Населений пункт

Згори донизу: Джакарта, Індонезія; Яунгве, М'янма; Хуан-Грієго, Венесуела; скельне житло предків пуебло, США; Квороніт, Південний Судан; комплекс тулоу Тяньлуокен, Китай; Париж, Франція

Насе́лений пу́нкт, місцевість або населене місце — це місце, де люди проживають і здійснюють соціальну, економічну, політичну та культурну діяльність. Це поняття охоплює широкий спектр заселених територій, зокрема хутори, села, містечка, міста, метрополійні райони та більші системи населених пунктів. Населені пункти виникають унаслідок людської діяльності, а не природних процесів, і зазвичай передбачають спорудження інфраструктури та перетворення навколишнього середовища. Вони розвиваються протягом тривалого часу завдяки сукупній діяльності багатьох людей і можуть мати різний масштаб — від окремих помешкань до великих міських районів.

Системи населених пунктів виникли порівняно пізно в історії людства. Протягом більшої частини існування людини розумної люди жили мобільними групами мисливців-збирачів, а не в постійних поселеннях. Постійні поселення незалежно одне від одного виникли в кількох регіонах світу приблизно між 10 000 і 5000 роками тому, під час переходу від плейстоцену до голоцену. Деякі з цих ранніх поселень поступово зростали за чисельністю населення та організаційною складністю, що сприяло виникненню міст, спеціалізованіших форм господарства та формалізованих систем управління. Протягом наступних тисячоліть поселення продовжували збільшуватися в розмірах і ускладнюватися, тоді як індустріалізація прискорила зростання міст і сприяла появі великих метрополійних районів та мегаміст.

Населені пункти можна класифікувати за їхнім призначенням, масштабом, формою або адміністративним статусом. До основних категорій належать міські, приміські, сільські та тимчасові поселення. Прикладами є села, містечка й міста, а також передмістя, зовнішні приміські райони, приміські зони переходу до сільської місцевості, табори біженців і тимчасове житло для постраждалих від стихійних лих. Поселення також описують за характером їхнього просторового розташування, розрізняючи компактні, лінійні, розосереджені та ізольовані форми. Системи класифікації, відомі як ієрархії населених пунктів, упорядковують їх відповідно до чисельності населення та спектра послуг, які вони надають, — від окремих садиб і хуторів до конурбацій, мегаміст, мегалополісів і гіпотетичного екуменополіса.

Дослідження населених пунктів охоплює низку теорій, присвячених їхньому розподілу, структурі та розвитку. Теорія центральних місць пояснює закономірності розміщення поселень через забезпечення населення товарами та послугами, тоді як екістика розглядає поселення як складову комплексної системи людського проживання. До інших підходів належать теорія масштабування населених пунктів, яка досліджує взаємозв'язки між чисельністю населення та характеристиками поселень, теорія сільських поселень, а також еволюційні моделі, що описують поселення як взаємопов'язані системи, які змінюються з часом. Населені пункти також є важливим об'єктом досліджень у галузях містобудування та сталого розвитку, а вивчення занепаду поселень зосереджується на чинниках, пов'язаних із занепадом і припиненням існування громад.

Населений пункт — це створена людиною просторова й функціональна організація, призначена для забезпечення життєдіяльності та впорядкування різних видів діяльності на різних рівнях масштабу^[1]. Цей термін використовують для опису широкого спектра заселених територій, а не якогось одного типу місцевості; він охоплює поселення різного розміру та рівня складності^[2]. У загальному вжитку поняття охоплює як сільські, так і міські населені пункти — від невеликих хуторів і сіл до містечок, міст і метрополійних районів. Населені пункти визначаються тим, що виникають унаслідок людської діяльності, а не природних процесів, і передбачають перетворення навколишніх природних систем^[3].

