YaChudo

Наньчжао

Переглядів: 0. Оновлено 24.10.2026.

Наньчжао
Дата створення / заснування738 Редагувати інформацію у Вікіданих
Офіційна моваBaid Редагувати інформацію у Вікіданих
СтолицяДалі Редагувати інформацію у Вікіданих
Форма правліннямонархія Редагувати інформацію у Вікіданих
Час/дата припинення існування902 Редагувати інформацію у Вікіданих
Мапа розташування
CMNS: Наньчжао у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Наньчжао (кит. 南詔|南诏 Nánzhāo) — королівство народу бай, основна територія якого розташовувалася в сучасній провінції Юньнань в Китаї. Розквіт Наньчжао припадав на VIII — IX століття. Наньчжао було багатонаціональною буферною державою між Китаєм і Південно-Східною Азією. Експансія і розпад Наньчжао привели до розселення лао і таї на території сучасного Лаоса і Таїланда.

Історія

Передумови

Згідно офіційних хронік Наньчжао походить від племінної конфедерації Айлао у складі племен міньпу, цзюляо, пяоюе, лопу і шеньду[1]. Народ цуаньмань прийшов до влади в сучасній Юньнані у 225 році під час південного походу шуського командувача Чжуге Ляна. До IV століття вони отримали контроль над регіоном, але повстали у 593 році проти імперії Суй та були знищені у відповідь у 602 році. Цуаньмань розділилися на дві групи, відомі як чорна та біла мива[2]. Зрештою Суй відмовилися від цього регіону. Племена біла мива (баймань), яких вважають попередниками народу бай, оселилися на родючих землях західного Юньнані навколо альпійського озера Ерхай. Чорна мива (умань) з 7 племен, яких вважають попередниками народу ї, оселилися в гірських районах східного Юньнані[3].

Племена умань селилися навколо озера Ерхай, утворюючи у VII ст. князівства, відомі як чжао. Їх спочатку було 8, але після поглинання більшими залишилося лише 6: Менше, Менсі, Ланцюн, Тентань (Дендань), Шилан та Юесі (Мосе)[4]. Імперія Тан фінансувала та залучала місцевих вождів, щоб поширити свій вплив на регіон[5]. Менше-чжао було зафіксовано як Ма Шицзи, що означає «Володар Золотого Бамбука». Оскільки воно розташоване на півдні, Менше також називалося «Наньчжао» або південне чжао.

Заснування

Початок Наньчжао відносять до 649 року, коли Сінуло (Сенола), вождь чжао Менше, заснував Да Мен (Велика Мен) та прийняв титул ціцзя-ван («видатний ван») та визнав зверхність імперії Тан[6]. 652 року зумів змусити байманьського вождя Чжан Лецзіньцю, який правив озером Ерхай та горою Цан, поступитися своїми володіннями. Ця подія відбулася мирно, оскільки Чжан добровільно поступився місцем Сінуло. Угода була освячена під залізною колоною в Далі[7]. 655 року Сінуло отримав від Тан посаду префекта Вейчжоу та 672 року війська для боротьби з іншими чжао[8].

Втім 704 року наступний ван Луошен'янь вимушен був визнати зверхність Тибетської імперії[2]. Луошен'янь і його наступник Шенлопі відмовилися від активної зовнішньої політики, маневруючи між Тибетом і Тан[9].

З 733 року відновлюються кампанії з підкорення сусідніх чжао. Спочатку ван Пілоге, скориставшись боротьбою в чжао Менсуй, зумів захопити його. Невдовзі було завдано поразки чжао Шилан[10]. Потім було завдано поразки коаліції Шиванцяня, правителя Шилана, і Мєлопі, правителя Тентаня, після чого Пілоге приєднав їхні володіння до Наньчжао. У 737 році за підтримки танського двору Пілоге отримав чжао Юесі, тим самим об'єднав «шість чжао» в єдину державу Наньчжао, отримавши титул вана Юньнані від танського імператора Сюань-цзуна[11]. Воно знаходилося в стані формального васалітету по відношенню до останнього. Столицею в 738 році стало місто Тайхе в центрі родючої долини Ерхай — місце було ідеальним: його можна було легко захистити від нападу, і воно знаходилося посеред багатих сільськогосподарських угідь[12]. За правління Пілоге баймань було вигнано зі східного Юньнаня та переселено на захід. Умань і баймань було розділено, щоб створити більш зміцнену кастову систему служителів та воїнів[4].

