астероїда головного поясу потрібне батьківське тіло діаметром щонайменше 1000—1500 км і дуже сприятливі початкові умови[56]. Також пропонували джерело пізнє важке бомбардування у вигляді уламків, утворених під час зіткнень між внутрішніми планетами, які згодом були втрачені[57].

Екзопланетна система з можливим пізнім важким бомбардуванням

Виявлено ознаки умов, подібних до пізнього важкого бомбардування, навколо зорі Ети Ворона[58].

Див. також

Примітки

  1. ↑ а б в Taylor, G. Jeffrey. (Серпень 2006). Wandering Gas Giants and Lunar Bombardment. University of Hawaii.
  2. ↑ Claeys, Philippe; Morbidelli, Alessandro (1 січня 2011). Late Heavy Bombardment. У Gargaud, Muriel; Amils, Prof Ricardo; Quintanilla, José Cernicharo; Cleaves II, Henderson James (Jim); Irvine, William M.; Pinti, Prof Daniele L.; Viso, Michel (ред.). Encyclopedia of Astrobiology. Springer Berlin Heidelberg. с. 909—912. doi:10.1007/978-3-642-11274-4_869. ISBN 978-3-642-11271-3.
  3. ↑ а б в г Bottke, William F.; Norman, Marc D. (30 серпня 2017). The Late Heavy Bombardment. Annual Review of Earth and Planetary Sciences (англ.). 45 (1): 619—647. Bibcode:2017AREPS..45..619B. doi:10.1146/annurev-earth-063016-020131. ISSN 0084-6597. Процитовано 11 серпня 2022.
  4. ↑ Boehnke, Patrick; Harrison, T. Mark (27 вересня 2016). Illusory Late Heavy Bombardments. Proceedings of the National Academy of Sciences (англ.). 113 (39): 10802—10806. Bibcode:2016PNAS..11310802B. doi:10.1073/pnas.1611535113. ISSN 0027-8424. PMC 5047187. PMID 27621460.
  5. ↑ Mann, Adam (24 січня 2018). Bashing holes in the tale of Earth's troubled youth. Nature (англ.). 553 (7689): 393—395. Bibcode:2018Natur.553..393M. doi:10.1038/d41586-018-01074-6. PMID 29368708.
  6. ↑ Zellner, Nicolle E. B. (Вересень 2017). Cataclysm No More: New Views on the Timing and Delivery of Lunar Impactors. Origins of Life and Evolution of Biospheres (англ.). 47 (3): 261—280. arXiv:1704.06694. Bibcode:2017OLEB...47..261Z. doi:10.1007/s11084-017-9536-3. ISSN 0169-6149. PMC 5602003. PMID 28470374.
  7. ↑ а б в г Crockett, Christopher (16 липня 2019). How the moon landings changed our view of the solar system. Annual reviews. Knowable Magazine (англ.). doi:10.1146/knowable-071519-1. Процитовано 11 серпня 2022.
  8. ↑ Tera, F.; Papanastassiou, D.A.; Wasserburg, G.J. (1974). Isotopic evidence for a terminal lunar cataclysm. Earth and Planetary Science Letters. 22 (22): 1—21. Bibcode:1974E&PSL..22....1T. doi:10.1016/0012-821x(74)90059-4.
  9. ↑ Cohen, B.A.; Swindle, T.D.; Kring, D. A. (2000). Support for the Lunar cataclysm hypothesis from Lunar meteorite impact melt ages. Science. 290 (5497): 1754—1755. Bibcode:2000Sci...290.1754C. doi:10.1126/science.290.5497.1754. PMID 11099411.
  10. ↑ Cohen, Barbara (24 січня 2001). Lunar meteorites and the Lunar cataclysm. Planetary science research discoveries (psrd.hawaii.edu). University of Hawaii.
