Метафора

Мета́фора (грец. μεταφορά) — перенесення, яке полягає у перенесенні ознак одного предмета чи явища на інший на основі їхньої схожості. Наприклад: "Стіни стоять замріяно..."

Вона не може бути «скореним» порівнянням, тому посідає синтаксичне місце, призначене для предиката («факіл неба цвіте глечиками хмар» — Василь Голобородько). Це перехід інтуїтивного осяяння у сферу раціональних понять.

У сумній холодниці палати,
Де недуг і страждань каламуть,
А надій і жадань — ані цяти...

У вікні — Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.

— Володимир Ящук

Сконцентровуючи та узгоджуючи у своєму потужному семантичному полі найвіддаленіші чи найнесумісніші асоціації, метафора постає суцільним нечленованим тропом, який може розгортатися у внутрішній сюжет, несприйнятний з погляду раціоналістичних концепцій. Метафора тут подібна до загадки, але з тією відмінністю, що не підлягає декодуванню, вимагаючи визнання за собою нової реальності, побудованої за естетичними принципами.

Метафора виконує декілька різних функцій, залежно від яких вона може розглядатись як стилістичний прийом, як спосіб образного вираження змісту, як спосіб пізнання та номінації нових понять та як спосіб мислення.

До функцій метафор належить комунікативна – функція спілкування, когнітивна – функція пізнання, естетична – відчуття краси. Окрім того, науковці, серед яких В.К.Харченко, виділяє номінативну (функція називання), текстотвірну (утворення тексту), емоційно-оцінну, жанроутворювальну тощо.

Англійське слово metaphor походить від середньофранцузького metaphore або безпосередньо від латинського metaphora^[1], а латинське слово — від д.-грец. μεταφορά (metaphorá) — «перенесення»^[2]. Грецьке слово утворене від д.-грец. μεταφέρω (metapherō) — «переносити, передавати»^[3], а те — від д.-грец. μετά (meta) — «позаду, разом із, через»^[4] і д.-грец. φέρω (pherō) — «нести, носити»^[5].

Саме слово «метафора» — теж метафора: воно походить від грецького терміна, що означає «перенесення». Той, хто вживає метафору, змінює референцію слова, «переносячи» його з однієї семантичної «сфери» в іншу. Нове значення слова може випливати з аналогії між двома семантичними сферами, а також з інших причин — наприклад, зі спотворення семантичної сфери, як у сарказмі.

Найвидатніший оратор Давнього Риму Цицерон відзначав: «Нема тропа більш блискучого, що надає мові найбільшої кількості яскравих образів, ніж метафора».^[6]

Вчення про метафору бере свій початок з «Поетики» старогрецького філософа Арістотеля. Метафора – вид тропів, побудованих на основі вживання слів та виразів у переносному значенні. Арістотель розумів метафору насамперед як необхідний компонент стилю, що є, однак, зовнішнім щодо думки. З комунікативного погляду він трактував метафору неоднозначно, зокрема, він вважав її позитивним або негативним мовним явищем, залежно від того, наскільки легко її може зрозуміти адресат тексту. Аналізуючи арістотелівську концепцію метафори, К. К. Жоль пише, що, на думку Арістотеля, «якщо метафора як феномен стилю є головоломкою, загадкою чи варваризмом, вона ускладнює розуміння тексту. Якщо ж метафора легко перетворюється в розгорнуте порівняння, в якому фігурують загальноприйняті речі, то не створюється перешкод для легкого сприйняття тексту». [с. 22].^[7]

Одним із найчастіше цитованих прикладів метафори в англійській літературі є монолог «Весь світ — театр» (англ. All the world's a stage) із комедії Вільяма Шекспіра «Як вам це сподобається»:

All the world's a stage,
And all the men and women merely players;
They have their exits and their entrances
And one man in his time plays many parts,
His Acts being seven ages. At first, the infant...
— Вільям Шекспір, «Як вам це сподобається», дія 2, сцена 7^[8]

(Дослівний переклад: «Весь світ — сцена, а всі чоловіки й жінки — лише актори; вони сходять зі сцени й виходять на неї, і кожен за свого часу грає багато ролей, а дій у його п'єсі — сім, це сім віків. Спершу — немовля…»)

Цей уривок виражає метафору, бо світ насправді не є сценою, а більшість людей насправді не є акторами й акторками, що грають ролі. Стверджуючи, що світ — це сцена, Шекспір використовує точки порівняння між світом і сценою, щоб передати розуміння того, як улаштований світ і як поводяться люди в ньому.

У книжці «Філософія риторики» (англ. The Philosophy of Rhetoric, 1936) теоретик риторики Айвор Річардс описує метафору як таку, що має дві частини: тенор (англ. tenor) і носій (англ. vehicle). Тенор — це предмет, якому приписують ознаки. Носій — це об'єкт, чиї ознаки запозичують. У наведеному вище прикладі «світ» порівняно зі сценою й описано через ознаки «сцени»: «світ» — тенор, а «сцена» — носій; «чоловіки й жінки» — другорядний тенор, а «актори» — другорядний носій.

