Осещина

село Осещина
Країна	Україна
Область	Київська область
Район	Вишгородський
Тер. громада	Вишгородська міська громада
Код КАТОТТГ	UA32100010020025001
Основні дані
Населення	175
Площа	1 км²
Густота населення	175 осіб/км²
Поштовий індекс	07363
Телефонний код	+380 4596
Географічні дані
Географічні координати	50°34′33″ пн. ш. 30°32′26″ сх. д. / 50.57583° пн. ш. 30.54056° сх. д.
Середня висота; над рівнем моря	94 м
Місцева влада
Адреса ради	07363, Київська обл., Вишгородський р-н, с. Хотянівка, вул. Деснянська, 9
Карта
	Осещина
	Осещина
Мапа
	Осещина у Вікісховищі

Осе́щина — село в Україні, у Вишгородському районі Київської області. Населення становить 175 осіб.

Розташоване у південній частині Вишгородського району на лівому березі річки Десна. Зі сходу межує з селом Хотянівка, а з заходу — з райцентром Вишгород. Осещина з трьох сторін омивається водами річок Дніпра, Десни та Київського обвідного каналу^[1].

Історія

Географічне положення

Осещина — старовинне, унікальне, мальовниче, створене самою матінкою природою село-«Венеція», яке було розташоване на острові.

Згідно з історичними літописами, документами та розповідями-переказами місцевих старожилів острів Осещина омивався водами: з південної частини річкою Десна, а потім річкою Крючок, правою притокою Десни, зі східної, від Хотянівки, рукавом-протокою від Крючка — Гнилуша, який впадав в озеро Підхатнє. Із західної частини рукавом-притокою Драхловка, а з північної частини рукавом Мишичин. А навкруги Осещини — заливні луки, на яких було багато великих і малих озер та рукавів. Таким чином, село з усіх боків було поєднано водними рукавами — пов'язаними між собою природними каналами, якими місцеві жителі рухалися на човнах. Це була природня «Венеція», системи рукавів-протоків від Десни до Дніпра.

По суші була одна єдина дорога — дерев'яний місток через рукав Гнилуша, біля озера Підхатнє (озеро Вірок) на село Хотянівку, потім до монастиря Микільська Пустинь і далі на Остер і Чернігів.

Сполучення з Осещини до Вишгорода та Києва здійснювалось водним шляхом, зимою — льодовою дорогою по річці.

Походження назви

Острів Осещина належав з 1569 року Київській митрополії.

За переказами старожилів, приблизно в XVI столітті на київському північному острові, який знаходився на Міжріччі, напроти Вишгорода, київськими міщанами-рибалками з Подолу, був заснований хутір, який згодом назвали «Оселя». Потім, в 1604 році, польський король Сигізмунд ІІІ, згідно з грамотою-привілеєм (1604 р.), подарував острів біскупу Домініканського католицького монастиря (який знаходився у Києві на Подолі навпроти Флорівського монастиря) — Криштофу Казимірському. А біскуп призначив старостою хутора — польського осадчого пана Осецького, тому з часом і назвали село Осещина на честь пана Осецького^[2].

Те ж у літописі, про Осещину, підтверджує в своєму свідченні до 1648 року ігумен Межигірського монастиря Феодосій Васьківський, про становище київських міщан:

«Знаю и тое, що хутора Осещина названного не хто инший дела не мел, тилко сам староста местечка в Киеве бискупского назвиско Осецкий, который Осецкий в том местечку и мешкал. И тое знаю, що до местечка бискупского киевского жадной владзы, а ни мещани киевские, а не хто инший не мел, тылко сам ксендз бискуп киевский, и там держал старосту своего вышменованного Осецкого. В том бискупском местечку и свои торги и коморы торговый были, и аренда быскупля нам была... А тое добре ведаю, що мещани киевские не мели жадного приступу вольного до лесов и до сеножатей и до озер».

За іншими свідченнями старожилів, село Осещину заснували козаки.

Село Осещина в різні часи існування називали по-різному: і Осетчина, і Осетщина, і Осещина.

Село в документальній спадщині

В роки визвольної війни, за часів Богдана Хмельницького, у 1648 році Осещина входила спочатку до Остерської сотні, потім до Київської Київського полку, а пізніше до Гоголівської.

По мірі заселення Осещина ділилась на кутки. Спочатку там, де був хутір, а потім село (на березі рукава Драхловка), так і звали куток — село. У зв'язку з тим, що це місце острова часто затоплювалось весняними водами, селяни почали будувати хати на пагорбі острова, куди не потрапляла вода. Цей куток назвали Балкони. Далі на березі рукава Драхловка у бік Дніпра новий куток забудували і назвали Юрковиця, а біля нього Бусловка. По середині між Балконами та Юрковицею було урочище Обирки, яке дуже затоплювалось весняними водами, тому і не заселялось. Територія луку від села до устя Десни була осещанською і мала також свої назви, що збереглися і до сьогодні.

