Міф про Осіріса

Міф про Осі́ріса — найрозробленіший та найвпливовіший сюжет в давньоєгипетській міфології. В ньому йдеться про вбивство бога Осіріса, прадавнього царя Єгипту, та його наслідки. Убивця Осіріса, його брат Сет, узурпує його трон. Тим часом дружина Осіріса, Ісіда, відновлює чоловікове тіло, завдяки чому він посмертно зачинає їхнього сина — Гора. Далі розповідь зосереджується на Горові, синові Ісіди й Осіріса, який спочатку постає як беззахисна дитина під опікою матері, а згодом стає суперником Сета в боротьбі за трон. Їхнє протистояння, часто досить жорстоке, завершується перемогою Гора, який відновлює маат (космічний та суспільний порядок) у Єгипті після неправедного правління Сета й довершує процес воскресіння Осіріса.

Зі своєю складною символікою цей Міф відіграє ключову роль у давньоєгипетських уявленнях про царську владу та спадкоємність, боротьбу між хаосом і порядком, а особливо про смерть і потойбічне життя. А ще він розкриває сутнісну природу кожного з чотирьох богів, навколо яких обертається сюжет, і багато елементів їхнього культу в давньоєгипетській релігії походили саме з цього міфу.

Своєї основної форми міф про Осіріса набув у XXIV ст. до н. е. або й раніше. Багато його елементів виникли з релігійних уявлень, однак боротьба між Гором і Сетом, можливо, частково віддзеркалює реальний регіональний конфлікт у додинастичну або ранньодинастичну добу. Дослідники намагалися з'ясувати точний характер подій, що лягли в основу цього сюжету, проте не дійшли остаточних висновків.

Окремі частини міфу трапляються в найрізноманітніших єгипетських текстах, від заупокійних текстів і магічних заклинань до оповідань. Тому цей сюжет є докладнішим й зв'язнішим, ніж будь-який інший давньоєгипетський міф. Водночас жодне єгипетське джерело не подає повного викладу міфу, а наявні версії дуже різняться між собою. Грецькі та римські автори, зокрема Плутарх у творі «Про Ісіду та Осіріса», залишили більше відомостей, проте їхні свідчення не завжди точно відповідають єгипетським віруванням. Завдяки цим творам міф про Осіріса зберігся навіть після того, як більшість давньоєгипетських релігійних знань було втрачено, і залишається добре відомим і донині.

Міф про Осіріса справив глибокий вплив на давньоєгипетську релігію й мав велику популярність серед простих людей^[1]. Однією з причин цієї популярности є первинний релігійний сенс міфу, а саме можливість для будь-якої людини досягти приємного потойбічного життя^[2]. Інша причина полягає в тому, що персонажі та їхні емоції більше нагадують життя реальних людей, ніж у більшости єгипетських міфів, що робить історію привабливішою для широкого загалу^[3]. Зокрема, як зазначає єгиптолог Дж. Ґвін Ґріффітс, міф передає «сильне почуття сімейної вірности та відданости» у взаєминах між Осірісом, Ісідою та Гором^[4].

Завдяки такій широкій популярности, міф трапляється в більшій кількости давніх текстів, ніж будь-який інший, і в надзвичайно широкому діапазоні єгипетських літературних стилів^[1]. Ці джерела ще й містять надзвичайно велику кількість подробиць^[2]. Давньоєгипетські міфи фрагментарні та неконкретні; наявність в них релігійних метафор була важливішою за зв'язність оповіді^[5]. Кожен текст, що містить міф або його фрагмент, може його переробити під свою конкретну мету, тож різні тексти подають суперечливі версії подій^[6]. Оскільки міф про Осіріса використовували в такій різноманітній формі, його версії часто суперечать одна одній. Проте сукупність цих фрагментів утворює зв'язнішу оповідь, ніж більшість єгипетських міфів^[7].

Хоча постать Осіріса з'являється ще раніше в приватних гробницях, найдавніші згадки про сам міф містяться в Текстах пірамід — перших давньоєгипетських заупокійних текстах, вирізьблених на стінах поховальних камер у пірамідах наприкінці V династії, у XXIV столітті до н. е. Ці тексти, що складаються з різнорідних заклинань або «висловів», містять ідеї, які, ймовірно, сягають ще давніших часів^[8]. Їхня головна тема — потойбічне життя царя, похованого в піраміді, тому в них часто згадується міф про Осіріса, тісно пов'язаний з царською владою та потойбічним життям^[9]. Основні складові оповіді — смерть і воскресіння Осіріса, а також боротьба Гора й Сета — присутні у висловах Текстів пірамід^[10]. Пізніші заупокійні тексти, як-от Тексти саркофагів Середнього царства (бл. 2055—1650 рр. до н. е.) та Книга мертвих Нового царства (бл. 1550—1070 рр. до н. е.), також містять елементи цього міфу^[11]

Інші типи релігійних текстів також містять свідчення про існування міфу, зокрема два твори доби Середнього царства: Драматичний папірус Рамессеума та Стела Іхернофрета. Папірус описує коронацію Сенусерта I, а стела натякає на події щорічного свята Хояк. Ритуали обох цих свят відтворювали окремі епізоди міфу про Осіріса^[12]. Найповніший давньоєгипетський опис цього міфу міститься у Великому гімні Осірісу — написі XVIII династії (близько 1550—1292 рр. до н. е.), який подає загальний виклад усієї розповіді, але містить мало подробиць^[13]. Іншим важливим джерелом є так звана Мемфіська теологія — релігійний наратив, що містить опис смерті Осіріса, а також розв'язання суперечки між Гором і Сетом. У цьому тексті царська влада, яку уособлюють Осіріс і Гор, пов'язується з Птахом — богом-творцем Мемфіса^[14]. Тривалий час вважали, що текст походить ще з епохи Стародавнього царства (близько 2686—2181 рр. до н. е.), тож його розглядали як джерело даних про найдавніші етапи формування міфу. Однак від 1970-х років єгиптологи дійшли висновку, що текст створено щонайраніше в період Нового царства^[15].

