Ментавайці

Ментавайці
Ментавайські кереї (шамани-цілителі)
Самоназва	чачалалегат, сакалаган
Регіон	Індонезія: провінція Західна Суматра (Ментавайські острови)
Кількість	66 500 осіб (2010)
Раса	південні монголоїди
Близькі до	ніасці
Входить до	індонезійці
Мова	ментавайська, індонезійська
Релігія	протестантизм, католицизм), народна релігія.
Ментавайці у Вікісховищі

Ментава́йці (самоназви — чачалалегат, сакалаган) — народ в Індонезії, корінні мешканці архіпелагу Ментавайські острови, розташованого на захід від Суматри. Мешканці Ментавайських островів у багатьох аспектах разюче відрізняються від своїх сусідів на Суматрі. Вони мають власну мову, звичаї та культуру.

Ментавайські острови залишалися значною мірою ізольованими від зовнішнього світу аж до початку XX ст. Місцева культура цікава для антропологів. Протягом тисяч років місцеві жителі підтримували власні традиції, які значною мірою є відголосом доби неоліту.

Проте за останні кілька десятиліть острови зазнали кардинальних змін, викликаних потужним іноземним впливом. Переважна більшість ментавайців вже втратила традиційну культуру й має дуже обмежений доступ до її вивчення. Якщо літні люди все ще цінують традиції, то молодь більше не зважає на них, вона хоче бути сучасними. Оригінальну ментавайську культуру сьогодні можна знайти лише серед кількох кланів на півдні Сіберуту, але й тут не всі деталі є репрезентативними.

Традиційна ментавайська культура зацікавила дослідників-іноземців. З'явилася відносно велика кількість журнальних статей, книжок, туристичних путівників та фільмів, які часто представляють дещо романтичний образ ізольованої спільноти, не зіпсованої цивілізацією, яка живе в гармонії з природою. Уявлення іноземців про жителів Ментавайських островів є досить статичним. Як і в джерелах 1927 року, типовий ментаваєць носить набедреник, має татуювання, довге волосся, прикрашений квітами та низками намистин. Тому очікування туристів під час відвідин Сіберуту часто суттєво розходяться з реальністю. «Автентичність», яка їм демонструється, принаймні частково, є штучним витвором, створеним спеціально для туристів. Однак вона стала невід'ємною частиною життя окремих кланів на півдні Сіберута, які позиціонують себе як сховища оригінальної ментавайської культури.

Ментавайці або ментавейці — це екзонім, що походить від назви островів, яку дали їм сторонні. Жителі Суматри називають ментавайців оранг-ментавай (індонез. Orang Mentawai). Як спільна самоназва вказується чагалалегат (Chagelelegat, Tschagallelegat), жителі Сіпори називають себе сакалелегат (Sakalelegat) або сакобоу (Sakobou), а жителі островів Північний Пагай і Південний Пагай — сакалаган (Sakalagan). Мешканці Сіберута називають ментавайців усіх південних островів сакалаган, а мешканці Сіпори та Пагаїв називають жителів Сіберута — сіберут (Siberut). Самі ж ментавайці Сіберута зазвичай ідентифікують себе за назвою річкової долини, в межах якої вони живуть^[1]

На загальному рівні ментавайці вважають себе індонезійцями. Особливо це відчувається серед молодих людей, які здобули шкільну освіту й використовують національну індонезійську мову (Bahasa Indonesia). Коли йдеться про конкретнішу ідентифікацію, ментавайці Сіберута розрізняють «наш рід» (суку-май) або «ми» (кай) та решту людства або «вони» (сірімануа). Сірімануа, в свою чергу, поділяються на інших (немісцевих) ментавайців (сіматаве) та чужинців сареу («ті, що здалеку»). До останньої категорії зараховуються представники всіх інших народів. Індонезійська мова, мова мінангкабау, так само як і католицька віра є елементами зовнішньої культури (арат-сареу), які були прийняті (адоптовані) ментавайцями (сіматаве)^[1].

Існують певні відмінності в культурних традиціях жителів різних островів, зокрема шлюбних, поховальних, традиціях спадкування, снують також певні мовні відмінності.

Ментавайські острови розташовані в Індійському океані приблизно за 100—150 км від західного узбережжя Суматри. До складу архіпелагу входять 4 основних острови (з півночі на південь: Сіберут, Сіпора, Північний Пагай і Південний Пагай) та багато дрібних ненаселених острівців. Адміністративно Ментавайські острови належать до провінції Західна Суматра. У жовтні 1999 року вони стали самостійним округом (індонез. kabupaten) в її складі, й у рамках індонезійської адміністративної системи користуються деякою автономією в прийнятті рішень стосовно розвитку свого регіону.

Населення Ментавайських островів, за даними перепису 2010 року, становило 76 421 особу^[2]. Ментавайці становлять тут етнічну більшість (близько 80 % населення). Решта жителів островів — це недавні мігранти із Суматри та Яви, невелика кількість людей прибула також з інших островів Індонезії. Ще тут живе кілька іноземних місіонерів. Більшість мігрантів — це державні службовці й торговці. Найбільше серед них мінангкабау, кі домінують на островах в економічному та політичному плані. Мінангкабау відчувають неповагу до корінних жителів островів та їхнього способу життя й рідко контактують з ними. Більшість мігрантів живе в адміністративних центрах округу та районів, що входять до його складу. Більшість ментавайців, навпаки, воліє жити в традиційних поселеннях, віддалених від міста. Ментавайські села зазвичай розташовані біля річок, але на відстані близько 5 км углиб від узбережжя. В кожному селі проживає в середньому 150 осіб, але окремі села налічують по 500 жителів.

Говорять ментавайською мовою, що належить до західноавстронезійської групи австронезійської мовної сім'ї. Ментавайці називають її nganga (si)matawe^[1]. Ментавайська мова глибоко не досліджувалась, але вважається, що вона споріднена з іншими мовами західної Індонезії.

Хоча мова, якою розмовляють на різних островах, дещо відрізняється, лінгвісти вважають, що йдеться про споріднені діалекти однієї мови. Розрізняють діалекти суманганья (Sumanganya, Saumanganja), сакалаган (Sakalagan, Sikalagan), секудай (Sekudai), сілабу (Silabu), Сімалегі (Simalegi), Тайкаку (Taikaku) та ін.^[3][4]

Ментавайська мова не має писемної традиції, вона не використовується в системі освіти. Разом із тим, мова перебуває в активному використанні, розвивається, складений словник, існує граматика. В 1987—1996 роках був записаний Новий Заповіт ментавайською мовою з використанням латинської абетки^[4]. Здійснюються зусилля для документування ментавайської усної літератури.

В школі ментавайські діти навчаються індонезійською мовою. Проте лише 36,3 % громади здатні ефективно спілкуватися індонезійською, а ментавайська залишається на островах першою мовою^[5]. Виникає певний мовний конфлікт між поколіннями. Багато дорослих ментавайців не володіє індонезійською. В той же час, молодь, що закінчила школу, часто втрачає рідну мову й переходить на індонезійську. Як результат, батькам буває важко спілкуватися зі своїми дітьми.

За даними перепису 2020 року 77,59 % населення Ментавайських островів належало до християнських церков (48,50 % протестанти, 29,09 % католики), 22,22 % становили мусульмани, 0,19 % — інші^[6]. Частка мусульман у населенні островів поступово збільшується, що пояснюється, в першу чергу, припливом людей з інших районів Індонезії. Корінні ментавайці вважаються переважно християнською громадою, але доля мусульман в їхньому середовищі також поступово зростає.

Незважаючи на офіційні дані, значна частина корінних жителів Ментавайських островів продовжує виконувати традиційні ритуали й церемонії. Уряд не схвалює практику традиційних вірувань. Тому ментавайці, як громадяни Індонезії, часто щоб уникнути репресій, зголошуються вірними однієї з офіційно визнаних релігій (іслам, протестантизм, католицизм, буддизм, індуїзм). Більшість зупинила свій вибір на християнських конфесіях. Християнські місіонери розпочали свою діяльність на Ментавайських островах ще у XVIII ст., але активно місцеві жителі стали приймати християнство лише в 1953—1954 рр.

