YaChudo

Мезоскаф

Переглядів: 0. Оновлено 25.10.2026.

Теоретичне компонування мезоскафа (італ)

Мезоскаф — це підводний апарат для середніх глибин.[1] Термін «мезоскаф» не отримав широкого розповсюдження.[2] Цей термін зазвичай використовується лише у зв'язку з підводними апаратами «Огюст Піккар» (PX-8) та «Бен Франклін» (PX-15), побудованими Жаком Піккаром.[1]

Було побудовано два мезоскафи, які досягли значних результатів.[1][3]

Історія

Зародження ідеї

Більшість узбережжя обмежені так званим «континентальним шельфом», глибина якого не перевищує 300 метрів. Щоб вивчити цю область, а також принаймні принцип «схилу», що з'єднує її з океанічним дном, професор Огюст Піккар вирішив розробити те, що він назвав «мезоскафом» — апаратом для середніх глибин.[1] Назва «мезоскаф» складається грецькою мовою з двох частин: "мезо" — середній, "скаф" — легке судно.[4]

Ідея мезоскафа, здатного зависати в товщі води на середніх глибинах, була запропонована професором Піккаром ще в 1953 році, але його спорудженню заважали проблеми з фінансуванням.[2]

Принцип, що лежав в основі цього апарата, також був простим: простота — це те, що породжує чудові ідеї. Легка кабіна, легша за воду, виготовлена зі сталі, скла або плексигласу, мала рухатися в морські глибини одним або кількома гвинтами вертикального переміщення. Апарат був би надзвичайно безпечним, оскільки відмова двигуна вертикального переміщення автоматично призводила до його підйому на поверхню. Мезоскаф ніколи не був побудований у такому вигляді, але назва та принцип легкої кабіни були збережені при подальшій побудові підводних апаратів.[1]

Створення першого мезоскафа — "Огюст Піккар"

Перший мезоскаф був побудований у 1963—1964 роках для Національної виставки в Лозанні.[1] У жовтні 1961 Жак Піккар запропонував одному з директорів майбутньої виставки побудувати туристичний підводний апарат для занурення в Женевське озеро як незвичайного атракціону виставки. У грудні 1962 року, після багатьох нарад, проєкт був затверджений і конструктору виділені необхідні кошти. До того часу Жак Піккар вже розробив частину основної технічної документації, що дозволило здійснити будівництво за короткий термін. Корпус був виготовлений заводом «Брати Джованьолі» у Монте, місток, баластові цистерни, хвостову частину — механічним заводом у Веве.[2]

Туристичний підводний човен був достатньо великим і вміщав сорок пасажирів та від трьох до п'яти членів екіпажа. Цей підводний човен, спеціально позначений як мезоскаф, складався з довгого циліндричного міцного корпусу, закритого з обох кінців напівсферами. Зовні він мав місток, ніс, хвіст, кіль, кермо та рулі, а також прожектори. Усередині міцного корпусу, на носі, знаходилася кабіна пілотів, за якою йшов довгий коридор з двома рядами по двадцять сидінь у кожному; кожен пасажир також мав великий ілюмінатор з плексигласу; на кормі знаходився моторний відсік та головна силова установка. Як і личить тій національній виставці, підводний човен був побудований у Монте, Швейцарія.[1]

Експлуатація першого мезоскафа

Спуск на воду відбувся 27 лютого 1964 року в Буве, за 20 км від Монте, куди мезоскаф був доставлений залізницею. Однак випробування та початок експлуатації апарату були затримані на кілька місяців, на думку Жака Піккара, через бюрократизм і боязні відповідальності в експертній комісії, призначеної керівництвом виставки для прийняття мезоскафа. У підсумку Жак Піккар був відсторонений від подальших робіт і опинився в ролі стороннього спостерігача.[2]

Однак незабаром після відкриття виставки, після незначних доопрацювань, мезоскаф був введений в експлуатацію. Для його пілотування була набрана команда з досвідчених підводників і морських офіцерів. Апарат здійснив близько 700 занурень на глибину 100 м в Женевське озеро за час роботи виставки, а після її закриття — ще близько 400. Загальне число пасажирів мезоскафа перевищило 33 тисячі чоловік. За весь цей час не було жодного нещасного випадку або серйозної події. Досвід експлуатації повністю підтвердив надійність і безпеку мезоскафа, а також його відмінні технічні характеристики.[2]

Мезоскаф "Огюст Піккар" в музеї.