Ритуали на честь Осіріса є ще одним важливим джерелом інформації. Деякі з цих текстів збереглися на стінах храмів, що належать до доби Нового царства, епохи Птолемеїв (323–30 рр. до н. е.) або Римської епохи (30 р. до н. е. — IV ст. н. е.)^[16]. Частину пізніх ритуальних текстів, у яких Ісіда та Нефтида оплакують смерть брата, було перероблено в заупокійні тексти. У них благання богинь були покликані пробудити Осіріса, а отже, й небіжчика, до нового життя^[17].

Магічні лікувальні заклинання, які використовували єгиптяни всіх верств, є джерелом важливої частини міфу — тієї, де Гор отруюється або якось по-іншому хворіє, а Ісіда зцілює його. У цих заклинаннях хвора людина ототожнюється з Гором, щоб отримати користь від зусиль богині. Такі тексти відомі з папірусних копій, що слугували інструкціями для лікувальних ритуалів, а також із особливого типу різьблених кам'яних стел, знаних як циппус. Люди, які хотіли зцілитися, лили воду на ці циппуси — вважалося, що вода вбирає цілющу силу, яку містить текст, — і потім пили її в надії вилікувати недуги. Мотив дитини, що перебуває в небезпеці але захищена магією, трапляється також на різьблених ритуальних жезлах Середнього царства, створених за кілька століть до появи докладніших лікувальних заклинань, які вже прямо пов'язують цей мотив із міфом про Осіріса^[18].

Епізоди з міфу також записувались у творах, які, ймовірно, мали розважальний характер. Серед них особливо вирізняється «Суперечка Гора з Сетом» — гумористичний переказ кількох епізодів суперництва між двома божествами, що датується XX династією (близько 1190—1070 рр. до н. е.)^[19]. У ньому яскраво змальовано характери богів; зі слів єгиптолога Доналда Б. Редфорда, «Гор постає фізично слабким, але кмітливим і схожим на пустотливого Пака, Сетх [Сет] — силачем-блазнем із обмеженим розумом, Ре-Горахті (Ра) — упередженим і сердитим суддею, а Осіріс — язикатим буркотуном із їдким гумором»^[20]. Попри свій нетиповий характер, «Суперечка» містить багато найдавніших епізодів божественного конфлікту, причому події в ньому відбуваються в тому ж порядку, що й у значно пізніших версіях, що свідчить про формування традиційної послідовности подій на момент написання розповіді^[21].

Давньогрецькі та римські автори, які описували єгипетську релігію в пізніший період її існування, записали значну частину міфу про Осіріса. Геродот у V столітті до нашої ери згадував частини цього міфу у своїй «Історії», а через чотири століття Діодор Сицилійський подав його короткий виклад в «Історичній бібліотеці» ^[22]. На початку II ст. н. е.^[23] Плутарх створив найповніший античний виклад цього міфу в творі «Про Ісіду та Осіріса», де проаналізував єгипетські релігійні вірування^[24]. Саме версію Плутарха найчастіше переказують у сучасних популярних творах^[25]. Однак праці цих класичних авторів можуть давати спотворене уявлення про єгипетські вірування^[24]. Наприклад, у «Про Ісіду та Осіріса» Плутарх подає багато інтерпретацій єгипетських вірувань, сформованих під впливом різних грецьких філософських уявлень, а його версія міфу містить епізоди, що не мають відомих відповідників у єгипетських переказах. Ґріффітс дійшов висновку, що деякі елементи цього викладу запозичено з грецької міфології, і що загалом твір не ґрунтується безпосередньо на єгипетських джерелах^[26]. Його колега Джон Бейнс, навпаки, припускав, що в храмах могли зберігатися записи міфів, які згодом були втрачені, і саме з них Плутарх можливо черпав матеріал для свого викладу^[27].

На початку оповіді Осіріс править Єгиптом, успадкувавши владу від своїх пращурів, чий рід тягнеться аж до творця світу — Ра або Атума. Його царицею є Ісіда. Осіріс, Ісіда та його вбивця Сет — це діти бога землі Ґеба та богині неба Нут. Про царювання Осіріса з єгипетських джерел відомо небагато: розповідається насамперед про його смерть та події, що відбулися після неї^[28]. Осіріс пов'язується з життєдайною силою, праведним царюванням та правилами маат — ідеальним світопорядком, підтримання якого було однією з головних засад давньоєгипетської культури^[29]. Сет, натомість, тісно пов'язується з насильством і хаосом. Тому вбивство Осіріса символізує боротьбу між порядком і безладом, а також руйнування життя смертю^[30]

Деякі версії міфу пояснюють чому Сет задумав убити Осіріса. В одному з заклинаннь у Текстах пірамід сказано, що Сет мститься за удар ногою, завданий Осірісом^[31], тоді як у тексті Пізнього періоду Сет скаржиться на те, що Осіріс мав інтимний зв'язок з Нефтидою — дружиною Сета і четвертою дитиною Геба та Нут^[2]. Сам акт убивства часто згадується, але ніколи не описується прямо. Єгиптяни вірили, що записане слово може впливати на дійсність, тому уникали прямих описів вкрай негативних подій, таких як смерть Осіріса^[32]. Іноді вони взагалі заперечували факт його смерті, хоча більшість переказів ясно свідчить про те, що його було вбито^[33]. У деяких варіантах міфу Сет, щоб убити Осіріса, прибирає подобу дикої тварини, як-от крокодила чи бика; в інших мається на увазі, що труп Осіріса кидають у воду або топлять його. Саме ця версія дала початок давньоєгипетському переконанню, ніби ті, хто потонув у Нілі, є священними^[34]. Навіть особа жертви іноді міняється: у деяких оповідях Сет убиває бога Хароеріса (старшу форму Гора), а за його смерть потім мстить інший Гор — син Хароеріса та Ісіди^[35].