Перші ісламські місіонери прибули на архіпелаг у 1950 році, вже після здобуття Індонезією незалежності. Подальшому поширенню ісламу сприяли й продовжують сприяти органи влади, чиновники яких самі є мусульманами. Тепер у ментавайських селах поруч живуть мусульмани та християни. Мусульманські громади на Сіберуті називають умат. Метавайці-мусульмани виявляють переважно номінальну прихильність ісламським доктринам і практикам. Проте молодь серйозніше ставиться до ісламських ритуалів і традицій.

Як християнські, так і мусульманські вірування є руйнівними для традиційного способу життя ментавайців. Обидві релігії вважають усі традиційні ритуали та церемонії гидотою. Проте позиція християнських церков є більш гнучкою в порівнянні з державною. Церква не забороняє традиційні практики, з терпимістю дивиться на дрес-код своїх парафіян. Під час відправлення меси люди носять квіти у волоссі, церкву також прикрашають квітами, а спів становить значну частину самої меси. Як католики, так і протестанти завершують свої служби спільним столом із солодощів. Різдво та Великдень — це єдині випадки, коли більшість людей приходить до церкви. Прийняття ісламу сильніше впливає на побут та звички людей. Воно, зокрема, означає відмову від свинини, а свині займають провідне місце в ментавайській культурі, свинина є невід'ємною частиною кожного великого ритуалу та основним джерелом білка для жителів островів.

Оригінальною релігією ментавайців є арат-сабулунган. Це не просто релігія, а цілий культурний комплекс поведінки, вірувань та ритуальних практик, заснований на шануванні предків та всього, що є в природі. На фундаментальному рівні арат-сабулунган був створений як спосіб підтримки існування народу. Він практикувався протягом тисячоліть і був спрямований на підтримання балансу між людьми та їхнім природним середовищем. Арат-сабулунган надає місцевим жителям навички, знання та цінності, необхідні їм для підтримки сталого способу життя. Результати проведених опитувань показують, що абсолютна більшість ментавайців не вважає арат-сабулунган релігією, і більшість визнає його невід'ємною частиною свого життя^[5]. Арат-сабулунган вже майже щез на островах Пагай і Сіпора, проте й тут все ще існують місцеві шамани, але їхні церемонії стали синкретичною сумішшю християнства та арат-сабулунган.

Ментавайці розрізняють арат-сабулунган, арат-католік (християнство) та арат-іслам (іслам). Вони також чітко відрізняють «роботу шамана» (кунен-керей) та «роботу священника» (кунен-пастор). Якщо шаман є охоронцем вірувань та практик, які залишили предки, то пастор проповідує Біблію (Інджил) і впроваджує норми та традиції, принесені зовні.

Традиційна релігія наголошує на існуванні духів природи, душ і привидів. Все, що ментавайці можуть уявити як сутність, має свою душу (кіна), це не лише люди, тварини чи рослини, а й різні природні об'єкти та явища, наприклад, небо, земля, море, річка, вітер, повінь, веселка, ліс тощо. Душі та духи є невидимими, але вони реагують і впливають один на одного й загалом поводяться як люди, навіть розмовляють між собою. Одні духи пропонують людям захист і допомогу, інші є злими й роздають покарання у вигляді нещасть та хвороб.

Для ментавайців існують два взаємопов'язані світи: світ фізичних істот та світ духів. Обидва перетинаються в часі та просторі, й, хоча їхні мешканці невидимі один для одного, їхні дії в одному світі мають наслідки й в іншому. Наприклад, дерево, зрубане у світі живих, може випадково розчавити хатинку в світі духів й розгнівити її мешканців; тоді ті можуть спричинити хворобу живої людини. Тому для ментавайців дуже важливо підтримувати гармонію між світами, потенційно небезпечним для світу духів діям мають передувати відповідні ритуали; таким чином духи отримують інформацію, що ці дії дійсно необхідні. Черепам з'їдених тварин відводиться особливе місце в хаті, це честь для душі вбитої тварини, і це змусить її забути про «злочин» убивства, вчинений людьми.

Ментавайці розрізняють душі симагере (істоти «життя») та привидів саніту (істоти «смерті»).

Кожна людина має душу симагере, яка сидить у неї в голові. Душа може відділитися від тіла й вільно блукати, наприклад, під час сну. Щоб людина жила, її симагере повинне мати тіло. Коли душа занадто далеко віддаляється від тіла, людина хворіє і врешті може померти. Тому душі має подобатись її тіло. Для цього люди прикрашають себе квітами, коштовностями, татуюваннями.

Привиди саніту є злими духами, і їх вважають причиною більшості смертей і хвороб. Вважається, що це душі померлих людей, які живуть у лісі. Існує кілька різновидів саніту, а також широкий спектр синонімів для їхнього позначення. Принципово розрізняють звичайних саніту (тубуд-саніту) і душі предків (саукуї). Душа людини, що помирає нормальною смертю, автоматично стає саукуї. «Звичайні» ж саніту — це душі людей, що передчасно померли через падіння з дерева, раптову хворобу або навіть загинули від руки іншої людини. Останні вважаються найнебезпечнішими. Люди намагаються оминати місця, де «мешкають» саніту. Разом із тим, не кожна зустріч із привидом спричинює хворобу, все залежить від настрою саніту.

На відміну від решти саніту, душі предків саукуї мають позитивний імідж і вважаються «хорошими». Вони пам'ятають про свою спорідненість із своїми живими нащадками й мають добрі наміри до них. Однак це не змінює того факту, що вони є саніту й можуть спровокувати хворобу. Відповідно, до них ставляться з повагою, належною таким могутнім істотам. Вважається, що саукуї живуть у місцях, віддалених від уми. Важливо, щоб вони не були поруч із живими родичами, доки на те не буде вагомої причини, наприклад, під час проведення ритуалів. Їх викликають, вони «приходять», «їдять», тоді знову йдуть.

Основним засобом боротьби із злою дією саніту є гауди. Майже виключно це різні види рослин, що володіють «силою», «енергією», яка може відвертати «зло». До цієї категорії зараховуються й «ліки». Існує велика кількість різновидів гаудів, і кожен із них виконує певну функцію, причому багато цих функцій перетинається, але лише обмежена кількість гаудів уважаються дійсно важливими. Гауди відіграють надзвичайно важливу роль при проведенні ритуалів зцілення або «профілактичних» ритуалів очищення уми. Важливим для ефективного застосування гаудів й досягнення бажаного результату є використання при цьому спеціальних ритуальних фраз. Існують також деякі інші випадки використання гаудів. Наприклад, гауд може бути застосований до душі (симагере) тварини, яку потрібно вполювати. «Жіночий» гауд (гауд-синаналеп) використовує молодий чоловік, щоб домогтися прихильності дівчини, з якою хоче вступити в зв'язок чи одружитися. Існує також аналогічний «чоловічий» гауд (гауд-симатеу).

В своїй повсякденній діяльності люди постійно порушують навколишнє середовище: зрубують дерева, вбивають тварин, виловлюють рибу тощо. Щоб відновити порушену гармонію, ментавайці проводять спеціальні ритуали очищення уми, які вони називають пуляйджат. Кожна ума проводить пуляйджат окремо. Закликають духів своїх померлих предків (саукуїв), мобілізуються сили спадкових реліквій, широко використовуються різні «лікарські» рослини (гауд). Існує дуже багато типів пуляйджатів, кожен з яких проводиться для досягнення конкретної мети. Наприклад, є ритуали, що проводяться з нагоди смерті члена уми, вони мають захистити членів громади, й особливо найближчих родичів, від згубної дії саніту померлого. Є ритуали, які проводять, коли в громаду приводять нову дружину. Інша ума, що відпускає цю дівчину, також проводить відповідний пуляйджат.

Пуляйджат в строму розумінні триває лише один день. Однак зазвичай послідовно проводиться серія пуляйджатів, і вся подія може тривати тиждень і більше. Проведення пуляйджат є інтимною подією для кожної ума, всі ритуали є таємницею для інших громад. Відповідно, в кожній умі склалися власні ритуальні традиції, хоча загальна їхня структура є спільною. Кожна подія відбувається в певний час, у певній послідовності, за встановленим ритуалом. Головною дієвою особою є римата. Він є охоронцем реліквій предків, і лише він може торкатися їх. Надзвичайно важливими при проведенні церемоній вважаються ритуальні фрази, які промовляє римата. Вони містять велику кількість метафор і доповнюються спеціальними рухами та діями, наповненими символізмом. У певні моменти приносять у жертву курей або свиней, по нутрощах проводять ворожіння. Завершується дійство спільним бенкетом.