Коли виставка закрилася, було організовано нову серію занурень. Потім, перед тим як бути проданим потужній американській компанії, мезоскаф здійснив ще кілька занурень з суто науковою метою: для нього було організовано кампанію гравіметричної підводної системи, і геологи змогли зробити важливий крок у вивченні геологічного утворення озера. 1 300 занурень, 33 000 пасажирів, важливі наукові спостереження: це початкова оцінка цього типу швейцарського підводного апарата, названого «Огюст Піккар», на згадку про швейцарського піонера глибоководних досліджень.[1]

Мезоскаф «Огюст Піккар» зрештою був проданий Канаді та використаний для розвідки нафти на шельфі. Пізніше він був сильно пошкоджений під час торнадо в Техасі, де його зберігали. У 1999 році мезоскаф був перевезений назад до Швейцарії та зберігався поблизу Женевського озера, доки музей транспорту не відновив його після сильної іржавості. Реставрація тривала 28 000 годин з 2005 року. Після відновлення мезоскаф «Огюст Піккар» експонується в Швейцарському музеї транспорту в Люцерні.[5]

Створення другого мезоскафа — "Бен Франклін"

Поява першого мезоскафа спростила завдання з будівництва другого апарата Жака Піккара — "Бен Франклін" РХ-15. В 1965 році Жак Піккар виступив у Національному науковому фонді у Вашингтоні, виклавши свою ідею про подорож у водах Гольфстриму. Доповідь викликала сенсацію у США.[6]

Мезоскаф "Бен Франклын"

Піккар отримав пропозицію фірми Grumman Aircraft Engineering Corporation про будівництво на заводі Giovanola в Монте мезоскафа — підводної обсерваторії. Проєкт отримав назву "РХ-15".[6]

Суть ідеї Піккара полягала в тому, щоб на новому мезоскафі з екіпажем чисельністю шість осіб опуститися в Гольфстрим і дрейфувати з волі течії підводної річки. Декілька тижнів мезоскаф повинен був залишатися в підводному положенні, не піднімаючись до поверхні і лише підтримуючи ультразвуковий зв'язок з судном супроводу[6]

На початку 1967 року розпочалося будівництво мезоскафа «РХ-15». 4 квітня 1968 року з відкритих воріт складального цеху «Джованьоли» платформа з мезоскафом була вивезена назовні, а сирена сповістила про завершення робіт. Європейська залізнична подорож завершилася в Антверпені.[6]

Експлуатація другого мезоскафа

25 липня 1968 року мезоскаф спустили на воду, а через місяць, під час хрещення «Семи морів», він отримав ім’я «Бен Франклін». 22 листопада 1968 року відбулося перше технічне занурення. Мезоскаф здійснив ще близько сорока занурень, перш ніж вирушити в експедицію «Гольфстрим».[6]

Під командуванням шести хоробрих гідронавтів, місія PX-15 на мезоскафі «Бен Франклін» здійснила 30-денне занурення, дрейфуючи 1 400 миль на глибині у Гольфстримі.[7]

Твори чи публікації

Див. також

Примітки

  1. ↑ а б в г д е ж и VIAGGI AL FONDO DEGLI OCEANI - 2. DAL BATISCAFO AL PRIMO MESOSCAFO (іт.) . Nautica Editrice S.r.l. Архів оригіналу за 27 травня 2005. Процитовано 15 листопада 2025.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
  2. ↑ а б в г д Спущений на воду перший в світі туристичний підводний апарат. Calendate. 27 лютого 2013.
  3. ↑ Feldman, Gene Carl. HOW DEEP can they go? The Ben Franklin - Grumman/Piccard PX-15. Information about the Mesoscaphe Auguste Piccard (англ.) . NASA.
  4. ↑ Войтов, Дмитрий Витальевич (2002). Подводные обитаемые аппараты (рос.) . Москва: АСТ, Астрель. с. 71.
  5. ↑ Historic Piccard submarine restored (англ.) . swissinfo.ch. 31 жовтня 2014.
  6. ↑ а б в г д Войтов, Дмитрий Витальевич (2002). Подводные обитаемые аппараты (рос.) . Москва: АСТ, Астрель. с. 74—76.
  7. ↑ Cronkite, Walter (18 січня 2009). From Sea to Shining Sea: (англ.) . Архів оригіналу за 18 січня 2009. Процитовано 17 листопада 2025.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)

Джерела

  • Войтов Д. В. «Подводные обитаемые аппараты» — АСТ, Астрель — Москва—2002 —303с.

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).