Псковська республіка

Псковська республіка
Дата створення / заснування	1348
Офіційна мова	церковнослов'янська мова
Континент	Європа
Країна	Псковське князівство
Столиця	Псков
Форма правління	змішана форма правління
Мова комунікації	Давньопсковський діалект
Час/дата припинення існування	1510
Економіка теми	господарство Псковської республікиd
Псковська республіка у Вікісховищі

Пско́вська республіка — середньовічна держава зі столицею в Пскові. Розташовувалася на території сучасної Псковської області Російської федерації. У 1014–1036 роках існувала як самостійний уділ Новгородської республіки. До 1136 року керувалася посадниками великого князя київського. Згодом знову було підпорядковано Новгороду як удільне князівство. З 1348 року стала самостійною республікою. 1510 року приєднана до Московського князівства. Також — Псковська земля, Псковська держава, Псковська республіка.

Згідно з Ніконовським літописом, утворення Псковського уділа зроблено великим князем Володимиром Святославичем. Першим псковським князем 1014 року став Судислав Володимирович, якого під час усобиць Володимировичів було позбавлено влади 1036 року своїм старшим братом Ярославом Мудрим, а Псковське князівство було приєднано до Новгородського^[1].

Після роздроблення Київської Русі в XII столітті Псков із прилеглими до нього територіями ввійшов до складу Новгородської феодальної республіки. Разом з тим постійно прагнув розширення своєї автономії, що відбилося у прагненні проводити самостійну зовнішню політику. У 1220-х роках було укладено мирні договори з Орденом мечоносців та Ризьким єпископством. Тому у 1228 року, коли новгородський князь Ярослав Володимирович^{[уточнити]} готувався почати війну з єпископом Альбрехтом I псковське віче не надало свої війська новгородцям, що зірвало цю кампанію^[2]. В умовах боротьба Лівонського ордену і Новгородської республіки за землі чуді й воді псковське боярство розділилося. Спочатку гору взяла партія «іних» (пролівонська) на чолі із посадником Твердилою, завдяки чому 1240 року ландмейстер Андреас фон Фельфен зміг зайняти Псков та невдовзі усю Псковську землю. Влітку 122 року новгородський князь Олександр Ярославич зумів захопити Псков, стративши прихильників союзу з Лівонією. У 1242 році невеличкий загін псковичів брав участь у битві на Чудському озері.

У XIII столітті значення Псковської землі зросло у зв'язку з участю псковичів у боротьбі Новгородської республіки проти Лівонського ордену.

З середини XIII століття вона стала фактично самостійною. Особливо значний внесок у процес відокремлення Пскова від Новгорода належить князю Довмонту^[3]. Відокремлення Пскова оформив Болотовський договір 1348 року, за яким новгородські бояри відмовлялися посилати у Псков своїх посадників. Єдиною сферою, в якій Псков залишався залежним від Новгорода, були церковні питання - він, як і раніше, підкорявся новгородському архієпископу.

У Пскові був сильний вплив Великого князівства Литовського, звідки було запрошено кілька князів. Зміцнення зв'язків з Москвою, викликане економічним розвитком, зовнішньополітичними цілями, участю Пскова в Куликовській битві 1380 року та успішним спільним протистоянням Тевтонському ордену і Литві, створило передумови для ослаблення незалежності Псковської республіки. Спроба Пскова затвердитися у самостійних торгових взаєминах з Ганзейським союзом призвела до війни між Псковом і Новгородом 1390-х роках. 1399 року Псков визнав себе васалом московського великого князя, замість князя в Пскові з'являється намісник^[4].

