YaChudo

Некромантія

Переглядів: 0. Оновлено 07.11.2026.

Аендорська відьма викликає тінь Самуїла (Мартинов Д. Н., 1857)

Некромантія (від грец. νεκρός — мертвий і грец. μαντεία — ворожіння) — вид магії, що вивчає методи й техніки впливу на світ померлих з метою отримання від духів інформації чи допомоги. В основі цієї практики лежить переконання в тому, що мертві володіють особливою могутністю й можуть протегувати живим.

Історія

Відьма Еріхто з поеми Лукана «Фарсалія»

Стародавній світ

Некромантію практикували у Єгипті, Греції, Римі, Вавилоні та інших державах стародавнього світу. Некромантія охоплювала ритуали для досягнення найрізноманітніших цілей: від отримання прихованих знань від духів померлих до здобуття кохання іншої людини, влади, та заподіяння шкоди — наприклад, наведення божевілля чи створення особистих проблем. Знахарі та цілителі брали участь у некромантичних обрядах, аби отримати інформацію, необхідну для діагностики та лікування хвороб. Крім того, звичайні люди намагалися викликати духів померлих, щоб ті з'являлися їм у снах[1].

Найраніший випадок некромантії описаний в «Епосі про Гільгамеша» (приблизно 2100-ті  роки до н. е.). Герой Гільгамеш спілкується зі своїм мертвим другом Енкіду, який описує підземний світ.

Магія єгиптян була тісно пов'язана з культом Осіріса. Душа померлого нібито подорожувала царством мертвих разом з Осірісом, а заклинання, що містилися на муміях, слугували захистом під час цієї подорожі. Згідно з єгипетськими віруваннями та практиками, духи злочинців могли повернутися на землю та вселитися в незахищені трупи[2].

У Вавилонії практика звернення до померлих по допомогу та пораду була доволі поширеною. Некроманти, яких називали «манзазу» або «ша'етемму», вірили, що померлі ближчі до божеств, а тому володіли знаннями, недоступними для смертних, могли попереджати про прийдешні події. Коли Ардашир I у 226 році н. е. зійшов на перський престол, він наказав усім магам з усіх куточків своєї нової держави зібратися разом[2].

В античності «оракули мертвих» були відомі під різними назвами, проте під ними мали на увазі місця, присвячені божествам підземного світу — Аїду або його дружині Персефоні, — де можна було вступити в контакт із померлими. Найвідомішими були Ахеронт у Феспротії, Аверно в Кампанії, Гераклея Понтійська на південному узбережжі Чорного моря та Тайнарон на краю півострова Мані, хоча існувало й безліч менших осередків. Сам ритуал передбачав споживання спеціально приготованих страв — зокрема, бобів і люпину, — а також жертвопринесення тварин і обряд очищення. Після цього той, хто звертався до оракула, засинав і в сновидінні повинен був зустріти померлу особу. Плутарх згадував випадки коли до привидів померлих викликали, щоб дізнатися обставини їхньої смерті чи вмовити перестати переслідувати живих. Геродот також описував як чоловік викликав привида своєї дружини, щоб знайти скарб; привид хотів за цю послугу жертву, яка компенсувала неналежне поховання. Ямвліх писав, що коли Піфагора запитали, що означає його сон про померлого батька, той відповів, що це нічого не означає — він просто розмовляв із ним. Емпедоклу, учневі Піфагора, приписували виклик духів і використання їх у власних інтересах, і навіть воскресіння жінки, яка була мертвою вже 30 днів[2].