На кінець Нового царства сформувався переказ, що Сет розчленував тіло Осіріса й розкидав шматки по всьому Єгипту. Культові центри Осіріса по всій країні запевняли, що саме біля них було знайдено тіло або певні його частини. За деякими версіями, розчленованих частин було сорок дві, тобто по одній на кожен єгипетський ном^[36]. Таким чином, бог царської влади стає втіленням самого свого царства^[34].

Після смерті Осіріса настає або міжцарв'я, або період, коли царський трон узурпує Сет. Тим часом Ісіда з допомогою Нефтиди шукає тіло свого чоловіка^[36]. Коли богині шукають чи оплакують Осіріса, їх часто порівнюють із соколами або шуліками^[38], можливо, тому, що ці птахи пролітають великі відстані в пошуках падла^[39], або тому, що єгиптяни пов'язували їхні жалібні крики з голосінням за померлими, чи через зв'язок богинь з Гором, якого часто зображували у вигляді сокола^[38]. У Новому царстві, коли смерть і воскресіння Осіріса почали пов'язувати з щорічним розливом Нілу, що удобрював єгипетський ґрунт, води річки ототожнювали зі сльозами жалоби Ісіди^[40], або з тілесними рідинами Осіріса^[41]. Отож, Осіріс уособлював життєдайну божественну силу, присутню у водах річки і в рослинах, що зростали після розливу^[42].

Богині знаходять і відновлюють тіло Осіріса. В цьому їм часто допомагають інші божества, зокрема Тот, наділений великими магічними та лікувальними здібностями, і Анубіс, бог бальзамування та поховальних обрядів. Осіріс стає першою мумією, а зусилля богів із відновлення його тіла становлять міфологічну основу єгипетських практик бальзамування, покликаних запобігти, або ж обернути назад, розкладання тіла після смерті. Цю частину оповіді часто доповнюють епізодами, в яких Сет або його прибічники намагаються пошкодити тіло, а Ісіда та її союзники мусять його захищати. Щойно тіло Осіріса відновлено, Ісіда зачинає його сина і законного спадкоємця — Гора^[43]. Одне неоднозначне заклинання в Текстах саркофагів можливо вказує на те, що Ісіда була запліднена спалахом блискавки^[44], тоді як в інших джерелах Ісіда, залишаючись у подобі птаха, своїми крилами вдуває подих і життя в тіло Осіріса та спарюється з ним^[36]. Відродження Осіріса, очевидно, не є постійним: далі в оповіді його згадано лише як володаря Дуату — далекого й таємничого царства мертвих. Хоча відтоді Осіріс живе лише в Дуаті, він і уособлена ним царська влада в певному сенсі відродяться в його синові^[45].

Зв'язний виклад Плутарха, який стосується переважно цієї частини міфу, багато в чому відрізняється від відомих єгипетських джерел. Сет, якого Плутарх, уживаючи грецькі імена багатьох єгипетських божеств, називає «Тифоном», змовився проти Осіріса разом із сімдесятьма двома невказаними спільниками та однією царицею з давньої Ефіопії (Нубії). Сет виготовляє розкішний саркофаг, зроблений точно за мірками Осіріса, а потім під час бенкету оголошує, що подарує його тому, хто в нього точно поміститься. Гості по черзі лягають у саркофаг, але той нікому не підходить, крім Осіріса. Коли він лягає всередину, Сет та його спільники миттю зачиняють віко, запечатують саркофаг та кидають у Ніл. З тілом Осіріса всередині саркофаг пливе вниз за течією, поки не досягає моря і не прибуває до міста Бібл. Там навколо нього виростає дерево. Цар Бібла наказує зрубати дерево й зробити з нього колону для свого палацу. При цьому саркофаг залишається всередині стовбура. Ісіда мусить витягнути саркофаг з дерева, щоб забрати чоловікове тіло. Забравши саркофаг, вона залишає саме дерево в Біблі, де воно стає об'єктом поклоніння місцевих жителів^[46]. Цей епізод, який невідомий з єгипетських джерел, дає етіологічне пояснення культу Ісіди та Осіріса, який існував у Біблі за часів Плутарха і, можливо, ще від епохи Нового царства^[47]

Крім того, Плутарх повідомляє, що Сет краде й розчленовує тіло лише після того, як Ісіда його забрала. Потім вона відшукує й ховає кожну частину чоловікового тіла, за винятком фалоса, якого їй доводиться відтворити за допомогою магії, бо справжнього з'їла риба в річці. Зі слів Плутарха, саме тому в єгиптян було табу на вживання риби^[48]. Однак у єгипетських переказах фалос Осіріса знайдено неушкодженим, і єдиною близькою паралеллю до цього епізоду з оповіді Плутарха є «Повість про двох братів» — народна казка часів Нового царства, що має певну подібність до міфу про Осіріса^[49].