Розквіт і експансія

Три пагоди — пам'ятник архітектури Наньчжао — був споруджений поблизу столиці цієї держави.

В 750 рік Наньчжао на чолі із ваном Гелофеном підняло повстання проти танського Китаю. Ця війна отримала назву Тяньбао. В 751 рік Сяньюй Чжунтун, губернатор Цзяньнаня (сучасний Сичуань), відправив 80-тисячну армію, яка зазнала поразки під Сяньгуанем, в тому ж році[13], коли сталася Таласька битва, і китайці зазнали нищівної поразки від арабів в Центральній Азії. Свідоцтвами цієї битви стали Генеральська Печера і Могила Десяти Тисяч Солдат в районі Сянгуаня. В 754 році була послана інша китайська 100-тисячна армія, яка теж зазнала поразки в Муеге. Того ж року було укладено союз з тибетським ценпо Меагцомом, яким фактично визнано зверхність останнього[13]. Того ж року Наньчжао отримав контроль над солончаками округу Яньюань, які використовував для регулювання поставок солі[14]. Ці дії співпали з кризою в імперії Тан, викликаною повстанням у 755 році Ань Лушаня. Натхненні успіхом, полководці Наньчжао зайняли весь Юньнань і просунулися в Цзяньнані, 757 року вдерлися до Шрикшетри, зайнявши верхів'я Іраваді[15]. 763 року Шрикшетра визнала зверхність Наньчжао

Наступний ван Імосунь продовжив протибетську політику. У 779 році він брав участь у великому нападі тибетців на імперію Тан. Однак тягар необхідності підтримувати кожну тибетську військову кампанію проти Тан незабаром став на нього тягарем. У 794 році він повстав проти Тибету, здобувши перемогу у битві при Шеньчуані, після чого перейшов на бік Тан[16]. Це стало початком тривалої війни з Тибетською імперією, що тривала до 801 року, коли тансько-наньчжаоські війська здобули перемогу у битві при Дулу[17]. Водночас до 794 року було підкорено усі клани племені мосе (одного з умань) уздовж рік Цзіньша і Ялун.

Наступний ван Цюаньлунчен вступив у конфлікт з командуючими армії, що набули чималої влади. У 816 році внаслідок змови на чолі із командувачем Ван Цодянем вана було вбито. Змовники призначили маріонеткового правителя Цюаньлішена. Проте останній вже через 3 роки перебрав на себе, але 823 року його було повалено командуючими й замінено на брата Цюаньфеню. Він та Ван Цуодянь, який залишався впливовим військовиком, відіграли важливу роль у розширенні території Наньчжао[18].

Протягом 820-х років почалося нове протистояння з Шрикшетрою. У 829 році було взято Ченду, але вже 830 року це місто було залишено[19]. 832 року війська Наньчжао захопили столицю Халінджі держави Шрикшетра (в Бірмі), зрівняли її з землею, а виживших мешканців погнали в полон[20]. У 835 році війська Наньчжао напали на монську держава Мічень і захопили багато полонених. Проте монським державам Куньлунь, Модіпо, Мічень, вдалося об'єднати свої сили в боротьбі з Наньчжао і зупинити її наступ[21].

846 року було здійснено напад на Аннам, що належав імперії Тан. Це стало початком швидкого погіршення відносин між державами[22]. Остаточно офіційні відносини було розірвано у 854 році з ініціативи імператора Сюань-цзуна II[23]. У відповідь Шилун, правитель Наньчжао, 859 року прийняв титул імператора. Він марно спробував домовитися про шлюбний союз, а також про статус «молодшого брата» з династією Тан[15]. Шилун також убив Ван Цодяня. Щоб збільшити військо, Шилун наказав усім чоловікам старше 15 років вступити до армії.