Літературний опис некромантії міститься в «Одіссеї» Гомера (бл. 700 р. до н. е.). У ній чарівниця Кірка навчає героя Одіссея, як викликати померлих, щоб отримати пророче знання про його повернення додому. Гомерівські уривки містять чимало деталей: обряди мали відбуватися вночі біля ями та вогню; Одіссей мав здійснити узливання за певним рецептом; необхідно було принести в жертву тварин і зібрати їхню кров, щоб привиди могли її випити; також слід було звертатися з молитвами як до самих привидів, так і до богів підземного світу (які мали дати згоду на тимчасове звільнення духів). В іншому давньогрецькому творі — трагедії Есхіла «Перси» (472 р. до н. е.) — описано практику некромантії при дворі мідійських царів. Цей драматичний твір містить ритуальні елементи, схожі на ті, що описані в Гомера, і відображає тогочасне грецьке уявлення про персів як екзотичний народ, нерозривно пов'язаний із магією[1].

У давньоримських джерелах некромантію часто пов'язували зі зловмисною магією, яку практикували відьми. В латинській епічній поемі Лукана «Фарсалія» (65 р. н. е.). фессалійська чарівниця Еріхто вдавалася до ритуалів, що включали понівечення та поїдання трупів, аби за допомогою магії дізнатися майбутнє. Окрім літературної традиції, існують також «Грецькі магічні папіруси», де описано заклинання, що стосуються некромантії[1]. Цицерон звинувачував піфагорейця Ватінія у 56 році до н. е., що той нібито викликав духів померлих, приносив у жертву хлопчиків підземним божествам, а потім радився з духами цих жертв. Римські імператори Клавдій, Нерон і Каракалла, а ще консули Друз[який?] і Аппій вдавалися до ворожіння за допомогою померлих[2].

Можна помітити суттєву зміну в ставленні до некромантії, що відбулася при переході від грецької епохи до римської. Якщо в елліністичній Греції ця практика вважалася доволі корисною, попри необхідність кривавих жертв, то за часів Римської республіки та імперії вона засуджувалася. Ще одна важлива відмінність стосується жертви: римські тексти повідомляють про необхідність вбивства людей для викликання духів[2].

В юдейському П'ятикнижжі некромантія прямо  заборонена: «Не звертайтесь до духів померлих та до ворожбитів, і не доводьте себе до опоганення ними…»  (Лев. 19:31)[3]. Найвідоміший біблійний опис некромантії стосується ендорської віщунки з першої книги Самуїла (1Сам. 28). Під час війни з филистимлянами цар Саул, переконаний, що Бог відвернувся від нього, прийшов до віщунки й благав її викликати дух пророка Самуїла. Дух з'явився і підтвердив, що Бог відкинув Саула, а також передбачив поразку й загибель самого царя та його синів[1].

В Індії побутувало вірування в ветал — духів, які вселяються в трупи і можуть повідомити цінні знання[4].

Середньовіччя

У давньоскандинавських міфологічних текстах, зокрема в «Сазі про короля Хрольфа Кракі», йдеться не лише про спілкування з привидами: там описується воскресіння загиблих воїнів, підняття їхніх мертвих тіл, а також повернення до життя як їхньої плоті, так і духу[1].

Опис появи привида в книзі Самуїла становив особливий інтерес для християнських богословів. Отці Церкви Тертуліан і святий Августин вважали, що перед віщункою постав не дух Самуїла, а диявол. Натомість святий Єронім вважав це явище цілком обманом, а саму віщунку — шахрайкою. Погляди авторів раннього Нового часу на цю історію також розходилися: французький демонолог Жан Боден підтримував версію Тертуліана й святого Августина, тоді як Реджинальд Скот стверджував, що жінка була всього лише черевомовницею. Тертулліан також застерігав від участі в діях, «у яких демони видають себе за душі померлих». До настання Середньовіччя в християнській традиції некромантія почала асоціюватися з демонологією та зловмисною магією[1]. Тома Аквінський вказував одержимість і некромантію як докази реальності демонів[5].

