Політика наук

Політика наук (англ. Science policy) — сфера публічної політики, пов'язана з розподілом ресурсів для проведення наукових досліджень із метою найкращого служіння суспільним інтересам. До її тем належать фінансування науки, кар'єра вчених, а також перетворення наукових відкриттів на технологічні інновації для сприяння розробці комерційних продуктів, підвищенню конкурентоспроможності, економічному зростанню та економічному розвитку. Наукова політика зосереджується на виробництві знань та ролі мереж знань, співпраці, а також на складному розподілі експертизи, обладнання та ноу-хау. Розуміння процесів та організаційного контексту генерування нових та інноваційних ідей у сфері науки та інженерії є ключовою проблемою наукової політики. Тематика наукової політики охоплює такі сфери, як розробка зброї, охорона здоров'я та екологічний моніторинг.

Таким чином, наукова політика охоплює весь спектр питань, що стосуються науки. На розвиток науки та інженерії впливає велика та складна мережа факторів, яка включає урядових розробників наукової політики, приватні фірми (як національні, так і транснаціональні), соціальні рухи, засоби масової інформації, неурядові організації, університети та інші дослідницькі установи. Крім того, наукова політика стає дедалі більш міжнародною, що визначається глобальними операціями фірм і дослідницьких установ, а також мережами співпраці неурядових організацій та самою природою наукового пошуку.

Державна політика впливала на фінансування громадських робіт і науки протягом тисячоліть. У Китаї цей вплив простежується щонайменше з часів моїстів, які надихали вивчення логіки в період Ста шкіл та дослідження оборонних укріплень під час Періоду Воюючих держав. Загальні збори праці та зерна збиралися для фінансування великих громадських робіт, включаючи накопичення зерна для розподілу в часи голоду,^[1] будівництво дамб для контролю повеней на великих річках Китаю, створення каналів і шлюзів для з'єднання річок (деякі з яких текли в протилежних напрямках),^[2] а також спорудження мостів через ці річки. Ці проєкти вимагали державної служби — вчених-посадовців, деякі з яких демонстрували велику майстерність у гідравліці.

В Італії Галілей зазначав, що індивідуальне оподаткування в найдрібніших розмірах могло забезпечити великі суми для держави, яка потім могла б фінансувати його дослідження траєкторії гарматних ядер, відзначаючи, що «кожному окремому солдату платили з монет, зібраних загальним податком у пенні та фартинги, тоді як навіть мільйона золотих не вистачило б на оплату всієї армії».^[3]

У Сполученому Королівстві Лорд-канцлер сер Френсіс Бекон мав формувальний вплив на наукову політику своїм визначенням «експериментів ... світла, що глибше проникають у природу [ніж те, що знають інші]»,^[4] які сьогодні ми називаємо ключовими експериментами. Урядове схвалення Королівського товариства визнало наукову спільноту, яка існує й досі. Британські премії за дослідження стимулювали розробку точного портативного морського хронометра, що уможливило надійну навігацію у відкритому морі, а також профінансувало комп'ютер Беббіджа.

Професіоналізація науки, що розпочалася в дев'ятому столітті, була частково зумовлена створенням наукових організацій, таких як Національна академія наук США, Товариство кайзера Вільгельма, та державним фінансуванням університетів у відповідних країнах. У Сполучених Штатах член Національної академії наук може виступати спонсором прямого подання (Direct Submission) для публікації в журналі Proceedings of the National Academy of Sciences.^[5] PNAS слугує каналом для визнання досліджень, важливих щонайменше для одного члена Національної академії наук.