Під час пуляйджату члени відповідної громади перебувають у стані пунен, тобто дотримуються певних обмежень (кейкей) або табу. Вони, зокрема, не можуть їсти, крім визначеного для спільного бенкету часу. До числа табу належить і статевий акт, та для цього немає й можливості, адже чоловіки та жінки під час пунен сплять окремо. Взагалі пунен оголошується з нагоди будь-якої великої події й може тривати від кількох тижнів до кількох років. Існує також сімейний пунен, що називається ліа. Він розпочинає важливі події сімейного рівня, наприклад одруження чи народження дитини.

Із соціальної та космологічної точки зору центром кожної громади є традиційна хата ума, але це стає очевидним лише під час пуляйджатів, коли хата «оживає». А зазвичай в умі проживає лише римата зі своєю дружиною та дітьми. Хата ума служить сховищем спадкових реліквій предків. Маючи «магічний» захист від негативного впливу, пов'язаного із саніту, ума вважається найбезпечнішим простором для членів громади.

Релігійне життя ментавайців досить чітко кероване. Місцеві шамани, відомі як кереї (в однині керей, у множині сикерей), виступають як вчителі, цілителі та охоронці традиційних знань. Як опікуни ментавайської культурної спадщини, вони виконують роль духовних лідерів громади. Кереї відчувають свою відповідальність перед широкою спільнотою, навчають людей тонкощам арат-сабулунган, прищеплюють їм всебічне розуміння всього, від чого на островах залежить життя.

Вважається, що кереї володіють магією, вони можуть «спілкуватися» з духами й є посередниками між двома світами, займаються зціленням людей. Причину хвороб кереї бачать у захопленні злим духом саніту душі хворої людини. Недуга може бути викликана й порушенням табу. Ритуали, пов'язані зі зціленням, включають спілкування з духами, пісні та танці, надання ліків, приготованих на травах. Процедура зцілення називається пабете. Зазвичай до неї вдаються, коли не діє пуляйджат. Мета та сама — позбавити людину дії саніту, визначеного як причина хвороби, але реліквії предків при цьому не використовуються. В процесі зцілення шаман спілкується з визначеним саніту. Виконуючи свої завдання, керей також намагається залучити добрі сили, він вдягає на себе скляні намистини, квіти та інші прикраси, щоб порадувати і вразити духів.

Зазвичай пабете триває кілька годин у світлий час доби. Якщо наступного ранку стан пацієнта покращився, на знак подяки керею дають подарунки, зазвичай це одна або дві курки, може бути трохи готівки, трохи м'яса. Якщо ж пацієнт не реагує на лікування, пабете продовжується, це може тривати два або й більше днів.

Керей не прив'язаний до певної уми, навіть до тої, членом якої є за народженням. Його можуть покликати для лікування або проведення інших обрядів і до іншої уми. Отримані за лікування винагорода розподіляються між членами рідної уми керея.

Кереї також є майстрами з нанесення татуювання на тілі. Тільки їм дозволено вдягатися в ритуальний одяг і виконувати ритуальні танці.

Через брак надійних джерел дуже мало відомо про походження ментавайців. На островах було проведено небагато археологічних робіт, й вони не надали матеріальних свідчень про їхню передісторію. Базуючись на культурних особливостях народу, дослідники припускають, що предки ментавайців прибули на архіпелаг у проміжку між 2000 і 500 рр. до Р. Х., причому остання дата вважається реальнішою. Вважається також, що ці предки мігрували із Суматри на Ніас, звідти — на острів Сіберут і далі розселилися по всьому ланцюжку Ментавайських островів. Усна традиція кількох ментавайських груп із Сіпори та Пагаїв називає своїм прабатьком Амана Таве, рибалки з півдня острова Ніас. Також існує традиція, що спочатку предки ментавайців поселилися в місцевості Сіматалу на північно-західному або західному узбережжі Сіберуту.

В минулому ментавайські групи проживали на різній відстані одна від одної, мали природні кордони, обумовлені ландшафтом, й зосереджувались у численних річкових долинах. Причинами міграцій окремих груп зазвичай були суперечки між членами клану, після чого одна з його частин залишала землі своїх предків і намагалася знайти нове місце для проживання, подалі від своїх одноплемінників, з якими перебувала в конфлікті.

Особливістю історії Ментавайських островів є те, що їхні жителі протягом багатьох століть мали мінімальний контакт з іншими суспільствами та культурами. Століттями єдиними чужинцями, які приходили на острів, були екіпажі китайських і мінангкабавських торгових суден із Суматри, які нечасто, але регулярно відвідували архіпелаг. Торговці були дуже обережними в стосунках з місцевими жителями, яких вони вважали жорстокими й примітивними. Ці контакти дуже мало вплинули на культурну цілісність островів.

В середині 1700-х років англійці були першими з європейців, хто здійснив спробу заснувати поселення на Ментавайських островах. Вони планували вирощувати перець на півдні острова Південний Пагай, але це підприємство зазнало невдачі. 1824 року, за угодою між Нідерландами та Великою Британією, Ментавайські острови увійшли до голландської зони впливу, але лише 1864 року Нідерланди оголосили про свій суверенітет над архіпелагом. Голландці заснували на островах декілька військових постів, вони заборонили війни, вбивства та полювання за головами. Місцеві жителі мусили сплачувати натуральні податки, їх використовували на примусових роботах для будівництва доріг. Проте контакти між голландцями та ментавайцями були мінімальними. Голландці не втручалися в повсякденне життя корінного населення. В тогочасних журналах ментавайці згадуються «прикрашені квітами» тубільці, «люб'язні дикуни», що живуть на «островах щастя».

Наприкінці XIX століття колоніальний уряд звернувся до місіонерських товариств з проханням про допомогу в «цивілізуванні» корінного населення. 1901 року на південному узбережжі Північного Пагаю німецьке королівське місіонерське товариство заснувало лютеранську місію. Місіонери намагалися перебудувати ментавайське суспільство за європейськими зразками. Вони ставилися до тубільців зверхньо й недоброзичливо через їхні забобони, ритуали та культурну поведінку. Місцеві жителі не виявили зацікавленості в новій релігії. Більше того, вони чинили опір християнізації, іноді й збройний. 1912 року був убитий перший голова місії. Змінився й образ ментавайців у європейському сприйнятті. Місіонери описували корінних жителів архіпелагу як людей «ледачих, недорозвинених і нерозумних», «бідних людей, замкнених під жахом зла», під яким розуміли традиційні вірування. Згодом збройні конфлікти припинились. 1915 року з'явився перший навернений на християнство ментаваєць, а 1916 року місіонери поширили свою діяльність на острови Сіпора та Сіберут. Зараз місіонери з Німеччини все ще помітні в ментавайській громаді.

На початку XX ст. уряд голландської Ост-Індії заснував на східному узбережжі острова Сіберут виправну колонію відкритого типу, тут утримували індонезійських в'язнів, які перебували в оточенні ворожих джунглів. Бурхливе море, що відокремлювало Сіберут від Суматри, і жахлива репутація ментавайців із внутрішніх районів стримували в'язнів від втечі.

Окрім колоніальних, існували також торговельні контакти корінних мешканців Ментавайських островів з китайцями та мінінагкабау з Суматри. Іноді торговельні суперечки призводили до кривавих сутичок, під час яких голландці ставали на захист торговців.

Під владою Нідерландів Ментавайські острови лишалися до Другої світової війни, в часи якої пережили японську окупацію. Голландці пішли з островів, зв'язки із Суматрою були розірвані. 1950 року Ментавайські острови стали частиною нової держави Індонезія, незалежність якої була проголошена 1945 року. Адміністративно архіпелаг увійшов до складу провінції Західна Суматра.

