YaChudo

Баран Михайло Лукич

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Баран.
Михайло Баран
 Сотник (гауптман)
 Комбриг
Михайло Баран (1921)
Загальна інформація
Народження20 жовтня 1884
Скала (Скала-над-Збручем), Борщівський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Цислейтанія, Австро-Угорщина
Смерть3 листопада 1937 (53 роки)
урочище Сандармох, Медвеж'єгорський район, Карельська АРСР, Російська РФСР, СРСР
(розстріл)
Похованняурочище Сандармох
ГромадянствоАвстро-Угорщина Австро-Угорщина
СРСР СРСР
Національністьукраїнець
Alma MaterЧернівецький університет
ПартіяУСДП (1903—1918)
КПА
КПСГ / КПЗУ (з 1919)
КП(б)У
Військова служба
Роки служби1914—1921
ПриналежністьАвстро-Угорщина Австро-Угорщина
ЗУНР ЗУНР
СРСР СРСР
Вид ЗСЗбройні сили Австро-Угорщини Збройні сили Австро-Угорщини
ЗУНР ЗУНР
Прапор Червоної армії РСЧА
Рід військ Сухопутні війська
Піхота
Формування УСС
 УГА
ЧУГА
Прапор Червоної армії РСЧА
Війни / битви
Перша світова війна
Польсько-радянська війна
Командування
1914 Командир сотні  УСС
1920 Командир 1-ї бригади ЧУСС ЧУГА
1921 Військовий комісар Школи червоних старшин у Києві
Автограф
CMNS: Баран Михайло Лукич у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Миха́йло Луки́ч Бара́н[1] (* 20 жовтня 1884, Скала (Скала-над-Збручем), нині Скала-Подільська, Королівство Галичини та Володимирії — † 3 листопада 1937, Сандармох[2]) — український військовий, громадсько-політичний та освітній діяч, педагог. Сотник Легіону Українських січових стрільців (1914), командир 1-ї бригади ЧУСС у складі Червоної української галицької армії (1920). Співзасновник Комуністичної партії Східної Галичини (згодом — КПЗУ), заступник голови Галицького революційного комітету (Галревкому, 1920).

У міжвоєнний період — радянський партійний і науково-освітній функціонер, ректор Київського інституту народного господарства (1925—1927), проректор Комуністичного університету імені Артема в Харкові (1927—1928), керівник управління науки Народного комісаріату освіти УСРР, директор Інституту літературознавства імені Т. Шевченка АН УСРР. Жертва сталінського терору, розстріляний у Сандармосі під час масових репресій представників «Розстріляного відродження». Посмертно реабілітований у 1956 та 1958 роках.

Життєпис

Походження

Уродженець містечка Скала-Подільська Борщівського повіту[3], галичанин за походженням. До Першої світової війни працював учителем народних шкіл. Згодом долучився до редакційної роботи в журналі «Прапор», що був органом народного вчительства Галичини та виходив у Коломиї[3]. Через публікації, в яких він намагався поширювати анархістські ідеї, був усунений зі складу редакції видання. Закінчив філософський факультет Чернівецького університету. Із студентських років брав участь у громадсько-політичному житті, у 1903 році вступив до Української соціал-демократичної партії Галичини[4].

Військово-політична діяльність

Від початку Першої світової війни служив у Легіоні Українських січових стрільців. У грудні 1914 року потрапив у російський полон і перебував у таборі в Туркестані. Влітку 1917 року прибув до Києва, де працював секретарем газети «Робітнича газета». У 1919 році перейшов на більшовицькі позиції та вступив до Червоної армії. Був одним із засновників Комуністичної партії Східної Галичини. 28 жовтня 1919 було створене Організаційне бюро Комуністичної партії Східної Галичини та Буковини на чолі з Василем Порайком, і Михайло Баран разом з іншими став членом бюро[5][прим. 1].

У лютому 1920 року, після переходу Української галицької армії на бік радянської влади, був призначений командиром 1-ї бригади ЧУСС ЧУГА. У її складі брав участь у бойових діях на польському фронті. Під час боїв 2-га та 3-тя бригада ЧУГА перейшла на бік поляків та пізніше інтерновані польським командуванням. Лише 1-ша бригада під командуванням Барана перейшла на бік більшовиків, решти 1-ої бригади ЧУГА перейшли у радянський тил[6]. В квітні 1920 став членом Галицького організаційного комітету КП(б)У очолений польським комуністом єврейського походження Феліксом Коном[7].

У липні 1920 року був делегатом ІІ конгресу Комінтерну в Москві. У серпні—вересні 1920 року обіймав посаду заступника голови Галицького революційного комітету (Галревкому) Володимира Затонського в Тернополі[8]. Як член політбюро ЦК Комуністичної партії Східної Галичини , Михайло Баран відігравав ключову роль у законодавчій та нормативній діяльності уряду маріонеткової Галицької Соціалістичної Радянської Республіки (ГСРР). Він виступив безпосереднім автором усіх урядових декларацій і декретів Галревкому. Зокрема, серед підготовлених ним актів були декрет № 2 «Про відокремлення церкви від держави і школи», а також декрет № 3 «Про мобілізацію галичан, які перебувають на території РСФРР і УСРР», спрямований на відновлення розформованої після подій квітня 1920 року Червоної української галицької армії. Крім законотворчості, Баран активно займався публіцистикою та ідеологічною пропагандою, регулярно дописуючи до офіційної урядової газети «Галицький комуніст»[9].

