Малгвен

Малгвен
Поява	Ysd
Стать	жін.
Малгвен у Вікісховищі

Мальгвен
Божество Королева Півночі
Походження	Легенда міста Іс
Чоловік	Король Гарольд, король Градлон
Діти	Дахут
Верхова тварина	Кінь Морваркх
Персонаж твору	Ysd
Медіафайли у Вікісховищі

Мальгвен, або Мальгвенн, — персонаж, введений у легенду про місто Іс, міфічне місто на узбережжі Бретані наприкінці XIX століття Едуаром Шуре, і, можливо, заснований на місцевій легенді з мису Сізун. Її ім'я стало відомим завдяки Шарлю Гійо (Жео-Шарлю) на початку XX століття у його літературній адаптації легенди про Іс. Як валькірія та королева «Півночі», Малтгвен править землею разом зі своїм старіючим чоловіком, королем Гарольдом. Вона зустрічає короля Градлона під час його набігу та закохується в нього. Вона вмовляє його вбити її чоловіка та втекти з нею на її коні Морварк'ху до земель Градлона в Бретані. Подорож триває рік, протягом якого вона народжує дочку Дахут. Мальгвен помирає під час пологів

Хоча вона може й не бути справжньою частиною легенди міста Іс, Мальгвен розповідає чарівну історію походження своєї доньки Дахут і робить свій внесок у драматичний і романтичний аспект легенди. Цей персонаж з'являвся в багатьох пізніших творах, включаючи романи, п'єсу та комікси.

Хоча найпоширенішим є написання «Malgven», у деяких сучасних текстах використовується «Malgwen»^[1] або «Malgwenn»^[2]. Франсуаза Ле Ру та Крістіан-Ж. Гійонварк не наводять етимологію, але уточнюють, що для них це ім'я не є «ні бретонським, ні скандинавським»^[3].

Мальгвен часто згадується як дружина короля Градлона, а отже, мати принцеси Дахут, у легенді про місто Іс, після того, як її популяризував у цій ролі Шарль Гайо на початку XX століття.

В оригінальній легенді про Дахут немає згадки про те, що в неї була мати^[3]. У неї навіть немає чітко визначеної генеалогії. Для Ле Ру та Гійонварк'ха вона представляє кельтську постать «без віку та без походження»^[3], тому Мальгвен є пізнім доповненням до міфу про місто Іс. Однак вона присутня в деяких селянських легендах західного Фіністера в більш архаїчній формі Catégorie:Article à référence nécessaire Матьє Бойд виділяє найдавнішу відому згадку про Мальгвен в есе «Les Grandes légendes de France» Едуара Шуре 1892 року^[4] (однак текст Шуре був попередньо опублікований в академічному журналі Revue des deux Mondes попереднього року^[5]). Шуре робить розпливчасті посилання на джерела в усній традиції, записані поблизу мису Сізун, згідно з якими король Градлон шукав принцесу з Гібернії (Ірландія). Ця історія дещо схожа на легенду про Трістана та Ізольду і могла б дати Мальгвен більш автентичне походження, оскільки Шуре вів широке листування зі своїми колегами для збору легенд^[2]. Потім Мальгвен згадувалася на ім'я в п'єсі 1903 року як мати Даут^[6]. Її ім'я також згадується в англомовній публікації 1906 року^[7].

Тому Бойд не погоджується з висновком, що Малтгвен є суто літературним винаходом Шарля Гюйо, хоча він залишається обережним щодо можливого походження з бретонської міфології, оскільки Шуре не навів точних джерел^[2]. У леї Граелан -Мер, записаній Ла Вільмарке, згадуються стосунки між королем Градлоном (однак, ідентифікація цього персонажа як короля з легенди про Іс залишається суперечливою, як і автентичність цього тексту) та жінкою з Потойбічного світу^[8]. На основі цього лею Жан Маркаль, чию теорію різко критикують Ле Ру та Гюйонварк^[9], розробив гіпотезу про те, що після зустрічі з жінкою з Потойбічного світу «лицар Градлон» повернувся з Дахут, «маленькою дівчинкою з довгим волоссям».^[8] Немає джерел, які б підтверджували, що ця жінка з Потойбічного світу пов'язана з Дахут, або що вона є Малгвен, але в кельтській традиції ці жінки приносять удачу своїм чоловікам і здатні мати з ними дітей, що може дати підказки щодо її особистості^[10].