На Ментавайські острови прийшли радикальні зміни. Вже 1954 р. держава розпочала впроваджувати заходи, що стосувалися системи господарювання, способу харчування, охорони здоров'я, житла, освіти, й усе це здійснювалось з метою культурної адаптації ментавайців та формування в них відчуття національної свідомості й належності до єдиної індонезійської нації. На початку 1960-х років для ментавайців були засновані поселення уздовж основних річок, розташовані переважно на узбережжі або якомога ближче до нього. Хати в них були збудовані за єдиним проєктом. Людей змушували покинути свої громадські хати та землі предків і переселитися сюди, де вони селилися по кілька ума в одному селі. Була зруйнована просторова дистанція між окремими громадами, й вони мусили якось ладнати між собою. Життя на новому місці виявилося тяжким, людям бракувало грошей, вони опинилися далеко від своїх сагових пльм та свиней, їм було важко забезпечити своє щоденне харчування.

Центральний уряд рішуче виступав за навернення ментавайців до офіційної релігії (такими в Індонезії визнані іслам, протестантизм, католицизм, індуїзм та буддизм). Свою віру поширювали італійські католицькі та німецькі протестантські місіонери. Торговці та урядовці з числа мінангкабау лобіювали навернення ментавайців на іслам. Ментавайці протягом трьох місяців мали зробити вибір між християнством та ісламом. Через важливість свиней у місцевому суспільстві та заборону для мусульман їсти свинину більшість корінного населення обрала християнство.

Деякі елементи традиційної культури розглядалися як перепони на шляху «прогресу» (індонез. kemajuan) та «розвитку» (індонез. pembangunan). Як «примітивні язичницькі звичаї» були заборонені татуювання, підпилювання зубів, носіння традиційного ментавайського одягу (набедреник у чоловіків, «спідниця» з листя в жінок), відрощування чоловіками довгого волосся). Як належний одяг ментавайці мали вдягати сорочки, штани та спідниці з тканини.

Водночас почалось викорінення традиційної релігії ментавайців. Основна увага була зосереджена на шаманах, які вважалися неформальними лідерами, що підривають урядову владу. Арат-сабуланган був офіційно заборонений 1954 року. Кереям було наказано здати свої церемоніальні предмети та утриматися від подальшої практики. Предмети, які використовувалися в традиційних ритуалах, публічно знищувались, кереїв роздягали, обрізали волосся, били та примушували до рабської праці, ув'язнювали. До 1955 року традиційна релігія на Ментавайських островах була знищена.

Окремі посадовці місцевої влади перетворили цивілізаційний процес на питання особистого престижу й вдавалися до примусових методів. Все це викликало сильний опір і невдоволення, багато людей прагнуло повернутися назад до лісу. Для забезпечення реалізації політики уряду на острові були розміщені загони поліції. Якщо ума відмовлялися переселятися, їхні хати зносили. Однак деякі ума вперто відмовлялися селитися в державних селах і відступали все далі у віддалені райони. Ці ума нечисленні і розташовані в південній частині Сіберуту. Вони продовжують жити в традиційних хатах і в основному зберігають спосіб життя їхніх предків.

Перший етап змін здійснювався силами уряду провінції Західна Суматра й цілком залежав від його бачення процесів. Згодом індонезійський уряд розробив загальнонаціональну політику модернізації так званих «ізольованих громад» (індонез. masyarakat terasing), до числа яких належать і ментавайці. В плані реалізації цієї політики передбачалася організація постійних поселень (так звані PKMT-села, абревіатура від індонез. Pembinaan Kesejahteraan Masyarakat Terasing, що означає «Розвиток і добробут ізольованих громад»), які на Сіберуті почали будувати 1971 року. Вони складалися з однієї або двох прямих доріг та типових будиночків по обидва боки від них, розташованих на певній відстані один від одного, а також церкви, мечеті, школи та магазину. Кожна сім'я отримала сільськогосподарські знаряддя, трохи розсади та запас ліків. Активно проєкт PKMT почав працювати на Сіберуті 1990 року, був укомплектований штат працівників, розпочалась будівництво сімейних хатин у нових селах. Структура нових поселень була створена за зразком тієї, що вже існувала на островах Пагай і Сіпора. Хатини ставили групами, поблизу ділянок землі, відведених для виключного колективного користування певною родовою групою (суку).

Проте належного контролю за реалізацією проєктів розвитку на місцевому рівні не було. Чиновники були чужими в ментавайському середовищі й намагалися уникати контактів з місцевим населенням. Відсутність інфраструктури та обмежені знання місцевості державними службовцями унеможливлювали ефективний контроль за діяльністю людей за межами сіл. Тому успіх проєктів багато в чому залежав від індивідуальної готовності мешканців певного ментавайського села до змін. Селянам дозволялося відвідувати свої старі хати, де розташовувались їхні сагові пальми та жили їхні свині. Багато сіл залишалися в будні безлюдними, а в неділю люди з'являлися знову, щоб продемонструвати свою сучасність, відвідуючи церкву. Лише формальною була й заборона старої релігії. Поліція іноді здійснювала рейди, під час яких конфісковували й спалювали предмети, пов'язані з арат-сабуланган, а учасників церемонії карали. Тому зазвичай ритуали стали проводити в старих лісових ума, поза полем зору влади.

Тим часом на Ментавайських островах розпочалася реалізація масштабних проєктів лісозаготівель. У 1970-х роках уряд став видавати дозволи різним компаніям на вирубку лісу, а приблизно 1973 року вже був відданий у концесію весь острів Сіберут. Наприкінці 1980-х років, після того як лісоруби спустошили ліси Сіпори, Північного та Південного Паґаїв й коли те саме чекало на Сіберут, ситуація на островах опинилася в полі зору міжнародних природоохоронних організацій. Уряд Індонезії змушений був скасувати концесії на вирубку лісів, а близько половини острова Сіберут 1992 року було оголошено національним парком (індонез. Taman Nasional Siberut).

4 жовтня 1999 року в складі провінції Західна Суматра був утворений окремий округ Ментавайські Острови (індонез. Pemerintahan Kabupaten Kepulauan Mentawai), його адміністративним центром став Туапеджат (індонез. Tuapejat) на північно-західному узбережжі острова Сіпора. На початку 2001 року в Індонезії була офіційно запроваджена політика регіональної автономії, відповідно до якої були розширені повноваження не лише провінційних, а й окружних органів влади. Якщо раніше всі питання, що стосуються Ментавайських островів вирішувались на «континентальній» Суматрі етнічними мінангкабау, байдужими до долі корінного населення архіпелагу, то тепер острів'яни отримали можливість вибирати керівників з числа власного народу. Загальна політика у сфері розвитку, культури та релігії стала позитивнішою, вона більше узгоджується з рідною ментавайською культурою. Місцева адміністрація намагається прискорити регіональний розвиток, покращити інфраструктуру, зокрема дороги та морське сполучення, поліпшити роботу шкіл, медичних центрів та інших державних закладів.

Новим явищем став розвиток туризму на Ментавайських островах. Уряд Індонезії зацікавлений у розвитку цієї галузі. Архіпелаг пропонує чудові можливості для плавання, снорклінгу, дайвінгу та серфінгу. Особливо популярні вони серед серфінгістів. Галузь контролюється підприємцями мінангкабау із Західної Суматри, які діють у співпраці з австралійськими туроператорами. Натомість інший напрямок туризму напряму пов'язаний із корінними ментавайцями. Є окрема категорія туристів, яких приваблюють «примітивні звичаї» корінного населення. Вони хочуть побачити «життя в його найчистішому вигляді» та відчути контраст із своїм сучасним способом життя. Деякі ментавайські громади на півдні острова Сіберут все ще намагаються зберегти традиційний спосіб життя, хоча воно вже й не таке незаймане й вільне від зовнішнього впливу. Саме сюди й їде більшість туристів, також груп, що знімають документальні фільми.

Урядовий тиск з метою реалізації програми переселення дещо ослаб (в першу чергу через постійний потік туристів, увагу яких привернули корінні громади). Таким чином, ментавайці віддалених сіл отримали можливість вільно практикувати свої традиційні культурні заходи. Відновили свою практику й ментавайські шамани.