Остання відмінність у викладі Плутарха стосується народження Гора. Та форма Гора, яка мститься за свого батька, була зачата й народжена ще до смерті Осіріса. Натомість від посмертного союзу Ісіди з Осірісом народжується Гарпократ, передчасна й слабка друга дитина^[50]. Отож, у версії Плутарха дві окремі форми Гора, знані з єгипетських переказів, отримали різні ролі в межах єдиної оповіді^[51].

У єгипетських версіях міфу вагітна Ісіда ховається від Сета, для якого ненароджена дитина становить загрозу, у заростях папірусу в дельті Нілу. Це місце називається ах-біті, що єгипетською мовою означає «папірусні зарості царя Нижнього Єгипту»^[52]. Грецькі автори називають це місце Хемміс і вказують, що воно лежить поблизу міста Буто^[53], але в самому міфі географічне положення має менше значення, ніж його символічний характер — як ідеального місця усамітнення й безпеки^[54]. Особливий статус цих заростей підкреслюється тим, що їх часто зображували в єгипетському мистецтві, тоді як для більшости подій єгипетської міфології місце дії описується чи ілюструється лише побіжно. У цих заростях Ісіда народжує Гора та виховує його, тож це місце по-іншому називають «гніздом Гора»^[36]. Образ Ісіди, яка годує груддю немовля, є дуже поширеним мотивом у єгипетському мистецтві^[52].

Існують тексти, наприклад на Стелі Меттерніха періоду Пізнього царства, в яких Ісіда подорожує світом. Вона ходить межи звичайними людьми, які не знають хто вона насправді, й навіть звертається до них за допомогою. Це ще одна незвичайна обставина, адже в єгипетських міфах боги зазвичай існують окремо від людей^[55]. Як і в першій фазі міфу, їй часто допомагають інші божества, які оберігають її сина під час її відсутности^[36]. Згідно з одним магічним заклинанням, під час пошуків допомоги для Гора Ісіду охороняють сім другорядних божеств-скорпіонів. Вони навіть мстяться заможній жінці, яка відмовила Ісіді в допомозі, ужаливши її сина, тож Ісіді доводиться зцілювати невинну дитину^[55]. Ця історія містить моральний урок про те, що бідні можуть бути доброчеснішими за багатих, а також ілюструє справедливу та співчутливу натуру Ісіди^[56].

На цьому етапі міфу Гор — це вразлива дитина, на яку чигають небезпеки. У магічних текстах, що використовують дитинство Гора як основу для лікувальних заклинань, йому приписують різні недуги — від ужалення скорпіона до звичайного болю в животі^[57], — переробляючи переказ під хворобу, яку мало лікувати конкретне заклинання^[58]. Найчастіше бога-дитину кусає змія — віддзеркалення страху єгиптян перед укусами змій та їхньою отрутою^[36]. У деяких текстах вказано, що ці ворожі істоти є посланцями Сета^[59]. Ісіда може врятувати сина власною магічною силою або благати богів — таких, як Ра або Геб, чи їм погрожувати, — щоб ті його вилікували. Подібно до того, як у першій частині оповіді вона виступає архетипом скорботної дружини, так у період дитинства Гора вона є втіленням відданої матері^[60]. Через магічні лікувальні тексти її зусилля щодо зцілення сина поширюються на лікування всіх хворих^[54].

Наступний етап міфу починається з того, що дорослий Гор кидає Сетові виклик за єгипетський престол. Суперництво між ними часто має насильницький характер, але також описується як судовий процес перед Еннеадою — зібранням єгипетських божеств, які повинні вирішити, хто має успадкувати царську владу. Суддею в цьому процесі може виступати Геб, який, як батько Осіріса та Сета, сидів на троні перед ними, або ж творці світу — Ра чи Атум, засновники царської влади^[61]. Інші божества також відіграють важливу роль: Тот часто виступає посередником у суперечці^[62] або помічником божественного судді, а в оповіданні «Суперечка Гора з Сетом» Ісіда використовує хитрість і магічну силу, щоб допомогти синові^[63].

Суперництво між Гором і Сетом подається у двох відмінних варіантах. Обидві версії з'являються ще в Текстах пірамід — найдавнішому джерелі цього міфу. У деяких заклинаннях із цих текстів Гор постає сином Осіріса та небожем Сета, а вбивство Осіріса є головним рушієм конфлікту. В інших переказах Гора та Сета зображено як братів^[64]. Ця невідповідність зберігається в багатьох пізніших джерелах, де двох божеств можуть називати то братами, то дядьком і небожем, у різних частинах одного й того ж тексту^[65].

Божественне протистояння складається з численних епізодів. У «Суперечці» описано, як обидва боги звертаються до різних інших божеств з проханням розсудити їхній спір, а також змагаються в різних видах випробувань — наприклад, у перегонах на човнах або в боротьбі, обернувшись гіпопотамами. У цьому переказі Гор неодноразово перемагає Сета й користується підтримкою більшости інших божеств^[66]. Однак суперечка триває вісімдесят років, головним чином тому, що суддя — бог-творець — схиляється на бік Сета^[67]. У пізніх ритуальних текстах цей конфлікт описано як велику битву, у якій беруть участь зібрані докупи послідовники обох божеств^[68]. Протистояння в божественному світі виходить за межі двох супротивників. В одному епізоді Ісіда намагається вразити гарпуном Сета, коли той зчепився в двобої з її сином, але випадково ранить самого Гора, який, не тямлячи себе з люті, відрубує їй голову^[69]. Тот замінює голову Ісіди головою корови. Цей епізод пояснює міфічне походження коров'ячих рогів у її традиційному головному уборі^[70].