Франсуаза Ле Ру та Крістіан-Ж. Гійонварк (2000) вважають Мальгвену та коня Морваркха літературними винаходами Шарля Гійо, який створив свою версію легенди про Іс^[3]. Ця версія, яка включає Мальгвену та Морварка, визнана «канонічним варіантом» міста Іс з середини ХХ століття, зокрема Жаном Маркалем^[11].

 Янн Брекіліен «Традиційні міфи Бретані»:

"Я — фея Мальгвен, королева Півночі та господиня цього замку. Саме я очолила бій проти ваших воїнів, які напали на нього, бо король, мій чоловік, — лише некомпетентна людина, чий меч іржавіє, висить на цвяху"^[11].

Мальгвен часто описують як «королеву Півночі». Країною, якою вона править, може бути Ірландія^[12], Норвегія або Данія. Тому в деяких текстах кінця XIX століття Мальгвен згадується як «dannite », що означає данська^[7], але Шарль Гюйо представляє її як норвезьку валькірію^[3]. Едуар Шуре дає такий її опис (1908):

«Грізною та прекрасною була Королева Півночі у своїй золотій діадемі, сталевому нагруднику, з якого стирчали білосніжні руки, та золотих кільцях волосся, що спадали на темно-сині обладунки, менш блакитні та менш мерехтливі, ніж її очі.»^[12].

В інших версіях^[4], таких як версія Флоріана Ле Руа (1928), вона описується як рудоволоса жінка:

«У місячному світлі, у кольчузі та яскравих обладунках, поставала жінка з розкиданим рудим волоссям. Вона була прекрасна, як богиня Війни. В її очах сяяла вода чарів. Це була Мальгвен, королева Півночі»^[13]

Паскаль Банкур бачить її як «північну фею» з виглядом жінки-воїна, що носила золоте волосся^[14]. Найвідоміша версія зображує її дружиною старіючого скандинавського короля Гарольда. Мальгвен закохується в короля Градлона і вмовляє його вбити її чоловіка^[1].

Найдавніша відома версія, написана Едуаром Шуре, зображує Мальгвен як чаклунку, «ірландського друїда або скандинавську богиню, яка вбила свою першу власницю, щоб слідувати за армориканським лідером» Градлоном. Але щойно він стає королем Корнуая, вона раптово помирає. Градлон впадає у зневіру, вино та розпусту, не в змозі забути її^[12]. Він відчуває, що знову може побачити свою дружину в доньці Дахут, спостерігаючи за її дорослішанням^[12].

На початку XX століття Шарль Гюйо опублікував у видавництві H. Piazza Editions працю *La Légende de la ville d'Ys d'après les anciens textes* («Легенда про місто Іс, заснована на стародавніх текстах»), яка мала надзвичайний успіх, а одинадцяте видання вийшло 1926 року^[3]. Протягом століття публікувалися регулярні перевидання, зокрема 1987, 1998 та 1999 роках (видавництво Flammarion)^[15], а також англійський переклад 1979 року^[16].