З 860 року почалися бої за Сунпін в Аннамі та Бочжоу. 861 року на декілько місяців витіснено танські війська з Аннаму та захоплено Юнчжоу[24]. 863 року знову захоплено Аннам.

Занепад

У вересні 865 року 50-тисячна армія Наньчжао зазнала поразки від танського війська, що вдерлося до Аннаму. До весни 866 року було втрачено усю цю провінцію[25]. У відповідь у 869 році Шилун напав на Січжоу й Ченду за допомогою племені дунмань[26]. Якщо перше було швидко захоплено, то облога другого тривало місяць й зрештою у запеклій битві Шилун зазнав поразки.

873 року Наньчжао було витіснено з провінції Сичуань. Наньчжао знову вдерлося взимку 873-874 років і дійшов до Ченду на відстань 70 км, захопивши Цюнчжоу та здійснивши набіг на префектуру Цяньчжун (сучасний Пеншуй), перш ніж відступити. Невдовзі після цього вони знову напали та протягом трьох днів грабували передмістя Ченду, але не змогли пробити його ворота та відступили[27]. 875 року у битві на річці Даду Наньчжао зазнало нищівної поразки, у полон потрапило 50 вождів племен, яких було страчено[28]. 877 року було втрачено Бочжоу. Це фактично поклало край загарбницьким кампаніям Наньчжао.

Наступник Лоншунь розпочав перемовини з Тан щодо шлюбного союзу, який було укладено у 880 році. Шлюб з танською принцесою Аньхуа так і не був укладений через повстання Хуа Чао. У 897 році Лоншунь було вбито одним зі своїх міністрів. Його наступник, Шуньхуа, відправив посланців до Тан з проханням відновити дружні відносини, але на той час імперія вже почала занепадати, тому він не отримав відповіді[29].

Зміни династії

902 року династія Наньчжао була повалена головний міністр (буксе) Чжен Майсі вбив імператорську родину та узурпував трон, заснувавши державу Дачанхе. У 928 році байманьський аристократ Ян Ганьчжень допоміг буксе Чжао Шаньчжену повалити династію Чжен та встановити державу Датяньсін. Новий режим проіснував лише рік, перш ніж Чжао був убитий Яном, який створив династію Даїнін. У 937 році Дуань Сіпіном було засновано царство Далі[30][31].

Спадщина

В 1254 році Далі захоплюють монголи на чолі з ханом Хубілаєм. Тайські племена емігрують на територію сучасних Таїланду, Лаосу і штату Ассам в Індії.

Населення

Наньчжао охоплювало багато етнічних та лінгвістичних груп. Деякі історики вважають, що більшість населення становили народи бай (тоді відомі як «Біла людина»)[32] та ї (тоді відомі як «чорна людина»)[33]. Також мешкали племена тай, лао, бамар[34]. Саме в період Наньчжао відбулася значна фільтрація в Юньнані тайських груп, що призвело до появи великої етнічної групи дай, і груп м'яочан.

Устрій

Система управління описується як поєднання танської бюрократії з союзами вірності з місцевими вождями в південносхідному азійському стилі[35]. На чолі стояв ван, потім імператор, що мав обмежену владу. Монарх спирався на раду головних міністрів (буксе) та генералів (цінпінгуань). Ці члени ради також служили регіональними адміністративними очільниками з шестистороннім поділом[36].

В керуванні державою монарх спирався на «шість посад (канцелярій)»: військову, домогосподарства, гостей (іноземних справ), права і суду, вчених та зерносховища, значною мірою створених за зразком системи імперії Тан. Пізніше шість посад було змінено на «Трьох помічників» та «Дев'ятьох наглядачів». «Трьома помічниками» були: ціто (відповідальний за коней); луто (відповідальний за худобу); та цзюйто (відповідальний за зерносховища). «Дев'ятьма наглядачами (шуан)» були: наглядач му (відповідальний за військові справи); наглядач цун (відповідальний за реєстрацію домогосподарств); наглядач ці (відповідальний за обряди); наглядач фа (відповідальний за покарання); наглядач цюань (відповідальний за посадовців); наглядач цзюе (відповідальний за роботу); наглядач ван (відповідальний за фінанси); наглядач інь (відповідальний за гостей); та наглядач Хе (відповідальний за торгівлю). Кожну групу з трьох наглядачів наглядав свій наглядач.