Всупереч забороні на некромантію Церквою, її продовжували практикувати підпільно. До XIV століття некромантія перетворилася на поширену підпільну практику серед духовенства, яке не мало постійного служіння, а також серед університетських студентів. Будучи переконаними, що священний сан наділяє їх духовною владою здійснювати екзорцизм — тобто виганяти демонів із одержимих, — ці клірики-некроманти також вважали, що здатні підпорядковувати собі зловмисних духів[6]. Деякі представники духовенства вищого рангу вдавалися до некромантії, намагаючись перевірити такі догмати своєї віри, як існування чистилища. За середньовіччя існували такі книги з некромантії, як «Таблиця Соломона» та «Скарбниця некромантії». Домініканський інквізитор Ніколя Еймерік згадував ці тексти у своїй праці «Directorium Inquisitorum» («Посібник для інквізиторів», 1376), а згодом власноруч організував їх публічне спалення. Століттям пізніше священник Жоан Вісенте використовував «Таблицю Соломона» для проведення некромантичних ритуалів — аж доки його не викрила інквізиція[1].

У багатьох некромантичних ритуалах містилося пряме прохання про дозвіл від Бога, і більшість некромантів, імовірно, виправдовували свої дії, вважаючи їх такими, що не виходять за межі християнської поведінки. Багато практиків ритуальної магії воліли називати викликаних духів ангелами, Дівою Марією, Ісусом або навіть самим Богом-Отцем. Проте чимало цих ритуалів, безперечно, здійснювалися з руйнівною або корисливою метою[6][7].

Згідно з деякими збереженими ісламськими джерелами, сабеї були близькосхідною релігійною групою, що сповідували єдинобожжя. Маймонід стверджував, що сабеї займалися численними магічними практиками, зокрема некромантією. Можливо, частина з них була вимерлою сектою мандеїв[2].

Новий час

Цезарій Гейстербахський зафіксував випадки некромантичних дослідів, метою яких було довести реальність демонів (але не повернення душ померлих). Бенвенуто Челліні залишив яскравий опис власних некромантичних експериментів, проведених у Римі 1523 року. Доктор Фауст із п’єси Крістофера Марлоу (1604 і 1616) також вдавався до некромантії, прагнучи з’ясувати, чи справді існує демонічне втручання[5]. Історичний Фауст у 1532 році був вигнаний з Нюрнберга за заняття некромантією[8].

Коли єзуїт Мартін дель Ріо опублікував свою працю «Disquisitionum Magicarum Libri sex» (Шість книг про дослідження магії, 1599/1600 рр.), він розглядав «знаючих жінок» своєї епохи як охорониць книги некромантичної магії[9].

Лютерани зображали некромантів з католицькими атрибутами (хрести, чотки), підкреслюючи своє ставлення до католицької церкви як до зіпсутої[10]. Репутацю некромантів з іншого боку мали такі протестанти, як квакери, через свої втаємничені нічні зібрання[11].

У XIX столітті віра в можливість викликати духи померлих повернулася як спіритизм. Суттєвою відмінністю були науковоподібні пояснення потойбічного життя та способів спілкування з духами. Спірити вірили, наприклад, що зображення духів можна зафіксувати на фото, а телеграф дозволяє почути «голоси з того світу». Багато дослідників розглядають спіритизм як складову ширшого релігійного піднесення, що розпочалося на початку XIX століття в США. Артур Конан Дойл у своєму двотомнику «Історія спіритуалізму» визначав цей рух як «найважливішу подію у світовій історії з часів Христа»[12].

Як система вірувань, спіритизм був значною мірою вільним від правових і моральних обмежень, притаманних традиційним релігіям. Він висував небагато вимог до своїх послідовників, натомість пропонуючи їм можливість потойбічного життя та рівність у доступі до спілкування з духами[12].