Мальгвен з'являється переважно у першому розділі під назвою «Страх Градлона». Градлон, король Корнуайя, вирушає воювати в Норвегії^[3] на чолі значного флоту. Після довгої та виснажливої подорожі він прибуває до кордонів Північного Королівства. Британці вступають у першу битву, різанину, яка не дає жодній стороні переваги. Історія повторюється наступного дня, подібна битва та та сама різанина, але цього разу Мальгвен бере участь у боях. Король Корнуола облягає фортецю, розташовану на кінці фьорда, але з наближенням зими армія відмовляється залишатися і вирушає до Арморіки, залишаючи короля самого. Щоночі він шукає спосіб потрапити до фортеці. Одного вечора біля підніжжя валів його чекає жінка. Вона каже йому, що неможливо взяти місто та його скарби без її допомоги. Вона пропонує впустити його, але він повинен вбити короля, старого, жадібного та віроломного чоловіка, чий меч іржавий. У цитаделі Градлон вбиває чоловіка королеви, поки той спить п'яним сном. Вони обидва тікають зі скарбом, верхи на Морваркху («морський коник»), тварина, що здатна бігати по воді. Кінь стрибає в море та досягає корабля Градлона; зворотна подорож триває рік. Від кохання між Мальгвеною та Градлоном народжується дочка Дахут. Королева помирає під час пологів^[17]. Градлон невтішний після смерті коханої та переносить всю свою прихильність на дочку, яка схожа на Мальгвену та сповідує кельтську релігію релігію кельтів^[17].

Роль Мальгвени додає драматичного аспекту цьому роману через епізод її смерті під час пологів^[14].Тьєррі Жігурель вважає, що завдяки додаванню Морваркха та Мальгвен, Гюйо надає своєму тексту «вражаючої романтичної сили»^[18]. Франсуаза Ле Ру та Крістіан-Ж. Гюйонварх засуджують «невиправдану скандальність цієї книги», яку вони описують як «фальсифікацію бретонської легенди в комерційних цілях»^[3].

Різні автори, які говорять про місто Іс, часто базуючи свої праці на тексті Шарля Гюйо, вносять незначні відмінності в його версію. Жорж-Гюстав Тудуз цитує короткий виклад легенди в журналі «L'Ouest-Éclair» (який пізніше стане Ouest-France) 1933 року:

«Коли Градлон успадкував престол від Конана Меріадока, він вирушив за море, мандруючи з флотом, три чверті якого втратив. У водах Півночі він зустрів королеву Мальгвен, яка закохалася в нього, і він одружився з нею згідно з ритуалами скандинавської країни. Вона жила далі, вона подорожувала з ним через море»^[19].

1937 року в статті в Paris-Soir Мальгвен зображена як дружина Градлона, «яку він привіз з Півночі». Дахут не його дочка, вона «дочка Мальгвен та диявола — дитина зловісного та перелюбного зв'язку»^[20]. У легенді, яку розповідає Тьєррі Жігурель, Градлон дізнається про існування Північного Королівства, його скарбів та Мальгвен, підслухавши розмову між моряками в корчмі в Кемпері. Королева Мальгвен освідчується в коханні після дня єдиноборства між двома майбутніми закоханими^[21].

Дослідники Емі Варін та Хіроко Амемія визнають заслугу Мальгвен у приписуванні Дахут «надзвичайного» та фейного походження, ближчого до її первісної природи. У відомих версіях, які роблять Дахут дочкою Градлона, лише фейне материнське походження може пояснити, чому вона йде «проклятим» шляхом і покарана Богом, тоді як її батько благочестивий^[8][22]. Джозеф Філіп погоджується з цією думкою, стверджуючи, що Мальгвен — язичницька мати, яка народжує язичницьку дочку^[23].

Оповідач Ален Ле Гофф розглядає Мальгвену та Дахут як два вираження жіночої сили та міфу про вічне повернення, оскільки у відповідних легендах обидва зрештою повертаються до моря, «своєї первісної матриці»^[2].