У ключовому епізоді конфлікту Сет чинить сексуальне насильство над Гором. Цей акт почасти має на меті принизити його суперника, але водночас у ньому виявляється й гомоеротичне бажання, що узгоджується з однією з головних рис Сета — його нестримною та невибірковою сексуальністю^[71]. У найдавнішому відомому варіанті цього епізоду, у фрагментарному папірусі Середнього царства, сексуальний контакт починається з того, що Сет пропонує Гору статевий зв'язок, і той погоджується за умови, що Сет поділиться з ним частиною своєї сили^[72]. Цей зв'язок наражає Гора на небезпеку, адже в єгипетській традиції сперму вважали сильною та небезпечною речовиною, подібною до отрути. За деякими текстами, сперма Сета потрапляє в тіло Гора й робить його хворим, проте в «Суперечці» Гор запобігає намірам Сета, зібравши сперму в долоню. Ісіда ж мститься, виливши сперму Гора на листя латуку, яке з'їдає Сет. Поразка Сета стає очевидною, коли ця сперма з'являється на його лобі у вигляді золотого диска. Він був запліднений спермою свого суперника і, як наслідок, «народжує» диск. У «Суперечці» Тот забирає диск і кладе його собі на голову; інші джерела натякають, що сам Тот народився цим аномальним шляхом^[73].

Інший важливий епізод стосується каліцтв, яких суперники завдають один одному: Гор ранить або викрадає яєчка Сета, а Сет пошкоджує або вириває одне, а іноді обидва, ока Гора. Інколи око розривається на частини^[74]. Каліцтво Сета символізує втрату чоловічої сили та могутности^[75]. Втрата ока Гора має ще глибше значення, позаяк викрадене Око Гора уособлює широкий спектр понять у єгипетській релігії. Одна з головних ролей Гора — небесне божество, тож його праве око вважали Сонцем, а ліве — Місяцем. Тим то викрадення або знівечення Ока Гора ототожнюється з потемнінням місяця під час його фаз або затемнень. Гор може сам повернути втрачене Око, або ж його відшукують чи зцілюють інші божества, зокрема Ісіда, Тот та Хатхор^[74]. Єгиптолог Герман те Велде твердить, що переказ про втрачені яєчка є пізньою варіацією втрати Сетом сперми через Гора, а місяцеподібний диск, який з'являється на голові Сета після його запліднення, — це й є Око Гора. Якщо це так, то епізоди каліцтва та сексуального насильства складаються в єдину історію, в якій Сет нападає на Гора й втрачає через нього сперму, Гор мститься та запліднює Сета, а Сет заволодіває Оком Гора, яке з'являється в нього на голові. Позаяк Тот, окрім інших своїх функцій, є місячним божеством, то логічно, як зазначає те Велде, що він постає у формі Ока й виступає посередником між двома ворогуючими божествами^[76].

Хай там як, а відновлення цілісности Ока Гора символізує повернення повного місяця^[77], реставрацію царської влади Гора^[78] та багато інших аспектів маат^[79]. Іноді відновлення ока Гора супроводжується відновленням яєчок Сета, так що обидва божества знову набувають цілісности наприкінці свого протистояння^[80].

Як і багато інших частин цього міфу, його розв'язка є складною й має багато варіантів. Часто Гор і Сет ділять царство між собою. Цей поділ можна співвіднести з кількома засадничими дуальностями, які єгиптяни бачили у своєму світі. Гор може отримати родючі землі навколо Нілу — осердя єгипетської цивілізації, — тоді як Сет забирає безплідну пустелю або чужоземні території, пов'язані з нею; Гор може правити землею, а Сет — перебувати на небі; або ж кожен із них може отримати одну з двох традиційних частин країни — Верхній чи Нижній Єгипет, причому кожен бог може бути пов'язаний з будь-яким із цих регіонів. Однак у Мемфіській теології Ґеб, виступаючи суддею, спочатку ділить царство між претендентами, а потім змінює своє рішення, віддаючи всю владу Горові. У цьому мирному союзі Гор і Сет примиряються, а дуальності, які вони уособлюють, зливаються в єдине ціле. Завдяки такій розв'язці відновлюється порядок після бурхливого конфлікту^[81].

В іншій версії кінця міфу одноосібну перемогу здобуває Гор^[82]. Сет же не примиряється зі своїм суперником, а зазнає цілковитої поразки^[83] — іноді його виганяють з Єгипту або навіть знищують^[84]. Його поразка й приниження сильніше проявляються в джерелах пізніших періодів єгипетської історії, коли його дедалі частіше ототожнювали з безладом і злом, і єгиптяни більше не розглядали його як невіддільну складову природного порядку^[83].

Серед богів відбувається грандіозне святкування — Гор сідає на трон, і Єгипет нарешті отримує законного царя^[85]. Божественне рішення, за яким Сет визнаний неправим, виправляє несправедливість, спричинену вбивством Осіріса, і завершує процес його відновлення після смерті^[86]. Іноді Сета змушують нести тіло Осіріса до його гробниці як частину покарання^[87]. Новий цар виконує поховальні обряди для свого батька і приносить йому підношення у вигляді їжі. Часто серед них є Око Гора, яке в цьому випадку символізує життя та достаток^[88]. Згідно з деякими джерелами, лише завдяки цим діям Осіріс може повністю ожити в загробному світі й посісти своє місце як царя мертвих, віддзеркалюючи роль свого сина — царя живих. Відтоді Осіріс стає тісно пов'язаний із природними циклами смерті й відродження, як-от щорічним зростанням врожаю, що відтворюють його власне воскресіння^[89].