На початку XV століття Псковська республіка повторно стала об'єктом лівонських та литовських завойовницьких походів, зокрема, псковсько-лівонська війна 1406-1409 років, похід Вітовта 1426 року, проте держава успішно оборонялася. У 1417 році Псков підписав угоду з Лівонським орденом, яка містила пакт про військовий нейтралітет, пункти щодо вільної торгівлі та дипломатичних відносин^[5]. Великий князь Московський Василь II домігся права призначати псковських намісників на власний розсуд, причому вони складали присягу як Пскову, а й великому князю. За Івана III псковичі втратили право зміщувати призначених до них князів. Влітку 1463 р. під час війни Пскова з Ризьким єпископством активну участь у бойових діях взяли й московські полки під командуванням князя Ф.Ю. Шуйського.

У січні 1510 року, скориставшись конфліктом серед керівництва Псковської республіки, великий князь московський Василь III, який перебував у Новгороді, викликав туди псковських посадників і сотських і заарештував їх. До Пскова князь послав дяка Т. Долматова, який зажадав від псковського віче погодитися на управління Псковською землею виключно намісниками великого князя московського. Віче було розпущено, близько 300 заможних псковських сімей були вислані з міста. Їхні маєтки розподілили між московськими служивими людьми. На світанку 13 січня 1510 року було знято Вічевий дзвін.

Охоплювала землі по річці Великій, озерах Чудському й Псковському і річці Нарові

Найвищим органом влади було віче. Віче у Пскові відало фактично основним колом справ, саме закликало і виганяло князів, розпоряджалося міською скарбницею, оголошувало війну і укладало мир, відало зовнішніми зносинами, призначало і зміщувало посадових осіб. Міське будівництво не велося без дозволу псковського віча. Воно ж визначало заходи ваги та обсягу, вирішувало питання про випуск грошей, робило розкладку повинностей, а також надання земель та привілеїв. Воно керувало відносинами між знатю, посадськими людьми, ізорниками та смердами (холопами). Псковське віче видавало закони і затверджувало їх за допомогою особливого церемоніалу, тобто прийняті народом акти містилися в спеціальну архів-скриню, яка знаходилася в соборі Святої Трійці. У цьому храмі, мабуть, була і державна скарбниця республіки. Збирати віче мали право статечні посадники і князь, але під час заколотів це право могли привласнити собі та інші особи.

Князь, який також обирався народним вічем, мав «цілувати хрест до псковичів на митних грамотах» або «на всіх псковських митах і старовинах»^[6] Княжа влада протягом XIV–XV ст. проходить шлях від ролі князя як найманого воєначальника, який запрошується і виганяється волею псковичів, до одного з найважливіших членів міського магістрату, який призначав великий князь. Починаючи з першої половини XV ст. князі поступово включаються у владну структуру Пскова. Вони набувають права суду, закріплене у юридичних документах. У другій половині XV ст. у псковській історії є лише невеликі відрізки часу, коли у місті був відсутній князь.

У Псковській республіці не було великого боярське землеволодіння, що не дозволило боярству зосередити у руках всю політичну власть^[7]. Військова небезпека та близькість агресивних сусідів зумовлювали сильнішу владу князя у республіці.

Боярська рада («Оспода» від рос. господа — пани) складалася з посадників і сотські, мала особливий вплив на рішення віча, що збирався в Троїцькому соборі. Він містив архіви віча, важливі особисті папери та державні документи. Важливі посади обіймали представники небагатьох знатних родин^[8].

Особливе місце в управлінні поточними справами займали 2 статечних посадника, які уособлювали собою представників виконавчої влади республіки. Вибиралися вони на віче з небагатьох боярських сімей. Статечні посадники змінювалися щороку, і з 1420-х років раз на півроку, але потім знову могли обійняти цю посаду^[9].

Псков складався з 6 кінців (районів). У межах стіни 1374—1375 років знаходилися Опоцький (між річкою Великою та Великою вулицею), Городецький, Остролавицький та Боловинський (вздовж річки Пскови). Кожен кінець керував 2 околицями, що поділялися на сотні. За межами стіни був посад, який був оточений стіною в 1465 році, і в якому з'явилися нові кінці. Кінці мали важливе значення для управління: у посольства посилали «бояр від кінців», мабуть, що і в раді були присутні їхні представники. Також кінцям підпорядковувалася територія Псковської землі поза містом.