В уряді ГСРР Баран зосередив у своїх руках широкий спектр керівних повноважень: обіймав посади заступника голови політбюро ЦК КПГ, комісара військових справ, очільника відділу народної освіти при Галревкомі, а також був найближчим соратником і заступником голови уряду Володимира Затонського. За свідченнями Никифора Гірняка, Баран вирізнявся абсолютною лояльністю до більшовицького керівництва[10]. Як очільник освітнього відомства, наприкінці серпня 1920 року він організував і провів у Тернополі перший повітовий учительський з’їзд, спрямований на ідеологічну перепідготовку галицького вчительства в дусі комуністичної доктрини[11].

6 вересня 1920 року Михайла Барана відрядили до Мінська, де розгорталися польсько-радянські мирні переговори. Надалі він продовжив дипломатичну діяльність на переговорах у Ризі — спочатку як офіційний представник ГСРР, а після військово-політичної ліквідації республіки — вже у складі делегації УСРР. На цій посаді Баран безпосередньо долучився до напрацювання й підготовки Ризького прелімінарного мирного договору від 12 жовтня 1920 року[12].

В СРСР

В повоєнні часи разом з іншими галицькими комуністами почав вести політично-наукову діяльність в СРСР. Михайло Баран став редактором газети "Пролітарська Правда"[13]. У 1921 році був комісаром школи червоних старшин у Києві. Разом з Матвієм Яворським та Климентієм Коником працював в НКО УСРР де очолив сектор планування науки[14][15]. Упродовж 1922—1923 років очолював відділ народної освіти Київського губернського виконавчого комітету, у 1923—1924 роках був директором Уманського технікуму. 1 вересня 1924 було підняте питання створення консульств СРСР у Львові. 4 вересня того ж року була схвалена кандидатура Барана на посаду консула у Львові, однак пізніше секретар КП(б)У з приводу ймовірної неприйнятності кандидатуру Михайла Барана для польської сторони доручив кандидатуру Мирослава Гавриліва[16]. У 1924—1925 роках — голова губернського відділу профспілки «Робос». У 1925—1927 роках — ректор Київського інституту народного господарства, у 1927—1928 роках — проректор університету імені Артема в Харкові. Згодом працював професором Київського інституту народної освіти, співробітником ЦК КП(б)У, завідувачем управління науки Народного комісаріату освіти УСРР, директором Інституту літературознавства імені Т. Шевченка АН УСРР[17].

Арешти та розстріл

29 липня 1933 року був заарештований за звинуваченням в участі у «контрреволюційній УВО» яка діяла в Києві[18]. Постановою «трійки» при колегії ДПУ УСРР від 14 лютого 1934 року засуджений до п’яти років ув’язнення у виправно-трудових таборах[19]. Перебував на Соловках[17].

Разом з Іваном Сіяком, фігурував у списку 134 "українських буржуазних націоналістів" очолюваного Матвієм Яворським[20]. Постановою «трійки» при УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року засуджений до розстрілу[19]. Страчений 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Реабілітований: за справою 1937 року — 10 липня 1956 року, за справою 1933 року — 19 вересня 1958 року[17]. Михайло Баран був посмертно реабілітований судколегіями ВС УРСР в 19 лютого 1958 та ВС Карело-Фінської РСР в 10 липня 1956[21].

Пам'ять

На честь Михайла Барана в смт Скала-Подільська встановили меморіальну дошку (1987), а демонтували в липні 2022 року в рамках державної політики з декомунізації[22]

Див. також

Примітки

  1. ↑ А саме Михайло Левицький, Михайло Михайлик, Олесь Досвітній, Юрій Коцюбинський та іван Краснокутський
  1. ↑ А-В. www.legionukrainiansichriflemen.com (англ.). Процитовано 5 серпня 2026.
  2. ↑ 64 розстріляних галичанина. Збруч (укр.). 4 листопада 2017. Процитовано 28 липня 2026.
  3. ↑ а б Верига, 1986, с. 61.
  4. ↑ Верига, 1986, с. 61.
  5. ↑ Верига, 1986, с. 38.
  6. ↑ Рубльов, 2004, с. 95.
  7. ↑ Верига, 1986, с. 41.
  8. ↑ Верига, 1986, с. 60.
  9. ↑ УРЕ, 1977, с. 352.
  10. ↑ Гірняк, 1959, с. 232.
  11. ↑ Верига, 1986, с. 104.
  12. ↑ Верига, 1986, с. 87.
  13. ↑ Рубльов, 2004, с. 108.
  14. ↑ Рубльов, 1994, с. 42.
  15. ↑ Рубльов, 2004, с. 126.
  16. ↑ Рубльов, 2004, с. 276.
  17. ↑ а б в Реабілітовані історією, 2020, с. 295.
  18. ↑ Остання адреса, 2003, с. 78.
  19. ↑ а б Остання адреса, 2003, с. 68.
  20. ↑ Рубльов, 2004, с. 475.
  21. ↑ 2012 - «Список Сандармоху» (PDF).
  22. ↑ Світла, Ярослава (12 липня 2022). Меморіальну дошку комуністу Михайлові Барану демонтували у Скалі-Подільській. Тернопіль-1. Процитовано 28 лютого 2026.

Література

Це незавершена стаття про українського політичного діяча.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).