Знамениті некроманти

Маг Едвард Келлі викликає привид нещодавно померлої людини на цвинтарі, бл. 1825 р.
  • Аендорська чарівниця — персонажка Біблії[13].
  • Мерлін — віщун та мудрець, учитель та вірний помічник короля Артура, володіє здатністю повертати мертвих до життя[13].
  • Баба-Яга — міфологічний персонаж слов'янського фольклору, яка має силу керувати мертвими[13].
  • Реальний (історичний) доктор Фауст був відомий як некромант і демонолог.
  • Граф Каліостро називав себе некромантом, однак насправді під некромантією мав на увазі лише спіритизм.
  • Одна з найвідоміших, некромантка Аніта Блейк описується у письменниці Лорел Гамільтон.
  • Едвард Келлі (1555—1597) — англійський алхімік, авантюрист і містик[13].
  • Джордано Бруно (1548—1600) — італійський філософ епохи Відродження, поет[13].
  • Медея — чарівниця в грецькій міфології, дочка колхідського царя Еета[13].
  • Джон Ді — англійський математик, географ, астроном, алхімік, герметист та астролог[13].
  • Алістер Кроулі — англійський окультист, поет, містик, маг, відомий своїм інтересом до чорної магії та некромантії[13].

У популярній культурі

Зображення некромантії в модерному на пізнішому мистецтві більше зосереджені на фізичному піднятті мерців, у певному сенсі їх оживленні, аніж на зверненні до духів померлих. У романі Мері Шеллі «Франкенштейн» (1818) фігурує істота, чиє тіло було зібране з частин, узятих із місць поховання. На творчість Шеллі безпосередньо вплинув її батько, Вільям Ґодвін, автор містичного роману «Сент-Леон» (1799), у якому йдеться про некромантію. У XX столітті Говард Лавкрафт створив серію оповідань про некромантію, а також роман «Справа Чарльза Декстера Ворда» (1927). Лавкрафт черпав натхнення з праць Коттона Мезера (1663—1728) про відьомство, а також текстів натураліста і окультиста Борелліуса (1620—1671). У своєму романі Лавкрафт осучаснив некромантичні ритуали, описавши воскресіння мерців за допомогою алхімії. Кларк Ештон Сміт в оповіданні «Бог склепу» (1934) зобразив некромантію як заборонений ритуал, за який чаклунів карають ще сильніші жерці[14].

У сучасному фентезі некромантія найчастіше описується як зла магія, за допомогю якої чаклуни-некроманти оживлюють скелети й трупи, щоб створити з них покірні армії. Рідше некромантію застосовують аби повернути особу з мертвих і дати їй другий шанс на життя[15].

Некромантія є важливою темою романів «Сабріель» (1995) Гарта Нікса, «Гідеон Дев'ята» (2019) Темсін М'юїр, «Костотворець» (2021) Сари Бет Дерст, «Тінь богів» (2021) Джона Ґвіна, «Кропива та кістка» (2022) Урсули Вернон[16].

Фільми про некромантію включають «Реаніматор» (1985), «Зловісні мерці 2» (1992), «Кладовище домашніх тварин» (1989), «Чорнокнижник» (1989), «Мумія» (1999), «Труп нареченої» (2005), «Операція «Мертвий сніг»» (2009).

У настільній рольовій грі Dungeons and Dragons є закляття «говорити з мертвими», що дозволяє задати обраному трупу до 5-ти запитань. Ігромайстер від особи трупа може зумисне давати відповіді плутано й загадково. Характерно, що, на відміну від історичних вірувань, мрець не може повідомити майбутнє, — а лише те, що знав за життя[17].

Некромантія слугує популярним елементом сюжету й ігрового процесу у відеоіграх, таких як Diablo 2, The Elder Scrolls IV: Oblivion, The Elder Scrolls V: Skyrim, Heroes of Might and Magic, Warcraft 3, World of Warcraft, Gothic, Path Of Exile. Завдяки здатності воскрешати мертвих некроманти часто кидають виклик природному світоустрою заради досягнення власних цілей. Це робить їх одними з найпопулярніших антагоністів у відеоіграх. Нерідко некромантія доступна спеціальним класам персонажів (некромантам), за яких можна грати[18].