Місцева військово-адміністративна система складалася з шести військових комісарів та двох губернаторів. Спочатку шість регіонів «чжао» були поділені на шість районів. Район був подібним до «префектури» в династії Тан. На завойованих територіях призначалися військові губернатори (цзедуші). На ранньому періоді існував 8 військових губернаторств (цзе): Юньнань, Тодун, Юнчан, Нінбей, Чженьсі, Кайнан, Іньшен та Тецяо. У пізнішому періоді 6 військових губернаторств: Нундун, Юнчан, Іньшен, Цзяньчуань, Тодун та Лішуй; і 2 губернаторства (дуду): Хуейчуань та Тунхай.

Суспільство

Було розділене на дві окремі групи: адміністративну з байманя, яка мешкала у західному Юньнані, та військову умань у східному Юньнані. Правителі Наньчжао походили з умань. Разом зтим було рабовласницьким суспільством. Поширеність культури рабовласників була настільки великою, що іноді дітей називали на честь якості та кількості рабів, якими вони володіли або яких хотіли володіти їхні батьки. Наприклад: Лурббу (багато рабів), Лурда (сильні раби), Лурші (командир рабів), Лурджі (походження рабів), Лурпо (рабовласник), Лурха (сотня рабів)[37].

Військо

Зазвичай поділялася на регулярну армію, місцеве ополчення та варнську гвардію з умань. Регулярна армія була невеликою за чисельністю, але дуже ефективною, її складовою був елітний авангардний підрозділ під назвою лоцзуйці («сини тигра»), які служили солдатами повного дня. З кожної сотні солдатів для служби в лоцзуйці обирали найсильнішого. Вони були одягнені в червоні шоломи, шкіряні обладунки та бронзові щити, але ходили босоніж. Допускалися лише поранення спереду, а якщо вони отримували поранення в спину, їх страчували. Командира сотні лоцзуйці звали лоцзуо.

Місцеве ополчення складало основу військової сили Наньчжао, тимчасово набираючись із сіл під час війни. Селяни були цивільними особами у мирний час та солдатами у воєнний час. Регулярну армію та ополчення очолювали дацзюнцзяни (головнокомандувачі). Нижче за ними були військові посадовці яньюй, яньлань, шань-і, шаньлань, таньцю, таньлань, мувей та мулань.

Особиста охорона вана чжуну цюйцзюй набиралася з лоцзуйці[38].

Зброя і обладунки

Мали шоломи, щити, обладунки танського зразка. Цюйцзюй — це тип військового пояса. Відомі декілька типів цюйцзюй, такі як золотий цюйцзюй[39]. На озброєні були мечи, кинджали, списи, арбалети різного типу, зокрема чжуну («червоний арбалет»)[40].

Економіка

Родючі землі поблизу озер Ерхай та Діан також створили аграрну базу для Наньчжао. Сільське господарство базувалося переважно на рисі, доповненому бобами, пшеницею, просом та сорго; у більшості районів практикувалася система подвійного вирощування рису та пшениці, що давало два врожаї на рік; вони були вправними в терасованому управлінні полями. Технології тваринництва були досить розвиненими, а коні племені юешаньцун були відомі далеко за кордоном.

Захоплення територій у Верхній Іраваді забезпечила доступ до видобутку природних ресурсів, зокрема золота. Злочинців з центру Наньчжао відправляли на промивання алювіального золота в регіоні[41].

Ремесла були відносно розвинені, особливо виробництво зброї. Існуюча залізна колона Наньчжао в Міду, провінція Юньнань, має висоту три метри, відлита в п'ять етапів, а потім з'єднана разом, що відображає високий рівень металургії в Наньчжао. У пізніший період велику кількість ремісників було захоплено у Січуані та перевезено на південь, що стимулювало розвиток таких галузей промисловості, як текстиль та лакові вироби, причому майстерність наближалася до рівня Центральних рівнин.