Оскільки міф про Осіріса вперше з'являється в Текстах Пірамід, більшість його основних рис, мабуть, сформувалися за якийсь час до запису цих текстів. Окремі частини оповіді — смерть і відновлення Осіріса, дитинство Гора та конфлікт Гора з Сетом — можливо спершу існували як незалежні епізоди міфу. Якщо це так, то вони напевне почати зливатися в єдину розповідь уже на час створення Текстів Пірамід, де зв'язок між ними ще досить вільний. У кожному разі, міф виник під впливом різних чинників^[3]. Значна частина оповіді ґрунтується на релігійних уявленнях^[90] та загальних засадах єгипетського суспільства: божественній природі царської влади, спадковій передачі влади від одного царя до іншого^[91], зусиллях з підтримання маат^[92] та прагненні подолати смерть^[3]. Наприклад, голосіння Ісіди та Нефтиди за своїм мертвим братом, імовірно, відбивають ранню традицію ритуального оплакування^[93].

Водночас серед дослідників існують суттєві розбіжності в поглядах. Предметом багатьох дискусій залишається походження Осіріса^[41], а основа міфу про його смерть також певною мірою невизначена^[94]. Одну з впливових гіпотез висунув антрополог Джеймс Фрейзер, який 1906 року ствердив, що Осіріс, як і інші «вмираючі та воскресаючі боги» на стародавньому Близькому Сході, первісно уособлював рослинність. Отож, його смерть і відновлення символізували щорічне в'янення та проростання рослин^[95]. Багато єгиптологів прийняли це тлумачення. Однак наприкінці XX століття Дж. Ґвін Ґріффітс, який ґрунтовно досліджував Осіріса та його міфологію, висловив іншу думку: Осіріс, на його переконання, спочатку був божественним володарем мертвих, а його зв'язок з рослинністю розвинувся як вторинне розуміння^[96]. Тим часом деякі представники порівняльного релігієзнавства піддали критиці саму концепцію «вмираючих та воскресаючих богів», або, принаймні, припущення Фрейзера, що всі ці божества точно відповідають одній моделі^[95]. Сучасніша дослідниця, єгиптологиня Розалі Девід, дотримується думки, що Осіріс первісно «уособлював щорічне оживання дерев і рослин після розливу [Нілу]»^[97].

Ще одним предметом тривалих дискусій є протиставлення Гора й Сета, яке єгиптологи часто намагалися пов'язати з політичними подіями десь на початку історичного або в доісторичному Єгипті. Епізоди, в яких супротивники ділять царство, а також часте пов'язування пари Гор — Сет зі злукою Верхнього та Нижнього Єгипту, дозволяють припустити, що ці два божества уособлюють певний поділ усередині країни. Єгипетські перекази та археологічні дані вказують на те, що Єгипет об'єднався на початку своєї історії, коли Верхній (південний) Єгипет завоював Нижній (північний) Єгипет. Правителі Верхнього Єгипту називали себе «послідовниками Гора», тож Гор став богом-покровителем об'єднаної держави та її царів. Однак ні Гора, ні Сета не можна однозначно ототожнити з якоюсь із двох половин країни. Обидва божества мали кілька культових центрів у кожному регіоні, причому Гора часто пов'язували з Нижнім Єгиптом, а Сета — з Верхнім^[35]. Одне з найвідоміших пояснень цих розбіжностей запропонував 1930 року Курт Сете. На його думку, Осіріс був людським правителем об'єднаного Єгипту в доісторичні часи, аж до повстання верхньоєгипетських поклонників Сета. Після цього послідовники Гора з Нижнього Єгипту силою відновили єдність країни, на основі чого й виник міф про перемогу Гора. Згодом Верхній Єгипет, тепер уже під владою поклонників Гора, знову висунувся на перший план на початку ранньодинастичного періоду^[98].

Наприкінці XX століття Гріффітс зосередив увагу на суперечливому зображенні родинних зв'язків між Гором та Сетом: як братів, а також як дядька й небожа. Він твердив, що на ранніх етапах єгипетської міфології боротьба між Гором і Сетом як рівними братами була окремим сюжетом, не пов'язаним з убивством Осіріса. Ці дві розповіді об'єдналися в єдиний міф про Осіріса десь перед створенням Текстів пірамід. Після цього злиття родовід залучених богів і саме трактування конфлікту між Гором і Сетом зазнали змін: Гор став сином і спадкоємцем, який мстить за смерть Осіріса. Сліди незалежних переказів залишилися в суперечливих характеристиках взаємин супротивників, а також у текстах, не пов'язаних з міфом про Осіріса, де Гор постає сином богині Нут або Хатхор, а не Ісіди й Осіріса. Через це Ґріффітс відкинув припущення, що вбивство Осіріса має історичне підґрунтя^[99]. Цю гіпотезу прийняли й деякі пізніші дослідники, як-от Ян Ассман^[65] і Джордж Гарт^[100].