На Ментавайських островах діє більше десятка неурядових організацій, які реалізують програми з освіти рідною мовою, поліпшення роботи медичних закладів, розвитку екотуризму на Ментавайських островах. Особливе місце серед них займає програма культурної та екологічної освіти покликана надати корінним жителям Ментавайських островів можливість відновити зв'язок з минулим і вивчити найважливіші та актуальні аспекти традиційної культурної та екологічної спадщини. Місцеві шамани кереї навчають учнів ментавайській історії та культурі, проводять заняття з рідної мови, вивчають народний фольклор та міфологію, пісні та танці, навички вирощування свиней та курей, використання традиційних знарядь, різьблення по дереву, виготовлення килимків, кошиків, традиційного одягу, мисливського спорядження, будівництва традиційних громадських хат ума тощо. Програма була підтримана керівництвом округу. Вона почала впроваджуватись у центральних та південних районах острова Сіберут, але планувалося її розширення на всю територію Ментавайських островів^[7].

З роками більшість ментавайців прийняла реформи, що проводяться в країні. Під впливом способу життя чужинців вони зазнали значних культурних, поведінкових та ідеологічних змін. Лише кілька невеличких кланів на півдні Сіберуту на чолі зі своїми шаманами змогли відмовитися від новітніх впливів, але й вони хочуть мати наручні годинники, радіо та інші товари з розвиненого світу.

Існує певне протистояння між кланами, що зазнали модернізації, та «традиційними» кланами. Перші вважають себе пристосованими до мінливих часів, а «традиційні» клани — відсталими, несучасними. Натомість «традиційні» клани відчувають себе справжніми ментавайцями, що підтверджує потік туристів, які прагнуть ознайомитись з їхнім життям. Ця постійна увага до них, захоплення туристів і відвідини чисельних знімальних груп значно підвищили їхню самовпевненість, спонукали до переосмислення ними власної ідентичності.

Елементи традицій народу, що зберігаються, були продемонстровані на Ментавайському фестивалі чарівності (англ. Mentawai Fascination Festival), що відбувся на острові Сіпора в квітні 2016 року. Ментавайські шамани проводили показові ритуали вигнання злих духів, нанесення традиційних татуювань, демонструвався традиційний процес обробки саго. У змаганнях зі стрільби з лука брали участь представники всіх островів. Проводився також конкурс метавайських пісень та танців^[8].

Ментавайці ведуть натуральне господарство. Традиційні заняття: ручне підсічно-вогневе землеробство, мисливство, рибальство, збиральництво, тримають свиней, собак, курей.

У межах своїх родових земель люди розчищають під городи (моне) ділянку лісу. Зрізають та спалюють дерева, здобрюючи таким чином земельну ділянку. Спочатку висаджують банани, тоді маніок або декілька видів фруктових дерев. Вирощують також ямс, батат, папаю, цукрову тростину, овочі та лікарські трави, на вологих берегах річок — таро.

Родові землі включають також ділянки первинного лісу. Найціннішим деревом, яке тут росте, є сагова пальма, і кожна родина володіє певною кількістю цих пальм. Саго, продукт, який отримують із сагової пальми, становить основу традиційного раціону ментавайців. Сагову пальму зрубують, розрізають на частини й дістають серцевину стовбура. Крохмальний осад, що виділяється при промиванні серцевини, збирають і зберігають у воді в невеликих контейнерах. Одного такого контейнера сім'ї вистачає на 2-4 тижні. Приготування саго вважається чоловічою роботою.

До приходу сторонніх та поширення зовнішнього культурного впливу найважливішими продовольчими культурами на Ментавайських островах були саго, таро та банани. Індонезійська влада оголосила саго «їжею для ледачих», непридатною як основний продукт харчування, яка не личить цивілізованому населенню. У переселенських селах стали залучати ментавайське населення до вирощування рису. Проте ці спроби часто були невдалими через недостатню увагу острів'ян до рисових полів. Натомість гвоздика та перець, які не потребують особливого догляду й гарантовано дають хороші врожаї, прижилися на островах. Ментавайці вирощують їх не для особистого споживання, а як товарні культури. Урожай продають посередникам.

Найважливішою домашньою твариною є свиня. За свинями доглядає вся родина. Традиційні ментавайські хати стоять на палях, й під підлогою достатньо місця для утримання кількох свиней; іноді такий хлів огороджують. Проте ментавайські свині напівдикі, вдень вони вільно бродять посеред хат, шукаючи щось поїсти, й повертаються до загону, коли їх там годують. В сучасних селах із санітарних міркувань свиням заборонено гуляти вулицями. Деякі родини збудували біля хат криті свинарники, але більшість тримає тепер свиней біля своїх лісових городів за межами села.

Традиційно важливою галуззю ментавайського господарства було полювання. Це справа чоловіків. За допомогою луків та стріл полюють диких свиней, оленів, птахів, мавп та інших тварин. За традицією, кожен дорослий чоловік повинен мати лук. Відповідно до арат-сабулунган, лук і сагайдак мають своїх духів. Тому до них ставляться з повагою, а при виготовленні лука дотримуються певних табу; крім того лук обов'язково прикрашають. Стріли відзначаються великим різноманіттям головок, призначених для різних видів дичини. Формування дерев'яних наконечників стріл — тонка робота, яка потребує багато часу. Майже всі стріли обробляють смертельною отрутою.

У минулому в морі полювали дюгоней та ловили великих черепах, але зазвичай ментавайці не виходять далеко в море. Рибу вони ловлять в річках та струмках. Зазвичай роблять це вдень, але іноді виходять вночі, підсвічуючи смолоскипами з бамбука. Рибу б'ють за допомогою луку та стріл, використовують різні типи сіток, гачків і пасток. Збиранням дрібної їстівної водяної живності (жаби, молюски, ракоподібні) займаються жінки.

Будують човни, плетуть кошики.

Ротанґ на Сіберуті збирають цілий рік. Коли його накопичується достатня кількість, завантажують у човни й везуть до Муара-Сіберут, де за гуртовими цінами здають торговцям мінангкабау. Дуріан збирають переважно для домашнього споживання, плоди їдять майже відразу після того, як вони були зірвані з дерева. Проте частину цих фруктів продають на базарах. Продають також банани, кокоси. На отримані гроші купують товари повсякденного вжитку: одяг, паливо, тютюн, рис, сіль, рибу, вироби із заліза, будівельні матеріали, відра, батарейки тощо.

До встановлення стійких контактів із зовнішнім світом ментавайці користувалися кам'яними мотиками та сокирами, згодом стали отримувати більше залізних інструментів.

Поділ праці на чоловічу та жіночу нечіткий, кожен виконує різні господарські завдання. Чоловічими заняттями вважаються розчищення земельних ділянок, мисливство, жінки вирощують таро та інші бульби, збирають молюсків.

Наймана праця на Ментавайських островах була невідома до появи лісозаготівельних компаній та розгортання плантацій олійної пальми. Ментавайці становлять близько половини співробітників окремих туристичних готелів, але загалом корінні жителі архіпелагу апатично ставляться до розвитку туризму, оскільки вони сприймають цю галузь як чужу, яка не приносить їм економічної вигоди.

Деякі групи корінного населення, розселені у віддалених районах острова Сіберут, стали об'єктом відвідування організованих груп туристів, що приїздять із Суматри. Поза сезону дощів туристи бувають тут майже щотижня. Туризм став невід'ємною частиною життя ментавайців долини Ререйкет, але майже відсутній на решті території Сіберута. Туристи приїздять ознайомитись зі «справжньою ментавайською культурою», а для ментавайців вони приносять економічний прибуток. Місцеві жителі надають туристам своє житло, дозволяють зазирнути в життя громади, стати свідками проведення традиційних церемоній та ритуалів. Ці церемонії несправжні, фактично це вистави, спеціально організовані для відвідувачів. В очікуванні гостей люди ховають всі «досягнення цивілізації», що перебувають у побуті, вдягають пов'язки на стегна. Місцеві жителі продають туристам луки та стріли, набедреники з кори дерева, коробочки для тютюну та різні інші дрібнички, зроблені власними руками. Крім того, ментавайці звикли просити у туристів подарунки: ювелірні вироби, одяг тощо. В «туристичних» селах стали споруджувати більші ума, де можна прийняти більше туристів. Є ментавайці, які працюють гідами; заробленими грошима діляться із сусідами, якщо ті попросять.

