Мейнбрейс

Мейнбрейс
частина Холодної війни (1947–1953)
Північний фланг НАТО
Тип	Комплексні морські навчання НАТО
Місце	Північ Атлантичного океану, GIUK-прохід, Норвезьке море, Баренцове море, Північне море, півострів Ютландія і Балтійське море
Заплановано	SACLANT & SACEUR
Завдання	Розгортання протичовнових сил, авіаносних ударних сил і продовольчих конвоїв
Дата	14–25 вересня 1952
Виконання	Адмірал сер Патрік Бринд (CINCNORTH)
Результат	Навчання успішно проведені

Навчання «Мейнбрейс» (Exercise Mainbrace) — перші масштабні військово-морські навчання, проведені восени 1952 року новоствореним Об'єднаним командуванням в Атлантиці (ACLANT) — одним з двох головних військових командувань Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Були частиною серії навчань НАТО, що проводились під спільним командуванням Верховного головнокомандувача в Атлантиці адмірала Лінде Маккорміка (флот США) і Верховного головнокомандувача в Європі генерала Метью Ріджвея (армія США).

Англо-американські військово-морські планувальники визнали стратегічну важливість контролю над Норвегією і суміжними Норвезьким і Баренцевим морями ще в Першій світовій війні. Вторгнення й окупація Норвегії нацистською Німеччиною під час Другої світової війни підтвердили важливість регіону. Німеччина створила там бази для підводних і повітряних операцій проти конвоїв союзників, що прямували до радянського морського порту Мурманськ^[1].

Після Другої світової війни флоти кількох колишніх союзників провели ряд індивідуальних і багатосторонніх військово-морських навчань, в тому числі:

• Операція «Фростбайт» (на фото) — військово-морські навчання, проведені в 1946 році за участю спеціальної групи 21.11 ВМС США на чолі з авіаносцем USS Midway (CVB-41), що знаходився в Дейвісовій протоці між Лабрадором і Ґренландією^[2];
• Навчання «Веріті» — комбіновані військово-морські навчання, проведені у 1949 році за участю британських, французьких і голландських флотів, які здійснювали такі маневри, як бомбардування з моря, супроводження конвоїв, тралення і атаки на моторні міноносці^[3];
• Навчання «Активіті» — військово-морські навчання, проведені у 1950 році Нідерландами для удосконалення спільного зв'язку та тактичних операцій^[3];
• Навчання «Прогрес» — комбінована морська операція, проведена у 1951 році на чолі з Францією та з залученням бельгійських, французьких, данських, голландських, норвезьких і британських військово-морських сил, що брали участь в протичовнових операціях, маневрах з протиповітряної оборони, траленні і конвоюванні^[3].

Спочатку у своїй «довгій телеграмі», а згодом у статті «Витоки радянської поведінки» (The Sources of Soviet Conduct), яка з'явилася в липні 1947 року в журналі Foreign Affairs, американський дипломат Джордж Кеннан стверджував, що Йосип Сталін не буде (і, більш того, не зможе) стримувати прагнення Радянського Союзу повалити західні уряди після Другої світової війни, зазначивши:

«…наріжним каменем будь-якої політики США щодо Радянського Союзу має бути тривале, терпляче, але тверде і пильне стримування російських експансіоністських тенденцій… Радянський тиск на вільні інститути західного світу можна стримати лише за допомогою вправної і пильної протидії в різних географічних і політичних точках, постійно мінливих в залежності від зрушень і змін у радянській політиці, але його не можна усунути за допомогою заклинань і розмов»^[4].

Підтримка Кеннаном політики стримування по відношенню до Радянського Союзу легла в основу американської зовнішньої політики в роки Холодної війни, породивши доктрину Трумена, план Маршалла і створення НАТО.

Зі створенням Об'єднаного командування в Атлантиці (ACLANT) 30 січня 1952 року Верховний головнокомандувач в Атлантиці (SACLANT) на ряду з Верховним головнокомандувачем в Європі (SACEUR) став одним з двох головних військових польових командирів Альянсу^[5]. 21 лютого 1952 року також було створено командування ОЗС НАТО у зоні Ла-Маншу для контролю над районом Ла-Маншу і Північного моря, захисту морських шляхів комунікацій та операцій з підтримки, що проводились SACEUR і SACLANT^[6][7].

