YaChudo

Лех Валенса

Переглядів: 0. Оновлено 06.11.2026.

Лех Валенса
Lech Wałęsa
пол. Lech Wałęsa Редагувати інформацію у Вікіданих
Лех Валенса Lech Wałęsa
Лех Валенса
Lech Wałęsa
Президент Польщі Польща
22 грудня 1990 — 22 грудня 1995
Прем'єр-міністрТадеуш Мазовецький
Ян Кшиштоф Белецький
Ян Ольшевський
Вальдемар Павляк
Ганна Сухоцька
Юзеф Олекси
ПопередникВойцех Ярузельський
НаступникАлександр Кваснєвський
Народився29 вересня 1943 (83 роки)
с. Попово, Поморське воєводство, окупована Польща
Відомий якполітик, електромонтер, профспілковий діяч, дисидент, політичний активіст, активіст, anti-communist Редагувати інформацію у Вікіданих
ГромадянствоПольща Польща
Національністьполяк
Політична партіяSolidarity Electoral Actiond Редагувати інформацію у Вікіданих
БатькоБолеслав Валенса
МатиФелікса Каменська
У шлюбі зДанута Валенса Редагувати інформацію у Вікіданих
ДітиЯрослав Валенса, Sławomir Wałęsad, Przemysław Wałęsad, Bogdan Wałęsad, Brygida Wałęsad, Maria Wiktoria Wałęsad, Anna Wałęsad і Magdalena Wałęsad Редагувати інформацію у Вікіданих
Релігіяримо-католик
Нагороди
лицар Великого Хреста ордена Лазні Grand Cross of the Order of the Star of Romania Президентська медаль Свободи Великий Хрест ордена Почесного легіону Distinguished Member of the European Order of Merit Орден Пія ІХ Великий хрест особливого ступеня ордена «За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина» Grand Cross 1st class of the Order of Merit of the Federal Republic of Germany орден Хреста землі Марії 1 класу орден князя Ярослава Мудрого II ступеня Орден Білого лева Великий хрест Ордена Заслуг Угорщини Великий хрест ордена Білої троянди Фінляндії з ланцюжком орден Серафимів орден Білого Орла Великий Хрест ордена Відродження Польщі Великий хрест ордена «За заслуги перед Польщею» Великий хрест ордена Вітовта Великого Кавалер Великого хреста ордена «За заслуги перед Італійською Республікою» орден Турецької Республіки кавалер Великого ланцюга ордена Інфанта дона Енріке Grand Collar of the Order of Liberty Order of Francisco de Miranda орден «Мугунхва»
Нобелівська премія миру

медаль Ернста Рейтера (9 червня 2009)

Fritt Ord Awardd (1982)

Європейська Премія з Прав Людиниd

 Філадельфійська медаль Свободи

премія Свободиd (1989)

Monismanien Prized (1981)

премія «Pacem in Terris»d (2001)

Integrity Awardd (1986)

Jan Karski Freedom Awardd (2007)

Kisiel Prized (2005)

Democracy Service Medald (квітень 1999)

 Премія свободи імені Рональда Рейгана

премія «Золота тареля»d (2000)

 Кавалер ордена Слона

Почесний громадянин Будапештаd (2011)

 Medal of the Oriental Republic of Uruguay

Point Alpha Prized (2013)

Осгарd (2004)

Honorary doctor of the University of Gdańskd (20 березня 1990)

Людина року (Financial Times) (1980)

почесний громадянин Гданськаd

doctor honoris causa from the University of Nancyd (16 липня 1991)

почесний доктор Університету Париж VIIId (1 жовтня 1983)

Підпис
 Висловлювання у Вікіцитатах
 Медіафайли у Вікісховищі
Лех Валенса у США

Лех Вале́нса (пол. Lech Wałęsa; нар. 29 вересня 1943, Попово, Поморське воєводство, Ліпновський повіт, німецька окупаційна зона у Польщі) — польський політик, дисидент і лауреат Нобелівської премії миру, Президент Польщі (1990—1995). Після президентських виборів 1990, став першим демократично обраним президентом Польщі з 1926 та першим президентом обраним прямими виборами.

За професією — електрик. Співзасновник і перший керівник профспілки «Солідарність» у 1980-х роках, очолив успішну продемократичну боротьбу, яка в 1989 році поклала кінець комуністичному правлінню в Польщі та ознаменувала кінець холодної війни.. Людина року тижневика «Time» (1981), лауреат Нобелівської премії миру (1983).

Працюючи на Гданській корабельні імені Володимира Леніна (нині Гданська корабельня), Валенса, електрик за фахом, став профспілковим активістом, за що зазнав утисків з боку уряду, був поставлений під нагляд, звільнений у 1976 році та кілька разів заарештований. У серпні 1980 року він відіграв ключову роль у політичних переговорах, що призвели до укладення історичної Гданської угоди між страйкуючими робітниками та урядом. Він був одним із засновників профспілки «Солідарність», чисельність членів якої зросла до понад десяти мільйонів.