Ґріффітс намагався знайти історичне підґрунтя суперництва між Гором і Сетом, і, подібно до гіпотези Зете, висунув припущення про два окремі доісторичні об'єднання Єгипту прихильниками культу Гора^[101]. Однак питання й досі залишається відкритим, частково через інші політичні зв'язки, приписувані Гору й Сету, які ще більше ускладнюють картину^[102]. Ще до того, як Верхнім Єгиптом почав правити один володар, двома його головними містами були Нехен — на крайньому півдні, та Накада — значно північніше. Вважається, що саме правителі Нехена, де Гор був божеством-покровителем, об'єднали під своєю владою Верхній Єгипет, зокрема й Накаду. Сета пов'язували саме з Накадою, тож можливо, що конфлікт між богами є слабким відлунням ворожнечі між містами в далекому минулому. Набагато пізніше, наприкінці Другої династії (близько 2890—2686 рр. до н. е.), цар Перібсен використовував у написанні свого серех-імені знак «Тварина Сета» замість традиційного ієрогліфа сокола, що позначав Гора. Його наступник Хасехемуї у написанні свого серех-імені використовував обидва символи — Гора й Сета. Це спонукало дослідників припустити, що за часів Другої династії відбулося зіткнення між послідовниками царів, ототожнюваних з Гором, та шанувальниками Сета на чолі з Перібсеном. Якщо це так, то використання Хасехемуї цих двох тваринних символів можна тлумачити як примирення двох фракцій — подібно до того, як завершення міфу знаменує відновлення миру між богами^[35].

Звертаючи увагу на невизначеність цих подій, Герман те Велде твердить, що історичні витоки конфлікту надто тьмяні, щоб бути корисними для розуміння міфу, і не такі важливі, як його релігійне значення. Він пише, що «походження міфу про Гора та Сета губиться в імлі релігійних переказів доісторичної епохи»^[90].

Вплив міфу про Осіріса на єгипетську культуру був глибшим і ширшим, ніж будь-якого іншого міфу^[1]. У літературі цей міф став не лише основою для переказів, як-от «Суперечки Гора з Сетом», а й слугував підґрунтям для оповідей, лише віддалено пов'язаних із ним. У народній казці «Повість про двох братів», де персонажами виступають люди, окремі епізоди перегукуються з міфом про Осіріса^[103]. Статевий орган одного з героїв з'їдає риба, після чого він помирає, а згодом воскресає^[104]. В іншій історії, «Казці про правду і кривду», конфлікт Гора та Сета перероблено в алегорію, в якій персонажі є прямими уособленнями правди та брехні, а не божествами, пов'язаними з цими поняттями^[103].

Принаймні від часів Текстів пірамід єгипетські царі сподівалися, що після смерті зможуть наслідувати повернення Осіріса до життя та його владу над царством мертвих. Уже на початку Середнього царства (близько 2055—1650 рр. до н. е.) єгиптяни, які не належали до королівської родини, повірили, що й вони можуть подолати смерть, як це зробив Осіріс, якщо поклонятимуться йому й для них виконають поховальні обряди, почасти основані на його міфі. Отож, Осіріс став найважливішим божеством загробного життя в Єгипті^[106]. Міф також вплинув на уявлення, яке стало провідним у Новому царстві, що лише праведники можуть досягти загробного життя. Так само, як зібрання богів визнало Осіріса та Гора правими, скасувавши несправедливість смерті Осіріса, так і душа небіжчика мала бути визнана праведною, щоб її смерть було скасовано^[86]. Як володар землі мертвих і бог, пов'язаний з маат, Осіріс став суддею в цьому посмертному суді, даруючи життя після смерті тим, хто переймав його приклад^[107]. У заупокійних текстак Нового Царства, таких як амдуат і Книга воріт, самого Ра порівнюють із душею небіжчика. У них він подорожує через Дуат і з'єднується з Осірісом, щоб відродитися на світанку^[108]. Отож, Осіріс вважався не лише тим, хто дарує відродження мертвим, — він відновлював сонце, джерело життя та маат, а отже відновлював цілий світ^[109].

Зі зростанням значення Осіріса зростала і його популярність. Уже наприкінці Середнього царства багатовікову гробницю царя Джера з I династії, розташовану поблизу головного осередку культу Осіріса в місті Абідосі, почали вважати гробницею Осіріса. Як наслідок, вона стала головним центром поклоніння Осірісу. Упродовж наступних 1500 років щороку відбувалася святкова процесія, що прямувала від головного храму Осіріса до місця гробниці^[110]. Царі й простолюдини з усього Єгипту будували вздовж процесійного шляху каплиці-кенотафи, прагнучи зміцнити свій зв'язок з Осірісом у загробному житті^[111].

Ще одне велике поховальне свято — загальнонаціональний захід, що тривав кілька днів у місяці хояк за єгипетським календарем, — пов'язали з Осірісом у добу Середнього царства^[112]. На час хояку стовп джед, знак Осіріса, ритуально піднімали у вертикальне положення, що символізувало відновлення Осіріса. За часів Птолемеїв (305–30 рр. до н. е.) до обрядів хояку додалося висівання зерна в «грядку Осіріса» — клаптик ґрунту в формі мумії, — що пов'язувало воскресіння Осіріса з проростанням рослин^[113].

Релігійне значення міфу виходило за межі поховальної сфери. Поховальні дари, під час яких родичі або найняті жерці підносили їжу небіжчикові, були логічно пов'язані з міфологічною офірою Ока Гора Осірісу. За аналогією, цей епізод міфу зрештою ототожнили з іншими взаємодіями між людиною та істотою божественного світу. Під час храмових ритуалів жертвопринесення жрець виступав у ролі Гора, дари божеству символізували Око Гора, а будь-яке божество, що їх отримувало, ототожнювалося в цю мить з Осірісом^[114].

Крім того, міф вплинув на народну релігію. Прикладом цього є магічні лікувальні заклинання, основані на розповідях про дитинство Гора. Іншим прикладом стало використання Ока Гора як захисного знака в особистих апотропеїчних амулетах. Його міфологічне відновлення робило цей знак придатним для такого вжитку, як загальний символ добробуту^[115].