Інші автори вживають для позначення тенора й носія загальні терміни тло (англ. ground) і фігура (англ. figure). У когнітивній лінгвістиці натомість послуговуються термінами ціль (англ. target) і джерело (англ. source)^[9].

Психолог Джуліан Джейнс запровадив терміни метафранд (англ. metaphrand) і метафір (англ. metaphier), а також два нові поняття — парафранд (англ. paraphrand) і парафір (англ. paraphier)^[10][11]. Метафранд відповідає термінам теорії метафори тенор, ціль і тло. Метафір відповідає термінам носій, фігура і джерело. У простій метафорі очевидна ознака метафіра точно характеризує метафранд (наприклад, «корабель орав моря», англ. the ship plowed the seas). Проте в неточній метафорі метафір може мати пов'язані ознаки чи відтінки значення — свої парафіри, — які збагачують метафору, бо «проєктуються назад» на метафранд і можуть породжувати нові ідеї — парафранди, — що відтоді асоціюються з метафрандом або навіть призводять до нової метафори. Наприклад, у метафорі «Пет — торнадо» (англ. Pat is a tornado) метафранд — Пет, а метафір — торнадо. Як метафір, торнадо несе такі парафіри, як сила, буря й вітер, обертання проти годинникової стрілки, небезпека, загроза, руйнування тощо. Метафоричне значення слова торнадо неточне: хтось може зрозуміти, що «Пет — потужна руйнівна сила», а інша людина — що «Пет може вийти з-під контролю» (англ. spin out of control).

Серед метафор розрізняють стерті (мертві), індивідуально-авторські, персоніфіковані, образні.

Стерті (мертві, лексикалізовані) – це ті, що втратили образність^[12].

Індивідуально-авторські – це ті, що притаманні конкретному автору та висвітлюють його індивідуальний стиль, самобутність, оригінальність: у її голосі відчувався дзвін грошей.

Образні – це ті, що містять у собі конкретні форму і зміст, емоційно наповнені: час летить.

Персоніфіковані – це ті, що уособлюють собою певний суб’єкт/об’єкт, створюють ефект олюднення: лисичка говорить.

Змішана метафора (англ. mixed metaphor) — метафора, що перестрибує від одного ототожнення до другого, несумісного з першим, наприклад:

I smell a rat [...] but I'll nip him in the bud
(«Чую щура [...], але я задушу його в зародку»)
— ірландський політик Бойл Роуч

Розгорнута метафора (англ. extended metaphor, або conceit) — метафора, що задає головний предмет із кількома другорядними предметами чи порівняннями. У наведеній вище цитаті з «Як вам це сподобається» світ спершу описано як сцену, а потім другорядні предмети — чоловіків і жінок — описано далі в тому самому контексті.

Неявна метафора (англ. implicit metaphor) не має названого тенора, хоча носій присутній. Як приклад неявної метафори М. Г. Абрамс наводить: «That reed was too frail to survive the storm of its sorrows» («Ця тростина була надто тендітною, щоб пережити бурю власних печалей»). Тенор тут прямо не названий, на нього лише вказує носій — тростина, а буря — носій печалей^[13].

За Н. Д. Арутюновою метафори розділяють на [с. 34]^[14]:

• Номінативні ( полягають у заміні одного дескриптивного значення іншим і омонімії, що служать джерелом).^[15]

• Образні метафори (служать розвитку фігуральних значень і синонімічних засобів мови).^[15]

• Когнітивні метафори (виникають у результаті зрушення в сполучуваності предикатних слів (перенесення значення) і які створюють полісемію).^[15]

• Генералізуючі метафори (як кінцевий результат когнітивної метафори), що стирають у лексичному значенні слова межі між логічними порядками і стимулюючим виникненням логічної полісемії.^[15]

Метафори утворю (круглий стіл), функцією (двірник у машині), місцезнаходженням (хвіст потягу), кольором (жовта преса).

Метафору найчастіше зіставляють із порівняннями. Метафора стверджує, що об'єкти порівняння тотожні за ознакою порівняння, тоді як порівняння лише констатує подібність за допомогою слів на кшталт «наче» чи «як» (англ. like, as). З цієї причини метафору звичайного типу загалом вважають сильнішою за порівняння^[16][17].

Метафора відрізняється від метонімії, оскільки ці два поняття втілюють різні фундаментальні способи мислення. Метафора діє, зводячи докупи поняття з різних концептуальних доменів, тоді як метонімія використовує один елемент певного домену, щоб позначити інший, тісно пов'язаний з ним елемент. Метафора створює нові зв'язки між концептуальними доменами, які в іншому разі були б окремими, а метонімія спирається на вже наявні зв'язки в межах таких доменів.