Державна політика може безпосередньо впливати на фінансування капітального обладнання, інтелектуальної інфраструктури для промислових досліджень, надаючи податкові пільги організаціям, які фінансують дослідження. Веннівер Буш, директор Офісу наукових досліджень і розробок уряду США в липні 1945 року, писав: «Наука є належною турботою уряду».^[6] Веннівер Буш очолював організацію-попередницю Національного наукового фонду, а його праці безпосередньо надихнули дослідників на винайдення гіперпосилання та комп'ютерної миші. Ініціатива DARPA з підтримки обчислювальної техніки стала поштовхом для створення стеку інтернет-протоколів. Подібно до того, як наукові консорціуми, такі як CERN для фізики високих енергій, мають зобов'язання перед суспільним знанням, доступ до цих суспільних знань у фізиці безпосередньо призвів до того, що CERN спонсорував розвиток Всесвітнього павутиння (World Wide Web) та стандартизацію доступу до Інтернету для всіх.

Програми, що фінансуються, часто поділяють на чотири основні категорії: фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, розробки (Research and development, R&D) та засоби й обладнання.^[7] Трансляційні дослідження (Translational research) — це новіша концепція, яка прагне подолати розрив між фундаментальною наукою та практичними застосуваннями.

Фундаментальна наука намагається стимулювати прориви. Прориви часто призводять до вибуху нових технологій та підходів. Після розробки базового результату він широко публікується; однак перетворення на практичний продукт залишається за вільним ринком. Проте багато урядів створили організації з досліджень і розробок, що беруть на себе ризики, щоб перевести фундаментальні теоретичні дослідження у практичну інженерію. У США цю функцію виконує DARPA.^[8]

Натомість розвиток технологій — це політика, за якої підтримується інженерія (застосування науки), а не фундаментальна наука.^[9] Наголос зазвичай робиться на проєктах, які збільшують важливі стратегічні або комерційні інженерні знання. Одним із прикладів є Мангеттенський проєкт, який розробив ядерну зброю. Іншим прикладом є дослідження X-plane (експериментальних літальних апаратів США), які забезпечили США довгострокове лідерство в аерокосмічних технологіях.^[10]

Ці приклади ілюструють два різні підходи: Мангеттенський проєкт був величезним і вільно витрачав кошти на найбільш ризиковані альтернативні підходи. Учасники проєкту вірили, що провал призведе до їхнього поневолення або знищення нацистською Німеччиною. Натомість кожен X-проєкт створював літальний апарат, єдиною метою якого була розробка певної технології. План полягав у тому, щоб побудувати кілька дешевих літаків кожного типу, провести серію випробувань (часто до руйнування апарату) і ніколи не проєктувати літак для практичної місії. Єдиною місією була розробка технології.^[11]

Низка гучних технологічних розробок зазнала невдачі. Програма «Спейс Шаттл» (США) не змогла досягти своїх цілей щодо вартості або графіку польотів. Більшість спостерігачів пояснюють це надмірними обмеженнями проєкту: цілі щодо вартості були занадто агресивними, а технологія та місія — недостатньо потужними й невизначеними.

Японський проєкт комп'ютерних систем п'ятого покоління досягнув кожної технологічної мети, але не зміг створити комерційно важливий штучний інтелект. Багато спостерігачів вважають, що японці намагалися форсувати інженерію за межі доступної науки шляхом грубих інвестицій. Якби половину цієї суми витратили на фундаментальні дослідження, це, можливо, дало б у десять разів більший результат.

Утилітарна політика надає пріоритет науковим проєктам, які значно зменшують страждання для більшої кількості людей. Цей підхід здебільшого враховує кількість людей, яким може допомогти дослідницька політика. Дослідження з більшою ймовірністю отримають підтримку, коли вони коштують менше і приносять більшу користь. Утилітарні дослідження часто спрямовані на поступові покращення, а не на драматичні стрибки в знаннях або проривні рішення, які є більш комерційно життєздатними.