Ментавайці відрізняються від більшості народів Індонезії певною архаїчністю соціальної організації та сімейних відносин. Традиційна релігія арат-сабулунган є стрижнем ментавайської ідентичності. Важливе місце в житті кожного ментавайця відіграє саго, а також свині та кури, особливо враховуючи їхню незамінність при проведенні церемоній. «Спільна їжа» з однієї великої тарілки, вважається такою ж важливим, як і сама їжа. Цей акт символізує єдність людей, тоді як їсти наодинці означає жадібність і, можливо, поганий характер загалом. Щедрість господаря дуже важлива для його репутації в суспільстві.

Традиційна суспільна організація передбачає існування локальних патрилінійних родових груп, відомих на Сіберуті під назвою ума. Ума є базовою соціальною, політичною та релігійною одиницею місцевого суспільства. Всього на Ментавайських островах існує близько 200 таких груп. Ментавайці, що зберігають традиційний спосіб життя, продовжують жити в комунальних (розрахованих на цілу громаду) хатах, які також називаються ума. Всі жителі уми пов'язані спільним походженням й утворюють окрему екзогамну громаду, що складається з 15—50 осіб, розділених на 5—10 нуклеарних сімей. Членами уми стають за народженням, через шлюб або усиновлення. Згуртованість групи підтримується шляхом регулярних ритуальних заходів, участь в яких беруть лише члени конкретної уми. Хата ума є тут центральною інституцією, наріжним каменем соціальної тканини. В ній зберігають спадкові реліквії предків, які пов'язані з походженням групи й є символом її ідентичності. Ума як хата є місцем проведення свят, церемоній та зборів.

Система спорідненості є патрілінійною, походження простежується від предка, чиє ім'я, можливо, й зберігається в пам'яті, але особливого шанування він не отримує.

Ума як генеалогічна група розширилася з початкової нуклеарної сім'ї, що першою оселилася в певній місцевості. Окремі ума розподілені на конкретних ділянках, розташованих уздовж річок. Їхні межі зазвичай визначаються природними маркерами, це можуть бути окремі дерева або річки. Ділянка землі, що належить певній родинній групі, називається лаггай. Вона є ядром соціального ландшафту архіпелагу. В ході історії поступово всі землі на Ментавайських островах отримали свого «законного» власника, й «вільної» землі більше не лишилося.

Всі члени уми спільно володіють землею. Право власності на землю встановлювалось після того, як першопоселенці заявляли про це, посадивши щось на певній ділянці; вони також давали назву цій місцині. Це право власності передається з покоління в покоління. Коли частина клану відокремлюється й залишає місце проживання, щоб оселитися в іншому місці, вона все одно має рівні й незаперечні права на землю своїх предків. Таким чином, ментавайці мають два типи колективної землі, що належить родинній групі. Перший — це земельна ділянка, розташована в місці походження; другий — ділянки, які були знайдені згодом й на них були оголошені права. Тільки прямі нащадки предка, який першим заявив права на землю, мають однозначне право на відповідні земельні ділянки. Іншим родичам також дозволено користуватися землею, хоча вони й не є її власниками. Більше того, з дозволу власників землі певними ділянками можуть користуватися й члени інших родинних груп. Також земельну ділянку цілком або частково можна продати або подарувати. Право власності на земельну ділянку також може бути обміняно або передане від однієї групи родичів до іншої як плата за соціальну операцію, як, наприклад, викуп за наречену.

Люди мають право особистого володіння на свиней, городи, ділянки таро, кокосові пальми, дерева саго і дуріану, розташовані на землях певної уми.

Ума — це цілком автономна спільнота, окрема від своїх сусідів, але, через спільного предка ума пов'язані з іншими групами, що проживають у тій самій або в іншій річковій долині.

Ментавайська нуклеарна сім'я, як і сімейне житло, називається лалеп. Вона складається з чоловіка, дружини та їхніх дітей. Іноді разом із ними живуть одна або кілька вдів чи вдівців. Нуклеарна сім'я утворює окреме домогосподарство, яке має право на використання певної частини родових земель.

Місцеве суспільство є егалітарним, воно засноване на рівності всіх його членів. Рішення, що стосуються всієї групи, обговорюються спільно, доки не буде досягнуто консенсусу, або поки одна сторона не відділиться, щоб сформувати нову уму. Ментавайці не мають вождів. Виділяються лише дві особливі людини — керей (у множині сікерей) та римата. Обидва пов'язані з традиційними віруваннями та церемоніями. Ні керей, ні римата не наділені владними повноваженнями. Вони вважаються лідерами через те, що є шанованими людьми, досвідченими спеціалістами в певній галузі.

Кереї — це шамани, які підтримують зв'язок із світом духів, зцілюють хворих і забезпечують удачу та процвітання громади. Зазвичай це чоловіки, але можуть бути й жінки. Кереїв завжди поважали та шанували за знання, мудрість і керівництво, які вони надавали. Кереї становлять кістяк ментавайської культури та її стійкості, але їхня кількість та їхня роль у ментавайському суспільстві постійно зменшується. Прямим наслідком цього стало майже повне щезнення доступу широкої спільноти до традиційної «освіти». Все менше ментавайців вірять, що кереї здатні захистити існування народу, а деякі навіть ставлять під сумнів їхню функцію лікарів. З появою на островах сучасної медицини функції кереїв обмежились, до них тепер звертаються лише у випадках, коли вважають, що хвороба була викликана злими духами. Проте кереї продовжують проводити важливі традиційні церемонії, пов'язані з одруженням, народженням дитини або смертю людини. Саме керей є типовим ментавайцем у європейському сприйнятті корінних жителів островів.

Римата — це формальний голова уми. Зазвичай його обирають з числа мудрих і досвідчених літніх чоловіків, але є й випадки, коли ця посада успадковується. Римата є наглядачем реліквій клану й керує церемоніями, що проводяться в умі. Він та його сім'я постійно проживають в умі.

Сьогодні керівники сіл, призначені місцевою владою, відсунули на другий план традиційних лідерів — римата та кереїв. Вони просувають модернізацію й уважають електрику та телебачення важливішими для ментавайців за їхні традиції. Така політика завдає руйнівного впливу ментавайській культурі.

Термін ума широко використовується на Сіберуті, але на Сіпорі та Пагаях від вживається рідко, там більше поширений термін мунтогат. Мунтогат — це група нащадків одного спільного предка, еквівалент патрилінійного роду або племені. Ума на Сіпорі та Пагаях розуміється як локалізований фрагмент мунтогата. Крім того, що ментавайці належать тут до певної уми, вони також належать до одного з двадцяти п'яти мунтогатів. Плем'я (мунтогат) не підпорядковується владі вождя, воно не має релігійного центру, спільної власності чи власної території, має або не має спільну назву. Ідентичність мунтогата значною мірою базується на «міфі про спільне походження». Якщо ума на Сіпорі та Пагаях чітко локалізовані в одному селі, то мунтогат розпорошений по різних селах. В одному селі зазвичай живуть люди з кількох ума та з кількох мунтогатів. Села поділені на дві або більше частин, в кожній з яких живе окрема громада ума, яка має свою велику громадську хату ума та пов'язані з нею житлові хати.

На Сіберуті термін мунтогат не використовується для позначення родинної групи, ним позначають стосунки між спорідненими групами. Терміном мунтогат на Сіберуті об'єднані споріднені групи, які мають спільного предка та спільну прабатьківську землю, з якої вони вийшли. Вони не мають окремих назв, не виступають як одне ціле, їхні члени пов'язані лише спільним міфом про походження. В селах, розташованих у внутрішніх районах південного Сіберуту поняття мунтогат у такому сенсі взагалі не існує, місцевий мунтогат обмежується чоловіком, його дружиною та їхніми дітьми. Натомість ума, що пов'язані спільним предком, вони називають ракрак. Проте не всі ума вважають, що належать до певного ракраку.

