YaChudo

Ніколс і Мей

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Ніколс і Мей
Основна інформація
ЖанрСатира, американська культура, американська політикасюрреалістичний гумор, чорна комедія, інтелектуальний гумор
Роки1958–1962, 1971, 1977
КраїнаСША США
ЛейблMercury Records
СкладЕлейн Мей та Майк Ніколс

Ніколс і Мей — американський імпровізаційний комедійний дует, створений Майком Ніколсом (1931—2014) та Елейн Мей (народилася 1932 року). Три їхні комедійні альбоми потрапляли до сороковки найкращих хітів чарту Billboard у період між 1959 та 1962 роками[1]. Чимало коміків називають їх тими, хто справив ключовий вплив на сучасну комедію. Зокрема, Вуді Аллен заявляв: «Поява цих двох піднесла комедію на абсолютно новий рівень»[2].

Історія партнерства

Ніколс і Мей познайомилися на початку 1950-х років, коли обоє були студентами Чиказького університету[3]. Вони розпочали спільну кар'єру в комік-трупі The Compass Players — попередниці знаменитого чиказького театру The Second City. До складу трупи також входили Пол Сіллс, Дел Клоуз, Лоретта Чілджян та Ненсі Пондер[4]. У 1953 році Ніколс кинув навчання і наступного року переїхав до Нью-Йорка, щоб вивчати акторську майстерність у Лі Страсберга[5]. Мей залишилася в Чикаго і продовжила грати в Compass, куди Ніколс повернувся у 1955 році. Протягом короткого часу вони виступали як тріо разом із Шеллі Берманом, проте Ніколс відчув, що формат дуету значно краще пасує їхньому стилю.

Обоє артистів підробляли на різних роботах і паралельно відшліфовували свою майстерність аж до 1957 року, коли трупа Compass вирішила розширитися та відкрити філію в Сент-Луїсі (штат Міссурі). Ніколс знову приєднався до колективу, але у 1958 році його звільнили. Причиною стало те, що Мей виступила проти ставлення Ніколса до Дела Клоуза, а продюсер запідозрив, що Ніколс і Мей потай готують власну програму, з якою планують піти[6]. Невдовзі після цього вони пройшли прослуховування у відомого агента Джека Роллінза в Нью-Йорку. Уже за кілька тижнів дует запросили на телепередачі The Steve Allen Show та Omnibus. Незабаром вони вирушили в турне країною та почали озвучувати рекламу, зокрема текстову анімаційну кампанію для броварень Jackson Brewing Company[7] та Narragansett Brewing Company[8].

На Бродвеї

6 жовтня 1960 року відбулася бродвейська прем'єра їхнього шоу «Вечір з Майком Ніколсом та Елейн Мей» (An Evening with Mike Nichols and Elaine May) на сцені театру The John Golden Theatre. Вистава витримала 306 показів і закрилася 1 липня 1961 року[9].

Комедійні альбоми

У їхньому альбомі 1958 року «Improvisations to Music» узяв участь піаніст Марті Рубенштейн, який виконував імпровізації на теми відомих класичних та популярних пісень, а також оригінальний матеріал, що переплітався з гумористичними діалогами Ніколса і Мей[10]. Альбом 1960 року «An Evening with Mike Nichols and Elaine May» був записом їхнього бродвейського дебюту й отримав премію «Греммі» в номінації «Найкраще комедійне виконання». Їхня наступна платівка «Mike Nichols & Elaine May Examine Doctors» також була номінована на «Греммі». Слава дуету зростала стрімко, і в 1962 році вони виступили на святкуванні дня народження Джона Ф. Кеннеді на одній сцені з Мерилін Монро[11]. Крім того, вони записали серію коротких скетчів для радіопрограми Monitor, які виходили в ефір протягом кількох років у 1960-х.

Розпад дуету та подальша діяльність

У 1961 році дует припинив спільні виступи, і кожен із них обрав свій шлях у мистецтві. Ніколс став успішним кіно- та театральним режисером. Він зняв такі шедеври, як «Хто боїться Вірджинії Вульф?» та «Випускник» (за останній він отримав премію «Оскар» як найкращий режисер). Мей, до речі, з'явилася у «Випускнику» в крихітному епізоді (камео), де її ім'я навіть не вказали в титрах. Сама ж Елейн Мей зосередилася переважно на написанні сценаріїв, створивши скрипти до фільмів «Новий лист» (який вона також сама зрежисувала) та "Небеса можуть зачекати».

Возз'єднання

Після 1961 року дует час від часу знову збирався разом для окремих проєктів. На початку 1960-х вони кілька разів з'являлися на NBC у передачі The Jack Paar Program. У 1972 році вони виступили на нью-йоркській арені «Медісон-сквер-гарден» у межах зіркового мітингу Together For McGovern на підтримку президентської кампанії сенатора Джорджа Макговерна. Вони також вийшли на сцену під час святкового гала-концерту з нагоди інавгурації президента Джиммі Картера у 1977 році. У 1980 році вони разом зіграли в театральному відновленні п'єси «Хто боїться Вірджинії Вульф?» у Нью-Гейвені (штат Коннектикут)[12]. Згодом Мей написала сценарії до успішних комедій «Клітка для пташок» (1996) та «Основні кольори» (1998), режисером яких виступив Ніколс.