Після введення в Польщі воєнного стану та заборони руху «Солідарність» Валенсу знову заарештували. Після звільнення з-під варти він продовжив свою громадську діяльність і відіграв провідну роль у досягненні Угоди за «Круглим столом», що призвело до проведення частково вільних парламентських виборів у Польщі 1989 року та формування уряду на чолі з «Солідарністю». Він очолював перехід Польщі від марксистсько-ленінського державного соціалізму до ринкової ліберальної демократії, але його активна роль у польській політиці зменшилася після того, як він з невеликим відривом програв президентські вибори 1995 року. У 1995 році він заснував Інститут Леха Валенси.

З 1980 року Валенса отримав сотні премій, нагород та відзнак від різних країн та організацій у всьому світі. Він був названий «Людиною року» за версією журналу «Тайм» (1981) та одним із 100 найважливіших людей 20 століття за версією «Тайм» (1999). Він отримав понад сорок почесних ступенів, зокрема від Гарвардського університету, Фордхемського університету[1] та Колумбійського університету, а також десятки найвищих державних нагород, зокрема Президентську медаль свободи, Великий хрест ордена Бані та Великий хрест французького ордена Почесного легіону. У 1989 році Валенса став першим іноземцем, який не є главою держави, що виступив на спільному засіданні Конгресу США. З 2004 року його ім'ям названо аеропорт Леха Валенси в Гданську[2].

Життєпис

Народився 29 вересня 1943 року на території анексованого нацистською Німеччиною Поморського воєводства[3]. Батько — Болеслав Валенса (1908—1945), тесляр; мати — Фелікса Каменська (1916—1975), домогосподарка.

У 1961 році закінчив професійно-технічне училище в Ліпно. З 1963 по 1965 рік проходив військову службу в Кошаліні, отримав чин капрала.

З 1967 року — електрик на Гданській корабельні імені Леніна, у 1970 році активно включився у профспілковий та протестний рух.

У грудні 1970 року — один із керівників страйку, інспектор з соціальної роботи Спілки металістів. Брав участь у переговорах працівників корабельні Гданська з першим секретарем ЦК Комуністичної партії Польщі Едвардом Ґереком.

У 1976 році був звільнений з роботи за публічну критику офіційних, провладних профспілок. З 1978 року почав брати участь у діяльності вільних профспілок. Він був членом редакційної ради газети «Прибережний робітник» — спільно з Комітетом суспільного самозахисту NRA.

У 70-ті роки був допитаний і затриманий співробітниками тоталітарних спецслужб.

«Солідарність»

Валенса під час страйку на Ленінській верфі, серпень 1980 р.
Валенса дає автограф під час страйку в серпні 1980 р.

Ще на початку своєї кар'єри Валенса цікавився проблемами робітників; у 1968 році він закликав колег з верфі бойкотувати офіційні мітинги, на яких засуджували нещодавні студентські страйки[4]. Він був харизматичним лідером[5], який допоміг організувати нелегальні протести 1970 року на Гданській верфі, коли робітники протестували проти урядового указу про підвищення цін на продукти харчування, і його розглядали на посаду голови страйкового комітету[3][4]. Результат страйків, під час яких загинуло понад 30 робітників, зміцнив переконання Валенси щодо необхідності змін[4]. У червні 1976 року Валенса втратив роботу на Гданській верфі через свою постійну участь у нелегальних профспілках, страйках та кампанії вшанування пам'яті жертв протестів 1970 року[3][4][6]. Після цього він працював електриком у кількох інших компаніях, але його активізм призводив до постійних звільнень, і він тривалий час залишався без роботи[4]. Валенса та його родина перебували під постійним наглядом польської таємної поліції; його домівка та робоче місце завжди були прослуховувані[4]. Протягом наступних кількох років його кілька разів заарештовували за участь у дисидентській діяльності[3].

Валенса тісно співпрацював із Комітетом захисту робітників (KOR) — організацією, що виникла з метою надання допомоги заарештованим після страйків 1976 року та їхнім сім’ям[3]. У червні 1978 року він став активістом підпільних «Вільних профспілок узбережжя» (Wolne Związki Zawodowe Wybrzeża)[6]. 14 серпня 1980 року чергове підвищення цін на продукти харчування призвело до страйку на Ленінському суднобудівному заводі в Гданську, одним із ініціаторів якого був Валенса. Валенса переліз через огорожу заводу і швидко став одним із лідерів страйку[3][4]. Цей страйк надихнув інші подібні страйки в Гданську, які потім поширилися по всій Польщі. Валенса очолив Міжпідприємницький страйковий комітет, координуючи робітників у Гданську та на 20 інших заводах у регіоні[3]. 31 серпня уряд, представлений Мечиславом Ягельським, підписав угоду (Гданську угоду) зі Страйковим координаційним комітетом[3]. Валенса підписав угоду величезним пером, що транслювали телеканали по всьому світу[7]. Угода надала робітникам суднобудівного заводу імені Леніна право на страйк і дозволила їм утворити незалежну профспілку[8]. Координаційний комітет страйку легалізував себе як Національний координаційний комітет вільної профспілки «Солідарність», а Валенсу було обрано головою комітету[3][6].