Населені пункти формуються з часом завдяки сукупному внеску багатьох людей упродовж кількох поколінь^[3], а їхній розвиток відбувається протягом тривалого часу, а не в якийсь один момент^[4]. Вони існують на різних рівнях масштабу — від простору, який займає окрема людина, до великих взаємопов'язаних систем населених пунктів. Ці поселення також забезпечують безперервність життя та уможливлюють широкий спектр людської діяльності, що виходить за межі простого виживання^[5]. Зазвичай вони характеризуються постійним або напівпостійним проживанням людей і наявністю створеної людиною інфраструктури^{[джерело?]}.

Системи населених пунктів виникли порівняно пізно в історії людини розумної, яка з'явилася приблизно 300 000 років тому. Протягом переважної більшості цього періоду людські популяції не створювали постійних поселень, а натомість жили мобільними соціальними групами, пристосованими до мінливості навколишнього середовища та розподілу природних ресурсів^[6]. Упродовж плейстоцену ранні людські культури розвивалися в кліматичних та екологічних умовах, які сприяли мобільному способу життя. Крім того, соціальна організація ґрунтувалася переважно на полюванні та збиральництві, а не на осілому проживанні, оскільки стратегії забезпечення засобів до існування вимагали гнучкості та переміщення територією^[6].

У цих кочових суспільствах, упродовж тривалого часу розвивалися такі ключові здібності людини, як соціальна співпраця, комунікація та технологічна адаптація, що заклали основу для дедалі складніших форм суспільної організації. Ці процеси не призвели безпосередньо до виникнення постійних поселень, а поступово накопичувалися у вигляді поведінкових і когнітивних рис, які згодом сприяли переходу до осілого способу життя та постійніших форм проживання^[7].

Постійні поселення виникли під час переходу від плейстоцену до голоцену та були пов'язані зі змінами способу життя й суспільної організації людей. Цей перехід відбувався незалежно в кількох регіонах світу приблизно між 10 000 і 5000 роками тому, що свідчить про неоднаковий характер формування поселень у різних природних і культурних умовах^[9]. Ранні поселення були порівняно невеликими й часто мали форму скромних хуторів. Їхнє виникнення супроводжувалося поступовими змінами стратегій забезпечення засобів до існування та посиленням суспільної взаємодії, а не раптовими чи повсюдними перетвореннями. Ці ранні постійні громади започаткували стабільніші моделі проживання та землекористування^[9].

Оскільки населені пункти виникли порівняно пізно в історії людства, їхнє існування охоплює лише невелику частину загальної хронології людської історії. Перехід до осілого способу життя відбувався протягом тривалого часу, а не був одноразовим або однаковим для всіх регіонів процесом. Приблизно 7000 років тому постійні поселення вже існували в багатьох регіонах світу. Їхнє поширення супроводжувалося зростанням щільності населення, запровадженням постійніших практик управління ресурсами та розвитком складніших суспільних і економічних систем^[10].

З часом деякі населені пункти збільшувалися як за чисельністю населення, так і за складністю організації, що сприяло виникненню ранніх міських центрів і структурованіших суспільних систем із дедалі вищим рівнем координації, управління ресурсами та соціальної диференціації. Зі зростанням населених пунктів розвивалися постійніші економічні системи та інституційні структури, зокрема механізми управління, необхідні для організації дедалі численнішого й складнішого за структурою населення. Відбувався також перехід від невеликих громад до більш організованих міських суспільств. Приблизно 5000 років тому вже виникли міста зі значною чисельністю населення, складнішими формами суспільної та економічної організації й дедалі більшою концентрацією населення в чітко визначених місцях^[10].

Упродовж наступних тисячоліть урбанізація продовжувалася: населені пункти досягали більшої чисельності населення та розвивали складніші інституційні й адміністративні системи^[10], зокрема формалізовані структури управління, призначені для координації діяльності та розподілу ресурсів серед дедалі численнішого населення. Ці процеси супроводжувалися довгостроковим зростанням масштабів і складності населених пунктів, а також посиленням ролі централізованої влади в підтриманні суспільної організації^[11].