Натомість монументальна наука — це політика, за якої наука підтримується заради кращого розуміння Всесвіту, а не для досягнення конкретних короткострокових практичних цілей. Це визначення охоплює як великі проєкти, часто з великими об'єктами, так і менші дослідження, які не мають очевидних практичних застосувань і часто ігноруються. Хоча ці проєкти не завжди можуть мати очевидні практичні результати, вони забезпечують освіту майбутніх вчених і розширення наукових знань, що мають довготривалу цінність, щодо базових будівельних блоків науки.^[12]

Практичні результати все ж таки виникають з багатьох цих «монументальних» наукових програм. Іноді ці практичні результати є передбачуваними, а іноді — ні. Класичним прикладом монументальної наукової програми, орієнтованої на практичний результат, є Мангеттенський проєкт. Прикладом монументальної наукової програми, що призвела до несподіваних практичних результатів, є лазер. Когерентне світло, принцип дії лазера, вперше було передбачено Ейнштейном у 1916 році, але не було створено до 1954 року, коли Чарлз Таунс винайшов мазер. Прорив з мазером призвів до створення лазера у 1960 році Теодором Майманом. Затримка між теорією когерентного світла та створенням лазера частково була зумовлена припущенням, що це не матиме практичної користі.^[13]

Цей політичний підхід надає пріоритет ефективному викладанню всієї доступної науки тим, хто може її використовувати, а не інвестуванню в нову науку. Зокрема, мета полягає в тому, щоб не «втратити» жодних існуючих знань і знайти нові практичні способи застосування наявних знань. Класичні приклади цього методу мали місце в 19 столітті в університетах США, які отримали земельні гранти та встановили сильну традицію досліджень у галузі практичних сільськогосподарських та інженерних методів. Більш недавно Зелена революція запобігла масовому голоду протягом останніх тридцяти років. Увага зазвичай зосереджується на розробці надійної навчальної програми та недорогих практичних методів для задоволення місцевих потреб.

Більшість розвинених країн зазвичай мають спеціальний національний орган, що контролює національну наукову (включно з технологічною та інноваційною) політику. Багато країн, що розвиваються, слідують цьому прикладу. Уряди багатьох розвинених країн надають значні кошти (насамперед університетам) на наукові дослідження (у таких галузях, як фізика та геологія), а також дослідження в галузі соціальних наук (у таких галузях, як економіка та історія). Значна частина цих коштів не призначена для отримання конкретних результатів, які можна комерціалізувати, хоча дослідження в наукових галузях можуть привести до результатів, що мають такий потенціал. Більшість університетських досліджень спрямовані на публікацію в рецензованих академічних журналах.^[14]

Орган фінансування — це організація, яка забезпечує фінансування досліджень у формі дослідницьких грантів або стипендій. Дослідницькі ради є органами фінансування, які є державними установами, що займаються підтримкою досліджень у різних дисциплінах та фінансуванням післядипломної освіти. Фінансування від дослідницьких рад, як правило, здійснюється на конкурсній основі. Як загальне правило, у природничих та інженерних дисциплінах доступно більше фінансування, ніж у гуманітарних та соціальних науках.^[15]

В Австралії двома головними дослідницькими радами є Австралійська дослідницька рада та Національна рада охорони здоров'я та медичних досліджень.

У Канаді трьома основними дослідницькими радами («Трійка рад») є Рада з соціальних та гуманітарних досліджень (SSHRC), Рада з природничих та інженерних досліджень (NSERC) та Канадські інститути досліджень у сфері охорони здоров'я (CIHR). До додаткових агентств із фінансування досліджень належать Канадський фонд інновацій, Genome Canada, Sustainable Development Technology Canada, Mitacs та кілька Мереж центрів передового досвіду, підтримуваних Трійкою рад.^[16]

У Бразилії двома важливими дослідницькими агентствами є Національна рада з наукового та технологічного розвитку (CNPq) — організація бразильського федерального уряду при Міністерстві науки і технологій, та Дослідницький фонд Сан-Паулу (FAPESP) — публічна фундація, розташована у штаті Сан-Паулу.^[17]