Ідеологія, що стосувалася живого царя, також зазнала впливу міфу про Осіріса. Єгиптяни уявляли події міфу про Осіріса як такі, що відбулися десь у мороці доісторії Єгипту, а Осіріс, Гор та їхні божественні попередники увійшли до списків давніх царів, як-от Туринського царського канону^[116]. Гор, як первісний цар і уособлення царської влади, вважався попередником і взірцем для всіх єгипетських правителів. Його успадкування батьківського трону та благочестиві дії для підтримання духу Осіріса в загробному житті були моделлю передачі влади для всіх фараонів^[117]. Вважалося, що кожен новий цар відновлює маат після смерті попередника, як це зробив Гор. Під час царських коронацій ритуали натякали на поховання Осіріса, а гімни прославляли сходження нового царя на престол як еквівалент сходження Гора^[85].

Міф про Осіріса сприяв частій характеристиці Сета як руйнівного, шкідливого бога. Хоча інші елементи єгипетської традиції наділяли Сета й позитивними рисами, у міфі про Осіріса переважають зловісні сторони його характеру^[118]. У мистецтві Сета й Гора часто протиставляли один одному як уособлення протилежних начал: добра і зла, розуму та інстинкту, а також різних частин світу, якими вони правлять у міфі. У єгипетських текстах мудрости характер ідеальної людини протиставляється протилежному типу — спокійний та розсудливий «Мовчун» імпульсивному та руйнівному «Шибайголові» — і в одному з таких описів, цих двох персонажів прямо названо «типом Гора» і «типом Сета». Водночас обох богів часто розглядали і як складові гармонійного цілого. У деяких місцевих культах їм поклонялися разом; у мистецтві їх часто зображували такими, що зв'язують разом знаки Верхнього та Нижнього Єгипту, уособлюючи єдність держави; а в заупокійних текстах вони постають як одне божество з головами Гора і Сета, що, очевидно, символізує таємничу, всеохопну природу Дуату^[119].

Загалом, до Сета ставилися двозначно, аж поки в І тис. до н. е. його не почали вважати абсолютно зловмисним божеством. Ця зміна була викликана радше його зв'язком з чужими землями, ніж міфом про Осіріса^[118]. Втім, у ці пізні часи поширені храмові ритуали, під час яких відбувалося церемоніальне знищення Сета, часто пов'язували з саме з цим міфом^[120].

Ісіду і Нефтиду вважали захисницями померлих у потойбіччі, позаяк саме вони оберігали й відновили тіло Осіріса^[121]. Мотив Ісіди та Нефтиди, які охороняють Осіріса або мумію померлого, був дуже поширеним у поховальному мистецтві^[122]. Під час свята в місяці хояк згадували — і, ймовірно, ритуально відтворювали — плач, відновлення й оживлення ними свого вбитого брата^[123]. Як мати Гора, Ісіда в рамках царської ідеології вважалася, відповідно, матір'ю кожного царя; про царів казали, що вони годувалися з її грудей — як підстава для їхньої божественної законности^[124]. Її популярність серед широкого загалу ґрунтувалася на її захисній сутности, про що свідчать тексти магічних лікувальних заклинань. У пізній період Ісіді приписували дедалі більшу магічну силу, і вірили, що її материнська відданість поширюється на всіх людей. На початок римської доби вона вже стала найважливішою богинею Єгипту^[125]. Образ богині, яка тримає на руках свою дитину, відігравав провідну роль в її культі, з'являючись, наприклад, на панельних картинах, які встановлювали в домашніх вівтарях на її честь. Іконографія Ісіди на цих картинах дуже нагадує найдавніші християнські ікони Марії з немовлям і, можливо, вплинула на їхнє формування^[126].

У останні століття до н. е. культ Ісіди поширився з Єгипту по всьому Середземномор'ю, і вона стала одним із найпопулярніших божеств у регіоні. Хоча ця нова, мультикультурна форма Ісіди увібрала в себе риси багатьох інших божеств, ключем до її привабливости залишалася її первісна міфологічна сутність дружини й матері. З нею поширювалися й Гор з Осірісом, як центральні постаті в її історії^[127]. Греко-римський культ Ісіди розвинув серію обрядів посвячення на честь Ісіди та Осіріса, основаних на давніших греко-римських містеріях, але забарвлених єгипетськими уявленнями про загробне життя^[128]. Посвячуваний проходив випробування, що імітувало спуск у підземний світ. Елементи цього ритуалу нагадують єгипетські заупокійні тексти, де Осіріс зливається із сонцем^[129]. Грецькі та римські послідовники Ісіди, як і єгиптяни, вірили, що вона оберігає померлих у загробному житті, як оберігала Осіріса^[130], і вважали, що проходження посвячення гарантує їм блаженне життя в потойбіччі^[131]. Саме грецькій жриці Ісіди Плутарх адресував свій виклад міфу про Осіріса^[132].

Завдяки працям античних авторів, як-от Плутарха, знання про міф про Осіріса збереглося навіть після середини І тис. н. е., коли єгипетська релігія зникла, а розуміння систем письма, якими первісно цей міф був записаний, втрачено. Міф залишався важливою складовою західних уявлень про стародавній Єгипет. У новітні часи, коли розуміння єгипетських вірувань спирається на оригінальні єгипетські джерела, цей сюжет і далі породжує нові ідеї, від літературних творів до наукових гіпотез та новітніх релігійних рухів^[133].