Республіка ділилася повіти на губи (губи поділялися на погости): Вельєський (15 губ), Ізборський (6 губ), Островський (8 губ), Воронацький (9 губ), Вревський (5 губ), Гдовський (11 губ), Опочецький (14 губ), Дубковський (5 губ), Виборський (5 губ)^[10][11].

Мало більш демократичний склад із переважанням середнього класу над боярським. На верхівці розташовувалися бояри та вищі церконі ієрархи (ігумени і архімандрити). Могутність боярства становило землеволодіння та торгівля. Монастирське землеволодіння у Новгороді та Пскові зростало досить швидко. Багато представників знаті передавали за заповітом свої землі на помин душі, монастирі могли також купувати землю. У той же час вони відчужували свої володіння рідко. Виключалося також дроблення церковних земель, властиве світському землеволодінню.

З середини XV ст. розширюються кількість соціальних груп, пов'язаних з боярством, з'являються «статечні посадники», «старі посадники», «діти посадничі»^[12].

Заможними землевласниками були земці, що стояли нижче аристократів-бояр, зрештою сформувавши середній стан разом з торгівціями і заможними ремісниками. Нижчі розташовувалися посадські, ізорники (феодально залежні селяни, що платили натуральний оброк за можливість обробляти землю, але мали право переходу на землю іншого господаря у певні дні року), кочетники (феодально залежні селяни, що займалися рибальством) і смерди. Ізорнік міг піти від свого пана лише один раз на рік пізньої осені та за умови виплати всіх боргів^[13]. Боротьба між боярами та смердами, «старшими» та «молодшими» посадськими людьми вилилася в появі в XIV ст. єресі стригольників і в суперечках на вічі, що почалися в 1470-х роках і нерідко виливалися в криваві зіткнення.

Правові відносини, що склались у Псковській республіці, відображає Псковська судна грамота. Діяли й інші правові збірки, насамперед «Руська правда», «Мірило Праведне» та «Кормча книга». Велика увага приділялася землі як об'єкту права нерухомої власності (отчині), а також часто згадується і рухоме майно (живот), особливо виділялася худоба. Серед інших способів набуття права власності важливе була давність володіння. Цей найдавніший спосіб вона закріплює щодо орної землі та рибальської ділянки водойми. Право на чужі речі надавалося кормлєю — довічним правом користування нерухомістю. Як правило, таке майно переходило після смерті власника. Псковська судна грамота докладно розглядає поруку та заставу. Порука (доручення) застосовувалося у випадках, коли сума боргу не перевищувала одного рубля. Існувала застава як рухомого, так і нерухомого майна.

У договорі індивідуального найму законодавець захищав право працівника на оплату праці. На думку авторів, таким чином, у законодавстві почала формуватися позиція щодо необхідності захищати працівника у трудових відносинах, заснована на визнанні того, що працівник є залежною стороною у цих правовідносинах.

Відомі лише два види покарання: смертна кара і штраф. Конкретні види страти у законі не визначалися. З літописних текстів відомо, що злодіїв зазвичай вішали. Повішення було традиційним видом страти для злодіїв і була запозичена Руссю з Візантії. Винних у підпалі стратили через спалення. Зрадників бив натовп. Винних у вбивстві стратили через відрубування голови. Практикувалося також утоплення. Штрафи (продаж) стягувалися на користь князя. Частина суми у своїй надходила до скарбниці Пскова. Одночасно з виплатою штрафу винний мав відшкодувати збитки^[14].

Вищим судовим органом було вече. Наступним за важливістю був княжий суд. Місцевими порушення та дрібні злочини розглядав суд соцьких. Також був суд братчини. Братчина – територіальна громада «сусідів, що об'єдналися між собою з метою організації у складчину громадських гулянок, якою були підсудні дрібні справи, на кшталт образ, бійок та крадіжки на бенкеті»^[15].