Регіон озера Ерхай, який утворював ядро території Наньчжао, стратегічно дозволяв Наньчжао регулювати та проводити сухопутну торгівлю між Китаєм, Індією та Південно-Східною Азією. Воно створювало укріплені міста в Південно-Східній Азії, щоб розширити своє торговельне панування, такі як укріплене місто Юнчан на Верхній річці Іраваді[42]. Вони контролювали Верхню Іраваді та її різні племена, будуючи укріплені міста, організовані в п'ять кіл, щоб здійснювати контроль та підтримувати торговельні шляхи відкритими. Їхній контроль над регіоном забезпечив сухопутні шляхи до Індії, використовуючи річки для транспортування[43]. Наньчжао розвинув зв'язок між цим центральним регіоном та його регіональними адміністративними пунктами, щоб контролювати торгівлю та управляти собою як центр, що прямує на південний захід від Китаю.

Валюта

У торгівлі в якості валюти використовувалися шовкові та соляні блоки, пізніше як валюта були прийняті мушлі каурі.

Релігія

Про добуддійську релігію в Наньчжао майже нічого не відомо. Згідно з джерелами династії Юань, баймань (народ бай) сповідував корінну релігію під назвою бенчжуїзм, яка поклонялася місцевим володарям та божествам. Володарі бенчжу – це духи людей, які померли за особливих обставин і не були ієрархічно організовані. Археологічні знахідки в Юньнані свідчать про те, що володарям бенчжу приносили жертви тварин та людей навколо металевого стовпа за допомогою бронзових барабанів в обмін на багатство та здоров'я. Використання залізних стовпів для ритуалів, схоже, збереглося в царстві Далі. Наньчжаоський тучжуань зображено підношення небесам, що відбуваються навколо нього[44]. У народу бай є жінки-шамани, і вони поділяють поклоніння білим каменям, подібне до народу цян[45].

Умань сповідував бімоїзм, назва якої походить шаманів-жерців (бімо), що означає «майстер священних писань»[46], які освячували народження, похорони, весілля та свята. Бімо можна було стати за патрилінійним походженням після певного часу навчання або офіційно визнавши старого бімо своїм вчителем. Обираєвся нижчий жерець (суні), але бімо більш шановані та могли читати письмена і, тоді як суні не могли. Обидва могли виконувати ритуали, але лише бімо могли виконувати ритуали, пов'язані зі смертю. У більшості випадків суні виконували лише деякі екзорцизми для лікування хвороб. Як правило, суні могли бути лише з низького цивільного походження, тоді як бімо — як з аристократичних, так і з сімей простолюдинів[47].

Прихильники бімоїзму поклонялися та обожнювали своїх предків подібно до китайської народної релігії, а також поклонялися богам природи: вогню, пагорбам, деревам, камінню, воді, землі, небу, вітру та лісам, а також драконам, яких вважали захисниками від злих духів, що спричиняють хвороби, поганий врожай та інші нещастя. Бімоїсти вірили у існування кількох душ. Після смерті одна душа залишається стежити за могилою, а інша зрештою перероджується в якусь живу форму. Після смерті люди приносять у жертву свиню або вівцю біля дверей, щоб підтримувати зв'язок з духом померлого.

На початковому етапі під впливом Тан тут набуло поширення конфуціанство. Вплив конфуціанства зменшився під час правління Шилуна, коли він проголосив себе імператором і переорієнтував Наньчжао навколо буддизму як правлячої ідеології та релігії[48].

Наньчжао асоціюється з буддизмом, що доводиться написами на каменях з того часу. Деякі дослідники припускають, що місцевий буддизм ачар'я був родинний тантричному буддизму Арі, прийнятому в Пагані (сучасна М'янма).

Культура

Китайський вплив на Наньчжао можна побачити на стелі Дехуа 766 року, яку еліта Наньчжао використовувала для зображення своєї держави як китайської, згідно з класичною китайською традицією.