Ніколс і Мей: Дубль № 2

У 1996 році в межах телесеріалу «American Masters» на каналі PBS вийшов 90-хвилинний документальний фільм про дует під назвою «Nichols and May: Take Two on PBS»[13][14]. Режисером стрічки виступив Філіп Шоппер, а участь у зйомках узяли такі знаменитості та діячі індустрії розваг, як Стів Мартін, Робін Вільямс, Річард Льюїс, Том Брокау, Артур Пенн, Джек Роллінз та Стів Аллен[15]. документалці зібрано рідкісні кадри їхніх комедійних скетчів, які наочно демонструють поєднання бездоганного комічного таймінгу та природного хисту до імпровізації. Стів Мартін зауважив: «Я ніколи раніше не чув, щоб хтось передавав іронію суто інтонацією свого голосу». Критик видання Chicago Tribune підкреслив: «На відміну від багатьох фільмів такого штибу, цей також розуміє важливість включення повних версій номерів, а не просто крихітних фрагментів»[16]. Станом на сьогодні цей фільм так і не було офіційно випущено на DVD чи VHS для домашнього перегляду.

Спадщина дуету

В інтерв'ю виданню Vanity Fair Ніколс і Мей розповіли, що їхніми героями у комедії були Сід Сізер, Імоджен Кока, Ленні Брюс та Морт Сал[2].

У тому ж Vanity Fair Вуді Аллен зауважив: «Окремо кожен із них — геній, а коли вони працювали разом, результат був навіть більшим, ніж просто сума двох частин. Поява цих двох піднесла комедію на абсолютно новий рівень».[2]

У стендап-спешлі від Netflix «Джеррі перед Сайнфелдом» (Jerry Before Seinfeld) Джеррі Сайнфелд показав свою особисту колекцію комедійних платівок, яку збирав ще дитиною, серед яких був і альбом Ніколса і Мей «Improvisations to Music»[17].

В інтерв'ю для музичного видання Pitchfork стендап-комік Джон Мулейні назвав платівку «Mike Nichols & Elaine May Examine Doctors» (1961) одним із своїх найулюбленіших комедійних альбомів усіх часів[17]. Мулейні поділився: «Я отримав цей альбом на Різдво, коли навчався в середній школі. Останній трек, „Nichols and May at Work“, — це невдалий дубль (ауттейк) зі студійного запису, де вони просто імпровізували діалог. Вони намагалися зіграти сценку, де син приходить до матері й каже, що хоче стати дипломованим медбратом. Це просто треба почути самому, тому що коли двоє настільки смішних людей так сильно регочуть — це неймовірно, неймовірно смішно. Мені здається, це взагалі найрадісніший запис в історії».

Примітки

  1. ↑ Holland, Bill (28.09.1996). 50s trailblazers brought social satire to the masses. Billboard: 1.
  2. ↑ а б в Kashner, Sam (20 грудня 2012). Exclusive: The Reunion of Mike Nichols and Elaine May. Vanity Fair (амер.). Процитовано 23 червня 2026.
  3. ↑ Inc, Time (21 листопада 1960). LIFE (англ.). Time Inc.
  4. ↑ Coleman, Janet (1991–11). The Compass: The Improvisational Theatre that Revolutionized American Comedy (англ.). University of Chicago Press. ISBN 978-0-226-11345-6.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання)
  5. ↑ Lahr, John (2002). Show and Tell: New Yorker Profiles (англ.). University of California Press. ISBN 978-0-520-23377-5.
  6. ↑ Nachman, Gerald (2004). Seriously Funny: The Rebel Comedians of the 1950s and 1960s. Back Stage Books. ISBN 978-0-8230-4786-4. {{cite journal}}: Cite journal вимагає |journal= (довідка)
  7. ↑ Rice, Robert (8 квітня 1961). The Improvisational Genius of Nichols and May. The New Yorker (амер.). ISSN 0028-792X. Процитовано 23 червня 2026.
  8. ↑ Turley Hazel, B (2007). Narragansett Brewing Company. Arcadia Publishing.
  9. ↑ An Evening with Mike Nichols and Elaine May (Broadway, John Golden Theatre, 1960). Playbill (англ.). Процитовано 23 червня 2026.
  10. ↑ Inc, Nielsen Business Media (15 грудня 1958). Billboard (англ.). Nielsen Business Media, Inc.
  11. ↑ Marks, Peter (19 травня 1996). TELEVISION;The Brief, Brilliant Run Of Nichols and May. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Процитовано 23 червня 2026.
  12. ↑ Nichols, Mike – Senses of Cinema (амер.). 1 травня 2025. Архів оригіналу за 25 грудня 2010. Процитовано 23 червня 2026.
  13. ↑ Marks, Peter (19 травня 1996). TELEVISION;The Brief, Brilliant Run Of Nichols and May. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Процитовано 23 червня 2026.
  14. ↑ cofresi, diana (8 січня 2005). Nichols & May ~ About Mike Nichols and Elaine May | American Masters | PBS. American Masters (амер.). Процитовано 23 червня 2026.
  15. ↑ www.imdb.com https://www.imdb.com/title/tt0323402/fullcredits?ref_=tt_cl_sm#cast. Процитовано 23 червня 2026. {{cite web}}: Пропущений або порожній |title= (довідка)
  16. ↑ “American Masters: Nichols and May — Take…. Chicago Tribune (амер.). 22 травня 1996. Процитовано 23 червня 2026.
  17. ↑ а б Minsker, Evan (27 вересня 2018). John Mulaney on His 5 Favorite Comedy Albums. Pitchfork (амер.). Процитовано 23 червня 2026.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).