Профспілка «Солідарність» швидко розросталася і зрештою налічувала понад 10 мільйонів членів — більше чверті населення Польщі[9]. Роль Валенси у страйку, переговорах та новоствореній незалежній профспілці принесла йому славу на міжнародній арені[3][4].

Звільнення Валенси за активну профспілкову діяльність на тлі зростання цін та браку основних видів продовольства у Польщі призвели в 1980 та 1981 роках до страйків, які викликали широку підтримку «Солідарності». Профспілка стала речником робітників у різноманітних шарах суспільства, що змусило уряд піти на низку поступок, зокрема надання робітникам права на вільне об'єднання в профспілки.

10 березня 1981 року завдяки знайомству зі своїм колишнім начальником у війську Валенса вперше зустрівся з Войцехом Ярузельським в офісній будівлі Ради міністрів, і ця зустріч тривала три години. Під час зустрічі Ярузельський і Валенса дійшли згоди, що для вирішення проблем Польщі необхідна взаємна довіра. Валенса сказав: «Не так, що ім'я соціалізму погане. Лише деякі люди зіпсували ім'я соціалізму». Він також висловив скарги та критику на адресу уряду. Ярузельський поінформував Валенсу про майбутні військові навчання Варшавського договору з 16 по 25 березня, сподіваючись, що той допоможе підтримувати громадський порядок та уникнути антирадянських висловлювань. Ярузельський також нагадав Валенсі, що «Солідарність» використовувала іноземні кошти. Валенса пожартував: «Ми не мусимо брати лише долари. Ми можемо брати кукурудзу, добрива, все підійде. Я раніше казав пану Кані, що братиму все у ворога. Чим більше, тим краще, доки ворог не буде повністю ослаблений»[10][11].

Валенса обіймав цю посаду до 13 грудня 1981 року, коли генерал Ярузельський оголосив у Польщі воєнний стан[3]. Валенсу та багатьох інших лідерів і активістів «Солідарності» заарештували; він перебував у в’язниці протягом 11 місяців, до 14 листопада 1982 року, у Хилицях, Отвоцьку та Арламові — східних містах поблизу радянського кордону[4][6]. 8 жовтня 1982 року «Солідарність» була заборонена[12]. У 1983 році Валенса подав заяву на повернення на Гданську верф як електрик[4]. Того ж року йому було присуджено Нобелівську премію миру[3]. Він не зміг прийняти її особисто, побоюючись, що польський уряд не дозволить йому повернутися до країни[3][4]. Нагороду від його імені прийняла його дружина Данута[3][4].

До середини 1980-х років Валенса продовжував підпільну діяльність, пов’язану з «Солідарністю»[13]. На кожному номері провідного підпільного тижневика «Tygodnik Mazowsze» друкувався його девіз: «Солідарність не можна розділити чи знищити»[14]. Після амністії активістів «Солідарності» 1986 року[15]. 30 вересня 1986 року під головуванням Валенси була заснована Тимчасова Рада «Солідарності» (Tymczasowa Rada NSZZ Solidarność) — першої відкрито легальної структури «Солідарності» з часу оголошення воєнного стану[13]. 25 жовтня 1987 року група активістів сформувала Національний виконавчий комітет «Солідарності». Ця структура консолідувала ту частину опозиції, котра була готова до перемовин з урядом. Водночас багато активістів стояли на позиціях «Солідарності у боротьбі» та виступали за безкомпромісну боротьбу з режимом. З 1987 по 1990 рік він організовував і очолював напівнелегальний Тимчасовий виконавчий комітет профспілки «Солідарність». У середині 1988 року він ініціював страйки з припиненням роботи на Гданській верфі[13]. У 1980-х роках його часто доставляли на допити до польської таємної поліції — Служби безпеки. У багатьох з цих випадків Данута — яка була ще більшою антикомуністкою, ніж її чоловік — відкрито глузувала з агентів Служби безпеки, коли ті забирали Леха[16].

Внаслідок масового страйкового руху навесні-влітку 1988 року керівництво Польщі було змушено узяти курс на компроміс з «Солідарністю». 25 серпня 1988 року міністр внутрішніх справ Чеслав Кіщак зустрівся з Валенсою в присутності представника польського єпископату абата Алоїзія Оршуліка.