У процесі допускалося представництво сторін. Жінки, діти, люди похилого віку, ченці, черниці та глухі мали помічників, які представляли в суді їхні інтереси. Заборонялося посадовим особам виступати як представник сторони в процесі, щоб не чинити тиску на суд. У разі суперечки про церковну землю інтереси церкви представляв церковний староста — виборний представник парафії. Процес зазвичай починався поданням позовної заяви, скарги. Значну роль, особливо у майнових суперечках, грали письмові докази. Найважливішим вважався запис. В окремих випадках доказову силу мали й прості розписки – рядниці, дошки. До доказів входило і власне визнання.

Велику роль процесі відігравали свідки. Розрізнялися свідчення сторонніх осіб, сусідів та послухів, які були не лише очевидцями, а й активними учасниками процесу. Послух мав захищати свої свідчення проти відповідача на поєдинку. Неявка послуху вела до програшу справи. Закон вносив до оцінки показань послуху певний формалізм: розбіжність показань позивача і послуху вело до програшу справи.

Також було впроваджено новий вид ордалій - судовий поєдинок, поле. Зазвичай він виступав в альтернативі з присягою, коли вагомих доказів не було. Послух не міг замінити себе бійцем. Якщо обидві сторони, які повинні брати участь у поєдинку, були жінками, така заміна також не допускалася. Ці норми встановлювалися у тому, щоб унеможливити нерівного поєдинку, у якому найманий боєць виступав лише з одного боку. Процес мав усну форму, але рішення виносилося письмово і за його видачі стягувалися судові мита. Рішення у справі виконували спеціальні службовці князя чи міста

Основним заняттям псковичів були землеробство, рибальство, ремесла, торгівля. Доходи із земель пускалися духовенством у торговельний оборот. Вирощували ячмінь, овес, пшеницю, коноплі та льон. Літописи зафіксували випадки поганих врожаїв та високих цін, спричинених дощами та заморозками, а також роки, коли, незважаючи на несприятливу погоду, в Кромі зберігалося достатньо зерна, а ціни залишалися низькими. У 1420-22 роках в інших руських князівствах був голод, і багато людей приїжджали до Пскова, щоб купити хліб^[16].

Псков був одним з найбільших ремісничо-торговельних центрів регіону. Здійснювалася виготовлення воску, сала, обробка шкір.

Церква у Пскові сприяла торгівлі, зберігала зразки мір і ваг, скріплювала міжнародні торгові договори^[17]. Розгалужена торгівля всередині республіки, з Новгородом та іншими містами руських князівств, містами Лівонського ордену (Ригою, Ревелем, Дерптом, Нарвою) та Любеком й Данцигом (у місті розташовувалася факторія Ганзейської ліги) зробили Псков одним із найбільших ремісничих та торгових центрів Русі. З XIII століття німецькі купці займали спеціальний квартал у Пскові, де вони орендували будинки та склади для свого краму^[18]. У свою чергу псковські купці спільно з новгородськими засновували церкви у лівонських містах біля уких здійснювали торгівлю (такі місця називалися «ложами»). У 1474 році Дерпт і Псков підписали дуже детальну торговельну угоду, яка регулювала торговельні відносини між псковськими та дерптськими купцями. Угода гарантувала вільний прохід товарів для обох сторін, скасовувала мита та митний контроль. Ця угода була вигідною для Пскова, оскільки тепер псковичі могли торгувати не лише з дерптянами, а й з торговцями з Риги, Ревеля та всіма «дерптськими гостями». Документ детально регулював контроль якості та зважування товарів^[19]. До кінця XV століття і до кінця незалежності Пскова провідна роль у лівонській торгівлі перейшла з Новгорода до Пскова. У 1509 році Псков підписав 14-річну торговельну угоду з Лівонією. Це був останній документ зовнішньої політики, підписаний незалежним Псковом. Він надавав псковським купцям вільний торговельний доступ до лівонських міст^[20].