  11. ↑ Hartmann, William K.; Quantin, Cathy; Mangold, Nicolas (2007). Possible long-term decline in impact rates: 2. Lunar impact-melt data regarding impact history. Icarus. 186 (1): 11—23. Bibcode:2007Icar..186...11H. doi:10.1016/j.icarus.2006.09.009.
  12. ↑ Benson, David J. (1990). Computational methods in Lagrangian and Eulerian hypotheses (PDF) (Звіт). Процитовано 11 січня 2021 — через csm.mech.utah.edu. — Compares computer software for modelling asteroid / planetessmial impacts based on deformable rigid bodies (Lagrangian) and fluid-like rubble-piles (Eulerian).
  13. ↑ Marchi, S.; Bottke, W.F.; Cohen, B.A.; Wünnemann, K.; Kring, D.A.; McSween, H.Y. та ін. (2013). High-velocity collisions from the lunar cataclysm recorded in asteroidal meteorites. Nature Geoscience. 6 (4): 303—307. Bibcode:2013NatGe...6..303M. doi:10.1038/ngeo1769.
  14. ↑ Strom, R.G. (1979). Mercury – a post-Mariner 10 assessment. Space Science Reviews. 24 (1): 3—70. Bibcode:1979SSRv...24....3S. doi:10.1007/bf00221842. S2CID 122563809.
  15. ↑ Veverka, Joseph (1985). section 3.3.1. Chronology of planetary surfaces: Mercury. Planetary Geology in the 1980s (Звіт). History. Washington, DC: National Aeronautics and Space Administration.
  16. ↑ L. A. Haskin, R. L. Korotev, R. L. Rockow, B. L. Jolliff, Larry A.; Korotev, Randy L.; Rockow, Kaylynn M.; Jolliff, Bradley L. (1998). The case for an Imbrium origin of the Apollo thorium-rich impact-melt breccias. Meteorit. Planet. Sci. 33 (5): 959—979. Bibcode:1998M&PS...33..959H. doi:10.1111/j.1945-5100.1998.tb01703.x. S2CID 129464985.
  17. ↑ Boehnke, P.; Harrison, T.M. (2016). Illusory Late Heavy Bombardments. PNAS. 113 (39): 10802—10806. Bibcode:2016PNAS..11310802B. doi:10.1073/pnas.1611535113. PMC 5047187. PMID 27621460.
  18. ↑ Hartmann, W. K. (2003). Megaregolith evolution and cratering cataclysm models – Lunar cataclysm as a misconception (28 years later). Meteoritics & Planetary Science. 38 (4): 579—593. Bibcode:2003M&PS...38..579H. doi:10.1111/j.1945-5100.2003.tb00028.x. S2CID 56432789.
  19. ↑ Ryder, Graham (2002). Mass flux in the ancient Earth-Moon system and benign implications for the origin of life on Earth. Journal of Geophysical Research: Planets. 107 (E4): 6–1–6–13. Bibcode:2002JGRE..107.5022R. doi:10.1029/2001JE001583. hdl:2060/20030071675.
  20. ↑ Ryder, Graham; Koeberl, Christian; Mojzsis, Stephen J. (2000). Heavy Bombardment of the Earth at ~3.85 Ga: The Search for Petrographic and Geochemical Evidence. У Canup, R. M.; Righter, K. (ред.). Origin of the Earth and Moon. Space Science Ser. Tucson, Houston: University of Arizona Press. с. 475-492. Bibcode:2000orem.book..475R. doi:10.2307/j.ctv1v7zdrp.30. ISBN 978-0-8165-2073-2.
  21. ↑ Bowring, Samuel A.; Williams, Ian S. (1999). Priscoan (4.00–4.03 Ga) orthogneisses from northwestern Canada. Contributions to Mineralogy and Petrology. 134 (1): 3. Bibcode:1999CoMP..134....3B. doi:10.1007/s004100050465. S2CID 128376754.