Масштаби та складність населених пунктів поступово зростали протягом тривалого часу, однак у сучасну епоху цей процес прискорився: дедалі більша частка населення світу проживала в постійних населених пунктах, а розміри та щільність міських центрів збільшувалися, особливо протягом останніх поколінь. Ці зміни були пов'язані з розвитком економічної організації, технологічних можливостей і використання ресурсів, оскільки людські суспільства ставали дедалі тісніше взаємопов'язаними та спроможними забезпечувати існування численного населення на компактних територіях^[12].

У середньовіччі та ранньомодерний період деякі міста досягли чисельності населення в сотні тисяч осіб і більше. У модерну добу зростання міст прискорилося, супроводжуючись виникненням великих міських агломерацій і складніших міських систем. Розвиток мегаміст у XX столітті продовжив цю тенденцію до збільшення масштабів міст і концентрації населення, якій сприяли вдосконалення інфраструктури, транспорту та економічної організації^[10].

Індустріалізація сприяла цьому розширенню завдяки підвищенню продуктивності та уможливленню масштабної переробки й транспортування ресурсів, що створювало передумови для вищої щільності населення та складніших систем населених пунктів^[13]. Водночас збільшення масштабів, інтенсивності та складності населених пунктів супроводжувалося посиленням впливу на довкілля, зокрема зростанням потреби в ресурсах і змінами фізичних та біологічних систем Землі. Ці процеси сприяли формуванню умов, характерних для антропоцену^[12].

Міські території — це географічні райони, для яких характерні відносно висока щільність населення, значна площа забудованих територій і зосередження соціальної та економічної діяльності. Термін походить від латинського urbs, що позначало фізичну структуру населеного пункту, на відміну від civitas, яким називали відповідну соціальну та політичну спільноту^[15]. Визначення того, що саме становить міську територію, є складним завданням, оскільки населені пункти значно різняться за розмірами, щільністю населення, просторовою організацією та функціями. Використання юридичних або адміністративних меж часто є недостатнім для цієї мети, оскільки такі межі можуть охоплювати великі малозаселені території або, навпаки, не включати густонаселені громади, які функціонують як частина ширшої міської системи. Тому офіційні адміністративно-територіальні визначення не завжди відповідають фактичному розміщенню населення та забудови^[16].

Статистичні визначення міських територій зазвичай ґрунтуються на таких показниках, як чисельність і щільність населення та безперервність забудованої території, а не на юридичному статусі. У багатьох системах міську територію визначають як сукупність суміжних зон із високою щільністю заселення: від центральних районів, що відповідають установленим мінімальним пороговим показникам щільності населення, до прилеглих районів із дещо нижчою щільністю, які, однак, залишаються функціонально пов'язаними з ними. Такі класифікації можуть розрізняти великі урбанізовані території та менші міські скупчення залежно від загальної чисельності населення, а також враховувати інші населені пункти, що відповідають мінімальним критеріям за чисельністю населення. У деяких аналітичних підходах характер розселення додатково описують як континуум, що охоплює міські, приміські та сільські території й відображає відмінності у щільності населення та землекористуванні. Однак на практиці межі між цими категоріями часто є нечіткими: між ними існують перехідні зони, що поєднують ознаки кількох типів розселення^[16].

Міста-супутники — це населені пункти, які мають часткову автономію в питаннях місцевого управління та надання послуг, але водночас значною мірою залежать від розташованого поблизу великого міського центру в економічному й соціальному аспектах^[17]. Вони виникли як складова стратегій міського планування, спрямованих на регулювання зростання великих міських агломерацій шляхом децентралізації, зокрема у відповідь на концентрацію населення в містах у середині XX століття. Зазвичай міста-супутники сполучені з центральними містами транспортними мережами, зокрема автомагістралями та залізницями, що забезпечує регулярні поїздки мешканців на роботу та функціональну інтеграцію з центральним містом. На формування цієї концепції вплинули ідеї міста-саду Ебенізера Говарда, а згодом її застосували в повоєнних програмах створення нових міст поблизу великих міських центрів^[18].