Планування навчань «Мейнбрейс» було ініційовано генералом Дуайтом Ейзенхауером перед його відставкою з поста Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі (SACEUR) для балотування на пост президента США^[8]. Самими навчаннями командували спільно SACLANT адмірал Лінде Маккормік і SACEUR генерал Метью Ріджвей. Безпосереднім командувачем на місці був британський адмірал сер Патрик Бринд, який був Верховним головнокомандувачем ОЗС НАТО у Північній Європі^{[9][10][11][12][13]}.

Навчання «Мейнбрейс» проводилися протягом дванадцяти днів з 14 по 25 вересня 1952 року за участі дев'яти флотів: ВМС США, британського Королівського флоту, ВМС Франції, канадського Королівського флоту, данського Королівського флоту, норвезького Королівського флоту, ВМС Португалії, нідерландського Королівського флоту і ВМС Бельгії — які проводили маневри в Норвезькому морі, в Баренцевому морі, в Північному морі поблизу півострова Ютландія і в Балтійському морі. Метою навчань було переконати Данію і Норвегію, що вони можуть бути захищені від нападу з боку Радянського Союзу^[8]. Під час навчань були імітовані авіаносні повітряні удари по формуванню «противника», що атакував північний фланг НАТО поблизу порту Буде (Норвегія), морські повітряні атаки проти агресорів поряд з Кільським каналом, протичовнові і протикорабельні операції і була здійснена висадка американських морських піхотинців в Данії^{[9][10][11][12][13][14][15]}.

80 тисяч людей, більше 200 кораблів і 1000 літаків взяли участь у навчаннях «Мейнбрейс». Військовий репортер «Нью-Йорк Таймс» Хенсон Болдуін описав ці військово-морські сили НАТО як «найбільший і найпотужніший флот, що був присутній в Північному морі після Першої світової війни».

Авіаносне ударне з'єднання блакитного флоту

«Франклін Рузвельт» з 17-ю авіаносною авіагрупою (CVG-17)^[16]:

«Мідвей» з 6-ю авіаносною авіагрупою (CVG-6)^[17]:

«Уосп» з 1-ю авіаносною авіагрупою (CVG-1)^[18]:

HMS «Ігл»^[19]:

HMS Illustrious (87):

• 4-а морська повітряна ескадрилья
• 824-а морська повітряна ескадрилья
• 860-а морська повітряна ескадрилья (Королівський флот Нідерландів)

Легкі авіаносці

• «Райт»
• HMS Theseus (R64)
• HMCS Magnificent (CVL 21)

Ескортні авіаносці

• «Міндоро»
• «Салерно Бей»

Лінкори

• USS Wisconsin (BB-64)
• HMS Vanguard

Крейсери

• USS Quincy (CA-71)
• USS Columbus (CA-74)
• USS Des Moines (CA-134)
• HMS Swiftsure
• HMCS Quebec

Флагман десантних військ

• USS Mount Olympus (AGC-8)

Навчання «Мейнбрейс» були частиною серії навчань НАТО, що проводились під спільним командуванням адмірала Маккорміка і генерала Ріджвея восени 1952 року із залученням 300 тисяч військовослужбовців, що брали участь в маневрах від Полярного кола до Середземного моря^[10][12].

Двоє навчань проводилися Об'єднаним командуванням ОЗС НАТО в Південній Європі^[20]. Одне з них, «Еншент вол», було серією військових маневрів, що зокрема включали тактичну підготовку невеликих сухопутних підрозділів, наземну тактичну підтримку з повітря і авіаносну підтримку з повітря^[21].