Наприклад, у словосполученні «землі, що належать короні» (англ. lands belonging to the crown) слово «корона» є метонімією, адже деякі монархи справді фізично носять корону. Іншими словами, між «короною» і «монархією» вже наперед існує зв'язок^[18]. З другого боку, коли Гілад Цукерман стверджує, що ізраїльська мова — це «phoenicuckoo cross with some magpie characteristics» («гібрид фенікса й зозулі з деякими рисами сороки»), він вдається до метафори^[19]:4. Між мовою та птахом немає жодного фізичного зв'язку. Метафори «фенікс» і «зозуля» вжито тому, що, з одного боку, гібридна ізраїльська мова ґрунтується на івриті, який, подібно до фенікса, повстає з попелу; а з другого — на їдиші, який, подібно до зозулі, підкидає своє яйце в гніздо іншого птаха, обманюючи його, щоб той вважав це яйце власним. Крім того, метафору «сорока» застосовано тому, що, за словами Цукермана, гібридна ізраїльська мова виявляє риси сороки, «крадучи» з таких мов, як арабська й англійська^[19]:4–6.

Деякі теоретики припускають, що метафори важливі не лише стилістично, а й когнітивно. У книжці «Метафори, якими ми живемо» (1980) Джордж Лакофф і Марк Джонсон стверджують, що метафори пронизують повсякденне життя — не лише мову, а й мислення та дії. Поширене визначення подає метафору як порівняння, що показує, чим дві речі, які здебільшого не схожі, подібні в іншому важливому відношенні. Крім того, Лакофф і Джонсон пояснюють, що метафора — це по суті розуміння й переживання речей одного роду через речі іншого роду. Один із прикладів, які вони розбирають, — описана лінгвістом Майклом Редді «метафора каналу» (англ. conduit metaphor), через яку англійська мова говорить про саму мову. За цією моделлю мовець може класти ідеї чи предмети в контейнери, а потім пересилати їх каналом слухачеві, який виймає предмет із контейнера, щоб збагнути його зміст. Отже, спілкування осмислюється як щось, у що вливаються ідеї, причому контейнер відокремлений від самих ідей. Лакофф і Джонсон наводять кілька прикладів повсякденних метафор, зокрема «суперечка — це війна» (англ. argument is war) і «час — це гроші» (англ. time is money)^[20].

Когнітивні лінгвісти наголошують, що метафори полегшують розуміння одного концептуального домену — зазвичай абстракції, як-от «життя», «теорії» чи «ідеї», — через вирази, що стосуються іншого, знайомішого концептуального домену — зазвичай конкретнішого, як-от «подорож», «будівлі» чи «їжа»^[21][22]. Наприклад, англійською про факти й пояснення говорять словами з царини їжі: людина «пожирає» (англ. devours) книжку «сирих» (англ. raw) фактів, намагається їх «перетравити» (англ. digest), «відригує» їх у дискусіях (англ. regurgitates), «готує» пояснення (англ. cooks up), сподіваючись, що ті не здадуться «недопеченими» (англ. half-baked).

Зручний короткий спосіб висловити цей погляд на метафору такий: концептуальний домен (A) — це концептуальний домен (B); саме це й називають концептуальною метафорою. Концептуальна метафора складається з двох концептуальних доменів, у яких один домен осмислюють через інший. Концептуальний домен — це будь-яка узгоджена організація досвіду. Наприклад, ми маємо узгоджено організовані знання про подорожі, на які покладаємося, розуміючи життя^[22].

Лакофф і Джонсон істотно сприяли утвердженню значущості концептуальної метафори як рамки мислення в мові, спонукавши дослідників вивчати, як оригінально письменники використовували нові метафори, і ставити під сумнів фундаментальні рамки мислення в концептуальних метафорах.

В історичній ономасіології чи історичному мовознавстві метафору визначають як семантичну зміну, що ґрунтується на подібності за формою чи функцією між початковим поняттям і цільовим поняттям, яке називає слово^[23].

Наприклад, англ. mouse («миша»): «маленький сірий гризун із довгим хвостом» → «маленький сірий комп'ютерний пристрій із довгим шнуром».

• Ан'ю — один зі стилістичних засобів японської поезії давнього й середньовічного періодів.
• Уособлення (Персоніфікація) — образний вислів, у якому ознаки живої істоти або людини переносяться на неживий предмет, явище.

• Метафора // ЕСУ
• Метафора // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1961. — Т. 4, кн. VIII : Літери Ме — На. — С. 967. — 1000 екз.
• Метафора // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 35-37.
• Метафора // Лексикон загального та порівняльного літературознавства / голова ред. А. Волков. — Чернівці : Золоті литаври, 2001. — С. 324. — 634 с.
• Метафора // Енциклопедичний словник класичних мов / Л. Л. Звонська, Н. В. Корольова, О. В. Лазер-Паньків та ін. ; за ред. Л. Л. Звонської. — 2-ге вид. випр. і допов. — К. : ВПЦ «Київський університет», 2017. — С. 321. — ISBN 978-966-439-921-7.
• Метафора // Шевченківська енциклопедія: — Т.4:М—Па : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. — С. 177-183.
• Арутюнова Н. Д. Метафора и дискурс / Н. Д. Арутюнова // Теорія метафори: Сб.: Пер. з анг., фр., нім., ісп., польск. мов. / Н. Д. Арутюнова, М. А. Журинский. — М.: Прогрес, 1990. — С.5-33.
• Харченко В. К. Функції метафори. Лінгвістика / В. К. Харченко. – Вороніж: Вид-во Воронезького унта, 1992. – 87 с.