Міське розростання (або приміське розростання) — це надмірне або неконтрольоване поширення міської забудови на навколишні сільські території^[19], яке історично відбувалося тоді, коли зростання населення зумовлювало розширення забудови за межі наявних міських кордонів. У постіндустріальну епоху це явище пов'язували не з одним чітко визначеним недоліком, а з низкою додаткових витрат і негативних наслідків, зокрема збільшенням тривалості поїздок, транспортних витрат і забруднення довкілля, а також втратою сільських ландшафтів^[20]. Воно тісно пов'язане з розвитком автомобільного транспорту та зменшенням залежності від громадського транспорту, що сприяло розосередженій забудові з низькою щільністю. Міське розростання зазвичай характеризується недостатньо узгодженою забудовою, між окремими ділянками якої залишаються значні незабудовані території. Починаючи з кінця XX століття, у містобудівній практиці це явище дедалі частіше розглядають як неефективне та шкідливе для довкілля^[21].

Передмістя (або приміська місцевість) — це житлова зона в межах міського регіону, зазвичай розташована на його околицях і тісно пов'язана з великим містом регулярними поїздками мешканців на роботу^[22]. Передмістя зазвичай мають нижчу щільність забудови, ніж центральні міські райони, і характеризуються переважанням житлового використання території^[22], хоча можуть також включати торговельні райони, школи та місцеві об'єкти обслуговування, необхідні для повсякденного життя. Системи управління передмістями суттєво різняться: в одних країнах вони функціонують як самостійні муніципалітети, в інших — адміністративно входять до складу навколишнього міста або органу управління міською агломерацією^{[джерело?]}.

Структура передмість та визначення цього поняття істотно відрізняються залежно від країни. У деяких регіонах, зокрема в окремих частинах Європи та Латинської Америки, приміські райони часто є частиною суцільної міської забудови головного міста або перебувають під управлінням ширших агломераційних органів. Натомість у таких країнах, як Сполучені Штати, багато передмість залишаються юридично самостійними муніципалітетами в межах великих міських агломерацій, а координацію послуг забезпечують також адміністративні одиниці вищого рівня, зокрема округи^[22]. Подібні моделі розширення приміських територій спостерігаються також в Індії, Китаї, Бразилії, Канаді, Новій Зеландії та Південно-Африканській Республіці; часто вони зумовлені зростанням міст і поширенням забудови на прилеглі території. Території за межами передмість іноді називають екзміськими зонами (грец. exurban zones). Вони мають ще нижчу щільність забудови, але залишаються економічно пов'язаними з міським ядром завдяки поїздкам мешканців на роботу та регіональній інфраструктурі^[23].

Приміська забудова швидко поширювалася протягом XIX і XX століть. Цей процес був тісно пов'язаний із розвитком залізничних мереж, дорожньої інфраструктури, а згодом і залежності від автомобільного транспорту, що зробило практично можливими щоденні поїздки на значні відстані^[22]. Найінтенсивніше передмістя розвиваються в регіонах, де є доступні для забудови прилеглі землі, особливо на рівнинній місцевості, що сприяє розширенню міських територій. З часом сформувалися різні типи передмість, зокрема сплановані житлові райони, промислові передмістя та міста-супутники. Усі вони пов'язані з більшими міськими економічними системами транспортними сполученнями та потоками робочої сили^{[джерело?]}.

Екзурбія — це територія з низькою щільністю забудови, розташована за межами передмість, але в межах зони регулярних поїздок до роботи в міській агломерації. Вона утворює перехідну зону між міським і сільським середовищами. Екзурбія має переважно житловий характер; для неї властива розосереджена забудова, зокрема житлові квартали, великі садиби, пересувні будинки та невеликі підприємства, розташовані серед сільськогосподарських угідь. Екзурбії виникають унаслідок субурбанізації та розширення міст і з часом можуть поступово перетворюватися на передмістя. Їхнє зростання тісно пов'язане з розвитком транспортної інфраструктури, передусім автомобільних доріг, які дають змогу здійснювати поїздки на роботу на більші відстані. Переселення до екзурбійних районів часто зумовлене прагненням мати просторіше житло, меншими витратами на його придбання чи утримання та бажанням жити серед більших відкритих просторів. Таке розширення міської забудови зазвичай супроводжується децентралізацією економічної діяльності, збільшенням відстаней регулярних поїздок, зростанням залежності від автомобілів, а також пов'язаними з цим наслідками, зокрема заторами на дорогах і посиленням соціального розшарування^[23].