Другі навчання, «Лонґстеп», були десятиденними військово-морськими навчаннями, що проводились в Середземному морі в листопаді 1952 року за участю більше 170 бойових кораблів і 700 літаків під загальним командуванням адмірала Карні. Метою союзних («блакитних») сил було вибити ворожі («зелені») сили з окупованих ними позицій в Східному Середземномор'ї. Блакитні морські сили були зосереджені навколо Шостого флоту США, зокрема, авіаносців Franklin D. Roosevelt та Wasp, під командуванням віце-адмірала Джона Кессіді. Зелені сили включали підводні човни і літаки наземного базування. Навчання завершилися висадкою десанту в затоці Лебідос на південь від Ізміра за участю 3000 французьких, італійських та грецьких військ, в тому числі 3-го батальйону 2-ї дивізії Корпусу морської піхоти під загальним командуванням генерала Роберта Хогабума^[20][22].

Радянський Союз охарактеризував «Мейнбрейс», «Холдфаст» та інші військові навчання НАТО як «войовничі акти» НАТО, зробивши особливий акцент на участі Норвегії і Данії, причому в цей же час СРСР готувався до власних військових навчань в радянській зоні окупації^[10][12].

• Allard, Dean C. (Січень 2001). Strategic Views of the US Navy and NATO on the Northern Flank, 1917-1991 (PDF). The Northern Mariner (Le Marin du nord). XI (1): 11—24. Архів оригіналу (PDF) за 23 вересня 2015. Процитовано 5 серпня 2009.
• Fry, Roger (Жовтень 2007). HMS Vanguard: A short history of Britain’s last battleship (PDF). Vanguard: the Official Journal of the Royal Navy Association No. 10: 33. Архів оригіналу (PDF) за 24 липня 2011. Процитовано 30 липня 2009.
• Gary, USN (Ret.), GMC Richard M. (Літо 2009). USS QUINCY CA-71. U.S. Navy Cruiser Sailors Association (USNCSA) magazine: 34. Архів оригіналу за 15 квітня 2013. Процитовано 30 липня 2009.
• L’Heureux CD, RCN (Ret’d), Commander E.J. Aircraft Carriers Royal Canadian Navy (RCN) (PDF). Canada Aviation Museum. Архів оригіналу (PDF) за 10 січня 2011. Процитовано 30 липня 2009.
• Till, Geoffrey (Квітень 2005). Holding the Bridge in Troubled Times: The Cold War and the Navies of Europe (PDF). The Journal of Strategic Studies. Taylor & Francis Group Ltd. 28 (2): 309—337. doi:10.1080/01402390500088379. ISSN 0140-2390. Архів оригіналу (PDF) за 4 листопада 2009. Процитовано 30 липня 2009. {{cite journal}}: Не дозволено використовувати розмітку курсивом або жирним шрифтом у: |journal= (довідка)
• Sydney Morning Herald — «NATO Ships Enter Baltic Sea» [Архівовано 12 травня 2017 у Wayback Machine.] — September 16, 1952
• Time Magazine, «Operation Mainbrace» [Архівовано 21 серпня 2013 у Wayback Machine.], September 22, 1952
• Time Magazine, «NATO: Hedgehogs» [Архівовано 21 липня 2013 у Wayback Machine.], September 29, 1952
• Thompson, Roger (2007). Lessons Not Learned: The U.S. Navy's Status Quo Culture. Naval Institute Press. ISBN 1-59114-865-0.

• All Hands magazine online
  • October 1952
  • November 1952
  • January 1953
• Photo Gallery — Operation Mainbrace [Архівовано 6 листопада 2013 у Wayback Machine.]- CV41.org
  • Senior officials in the NATO military structure, from 1949 to 2001 [Архівовано 10 вересня 2013 у Wayback Machine.]
  • NATO the first five years 1949–1954:
    • Chapter 7 — The Military Structure [Архівовано 10 січня 2008 у Wayback Machine.]
    • Chapter 9 — The Increase in Strength — International Exercises [Архівовано 10 листопада 2008 у Wayback Machine.]
    • Appendix 1 — Chronicle [Архівовано 13 березня 2014 у Wayback Machine.]
    • Annex — Chapter IX-B: Soviet armed strength (as estimated in 1954) [Архівовано 13 березня 2014 у Wayback Machine.]
• «Exercise Mainbrace» [Архівовано 27 вересня 2011 у Wayback Machine.] — Pathé Films online