Пауль Друде

Пауль Друде
нім. Paul Drude
Ім'я при народженні	нім. Paul Karl Ludwig Drude
Народився	12 липня 1863[1][2][…]  Брауншвейг, Німецький союз[1]
Помер	5 липня 1906[1][2][…] (42 роки)  Берлін, Прусське королівство  ·вогнепальна рана
Місце проживання	Німеччина
Країна	Брауншвейзьке герцогство
Діяльність	фізик, викладач університету
Alma mater	Геттінгенський університет
Галузь	оптика
Заклад	Лейпцизький університет Гіссенський університет HU Berlin
Науковий керівник	Вольдемар Фогт[4]
Аспіранти, докторанти	Джеймс Франк[4] Markus Langed[4] Paul Cermakd[4] Harry Demberd[4] Вільям Девід Кулідж
Членство	Прусська академія наук Саксонська академія наук (1 квітня 1900)
Нагороди	honorary member of the Physics Association (Frankfurt am Main, Germany)d (1901)
Пауль Друде у Вікісховищі

Пауль Карл Людвіг Друде (нім. Paul Karl Ludwig Drude; 12 липня 1863 — 5 липня 1906) — німецький фізик, що спеціалізувався на оптиці. Він відомий завдяки моделі Друде.

Пауль Карл Людвіг Друде народився 12 липня 1863 року в Брауншвейзі. Пауль Друде був сином Карла Друде, лікаря з Брауншвейга, та зведеним братом ботаніка Оскара Друде. Спочатку він вивчав математику в Геттінгенському університеті, але пізніше змінив спеціалізацію на фізику. У 1887 році Друде отримав ступінь доктора філософії під керівництвом Вольдемара Фойгта, захистивши дисертацію, що стосувалася відбиття та дифракції світла в кристалах.

Друде закінчив навчання в році, коли Генріх Герц почав публікувати свої висновки з експериментів над електромагнітними теоріями Джеймса Клерка Максвелла, таким чином, Друде розпочав свою кар'єру в той час, коли теорія Максвелла розпочала впроваджуватися в Німеччині.

У 1894 році Друде став професором Лейпцизького університету. Того ж року він одружився з Емілі Регельсбергер з якою у нього було четверо дітей.

Наукова робота Друде розпочалася з теоретичних та експериментальних досліджень оптичних властивостей кристалів та самої природи світла. Оскільки Вольдемар Фойгт був великим прихильником механічної теорії, заснованої на ефірній концепцій поширення світла, то Друде розпочав вивчати та "боротися" з новою електромагнітною теорією Максвелла. Спочатку він зауважив, що обидві теорії призводять до однакових диференціальних рівнянь, що робить несуттєвим з суто практичної точки зору, яка теорія має перевагу. На цьому етапі своєї роботи він написав свою першу книгу *Фізика ефіру на електромагнітній основі* (1894). Однак, оскільки багато питань можна було легше дослідити за допомогою електромагнітної теорії, Друде поступово став одним із її прихильників. Крім того, він сподівався, що електромагнітна теорія дозволить йому пояснити оптичні та електричні властивості матеріалів, як результат взаємодії електромагнітних полів з електричними зарядами, що містяться в матеріалах.

Його першими експериментами було визначення оптичних констант різних твердих тіл, виміряних з безпрецедентним рівнем точності. Потім він працював над виведенням співвідношень між оптичними та електричними константами та фізичною структурою речовин. У 1894 році він був відповідальним за введення символу c для швидкості світла у вакуумі.

У Лейпцигу Друде провів масштабні експерименти, порівнюючи провідність, поглинання (щодо сантиметрових хвиль) та діелектричні властивості різних розчинів. У багатьох випадках він виявив набагато більше по величині поглинання, ніж можна було б очікувати, виходячи лише з провідності. Він визначив, як причину, селективне поглинання ОН-групами (гідроксильними групами) в молекулах, що містяться в розчині, яке пізніше стало спектроскопічним метод виявлення таких ОН-груп. У 1900 році він опублікував свою другу книгу «Lehrbuch der Optik», підручник з оптики, в якій спробував об'єднати раніше окремі розділи фізики - електрику та оптику. В англійському перекладі ця книга з'явилася лише через два роки.

У Гіссені Друде розробив теорію електронів у металах (див. теорія Друде), яку він змоделював як «електронний газ», використовуючи концепції класичної термодинаміки. Ця робота проводилася паралельно з аналогічними зусиллями Лоренца, Томсона та Рікке. Досліджуючи електро- та теплопровідність за допомогою цієї теорії, він виявив, що за заданої температури співвідношення електропровідності до теплопровідності має бути однаковим для всіх металів. Це передбачення приблизно, хоча й не точно, узгоджувалося з експериментальними результатами. Подальші подібні часткові успіхи показали, що теорія правильно враховувала принаймні деякі аспекти електрики, тим самим прокладаючи шлях для сучасної теорії електрона.

Його вимірювання та експерименти з поляризованим світлом зробили значний внесок у розвиток цієї теорії, тому зараз його назагал вважають винахідником еліпсометрії.

У 1900 році Друде став редактором журналу «Annalen der Physik», найшанованішого на той час фізичного журналу. Того ж року він розробив потужну модель для пояснення теплових, електричних та оптичних властивостей речовини; вона відома як модель Друде. У 1901 році його було призначено професором ординарієм фізики в Гіссенському університеті.

У 1905 році Друде був призначений професором і директором фізичного інституту в Берлінському університеті імені Фрідріха Вільгельма. Того ж року (27 квітня) його висунули на членство в Прусській академії наук. 28 червня 1906 року (за сім днів до самогубства) він прочитав там свою інавгураційну лекцію.

Час від часу виникають припущення щодо того, чи містить ця промова натяки на проблеми, які могли б спонукати його до самогубства. У будь-якому разі, він жалкує про те, наскільки метушливими стали природничі науки під час фази буму на рубежі століть:

«Хоча, безумовно, велика радість жити в такий час найінтенсивнішого піднесення у власній науковій дисципліні, коли є безліч завдань, які потрібно вирішити, це, тим не менш, провокує поспіх у наукових дослідженнях, який діаметрально протилежний споглядальному спокою, з яким лише кілька десятиліть тому багато вчених могли дозволити своїм проблемам дозріти в лабораторії, за своїм столом і на свіжому повітрі, […]» (П.Друде)

• Кратер Друде на Місяці названий на його честь.
• На його честь було засновано Інститут Пауля Друде в Берліні.