У 1700 році гетьман Іван Мазепа відібрав у магістрату Києва острів Осещину й віддав його своїй матері Марії Магдалені, ігумені Києво-Флорівського монастиря. Згодом новий гетьман Іван Скоропадський повернув був острів магістрату, але тепер архімандрит Межигірського монастиря відібрав його собі. Війт Києва Дмитро Полоцький у 1710 році пише царю Петру І:

«Архимандрит монастыря Межигорского людей из Осетщины избивает, и скотину забирает и луга своими называет, и сам насильно рыбу ловит. Также казаки сотни Киевской в теж луга безвинно втираются и хотят насильно косить зде».

Потім цар Петро І підтвердив право у своїй грамоті магістрату Києва на володіння «островом Осетщина».

У Генеральній військовій канцелярії є документи, що розповідають про всілякі способи уникання населення від виконання повинності. Так Київський магістрат доказував, що село «деревня» Осетщина (тепер у межах Києва) не є населеним пунктом, а сінокісним островом, тому на неї не можуть поширюватися вказані податі. Справу розглядав гетьман К. Розумовський, який нагадав магістратові, що в ревізії 1747 року Осетщину записано «деревнею», і зобов'язав надати з неї визначену норму фуражу Київському полковому комісарові.

У 1706 році Петро Перший, мандруючи вперше на південь України по річці Десна з Чернігова до Києва, зупинявся в районі села Осещина, щоб насолодитись місцевими краєвидами та водами Десни.

У знайдених історичних документах, а саме: універсалах гетьманів, жалуваних грамотах царів 1698—1747 рр. та і за інші роки видно, що вони підтверджували постійно Київському магістрату право на володіння островами: Осещина, Муромець та Труханів. Тобто ця земля належала київським міщанам, і вони мали право користуватися природними дарами островів, займатися сінними покосами, рибальством та мисливством. А також давали їм право на вільну торгівлю в Києві.

Згідно з Книгою Київського намісництва у 1787 році в Осещині селяни проживали у 40 хатах, у Хотянівці — 15, в Новосілках на Десні — 14.

Коли в 1845 році хотянівці переселились із заливних луків, з-під озера Підхатнє, на пагорби, то майбутня Хотянівка територіально виросла у велике село.

У ті часи люди жили великими родинами. У сім'ї було п'ятеро, шестеро, а інколи десятеро і більше дітей. Усі старанно наполегливо працювали: і батьки, і діти. Ретельно шанували звичаї та обряди предків, передавали у спадок дітям, онукам і правнукам.

Важливим і прибутковим заняттям було землеробство, скотарство, рибальство, бджільництво, мисливство та лозоплетіння. Із лози виготовляли меблі, валізи, кошики, крісла-качалки, тини та інші вироби. Лозоплетіння — основний рід діяльності осещан.

Плетіння з лози виникло у цій місцевості дуже давно. Поява плетених виробів зумовлена наявністю сировини в достатній кількості, а також проста техніка виконання, яка не вимагала складних знарядь праці. У виготовленні виробів застосовувалась лоза з кущової верби, якої було дуже багато на заливних луках, берегах озер та річок. Сортів верби кущової — десятки, але основні, які застосовують у виробництві місцеві майстри, називають: шиляга (правильно шелюга червона), білолоз, мохнач, вербняк (правильно верболоз), чернолоз, краснотал та інші. Залежно від виробу застосовується і сорт лози. Цим займалась практично кожна осещанська сім'я і найчастіше взимку, тому що о цій порі було багато вільного часу. У колгоспах Осещини і Хотянівки було відкрито фабрики по виготовленню виробів з лози.

Села Осещина та Хотянівка відомі народними промислами, пов'язаними з лозоплетінням. І досі велика кількість виробів із лози виготовляється місцевими майстрами.

Вивчивши історичні документи та розповіді довгожителів села, можна зробити висновок, що спочатку був на острові хутір, заснований київськими міщанами-рибалками, бо територія острова належала до міста Києва. Потім у 1604 році при владі Польщі хутір стає селом. Старшиною села назначають пана Осецького. Село заселяють козаками і називають Осещиною на честь пана.

Недалеко від Осещини на правому березі Дніпра, біля Вишгорода, був Межигірський монастир, який на той час з 1630 року був монастирем запорізького козацтва. Офіційно з 1683 року став головним монастирем Січових монастирів Війська Запорозького Низового. На лівому березі Дніпра земля від села Сваром'є до села Осещина належала Межигірському монастирю. Можливо, козаки, які заселяли Осещину, також були із Запорозької Січі.