  22. ↑ Lithosphere-Hydrosphere Interactions on the Hadean (>4 Ga) Earth, covers many of the Hadean issues and timelines in depth
  23. ↑ Revising Earth's Early History
  24. ↑ Carbonates' role in the chemical evolution of oceans on Earth & Mars. Архів оригіналу за 13 червня 2010.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
  25. ↑ Tenenbaum, David (14 жовтня 2002). When Did Life on Earth Begin? Ask a Rock. Astrobiology Magazine. Архів оригіналу за 28 червня 2021. Процитовано 13 квітня 2014.
  26. ↑ Lepland, Aivo; Zuilen, Mark A. van; Arrhenius, Gustaf; Whitehouse, Martin J.; Fedo, Christopher M. (1 січня 2005). Questioning the evidence for Earth's earliest life—Akilia revisited. Geology. 33 (1): 77—79. Bibcode:2005Geo....33...77L. doi:10.1130/G20890.1.
  27. ↑ Nutman, A.P; Friend, C.R.L (2006). Petrography and geochemistry of apatites in banded iron formation, Akilia, W. Greenland: Consequences for oldest life evidence. Precambrian Research. 147 (1—2): 100—106. Bibcode:2006PreR..147..100N. doi:10.1016/j.precamres.2006.02.005.
  28. ↑ Whitehouse, Martin J.; Myers, John S.; Fedo, Christopher M. (1 березня 2009). The Akilia Controversy: field, structural and geochronological evidence questions interpretations of >3.8 Ga life in SW Greenland. Journal of the Geological Society. 166 (2): 335—348. Bibcode:2009JGSoc.166..335W. doi:10.1144/0016-76492008-070. S2CID 129702415 — через jgs.lyellcollection.org.
  29. ↑ Courtland, Rachel (2 липня 2008). Did newborn Earth harbour life?. New Scientist. Процитовано 13 квітня 2014.
  30. ↑ Steenhuysen, Julie (20 травня 2009). Study turns back clock on origins of life on Earth. Reuters. Процитовано 13 квітня 2014.
  31. ↑ Scientists reconstruct ancient impact that dwarfs dinosaur-extinction blast. American Geophysical Union. 9 квітня 2014.
  32. ↑ а б Gomes, R.; Levison, H. F.; Tsiganis, K.; Morbidelli, A. (2005). Origin of the cataclysmic Late Heavy Bombardment period of the terrestrial planets. Nature. 435 (7041): 466—469. Bibcode:2005Natur.435..466G. doi:10.1038/nature03676. PMID 15917802.
  33. ↑ Morbidelli, Alessandro; Tsiganis, Kleomenis; Crida, Aurélien; Levison, Harold F.; Gomes, Rodney (2007). Dynamics of the Giant Planets of the Solar System in the Gaseous Protoplanetary Disk and Their Relationship to the Current Orbital Architecture. The Astronomical Journal. 134 (5): 1790—1798. arXiv:0706.1713. Bibcode:2007AJ....134.1790M. doi:10.1086/521705. S2CID 2800476.
  34. ↑ Levison, Harold F.; Morbidelli, Alessandro; Tsiganis, Kleomenis; Nesvorný, David; Gomes, Rodney (2011). Late Orbital Instabilities in the Outer Planets Induced by Interaction with a Self-gravitating Planetesimal Disk. The Astronomical Journal. 142 (5): 152. Bibcode:2011AJ....142..152L. doi:10.1088/0004-6256/142/5/152.
  35. ↑ Brasser, R.; Morbidelli, A.; Gomes, R.; Tsiganis, K.; Levison, H.F. (2009). Constructing the secular architecture of the solar system II: the terrestrial planets. Astronomy and Astrophysics. 507 (2): 1053—1065. arXiv:0909.1891. Bibcode:2009A&A...507.1053B. doi:10.1051/0004-6361/200912878. S2CID 2857006.