Наукова політика Європейського Союзу здійснюється через Європейський науковий простір — систему, яка об'єднує наукові ресурси країн-членів і діє як «спільний ринок» для досліджень та інновацій. Виконавчий орган Європейського Союзу, Європейська комісія, має Генеральний директорат з досліджень та інновацій, який відповідає за наукову політику Союзу. Крім того, Об'єднаний дослідницький центр надає незалежні науково-технічні консультації Європейській комісії та державам-членам ЄС на підтримку політик ЄС.^[18] Також існує нещодавно створена Європейська дослідницька рада — перший орган фінансування Європейського Союзу, створений для підтримки досліджень, ініційованих самими вченими.

Існують також європейські наукові агентства, які діють незалежно від Європейського Союзу, наприклад, Європейське космічне агентство, та Європейський простір вищої освіти, створений у рамках Болонського процесу.

Європейська політика екологічних досліджень та інновацій вирішує глобальні виклики, що мають ключове значення для добробуту європейських громадян у контексті сталого розвитку та захисту довкілля. Дослідження та інновації в Європі фінансово підтримуються програмою «Горизонт 2020», яка також відкрита для участі всього світу.^[19]

До німецьких агентств фінансування досліджень належить Німецьке науково-дослідницьке співтовариство (DFG), яке охоплює як природничі, так і гуманітарні науки.

Фінансування досліджень урядом Індії надходить з низки джерел. Для фундаментальних наукових і технологічних досліджень до них належать Рада наукових та промислових досліджень (CSIR), Департамент науки і технологій (DST) та Комісія з університетських грантів (UGC). Для медичних досліджень — Індійська рада медичних досліджень (ICMR), CSIR, DST та Департамент біотехнологій (DBT). Для прикладних досліджень — CSIR, DBT та Рада наукових і інженерних досліджень (SERC).

Інші органи фінансування включають Організацію оборонних досліджень і розробок (DRDO), Індійську раду сільськогосподарських досліджень (ICAR), Індійську організацію космічних досліджень (ISRO), Департамент розвитку океану (DOD), Індійську раду соціальних досліджень (ICSSR) та Міністерство довкілля і лісів (MEF).^[20]

Ірландські фінансові ради включають Ірландську дослідницьку раду (IRC) та Науковий фонд Ірландії. Попередня Ірландська дослідницька рада з науки, інженерії та технологій (IRCSET) та Ірландська дослідницька рада з гуманітарних і соціальних наук (IRCHSS) були об'єднані для створення IRC у березні 2012 року.^[21]

До нідерландських агенцій з фінансування досліджень належать Нідерландська організація наукових досліджень (NWO) та Agentschap NL. У 2016 році Нідерланди почали випробування самоорганізованого розподілу фінансування (SOFA) — нового методу розподілу дослідницьких фондів, який, на думку прихильників, може мати переваги порівняно з грантовою системою.^[22][23]

Уряд Пакистану зобов'язав усіх провайдерів телекомунікаційних послуг відраховувати певний відсоток свого валового доходу на розвиток і дослідження інформаційно-комунікаційних технологій. Національний фонд ІКТ R&D був створений у січні 2007 року.

Відділ досліджень політики в галузі науки і технологій Національного наукового фонду Шрі-Ланки (NSF), який був створений як статутний орган на підставі Акту парламенту Шрі-Ланки, займається наданням науково обґрунтованих рекомендацій для формування політики в галузі науки, технологій та інших сфер, забезпечуючи екосистему досліджень та інновацій в країні. Відповідно, Відділ проводить дослідження політики у сфері науки, технологій та інновацій у важливих сферах для надання рекомендацій щодо формування політики.^[24]

Крім NSF, експертні поради уряду з політичних питань надають національні експерти, дослідники, державні університети та неурядові органи, такі як Національна академія наук Шрі-Ланки (NASSL).