Периурбанізовані території — це перехідні зони між міськими центрами та прилеглими до них сільськими районами^[24], що формуються внаслідок швидкої урбанізації та міського розростання, особливо в країнах Глобального Півдня^[25]. Зазвичай це колишні сільські ландшафти, перетворені внаслідок поширення міст на прилеглі території. Для них характерні фрагментарна структура землекористування, поєднання різних видів економічної діяльності та мінлива щільність населення^[24]. Периурбанізовані райони часто залежать від міської економіки, водночас продовжуючи використовувати природні ресурси та сільськогосподарські угіддя навколишніх територій. Це зумовлює складну взаємодію соціальних, економічних та екологічних систем^[25]. Для таких територій нерідко характерні недостатній рівень планування й управління^[26], що сприяє нерівномірному розвитку та відмінностям у забезпеченні інфраструктурою, послугами й належним станом довкілля^[25]. Визначення периурбанізованих територій різняться, однак зазвичай охоплюють такі ознаки, як переривчаста забудова, поселення з нижчою щільністю населення та тісні зв'язки з прилеглими міськими центрами завдяки поїздкам мешканців і потокам ресурсів. У просторовому плануванні периурбанізовані зони зазвичай включають до функціональних міських територій, які охоплюють міські ядра та зони регулярних поїздок до них на роботу. Якщо до цих територій додати прилеглі сільські райони, утворюються ширші сільсько-міські регіони. Значні за площею периурбанізовані території є в окремих частинах Європи, зокрема в коридорі між Лондоном, Парижем, Міланом, Мюнхеном і Гамбургом, а також у міських агломераціях, що швидко розростаються в різних частинах світу^[24].

Міста-осередки (англ. edge cities) — це форма сучасного міського розвитку, для якої характерна наявність кількох децентралізованих центрів зайнятості, торгівлі та сфери послуг, розташованих за межами традиційних центральних ділових районів міст^[27]. На відміну від старіших міст із щільною та суцільною центральною діловою забудовою, міста-осередки зазвичай складаються з розосереджених груп невисоких будівель, відокремлених одна від одної відкритими просторами, зокрема автостоянками, дорогами та озелененими територіями. Такі райони функціонують як нові міські ядра, зосереджуючи повний спектр міських функцій, як-от робочі місця, торговельні центри та житлові зони, проте їхня забудова має розосереджений, а не компактний характер. Зазвичай вони сполучені автомагістралями та іншою інфраструктурою, орієнтованою на автомобільний транспорт, а не традиційними системами залізничного чи пішохідного сполучення^[27].

Сільські населені пункти — це форми проживання людей, розташовані поза межами міських територій, і одна з основних категорій населених пунктів поряд із міськими населеними пунктами. Їхнє визначення різниться залежно від наукової дисципліни: одні галузі розглядають їх як окремі типи населених пунктів, інші — як етапи ширшого процесу урбанізації. Сільські населені пункти є основними осередками суспільного життя, сформованими відповідно до потреб мешканців у виробництві та повсякденному житті, і слугують базовими одиницями традиційних аграрних суспільств. Для них зазвичай характерні низька щільність населення, тісні соціальні зв'язки та залежність від місцевих ресурсів^[28].

Сільські населені пункти також відображають тривалі взаємини людей із землею, охоплюючи історичні, культурні та суспільно-політичні аспекти. Їхня форма й організація визначаються місцевими природними умовами та культурними практиками, що виявляються у плануванні забудови, особливостях ландшафту, архітектурних стилях і повсякденному житті. Такі населені пункти часто розглядають крізь призму поняття сільськості (англ. rurality), яке наголошує на спільній спадщині, локальній ідентичності та взаємозв'язку землекористування, забудованого середовища й способу життя^[28]. Водночас сільські населені пункти зазвичай аналізують з огляду на інфраструктуру, послуги та об'єкти обслуговування, що відображає їхнє значення для планування й розроблення стратегій розвитку^[29].