У XIV—XV ст. основним експортним товаром республіки був віск, потреба якого у Західній Європі постійно зростало.. Ганзейським торговцям не дозволялося купувати неякісний віск з Пскова. Віск фільтрували шляхом плавлення, «упаковували» в колеса, зважували, і його вага запечатували на колесі. Сало (виготовлені плити сала) було ще одним важливим експортним товаром. У Дерпті було організовано спеціалізований центр контролю якості для перевірки імпортованого сала з Пскова. До Дерпту вивозили медовуху власного виробництва.

У великій кількості завозилася сіль. Ганзейські торговці продавали сіль не на вагу, а мішками, що часто призводило до шахрайства. Водночас у ганзейських містах сіль продавалася на вагу. Іншими важливими продуктами, що імпортувалися з Ганзи до Пскова та Росії, були текстиль та метали західноєвропейського виробництва (срібло та кольорові метали). Деякі види продуктів харчування також привозилися із Заходу та продавалися в Пскові, такі як оселедець та вино. Складники для ліків (наприклад, чебрець) також мали велике значення в псковсько-ганзейській торгівлі. У той час як вино було дорогим і імпортувалося в невеликих обсягах, пиво одночасно імпортувалося у великих кількостях.

До XIV століття в основі грошового обігу Пскова лежала новгородська гривня вагою близько 204 г, розмінною грошовою формою була гривня кун.

У XIV столітті у Пскові склалася власна курсова система з гривні срібла, гривні кун, ногатів та мордок. У псковських літописах XIV століття вперше згадуються рублі та полтини. З літописного запису 1407 відомо, що 1 рубль складався з 30 гривень кун, співвідношення мордки і куни достеменно невідомо^[21]. Серед усіх монет, що мали використання найпоширеніші були любекські пфенніги 370-ї проби. Проба монет Лівонського ордену в період з 1409 по 1425 значно погіршилася з 750 до 514-й. Наслідком стало карбування власних монет — псковської деньги (псковки).

У ранньому періоді карбування вага псковок коливалася від 0,76 до 0,79 г, потім від 0,74 до 0,77 г, на останньому етапі карбування вага становила близько 0,79 грама. На аверсі був погрудний портрет покровителя міста князя Довмонта з мечем у правій руці і лівою рукою, притиснутою до грудей. Оформлення зворотної сторони відоме двох типів: на монетах першого типу — напис у чотири рядки «ДЕНГА ПСКОВСЬКА», на монетах другого типу — зображення тварини, оточеної написом «ДЕНГА ПСКОВСЬКА»^[22].

Основу становила дружина князя, якого запрошували до Пскова. Водночас існувало ополчення, до якого входили мешканці Пскова і волостей. У XV ст. власне псковський загін досягала до 700 добірник вояків (зі Пскова — 450, волостей — 250), з яких 120 були важкоозброєною кіннотою^[23][24]. На випадок крайньої загрози, насамперед нападу на Псков, відбувалася загальна мобілізація, формуючи «рублену рать» (основу становили залежні селяни), що разом з іншими підрозділами дозволяла довести псковську амрію до 10 тис. осіб. Були вершники («доспеша рать на конях»), піхота («пешці») і «судова рать» (річкова і озера флотилії). Власна псковська кіннота була невеличка, складалася з заможних бояр, формувалася за принципом 1 кінь з 4 сох (для легозброєнних) та 1 кінь з 10 сох (для важкоозброєних)^[25].

Псковські вояки повинні були за власний кошт придбати зброю (мечи, секири, луки, самостріли) і обладунки (шоломи, щити, кольчуга). З 1470-х років стали використовували вогнепальну зброю — піщалі та гармати для облог фортець та міст.