  36. ↑ Morbidelli, Alessandro; Brasser, Ramon; Gomes, Rodney; Levison, Harold F.; Tsiganis, Kleomenis (2010). Evidence from the asteroid belt for a violent past evolution of Jupiter's orbit. The Astronomical Journal. 140 (5): 1391—1401. arXiv:1009.1521. Bibcode:2010AJ....140.1391M. doi:10.1088/0004-6256/140/5/1391. S2CID 8950534.
  37. ↑ Bottke, W.F. та ін. (2012). An Archaean heavy bombardment from a destabilized extension of the asteroid belt. Nature. 485 (7396): 78—81. Bibcode:2012Natur.485...78B. doi:10.1038/nature10967. PMID 22535245. S2CID 4423331.
  38. ↑ Nesvorný, David (2011). Young Solar System's Fifth Giant Planet?. The Astrophysical Journal Letters. 742 (2): L22. arXiv:1109.2949. Bibcode:2011ApJ...742L..22N. doi:10.1088/2041-8205/742/2/L22. S2CID 118626056.
  39. ↑ Johnson, Brandon C.; Collins, Garath S.; Minton, David A.; Bowling, Timothy J.; Simonson, Bruce M.; Zuber, Maria T. (2016). Spherule layers, crater scaling laws, and the population of ancient terrestrial impactors. Icarus. 271: 350—359. Bibcode:2016Icar..271..350J. doi:10.1016/j.icarus.2016.02.023. hdl:10044/1/29965.
  40. ↑ Nesvorný, David; Roig, Fernando; Bottke, William F. (2016). Modeling the historical flux of planetary impactors. The Astronomical Journal. 153 (3): 103. arXiv:1612.08771. Bibcode:2017AJ....153..103N. doi:10.3847/1538-3881/153/3/103. S2CID 119028988.
  41. ↑ Nakano, Takenori (1 січня 1987). Formation of planets around stars of various masses. I – Formulation and a star of one solar mass. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. 224: 107—130. Bibcode:1987MNRAS.224..107N. doi:10.1093/mnras/224.1.107 — через NASA ADS.
  42. ↑ G. J. Taylor (21 серпня 2001). Uranus, Neptune, and the Mountains of the Moon. Planetary Science Research Discoveries.
  43. ↑ Brasser, R; Morbidelli, A. (2011). The terrestrial Planet V hypothesis as the mechanism for the origin of the late heavy bombardment. Astronomy & Astrophysics. 535: A41. Bibcode:2011A&A...535A..41B. doi:10.1051/0004-6361/201117336.
  44. ↑ Minton, D. A.; Jackson, A. P.; Asphaug, E.; Fassett, C. I.; Richardson, J. E. (2015). Debris from Borealis Basin Formation as the Primary Impactor Population of Late Heavy Bombardment (PDF). Workshop on Early Solar System Impact Bombardment III. 1826: 3033. Bibcode:2015LPICo1826.3033M.
  45. ↑ Minton, David A.; Richard, James E.; Fassett, Caleb I. (2015). Re-examining the main asteroid belt as the primary source of ancient lunar craters. Icarus. 247: 172—190. arXiv:1408.5304. Bibcode:2015Icar..247..172M. doi:10.1016/j.icarus.2014.10.018. S2CID 55230320.
  46. ↑ Ćuk, Matija (2012). Chronology and sources of lunar impact bombardment. Icarus. 218 (1): 69—79. arXiv:1112.0046. Bibcode:2012Icar..218...69C. doi:10.1016/j.icarus.2011.11.031. S2CID 119267171.
  47. ↑ Ćuk, Matija; Gladman, Brett J.; Stewart, Sarah T. (2010). Constraints on the source of lunar cataclysm impactors. Icarus. 207 (2): 590—594. arXiv:0912.1847. Bibcode:2010Icar..207..590C. doi:10.1016/j.icarus.2009.12.013.