Сільські населені пункти тісно пов'язані із сільським господарством та іншими видами первинної економічної діяльності й нерідко стикаються з такими обмеженнями, як обмежені можливості працевлаштування та нерівномірність розвитку^[30]. Тому вони є одним із головних об'єктів планування та розроблення політики, спрямованих на поліпшення умов життя, розв'язання екологічних проблем і сприяння сталому розвитку^[31].

Тимчасові поселення (або системи тимчасового житла) охоплюють широкий спектр непостійних форм проживання людей, які не мають наміру оселятися на тривалий час. До них належать як спеціально споруджені тимчасові конструкції, так і наявні капітальні будівлі, пристосовані для короткострокового проживання^[32]. Вони виникають унаслідок різних обставин, зокрема стихійних лих, переміщення населення через кліматичні зміни, політичних конфліктів, міграції або особистих життєвих обставин. Такі поселення можуть слугувати тимчасовим розв'язанням житлової проблеми до отримання постійного житла або бути свідомо обраною альтернативною формою проживання. Хоча поняття «тимчасовий» зазвичай стосується запланованої тривалості проживання, а не суворо визначеної фізичної форми поселення, на практиці таке проживання іноді може тривати довго. Через це в окремих випадках межа між тимчасовими й постійними поселеннями стає нечіткою^[32].

Табір біженців — це форма населеного пункту, яку спочатку створюють як тимчасовий захід у відповідь на вимушене переміщення населення. Він призначений для забезпечення невідкладного притулку та надання основних послуг людям, які рятуються від збройних конфліктів, переслідувань або стихійних лих. Хоча такі табори й досі зазвичай розглядають як тимчасове житло, багато з них існують протягом тривалого часу та можуть перетворюватися на великі, щільно заселені поселення, які за чисельністю населення та функціями нагадують міста. Зазвичай їх організовують і утримують як тимчасові рішення в межах систем гуманітарної координації, однак на практиці в них часто формуються складні внутрішні структури, зокрема економічні системи, механізми управління та суспільні відносини, що виникають за участю як самих мешканців, так і гуманітарних організацій^[33]. Ця мінлива реальність спонукає дослідників дедалі частіше розглядати табори біженців не лише як місця невідкладного притулку, а і як довготривалі багатофункціональні населені пункти, що потребують системнішого підходу до планування та управління^[34].

Житло після стихійного лиха — це тимчасове помешкання, яке надають вимушено переміщеному населенню в період між невідкладними заходами реагування на надзвичайну ситуацію та відбудовою постійного житла. Такі поселення зазвичай проходять кілька етапів розвитку: спочатку облаштовують невідкладні місця для укриття, потім — тимчасові притулки, а згодом — житло для тривалішого тимчасового проживання, перш ніж перейти до відбудови постійного житла. На відміну від планових поселень, житло після стихійних лих характеризується швидким, часто імпровізованим облаштуванням в умовах невизначеності, обмежених ресурсів і нагальної потреби. Унаслідок цього просторова структура та планування таких поселень нерідко мають тимчасовий характер і можуть змінюватися. Попри тимчасовість, такі поселення функціонують як повноцінне середовище проживання, забезпечуючи базові житлові потреби, суспільну організацію та економічну діяльність у період відновлення^[35].

Кочовий табір — це тимчасове місце проживання мобільних груп мисливців-збирачів, розташування та облаштування якого визначаються сезонними природними умовами й потребами життєзабезпечення, а не постійним проживанням. Особливості розселення таких груп тісно пов'язані з природними циклами: протягом року вони переміщуються між різними таборами залежно від змін у доступності харчових ресурсів та умов довкілля. Ці табори не є постійними поселеннями, а слугують тимчасовими опорними пунктами для полювання, рибальства та збиральництва. Залежно від пори року люди чергують перебування у внутрішніх районах суходолу та прибережних зонах. Кочові табори зазвичай мають легкі й тимчасові споруди, що полегшує переміщення та залишає лише незначні матеріальні сліди, які можуть бути предметом подальших досліджень^[36]. Переміщення між таборами є частиною ширшої діяльності із забезпечення засобів до існування, а не безпосереднім переселенням: подорожі становлять безперервний пошук ресурсів^[37].