Найновіші літературні адаптації легенди про місто Іс зберігають Мальгвен у версії Шарля Гійо. Це, зокрема, стосується Анрі Ізеліна («Легенди загублених міст», 1964)^[24], Жана Маркаля («Затонуле місто або кельтський міф про походження» у «Кельтах», 1969), оповідача Янна Брекільєна, який бере за матір Дахут образ «феї Мальгвен, королеви Півночі» («Казки та легенди бретонської країни», 1973)^[25], Мішеля Ле Бріса (за його п'єсу «Іс, у чутках хвиль», 1985), Франсуази Ганж («Місто нижче моря», 1988)^[26] та Крістіана Керре («Легенда про місто Іс», 1996)^[10]

Мальгвен присутня у гумористичній версії легенди про Іс у творі Гордона Золя «Вихід нетримання»^[27]. У романі Едуара Бразі «Сирена з Уессан» (2014). Мальгвен — старий цілитель, який дотримується язичницьких традицій^[28]. Серія графічних романів «Друїди» Тьєррі Жігуреля, Жан-Люка Істена та Жака Ламонтаня згадує Мальгвену у своєму другому томі "Це білий?" (2006), коли Гвенч'лан має розслідувати вбивство в легендарному місті на тлі напруженості між католиками та язичниками^[29].

Артюр Рембо пародіює цю легенду в одному зі своїх листів, намалювавши нарис під назвою «Санки» — Мальгвен їде на санках, які тягне школяр, боїться їх перекинути^[30]. Мальгвен — це також назва міцного червоного елю, що виробляється в ремісничій пивоварні «La Korrigane» у Квебеку^[31].

• Іс
• Градлон (її чоловік)
• Морваркх (її кінь)
• Дахут (її донька)

• Guyot, Charles (1926). La légende de la ville d'Ys. Épopée et Légendes. Edition d'art H. Piazza. с. 148.Шаблон:Commentaire biblio
• Jigourel, Thierry (2005). Merlin, Tristan, Is et autres contes brittoniques (фр.). Paris: Jean Picollec éditeur. с. 270. ISBN 2-86477-213-2.
• Schuré, Édouard (1908). Les grandes légendes de France. Paris: Perrin.

• [Amemiya 2006] Hiroko Amemiya, « La déesse bretonne de la mer », dans Littératures de Bretagne. Mélanges offerts à Yann-Ber Piriou, Rennes, Presses universitaires de Rennes, 2006 (ISBN 2753502099 et 9782753502093), p. 253-266.
• Bancourt, Pascal (2003). Les mystères de la ville d'Is (фр.). Monaco/Paris: éditions du Rocher. с. 261. ISBN 2-268-04508-0.
• [Boyd 2006] Matthieu Boyd, « L'enfant d'Ahez ou le fabuleux parcours du comte Kristof, une légende de la ville d'Is », dans Littératures de Bretagne : mélanges offerts à Yann-Ber Piriou, Presses universitaires de Rennes, 2006 (ISBN 2753502099 et 9782753502093).
• Boyd, Matthieu (2013). What’s New in Ker-Is: ATU 675 in Brittany. Fabula (англ.). 54 (3—4): 235–262. ISSN 1613-0464.
• Le Roux, Françoise; Guyonvarc'h, Christian-J. (mai 2000). La légende de la ville d'Is. De mémoire d'Homme. éditions Ouest-France. с. 335. ISBN 978-2-7373-1413-1.Шаблон:Commentaire biblio
• [Hascoët 2012] Joël Hascoët, « À la recherche de Ker-Is », dans Guide de la France merveilleuse, Paris, Payot, 2012, 306 p.
• [Varin 1982] (en) Amy Varin, « Dahut and Gradlon », dans Proceedings of the Harvard Celtic Colloquium, vol. 2, Department of Celtic Languages & Literatures, université Harvard, 1982 (lire en ligne), p. 19-30.