  48. ↑ Malhotra, Renu; Strom, Robert G. (2011). Comment on "Constraints on the source of lunar cataclysm impactors". Icarus. 216 (1): 359—362. arXiv:0912.1847. Bibcode:2011Icar..216..359M. doi:10.1016/j.icarus.2010.11.037.
  49. ↑ Ćuk, Matija; Gladman, Brett J.; Stewart, Sarah T. (2011). Rebuttal to the comment by Malhotra and Strom on "Constraints on the source of lunar cataclysm impactors". Icarus. 216 (1): 363—365. Bibcode:2011Icar..216..363C. doi:10.1016/j.icarus.2011.08.011.
  50. ↑ Fassett, C. I.; Head, J. W.; Kadish, S. J.; Mazarico, E.; Neumann, G. A.; Smith, D. E.; Zuber, M. T. (2012). Lunar impact basins: Stratigraphy, sequence and ages from superposed impact crater populations measured from Lunar Orbiter Laser Altimeter (LOLA) data. Journal of Geophysical Research. 117 (E12): n/a. Bibcode:2012JGRE..117.0H06F. doi:10.1029/2011JE003951. hdl:1721.1/85892. S2CID 17500741.
  51. ↑ Marchi, Simone; Bottke, William F.; Kring, David A.; Morbidelli, Alessandro (2012). The onset of the lunar cataclysm as recorded in its ancient crater populations. Earth and Planetary Science Letters. 325: 27—38. Bibcode:2012E&PSL.325...27M. doi:10.1016/j.epsl.2012.01.021.
  52. ↑ Cuk, M. (2008). Orbital Evolution of the Moon and the Lunar Cataclysm (PDF). Workshop on the Early Solar System Impact Bombardment. 1439: 29. Bibcode:2008LPICo1439...29C.
  53. ↑ Ćuk, Matija; Gladman, Brett J. (2009). The fate of primordial lunar Trojans. Icarus. 199 (2): 237—244. Bibcode:2009Icar..199..237C. doi:10.1016/j.icarus.2008.10.022.
  54. ↑ Bottke, William F.; Levison, Harold F.; Nesvorný, David; Dones, Luke (2007). Can planetesimals left over from terrestrial planet formation produce the lunar Late Heavy Bombardment?. Icarus. 190 (1): 203—223. Bibcode:2007Icar..190..203B. doi:10.1016/j.icarus.2007.02.010.
  55. ↑ Cuk, M.; Hamilton, D. P.; Holman, M. J. (2012). Long-term stability of horseshoe orbits. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. 426 (4): 3051—3056. arXiv:1206.1888. Bibcode:2012MNRAS.426.3051C. doi:10.1111/j.1365-2966.2012.21964.x. S2CID 2614886.
  56. ↑ Ito, Takashi; Malhotra, Renu (2006). Dynamical transport of asteroid fragments from the ν6 resonance. Advances in Space Research. 38 (4): 817—825. arXiv:astro-ph/0611548. Bibcode:2006AdSpR..38..817I. doi:10.1016/j.asr.2006.06.007. S2CID 17843014.
  57. ↑ Volk, Kathryn; Gladman, Brett (2015). Consolidating and Crushing Exoplanets: Did It Happen Here?. The Astrophysical Journal Letters. 806 (2): L26. arXiv:1502.06558. Bibcode:2015ApJ...806L..26V. doi:10.1088/2041-8205/806/2/L26. S2CID 118052299.
  58. ↑ Lisse, C. M.; Chen, C. H.; Wyatt, M. C.; Morlok, A.; Thebault, P.; Bryden, G.; Watson, D. M.; Manoj, P.; Sheehan, P. (Березень 2011). Spitzer Observations of η Corvi: Evidence at ~1 Gyr for an LHB-Like Delivery of Organics and Water-Rich Material to the THZ of a Sun-Like Star. Lunar and Planetary Science Conference. Т. 42. с. 2438. Bibcode:2011LPI....42.2438L.

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).