Компактні (або скупчені) поселення — це населені пункти, у яких будівлі та населення зосереджені на відносно невеликій території, а не розосереджені по всьому навколишньому ландшафту. Такі поселення зазвичай формуються навколо певного центрального осередку, наприклад перехрестя доріг, джерела води або сформованого центру обслуговування, де зосереджені торговельні, адміністративні та суспільні функції, необхідні для прилеглої території^[38]. Така концентрація полегшує доступ до товарів і послуг на порівняно невеликій відстані. Іноді компактна структура розселення формується також унаслідок зосередження місцевої економічної діяльності, наприклад видобування корисних копалин або інших природних ресурсів, коли населення та інфраструктура групуються поблизу певного ресурсу. Отже, для компактних поселень характерні висока щільність населення та щільне розташування забудови в межах чітко окресленої території^[38].

Лінійні поселення — це населені пункти, забудова яких розташована вздовж транспортних шляхів. Вони утворюють просторову структуру, за якої поселення розвиваються вздовж основних транспортних коридорів, таких як автомобільні дороги, залізниці або водні шляхи. Такі поселення часто виконують функції транспортних вузлів, у яких відбувається перевантаження товарів або пересадка пасажирів з одного виду транспорту на інший, наприклад із судна на залізничний транспорт. Їхнє розташування визначається зв'язком із транспортними мережами, і зазвичай вони виникають у ключових пунктах пересадки або перевантаження вздовж цих шляхів. Унаслідок цього поселення розташовуються видовженою смугою, а забудова зосереджується вздовж певних ліній, а не рівномірно розподіляється по всій території^[38].

Населений пункт — це частина комплексно заселеної території України, яка склалася внаслідок господарської та іншої суспільної діяльності, має сталий склад населення, власну назву та зареєстрована в порядку, передбаченому законом.

Діюче Законодавство України подає, що на території України існують міські і сільські населені пункти. До міських належать міста республіканського, обласного, районного підпорядкування, до сільських — села і селища незалежно від їх адміністративної підпорядкованості.^[39]

Не відносяться до самостійних населених пунктів хутори та двори, невеликі поселення, що мають тимчасове значення і несталий склад поселення, а також поселення службового призначення в системі певної господарської галузі діяльності (будинки лісників, шляхових майстрів, будівлі залізничних служб, польові стани тощо). Ці об'єкти включаються до тих адміністративно-територіальних одиниць, на території яких вони розташовані (місцевих рад, старостатів).

У правилах дорожнього руху населений пункт — забудована територія, в'їзди на яку і виїзди з якої позначаються дорожніми знаками 5.45, 5.46, 5.47 та 5.48, і може супроводжуватися знаками 5.53 та 5.54.^[40]

• 
  5.45. Початок населеного пункту
• 
  5.46. Кінець населеного пункту
• 
  5.47. Початок населеного пункту
• 
  5.48. Кінець населеного пункту
• 
  5.53. Початок забудови населеного пункту
• 
  5.54. Кінець забудови населеного пункту

• Гірські населені пункти
• Адміністративно-територіальна одиниця

• Поселення // Термінологічний словник-довідник з будівництва та архітектури / Р. А. Шмиг, В. М. Боярчук, І. М. Добрянський, В. М. Барабаш ; за заг. ред. Р. А. Шмига. — Львів, 2010. — С. 158. — ISBN 978-966-7407-83-4.
• Населений пункт [Архівовано 9 серпня 2020 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. — Т. 4 : Н — П. — 720 с. — ISBN 966-7492-04-4.

Це незавершена стаття про транспорт. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Це незавершена стаття з будівництва. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.