Мова

Знать розмовляла варіантом мови нуос[49].

Писемність

Збережені джерела свідчать про те, що правляча еліта використовувала китайську писемність[50]. Писання з Наньчжао, виявлені в 1950-х роках, показують, що вона була написана мовою бай, але Наньчжао, здається, ніколи не намагався стандартизувати чи популяризувати цю писемність[51]. Правителі Наньчжао використовують те, що було описано як систему іменування по батькові батько-син, що зустрічається в культурі І та тибето-бірманських традиціях.

Мистецтво

До наших днів збереглося небагато картин Наньчжао, але «Ілюстрована історія Наньчжао» є найбільш репрезентативною, яку називають «скарбом південного Юньнаня». Розпис тучжуанського сувою був замовлений чиновниками Наньчжао, щоб відповісти на запитання Шуньхуа про те, як буддизм потрапив до Наньчжао. Розповідь на сувої закінчується поклонінням Лоншуня золотій статуї Ацуое Гуаньінь. Сувій ідентифікує правителя як «Магараджа, Цар Земного Колеса, данбі цяньцзянь, Який запрошує Чотири Напрямки Стати Одною Родиною, Пяосін Мен Лонгхао». «Махараджа, Цар Земного Колеса» стосується буддійського правління, «Пяосін» означає правитель міст-держав П'ю, а Чотири Напрямки відносяться до чотирьох морів класичних китайських текстів. Сувій зображує Лоншуня, який проходить абхісеку (освячення), що зазвичай полягало в окропленні водою з тазу, і стверджує, що подія сталася у 897 році[52].

Скульптура, особливо гроти Цзяньчуань, високо цінується за вишукану майстерність, яскраві форми та надзвичайно високу художню цінність. Різьблення божества Магакали на скелях, розкидані по всьому Юньнаню, представляють ще один напрямок у скульптурі Наньчжао.