Кожна ментавайська ума бачить себе окремою від інших. Кожна ума зберігає власні історії про походження та подальше розселення групи, надаючи деталі та причини послідовних переміщень. Ці історії, а також земельні ділянки предків та генеалогічні зв'язки з іншими умами формують ідентичність родинної групи. Водночас, визнаючи родинні зв'язки з іншими групами, кожна ума підкреслює власну ідентичність.

Стосунки між групами пронизані постійним суперництвом. Кожна ума завжди прагне відрізнятися від інших і вважає себе трохи вищою за інші. Існує також формальний стан суперництва між умами, який ментавайці називають пакок. Ума-суперники витрачаючи весь свій час і ресурси на підтвердження факту своєї переваги. Це можуть бути змагання у вправності мисливців, коли громади по черзі виходять на полювання й намагаються перевершити здобутки суперників. Уми також змагаються між собою в накопиченні матеріальних цінностей, пишноті проведення церемоній. У минулому чинниками, які впливали на престиж та репутацію групи, були також військові дії та рейди за головами.

Суперництво між умами має велике значення в регулюванні стосунків між групами та визначенні їхнього відносного статусу. Статус групи й досі визначає високу ціну (викуп) за наречену з її середовища, а також високий розмір штрафу під час вирішення суперечок між групами. Обидві суми не є фіксованими й визначаються в результаті тривалих переговорів. Сплачують їх саговими пальмами, свинями, курми, імпортними товарами. Якщо при проведенні переговорів сторони не виявляють необхідної гнучкості, виникає суперечка. Пакок нерідко спалахує саме через невдоволення розміром викупу за наречену. Вихід із цього стану потребує спеціального врегулювання.

Пакок є проміжним станом між мирними стосунками та станом відкритої війни, але війни, як і полювання за головами були припинені на початку XX ст. До слова, полювання за головами не ставило на меті вбити якусь конкретну людину, вбивали першого, хто траплявся на шляху. Вполювати голову було джерелом великої гордості та престижу для «мисливця». Коли ж відповідні уми дізнавалися, хто був жертвою та вбивцею, між ними потрібно було залагодити стосунки, провести відповідні церемонії та вкласти мир.

Постійний характер кордонів не означає, що немає земельних суперечок між кланами і навіть між членами одного клану. Щоб захистити свої права на землю, родинні групи зазвичай живуть на ній і утримують її. Однак через міграції, що відбувалися в різні часи, більшість груп тепер живе далеко від земель своїх предків. Нерідко, переселяючись на нове місце, люди кидали свої землі, лишаючи їх без нагляду, і ті стояли необробленими. З часом ці ділянки могли бути зайняти та оброблятися іншою групою; право володіння такими ділянками ставало невизначеним. Часто також трапляється самозахоплення земельних ділянок, і це стає причиною виникнення суперечок. У разі виникнення земельного конфлікту сторони проводять серію зустрічей з метою вирішення проблеми. Аргументуючи свої претензії, покладаються переважно на усні розповіді, в першу чергу сімейні історії. Для врегулювання конфлікту залучаються свідки та посередники з інших груп. Кожен ментавайський клан має свій набір сімейних історій, що передаються з покоління в покоління. Клан, представник якого зможе краще пригадати події та переконливіше розповісти свою історію, потенційно може претендувати на конкретну ділянку землі.

Для відновлення миру між ума проводять спеціальні церемонії, й обидві громади після цього стають друзями. Такі дружні стосунки називають паабад. Зазвичай вони бувають стійкими й надійними, можуть підтримуватись протягом кількох поколінь, деякі з нинішніх були встановлені ще в перші роки незалежності Індонезії. Дружні громади регулярно по черзі відвідують одна одну, приносять подарунки. Постійні контакти існують також між їхніми риматами. Крім того, в ментавайському суспільстві існують дружні стосунки між двома окремими особами з різних ума, які звуться синурук. Такі друзі в разі потреби завжди приходять один одному на допомогу. Стосунки синурук діють лише за життя друзів і не передаються наступним поколінням.

Термін пароман описує відповідний обмін і стосується як самої дії, так і речей, якими обмінюються. Пароман можна вважати квінтесенцією в стосунках, як між ума, так і в міжособистісних соціальних стосунках. Якщо кількість та якість предметів, що були присутні в обміні задовільняють обидві сторони, вважається, що пароман відбувся. Якщо між ума або між конкретними особами ніколи не було паромана, вважається, що між ними взагалі не існує жодних стосунків. Незадоволення якістю паромана може спричинити сильну соціальну напругу. Коли одна зі сторін вважає обмін нерівноцінним, дружні стосунки між ними відразу припиняються. Щоб виправити ситуацію, винна сторона має виплатити тулоу — щось на кшталт штрафу або компенсації за свою провину.

Ситуації, що вимагають тулоу, різноманітні, але більшість їх пов'язана із подружньою невірністю. Порушникові доводиться нелегко, оскільки сплата тулоу є публічною. Спочатку висуваються дуже жорсткі умови, й порушник не може сперечатися, але згодом вимоги пом'якшуються, модеруються до позиції, яка влаштовує всіх. Зазвичай тулоу віддається частинами, а в повному обсязі часто взагалі не віддається.

Урядові заходи з переселення корінних жителів островів до збудованих державою сіл, що розпочалися на початку 1960-х років, мали на меті об'єднання дрібних розрізнених груп у більші сільські громади (на Сіберуті їх називають барасі). Це призвело до руйнування значної частини культурних традицій, на яких трималося ментавайське суспільство. Раніше розсіяні групи, які в традиційній моделі тлумачилися як ума, тепер стали позначатись індонезійським терміном суку («плем'я»), а термін ума тепер застосовується лише до хати, в якій зберігаються спадкові реліквії. Ума лишається центром релігійного життя громади. Сучасне суку — це група, члени якої мають спільного предка. При цьому до складу суку включають і родичів, що живуть в інших місцях. В певному селі суку може складатися лише з однієї особи (решта живе в інших селах), а може включати й кілька фракцій ума (групи людей, пов'язаних з певною хатою ума) та нараховувати кілька десятків осіб. Відчуття належності до уми переважає над відчуттям належності до суку. Назва суку тепер часто вживається і як прізвище людини. За кожним суку або умою в його складі закріплені певні ділянки землі за межами поселення.

Незважаючи на виразні переваги життя у великій сільській громаді, люди не відчувають справжньої соціальної єдності, як на рівні суку або уми. Молодь з різних родових груп тісно спілкується між собою, багато часу проводить разом, але після одруження ці зв'язки поступово згасають.

Шлюб моногамний, патрилокальний. Ментавайські роди екзогамні, але екзогамія суворо дотримується лише на рівні уми. Зазвичай чоловік бере собі за дружину жінку із сусідньої уми, причому з такої, що не має родинних стосунків з його власною. Якщо молодята мають спільного предка на рівні чотирьох-п'яти поколінь, то вони не вважаються відповідними партнерами, і такий шлюб засуджується в суспільстві.

Шлюб — це здебільшого індивідуальна справа. Як правило, в ментавайському суспільстві немає інтересу до створення або зміцнення союзів з іншими умами через шлюб. У випадку одруження жодного довгострокового альянсу не виникає. Щонайбільше це дозволяє членам однієї уми вважати іншу уму своїми сарайна (родичами), але лише в контексті конкретного шлюбного зв'язку.

Найкращим віком для одруження вважається 25 років. Батьки іноді тиснуть на своїх дітей, особливо на синів, щоб вони одружилися, але таке буває рідко. Одружуються й літні люди. Після одруження людина зазвичай більше не покидає свого села.

Молоді люди можуть певний час приховувати свій зв'язок і при цьому лишаються вільними в своїх стосунках. «Офіційний» шлюб укладають після того, як молодята повідомили про своє бажання батьків. Також про шлюб повідомляють друзів та сусідів. Коли батьки впевнились у серйозності намірів молодої пари, починають переговори про шлюб. Щоб отримати дівчину за дружину, потрібно сплатити викуп, який може складатися із дерев саго, свиней, курей, ділянок таро, кокосових пальм, різних побутових предметів. Про суму викупу попередньо домовляються. Вона значною мірою залежить від статусу уми, до якої належить дівчина. Якщо угоди досягнуто, й сторона дівчини задоволена викупом, в обумовлений день молоду забирають в уму молодого. Через кілька тижнів або місяців проводять серію ритуалів, які формалізують перехід дівчини до уми її чоловіка.