1. ↑ ^{а б} Hascoët, 2012
2. ↑ ^{а б в г} Boyd, 2006
3. ↑ ^{а б в г д е ж и} Le Roux та Guyonvarc'h, 2000
4. ↑ ^{а б} Matthieu Boyd, citant Édouard Schuré (1892). Les grandes légendes de France. Didier. с. 217-219.
5. ↑ Édouard Schuré (1891). Paysages historiques de France: III. Les légendes de la Bretagne et le génie celtique. Revue des deux Mondes (106): 422-423.
6. ↑ Matthieu Boyd, citant Léon Michaud d'Humiac (1903). Le roi Grallon : tragédie en cinq actes et sept tableaux, en vers. Librairie Molière.
7. ↑ ^{а б} Lord Frederick Hamilton, Sidney Daryl, George Roland Halkett et Charles Robert Morley (1906). résultat de rech. « Malgven ». The Pall Mall Magazine. George Routledge & Sons, Limited. 38. {{cite journal}}: символ нерозривного пробілу в |title= на позиції 20 (довідка)
8. ↑ ^{а б в} Varin, 1982
9. ↑ Jean Markale (1975). La tradition celtique en Bretagne armoricaine. Paris. с. 69.
10. ↑ ^{а б} Варін, Емі (1982). «Дахут і Градлон». Матеріали Гарвардського кельтського колоквіуму . Том 2. Кафедра кельтських мов та літератури, Гарвардський університет. С.  19–30 .с. 24
11. ↑ ^{а б} Brékilien, Yann (1998). Традиційні міфи Бретані . Париж: Éditions du Rocher. стор. 23. ISBN 2-268-02946-8.9782268029467.
12. ↑ ^{а б в г} Schuré, 1908
13. ↑ Florian Le Roy (30 juillet 1928). La ville d'Ys, nouvelle Atlantide, a-t-elle été engloutie par les eaux ?. L'Ouest-Éclair: 1.
14. ↑ ^{а б} Bancourt, 2003
15. ↑ «  Легенда про місто Іс згідно з давніми текстами  [ архів ]  » на вебсайті NooSFere (доступ з22 квітня 2015 року)
16. ↑ Charles Guyot (1979). The legend of the City of Ys (англ.). Nottinghamshire County Council. с. 88. ISBN 0-87023-264-9.
17. ↑ ^{а б} Guyot, 1926
18. ↑ Jigourel, 2005
19. ↑ Georges-Gustave Toudouze (19 novembre 1933). Gaït la mystérieuse. L'Ouest-Éclair: 10..
20. ↑ Gaston Bonheur (1937). L'ancien gardien de phare Marc Vigo a vu sous les eaux de Douarnenez les ruines d'Ys la ville engloutie. Paris-Soir: 4..
21. ↑ Jigourel, 2005.
22. ↑ Amemiya, 2006
23. ↑ Joseph Philippe (1973). Légendes et vérité sur la ville d'Ys. J. Le Doaré. с. 5. {{cite book}}: Вказано більш, ніж один |pages= та |page= (довідка)
24. ↑ Henri Iselin (1964). Légendes des cités perdues (фр.). Fernand Lanore. с. 141.
25. ↑ Янн Брекільєн , «Затонуле місто» , у «Казках та легендах Бретані» , Кемпер, «Природа та Бретань».1973 рік, с.  295
26. ↑ Françoise Gange (1988). La ville plus basse que la mer (фр.). Paris: Flammarion. с. 253. ISBN 2-08-066120-5.
27. ↑ Gordon Zola (mai 2008). La Dérive des incontinents (фр.). Paris: Éditions du Léopard Masqué. с. 425. ISBN 978-2-35049-026-7.
28. ↑ Édouard Brasey (2014). La Sirène d'Ouessant. France de toujours et d'aujourd'hui. Calmann-Lévy. с. 384. ISBN 978-2-7021-5288-1.
29. ↑ Jacques Lamontagne, Thierry Jigourel et Jean-Luc Istin (2006). Les Druides. Celtique. Soleil. с. 20-21. ISBN 2-302-02212-2. {{cite book}}: Вказано більш, ніж один |pages= та |page= (довідка)
30. ↑ Arthur Rimbaud, Théodore Faullain de Banville, Peter J. Edwards, Steve Murphy, Peter S. Hambly et Jules Michelet, Correspondance générale, Volumes 1 à 2, Champion, 1994, ISBN 2745307835 та 9782745307835, p. 18
31. ↑ Les bières de la Korrigane : Malgven (rousse forte). korrigane.ca. Архів оригіналу за 26 січня 2015. Процитовано 30 avril 2015.