Див. також

Примітки

  1. ↑ Daniels, Christian (2021), Nanzhao as a Southeast Asian kingdom, c.738-902, Journal of Southeast Asian Studies, p. 196
  2. ↑ а б Beckwith, Christopher I. (1987). The Tibetan Empire in Central Asia: A History of the Struggle for Great Power among Tibetans, Turks, Arabs, and Chinese during the Early Middle Ages. Princeton University Press, p. 65
  3. ↑ "Cuan Culture in Yunnan – Yunnan Exploration: Yunnan Travel, Yunnan Trip, Yunnan Tours 2020/2021"
  4. ↑ а б "The Faded Buddhist Country: A Brief History of Ancient Yunnan Constitution | by 山滇之城 | Medium"
  5. ↑ Yang, Bin (2008a). "Chapter 3: Military Campaigns against Yunnan: A Cross-Regional Analysis". Between Winds and Clouds: The Making of Yunnan (Second Century BCE to Twentieth Century CE). Columbia University Press
  6. ↑ "Nanzhao 南詔 (www.chinaknowledge.de)"
  7. ↑ Yongjia, Liang (6 August 2018). Religious and Ethnic Revival in a Chinese Minority: The Bai People of Southwest China. Routledge. ISBN 9780429944031
  8. ↑ Wang, Zhenping (2013). Tang China in Multi-Polar Asia: A History of Diplomacy and War. University of Hawaii Press, p. 101-102
  9. ↑ Blackmore, M. (1960). "The Rise of Nan-Chao in Yunnan". Journal of Southeast Asian History. 1 (2), p. 50
  10. ↑ Blackmore, M. (1960). "The Rise of Nan-Chao in Yunnan". Journal of Southeast Asian History. 1 (2): 47–61, p. 52-3
  11. ↑ Blackmore 1960, p. 57
  12. ↑ Blackmore, M. (1960). "The Rise of Nan-Chao in Yunnan". Journal of Southeast Asian History. 1 (2): 47–61
  13. ↑ а б Herman, John E. (2007). Amid the Clouds and Mist China's Colonization of Guizhou, 1200–1700. Harvard University Asia Center, p. 30
  14. ↑ Huang, Caiwen (2020), The Lancang Guard and the Construction of Ming society in northwest Yunnan, p. 20
  15. ↑ а б Bryson, Megan (2019), The Great Kingdom of Eternal Peace: Buddhist Kingship in Tenth-Century Dali, p. 91
  16. ↑ Wang 2013, p. 137
  17. ↑ Beckwith, Christopher I. (1987). The Tibetan Empire in Central Asia: A History of the Struggle for Great Power among Tibetans, Turks, Arabs, and Chinese during the Early Middle Ages. Princeton University Press, p. 157
  18. ↑ Wang 2013, pp. 117–118
  19. ↑ Herman, John E. (2007). Amid the Clouds and Mist China's Colonization of Guizhou, 1200–1700. Harvard University Asia Center, p. 33, 35
  20. ↑ Herman, John E. (2007). Amid the Clouds and Mist China's Colonization of Guizhou, 1200–1700. Harvard University Asia Center, p. 33, 36
  21. ↑ Daniels, Christian (2023), Buddhist kingship and governance in the Dali Kingdom, 1140s to 1200, Journal of Southeast Asian Studies, p. 595
  22. ↑ Herman 2007, p. 35
  23. ↑ Wang 2013, p. 120
  24. ↑ Herman 2007, p. 36
  25. ↑ Kiernan, Ben (2017). Việt Nam: a history from earliest time to the present. Oxford University Press, p. 123
  26. ↑ Wang 2013, p. 126.
  27. ↑ Wang 2013, p. 129-130
  28. ↑ Wang 2013, p. 131
  29. ↑ Wang 2013, p. 134-5
  30. ↑ Bryson 2019, p. 94
  31. ↑ Bryson 2016, p. 37
  32. ↑ Joe Cummings, Robert Storey (1991). China, Volume 10 (3, illustrated ed.). the University of California: Lonely Planet Publications. p. 705. ISBN 0-86442-123-0
  33. ↑ Harrell, Stevan (2001), Ways of Being Ethnic in Southwest China, p. 84
  34. ↑ Zhou, Zhenhe; You, Rujie (2017). Chinese Dialects and Culture. American Academic Press. p. 187. ISBN 9781631818844
  35. ↑ Daniels 2023, p. 590
  36. ↑ Daniels 2021, p. 193-194
  37. ↑ "Perspectives on the Yi of Southwest China"
  38. ↑ "罗苴子是什么意思_罗苴子的解释_汉语词典_词典网"
  39. ↑ https://www.zgbk.com/ecph/words?SiteID=1&ID=410939&Type=bkdzb&Preview=false
  40. ↑ https://m.guoxuedashi.net/minzu/8463de/
  41. ↑ Daniels 2021, p. 200-202
  42. ↑ Daniels 2021, p. 196
  43. ↑ Daniels 2021, p. 200-201
  44. ↑ Bryson 2016, p. 31
  45. ↑ Cultural China, The Benzhu religion of the Bai
  46. ↑ Berounsky, Daniel (15 December 2020). "Masters of Psalmody (Bimo): Scriptural shamanism in Southwestern China, by Aurélie Névot". European Bulletin of Himalayan Research (55): 102–106
  47. ↑ Zhen Wang (2018). "Out of the mountains" (PDF). Federal Ministry of Education and Research
  48. ↑ Daniels 2023, p. 592
  49. ↑ C. X. George Wei (2002). Exploring nationalisms of China: themes and conflicts. Indiana University: Greenwood Publishing Group. p. 195. ISBN 0-313-31512-4
  50. ↑ Bryson 2013, p. 7
  51. ↑ Wang, Feng (2004). "Language policy for Bai". In Zhou, Minglang (ed.). Language policy in the People's Republic of China: Theory and practice since 1949. Kluwer Academic Publishers, pp. 280
  52. ↑ Bryson 2019, p. 92-93

Література

  • И. Н. Машкина. Китай и Вьетнам III–XIII вв. «Наука» ГРВЛ 1978

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).