Якщо вимоги стосовно викупу не будуть задоволені, молодий чоловік отримує відмову, але він може приєднатися до уми своєї дружини, всупереч загальній практиці. Якщо з будь-якої сторони будуть заперечення, а пара хоче жити разом, молоді можуть втекти й жити разом деінде. Якщо заперечення знімають, пара повертається й розпочинаються нові переговори про шлюб.

Іноді трапляється, що зв'язок молодих людей призводить до вагітності. В цьому випадку обидві сторони рухаються швидко. Якщо наречений не може за цей час зібрати потрібний викуп, він приєднується до уми своєї дружини. Коли дівчина народжує дитину без офіційного шлюбу, дитиною опікуються її батьки.

У випадку розлучення дружина разом із дітьми повертається до уми свого батька. Іноді до батьківської уми повертаються і вдови, хоча їхні діти та онуки лишаються членами уми покійного чоловіка.

Люди, що овдовіли, зазвичай одружуються знову. Думка про те, що дорослі, придатні для шлюбу люди живуть самотніми, викликає огиду в ментавайському суспільстві. Зазвичай вдівці одружуються із вдовами.

Після смерті людини спадщина ділиться між її дітьми, а якщо вона не мала дітей — то між її братами та сестрами. Якщо жінка вдруге вийшла заміж і привела в сім'ю своїх дітей від попереднього шлюбу, ці діти не отримують спадщини.

Контакти із зовнішнім світом та адаптація до грошових економічних відносин спровокували матеріальне розшарування всередині ментавайських громад, на цьому ґрунті з'явилося невдоволення окремих її членів, від цього страждає соціальна структура на єдність уми.

В Паданзі, адміністративному центрі провінції Західна Суматра, сформувалась невеличка ментавайська громада. Багато членів цієї спільноти не має наміру повертатися на рідні острови й порвало з традиційним способом життя. Вони намагаються інтегруватися в місце життя й не привертати до себе уваги. Ці міські ментавайці вже мало відрізняються від місцевих мінангкабау, але зберігають свою ідентичність, засновану на походженні та християнській вірі (мінангкабау — мусульмани).

В минулому ментавайські (лаггай) розташовувались подалі від моря, але на берегах річок, що протікають густим тропічним лісом. На островах Пагай та Сіпора вони поділялися на кілька частин, кожна з яких мала велику громадську хату (ума) та розташовані навколо пов'язані з нею житлові хатинки (лалеп для нуклеарних сімей і русук для неодружених пар), а також господарські споруди. Планування купчасте. Село ніколи не функціювало як одне ціле, кожна ума становила окрему соціальну, політичну й релігійну одиницю. На Сіберуті традиційна модель взагалі не передбачала сіл, тут були лише окремі уми, що стояли в межах території відповідної групи й були розподілені вздовж берегів річок з різними інтервалами в межах конкретної долини. В околицях села саджали плодові дерева. Крім того, жителі села обробляли ділянки землі, розташовані серед лісу.

Метавайська ума — це громадська хата, яка, відповідно до обставин, функціює як приміщення для проведення нарад, для приймання гостей, як танцювальний майданчик, спальне місце для неодружених чоловіків, місце проведення релігійних свят, тут також зберігають черепи впольованих тварин.

Ума буває різних форм і розмірів. В ідеалі вона має бути грандіозною імпозантною спорудою. Початково ума була спільним житлом для п'яти-десяти, а то й більше сімей близьких родичів. Кожна нуклеарна сім'я мала в хаті свою секцію (кімнату). Проте такі ума почали зникати з 1920-х років, особливо на острові Південний Пагай. Великі уми все ще існують у деяких селах, але зводять їх рідко, важко зібрати людей та матеріали для масштабного будівництва. На Сіберуті люди все ще можуть знайти безкоштовні природні матеріали, але вже в обмеженій кількості. Сьогодні найбільші уми складаються лише з чотирьох, переважно незайнятих, кімнат. Ума втратила функцію колективного житла. Основною житловою одиницею для ментавайців став лалеп (хата на одну сім'ю). Крім опікуна реліквій (римати), його дружини та неодружених дітей, усі члени громади живуть саме в окремих сімейних хатах. Лалеп, як і ума, стоїть на палях. Є ще один тип ментавайських хат — русук (хата для неодружених пар), основна його відмінність від лалепа полягає у відсутності сімейного вівтаря.

Всі уми загалом схожі за своєю конструкцією. Хата стоїть на міцних дерев'яних палях, має каркасно-стовпову конструкцію, крита пальмовим листям, підлога піднята над землею на 0,5—1 м. Велика ума може мати розмір 7 на 19 метрів у плані й висоту приблизно 10 метрів від землі до верхівки даху. В більшості громадських хат підлога викладена з розділених навпіл відрізків бамбуку, орієнтованих випуклою поверхнею догори (мангеак). Бамбук легко розсувається, що дозволяє викинути відходи прямо під хату, так підгодовують свиней, собак або курей. З розвитком контактів із зовнішнім світом підлогу в центральному проході стали викладати дошками.

Жодна із паль уми не заглиблена в ґрунт, більшість спирається на гладкий камінь, взятий із річки, в перетині трохи ширший за палю. Але оскільки навіть найтовстіші палі мають діаметр лише близько 10 см, вся опора під величезним навантаженням глибоко заглиблюється в землю. Основні опорні стовпи (уггала) проходять через підлогу, а нагорі з'єднуються з поперечними балками (байбай), які, у свою чергу, підтримують дах. Кожна ума має головну опору, яку роблять із стовбура дерева твердої породи й яка має для ментавайців космологічний вимір. Ця опора асоціюється із «силою» предків, вона символізує силу, стійкість і, отже, довголіття, їй приписують цілющі властивості, стружку з неї додають у зілля, щоб зцілити хворого. Центральна балка прикрашена різьбленням.

Будівництво уми може тривати два тижні, все залежить від розміру будівлі та кількості членів родини, що працюють на спорудженні хати. Чоловіки збирають матеріали та займаються зведенням конструкцій, жінки зшивають листя для покрівлі. Будівництво громадської хати завершується великим святом.

По зовнішньому контуру хати йде відкрита тераса. Тут проходить значна частина повсякденного життя ментавайців. До платформи ведуть дерев'яні сходи, сконструйовані таким чином, щоб перешкодити піднятися ними собакам. Це може бути просто дерев'яна колода з вирізаними в ній сходинками. Позаду уми є прибудова з вогнищем, де готують їжу. Поруч зберігається деревне паливо, а ще чистять посуд або провітрюють одяг. Під підлогою достатньо місця для утримання кількох свиней. Іноді такий хлів огороджують.

Одяг чоловіків — стегнова пов'язка, у жінок — стегнова пов'язка і наплічна накидка з бананового листя. Хлопчики та дівчатка носять спідниці з бананового листя. Прикраси — квіти гібіскусу, браслети, корали, раковини, вироби з мідного дроту. Жінки волосся зав'язують у вузол, чоловіки спереду стрижуть, ззаду — відрощують і змащують кокосовою олією.

Їжа варена чи печена. Це — бульби таро, ямсу, маніоку, батату, фрукти, цукровий очерет. М'ясо — святковий продукт.

З вірувань поширені культи духів предків, божества Тетеу (старий, влаштовує землетруси), Батукерабау (бог війни). Популярні ворожіння по нутрощах тварин, по польоту птахів, шаманство, знахарство. Проводяться ініціації. Будівництво будинку — свято.

• Laurens Bakker. Tiele! Turis!. The social and ethnic impact of tourism in Siberut (Mentawai). Master of Arts Thesis in Cultural Anthropology. June 1999. Leiden University, The Netherlands (англ.)
• Laurens Bakker. Foreign images in Mentawai — Authenticity and the exotic. Bijdragen tot de Taal-, Land- en Volkenkunde, vol. 163, nos. 2-3, (2007), pp. 263—288 doi:10.1163/22134379-90003686 (англ.)
• Rob Henry. Indigenous Mentawai. Community Research Report. Jakarta, 2012 (англ.)
• The Mentawai Islands—Culture, Society, & Politics (англ.)