Зведення фортець-передмістя, що служили основою оборонної системи Псковської землі, було складовою процесу територіальної експансії Пскова — Гдов, Остров,Опочка, Ізборськ, Воронач, Врев, Котельно, Вельє, Дубков, Черниця, Вибор, де розташовувалися постійні залоги («засади»). У Острові й Вороначі перебували власні посадникии, яких призначало віче. Чисельність вояків у залогах коливалася від 45 до 300 вояків. Найбільша залога розміщувалася у Гдові. При необхідності передмістя надсилало до загального війська від 430 до 661 вояків.

До XI ст. Псков переважно дотримувався поганських культів. З кін. 1030-х років авторитет духовенства зростає у міру зміцнення православ'я. У Пскові припиняються поганські поховання на центральному некрополі (на периферії, на Завеличчі вони тривали досить тривалий час). Але згадки про храми цього періоду відсутні.

Псков не мав своєї митрополичої кафедри і в церковному відношенні підпорядковувався Новгороду, духовенство Троїцького собору (рідше - разом з духовенством інших значущих псковських храмів - свв. Софії та Миколи) нерідко виступало в митрополичих посланнях до Пскова на першому місці серед категорій псковського населення, займаючи високе становище. Перша надійна згадка псковських архімандритів відноситься до 1427 р. Разом з тим, ймовірно, псковський архімандрит діяв ще в 1331 році.

Псков був значним центром літописання (Псковські літописи). У XIII столітті в Пскові починається літописання, до XV століття записи стають більш докладними, розширюється тематика, в літописах з'являються згадки про події не мають прямого відношення до Псковської землі, а що відбуваються в Новгороді, Москві, Литві та Орді. В одному із псковських літописів знаходено «Повість про псковське взяття»^[26].

До XIV століття відноситься «Повість про Довмонта», що розповідає про його прихід до Пскова, хрещення та успіхи в боротьбі з ворогами міста. У Пскові було складено «Житіє Євфросінії», і «Послання ігумена Памфіла», в якому описуються народні обряди, пов'язані з днем Івана Купали^[27].

Важлива частина архітектурної спадщини Псковської республіки - стародавні церкви, побілені, одноголові, з характерними дзвінницями (іноді окремо стоять, іноді побудованими на схилі храму) і ганками. Ці риси різко відрізняють їх з інших пам'яток новгородської архітектури на той час, що дозволяє дослідникам виокремлювати власний псковський архітектурний стиль. Лінію розвитку основних типів традиційного храму визначають храми Успіння з Пороміння та Дмитра у Полі у Пскові – Дмитрівський собор у Гдові – Варлаам на Торгу – Кривовиці – храм Воскресіння зі Стадища. Зодчі Пскова аж до XVII століття суворо дотримуються основних принципів місцевої архітектурної школи і використовують перевірені часом псковські будівельні навички, працюючи далеко від рідного міста.

Кам'яні фортеці було побудовано у Пскові, Ізборську та Гдові. Початок цивільного будівництва в Пскові, судячи з письмових джерел, відноситься до раннього періоду архітектурної історії міста. Протягом кількох століть псковичі споруджували палаци, житлові палати, складські приміщення та інші господарські будівлі.

• Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.). Львів: Інститут українознавства, 2000.
• (рос.) Псковские летописи, в. 1—2. М. —Л., 1941—55.
• (рос.) Масленникова Н. Н. Присоединение Пскова к Русскому централизованному государству. — Ленинград, 1955.
• (рос.) Марасинова Л. М. Новые псковские грамоты XIV—XV веков. — Москва, 1966.
• (рос.) Кафенгауз Б. Б. Древний Псков. Очерки по истории феодальной республики. — Москва: Наука, 1969.
• (рос.) Псковская феодальная республика // Псковский край в истории России / под ред. Е. П. Иванова. — Псков, 1996.
• (рос.) Плоткин К. М. Древний Псков. — Псков, 1997