Див. також

Примітки

  1. ↑ а б в г д е ж Johnson, Marguerite (30 січня 2006). Encyclopedia of Witchcraft: The Western Tradition [4 volumes] (англ.). Bloomsbury Publishing USA. с. 808—809. ISBN 978-1-85109-512-4.
  2. ↑ а б в г д е Kapcar, Andrej (1 січня 2015). The Origins of Necromancy or How We Learned to Speak to the Dead. Advances in Psychology: 30—58.
  3. ↑ Левіт. ВУЕ (укр.). Процитовано 24 жовтня 2023.
  4. ↑ Bane, Theresa (10 січня 2014). Vetala / Encyclopedia of Demons in World Religions and Cultures (англ.). McFarland. с. 325. ISBN 978-0-7864-8894-0.
  5. ↑ а б Stephens, Walter (30 січня 2006). Experiments and tests / Encyclopedia of Witchcraft: The Western Tradition [4 volumes] (англ.). Bloomsbury Publishing USA. с. 342. ISBN 978-1-85109-512-4.
  6. ↑ а б Waite, Gary K. (30 січня 2006). Encyclopedia of Witchcraft: The Western Tradition [4 volumes] (англ.). Bloomsbury Publishing USA. с. 963. ISBN 978-1-85109-512-4.
  7. ↑ Bever, Edward (30 січня 2006). Magic, Learned / Encyclopedia of Witchcraft: The Western Tradition [4 volumes] (англ.). Bloomsbury Publishing USA. с. 701. ISBN 978-1-85109-512-4.
  8. ↑ Behringer, Wolfgang (30 січня 2006). Faust, Johann Georg (ca. 1480–1540) / Encyclopedia of Witchcraft: The Western Tradition [4 volumes] (англ.). Bloomsbury Publishing USA. с. 352. ISBN 978-1-85109-512-4.
  9. ↑ Tuczay, Christa (30 січня 2006). Grimoires / Encyclopedia of Witchcraft: The Western Tradition [4 volumes] (англ.). Bloomsbury Publishing USA. ISBN 978-1-85109-512-4.
  10. ↑ Zika, Charles (30 січня 2006). Endor, Witch of / Encyclopedia of Witchcraft: The Western Tradition [4 volumes] (англ.). Bloomsbury Publishing USA. с. 309—310. ISBN 978-1-85109-512-4.
  11. ↑ Elmer, Peter (30 січня 2006). Quakers / Encyclopedia of Witchcraft: The Western Tradition [4 volumes] (англ.). Bloomsbury Publishing USA. с. 945. ISBN 978-1-85109-512-4.
  12. ↑ а б Cep, Casey (24 травня 2021). Why Did So Many Victorians Try to Speak with the Dead?. The New Yorker (амер.). ISSN 0028-792X. Процитовано 28 жовтня 2026.
  13. ↑ а б в г д е ж и The Most Famous Necromancer: Ranking the Legends - StrawPoll.com. StrawPoll (англ.). Процитовано 24 жовтня 2023.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  14. ↑ Pulliam, June Michele; Fonseca, Anthony J. (26 вересня 2016). Necromancy / Ghosts in Popular Culture and Legend (англ.). Bloomsbury Publishing USA. с. 231—232. ISBN 978-1-4408-3491-2.
  15. ↑ Blankmarks (23 березня 2022). How to Write Magic Types: Necromancy (Creative Writing). Medium (англ.). Процитовано 27 жовтня 2026.
  16. ↑ ellbrandon (17 листопада 2023). 10 Spellbinding Fantasy Novels with Skeletons and Necromancy. SFF Explorer (амер.). Процитовано 27 жовтня 2026.
  17. ↑ Roll20 - Compendium and Rule Set Directory. Roll20 (англ.). Процитовано 27 жовтня 2026.
  18. ↑ Cowley, Amy; Susa, Nick; Khayyat, Mehrdad (24 травня 2023). Games Where You Can Play As A Necromancer. GameRant (англ.). Процитовано 28 жовтня 2026.

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).