Швейцарські агенції з фінансування досліджень включають Швейцарський національний науковий фонд (SNSF), агентство сприяння інноваціям CTI (CTI/KTI), Ressortforschung des Bundes,^[25] та Eidgenössische Stiftungsaufsicht.^[26]

Департамент науки, інновацій та технологій (DSIT) — це міністерське відомство уряду Сполученого Королівства, яке відповідає за сприяння, розвиток та управління науковими, дослідницькими й технологічними досягненнями Сполученого Королівства. Крім того, Урядове бюро науки (Government Office for Science) консультує уряд щодо політики та ухвалення рішень на основі наукових даних і довгострокового бачення.

У Сполученому Королівстві в дослідницькій політиці досі впливовим є принцип Голдейна, згідно з яким рішення про те, на що витрачати дослідницькі фонди, мають приймати самі дослідники, а не політики. UK Research and Innovation (UKRI) — це позавідомчий державний орган, який спрямовує фінансування досліджень та інновацій відповідно до цього принципу. Агентство передових досліджень і винаходів (ARIA) є додатковим органом, створеним для фінансування досліджень із високим ризиком і високою віддачею.

Сполучені Штати мають довгу історію урядової підтримки науки і технологій. Відповідальність за наукову політику в США несуть багато організацій у всьому федеральному уряді. Значна частина масштабної політики формується через законодавчий бюджетний процес затвердження щорічного федерального бюджету США. Подальші рішення приймаються різними федеральними агентствами, які витрачають кошти, виділені Конгресом, або на внутрішні дослідження, або надаючи гранти стороннім організаціям і дослідникам.

Агентства фінансування досліджень у Сполучених Штатах розподілені між багатьма різними департаментами, до яких належать:

• Агентство передових оборонних дослідницьких проєктів США (DARPA)
• Управління науки Міністерства енергетики США
• Національні інститути охорони здоров'я США: біомедичні дослідження
• Національний науковий фонд США: фундаментальні дослідження та освіта в усіх немедичних галузях науки та інженерії.
• Управління військово-морських досліджень

• Велика наука
• Наукометрія
• Відкритий доступ
• Дослідження операцій
• Патент
• Політизація науки
• Право на науку і культуру
• Наукова політика

• Bush, Vannevar (1960). Science, the endless frontier: a report to the President on a Program for Postwar Scientific Research (вид. Repr). Washington: National Science Foundation. ISBN 978-1-59740-026-8. OCLC 635336648.
• Stokes, Donald E. (1997). Pasteur's quadrant: basic science and technological innovation. Washington, D.C.: Brookings Institution. ISBN 0-8157-8178-4. OCLC 36656380.
• Neal, Homer A. (2008). Smith, Tobin L.; McCormick, Jennifer B. (ред.). Beyond Sputnik: U.S. science policy in the twenty-first century. Ann Arbor: University of Michigan Press. ISBN 978-0-472-02745-3. OCLC 671654179.
• Pielke, Roger A. Jr. (2007). The honest broker: making sense of science in policy and politics. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 978-0-511-27948-5. OCLC 162145073.
• Stephan, Paula E. (2012). How economics shapes science. Cambridge, Mass.: Harvard University Press. ISBN 978-0-674-04971-0. OCLC 709670355.
• Sarewitz, Daniel R. (1996). Frontiers of illusion: science, technology, and the politics of progress. Philadelphia: Temple University Press. ISBN 978-1-4399-0372-8. OCLC 646068257.
• Marburger, John H., III (10 лютого 2015). Crease, Robert P. (ред.). Science policy up close. Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press. ISBN 978-0-674-41709-0. OCLC 875999943.
• Rozell, Daniel J. (4 лютого 2020). Dangerous Science: Science Policy and Risk Analysis for Scientists and Engineers. Ubiquity Press. doi:10.5334/bci. ISBN 978-1-911529-88-0. S2CID 213952232.

• Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Політика наук