У розмовах із старожилами Осещини було встановлено, що в селі проживало і проживає людей найбільше на прізвище Онищенко, потім Іванченко, Бойко, Бендик та інші. Це говорить, що пращури цих чотирьох прізвищ були засновниками Осещини.

До 1923 року Дніпрово-Деснянське межиріччя (і сама Осещина) адміністративно належали Чернігівській губернії. Потім була Київська округа. А в 1932 році створюється Київська область.

Із встановленням радянської влади в селі Осещина була створена сільська рада (1920 р.). У 1962 році Осещанська сільська рада входить до складу Хотянівської сільської ради.

З початку колективізації (1929 р.) в Осещині був створений колгосп імені XVII-го партз'їзду, який у 1950 році був об'єднаний з КСП імені Шолуденка (с. Лебедівка).

В урочищі Гористе між селом Старосілля та селом Осещина у 1919 році була створена Старосільська біологічна станція «Гористе» на площі 150 га. Потім ця територія стала називатися заповідник «Гористе» АН України, який проіснував до 1950 року.

На сьогодні Осещина територіально так і збереглася в межах колишнього острова, у зв'язку з цим село набагато менше своїх сусідів.

Історія церкви

З прадавніх часів в ур. Микільська Пустинь в дубовому гаю було язичницьке капище, де в 947 р. княгиня Ольга збудувала заміський двір (містечко Ольжичі). Потім, коли прийняла християнство в Константинополі, то привезла ікону св. Миколая Чудотворця, яка надалі вирішила долю місцевості Микільської Пустиньки. За легендою, саме Ольга в 957 р. побудувала в заміському дворі першу церкву на честь св. Миколая Чудотворця на р. Десна.

Після смерті княгині Ольги, у часи князювання Ярослава Мудрого (після 1019 р.), в Ольжичах було побудовано монастир, який дістав назву Микільсько-Пустинного Задесенного. Приписаний він був до Софії Київської. В цей період Микільська Пустинь стає загально відомою, адже чудотворна ікона Святого Миколая притягувала до себе величезну кількість паломників.

В історичних джерелах про цю місцевість згадує навіть заліський князь Юрій Долгорукий, який називав її «своим раем на земле».

Микільська пустинь стала місцем поклоніння православних християн. У старовинні часи цю місцевість ще називали «Святою землею». За оповіданням, така назва була дана через зцілення важкохворих людей (проказою) за допомогою молитов, ліків із місцевих трав та цілющої води річки Десна.

Старожили-осещани розповідають, що церкви на території села не було. Віруючі села спочатку ходили молитися до Микільско-Пустинного Задесенського монастиря, а з 1786 року, коли монастир закрили і надали йому статус церкви с. Осещини, — до церкви Святого Миколая Чудотворця. Осещинська церква була за 3 км по дорозі на с. Новосілки в урочищі Микільська Пустинь над річкою Десною.

Також вони розповідали, що диякон церкви Св. Миколая Чудотворця Максименко був уродженцем і проживав у с. Осещина. В 1871 році коли священник Микола Техановський поїхав до м. Чернігова реєструвати нову церкву, яка була збудована після пожежі, то він її знову оформив, як церкву села Осещини (церква Св. Миколая Чудотворця завжди була церквою села Осещини). Відвідували храм також віруючі з села Хотянівка. Ця обитель була одна на два села. Церковний хор Микільської Пустині складався з віруючих хористів с. Осещина.

Про священників церкви с. Осещини пишеться в документі з історичного архіву м. Чернігова:

«Распределение наличных священно-церковно-служителей Черниговской епархии на штатные места, согласно Высочайше утвержденному 17 января 1876 года расписанию приходов и причтов сей епархии. По Остерскому уезду, состоящие в приходе церкви Штатные члены причта, за № 33 — Новоселко-Осетчинский: а) Рождество — Богородицкая в с. Новоселках при р. Десна; б) Николаевская в с. Осетчине (с. Осещині). Настоятель священник Николай Техановский, помощник его священник Василий Элланский, и.д. псаломщиков: 1-й — Константин Желавский, 2-й — Федор Шелавский».

Храмове свято — День села Осещини з давніх часів відзначали кожного року в День весняного Миколи. В цей день до с. Осещини приїжджали святкувати родичі, знайомі з Києва, Вишгорода та навколишніх містечок і сіл.

У 2005 році силами осещинської громади та духовенства побудували храм на честь великого чудотворця Святителя Спірідона, єпископа Триміфунтського. Храм збудований у стилі давньоруського зодчества, будівля трапезної та недільної школи, затишний бактистерій для хрещення дорослих з повним зануренням і для проведення водоосвятних молебнів.