Після кількох місяців страйків і політичних дискусій, на завершення 10-го пленуму Польської об'єднаної робітничої партії (ПОРП, Польська комуністична партія), уряд погодився розпочати переговори за «Круглим столом», які тривали з лютого по квітень 1989 року[3]. Валенса був неофіційним лідером неурядової сторони на цих переговорах[6]. Під час переговорів він подорожував Польщею, виголошуючи промови на підтримку переговорів[3]. Валенса грав провідну роль в перемовинах з урядом в 1988 (бесіди в Магдаленці) та 1989 роках (Круглий стіл). . Наприкінці переговорів уряд підписав угоду про відновлення профспілки «Солідарність» та проведення напіввільних виборів до польського парламенту; відповідно до Угоди за «Круглим столом», лише члени Комуністичної партії та її союзники могли претендувати на 65 відсотків місць у нижній палаті, Сеймі[3][9][17][18]. У грудні 1988 року Валенса став співзасновником Громадянського комітету «Солідарності»[6]; це був нібито дорадчий орган, але на практиці — політична партія, яка перемогла на парламентських виборах у червні 1989 року. «Солідарність» отримала всі місця в Сеймі, що підлягали вільним виборам, та всі, крім одного, місця у новоствореному Сенаті.(99 зі 100 місць)[19]. Валенса був однією з найвідоміших публічних постатей «Солідарності»; він був активним агітатором, з’являвся на багатьох передвиборчих плакатах, але сам не балотувався до парламенту[3]. Переможців «Солідарності» на виборах до Сейму називали «командою Валенси» або «командою Леха», оскільки всі вони з’являлися на своїх передвиборчих плакатах разом із Валенсою[20][21].

Вибори були сприйняті суспільством як нищівна поразка режиму. 7 серпня Валенса заявив про готовність «Солідарності» взяти на себе керівництво урядом. Хоча формально Валенса був лише головою «Солідарності», він відігравав ключову роль у практичній політиці. Переговори Валенси з керівництвом Об'єднаної селянської та Демократичної партій (багаторічними сателітами комуністичного режиму) призвели, в ситуації що склалася, до підтримки ними «Солідарності». У серпні 1989 року він переконав лідерів партій, які раніше були союзниками Комуністичної партії, сформувати некомуністичний коаліційний уряд — перший некомуністичний уряд у Радянському блоці. Парламент обрав радника Валенси Тадеуша Мазовецього першим некомуністичним прем’єр-міністром Польщі за останні понад сорок років[9]. 7 вересня перший некомуністичний уряд Польщі до влади прийшов. У листопаді 1989 року Валенса виголосив промову «Ми, народ» — за мотивами преамбули до Конституції США[22].

Президентство

Рейтинги Валенси
Президент США Дж.Буш на приватній зустрічі з Валенсою, листопад 1989 р.
Валенса в 1991 р.

Після парламентських виборів у червні 1989 року Валенса був розчарований тим, що деякі з його колишніх соратників по передвиборчій кампанії погодилися керувати країною разом із колишніми комуністами[9]. Він вирішив балотуватися на новостворену посаду президента, використовуючи гасло «Не хочу, та мушу» («Nie chcę, ale muszę.»)[3][9]. 9 грудня 1990 року Валенса переміг на президентських виборах, обійшовши прем'єр-міністра Мазовецького та інших кандидатів, і став першим вільно обраним главою держави Польщі за 63 роки та першим некомуністичним главою держави за 45 років[4]. У 1993 році він заснував власну політичну партію — Безпартійний блок на підтримку реформ (BBWR); польська абревіатура цієї групи повторювала абревіатуру «Безпартійного блоку на підтримку уряду» Юзефа Пілсудського 1928–1935 років, який також був нібито неполітичною організацією[23].

Під час свого президентства Валенса провів Польщу через процес приватизації та перехід до ринкової економіки (план Бальцеровича), перші в історії країни повністю вільні парламентські вибори 1991 року, а також період переосмислення зовнішньополітичних відносин країни[3][5]. Він успішно домігся виведення радянських військ з Польщі та домігся значного скорочення зовнішнього боргу[4]. Валенса підтримував вступ Польщі до НАТО та Європейського Союзу, що відбулося після закінчення його президентського терміну, відповідно у 1999 та 2004 роках[4]. На початку 1990-х років він запропонував створити субрегіональну систему безпеки під назвою «НАТО біс» (NATO bis). Цю концепцію підтримали праві та популістські рухи в Польщі, але за кордоном вона не знайшла значної підтримки; сусіди Польщі, деякі з яких (наприклад, Литва) нещодавно відновили незалежність, схилялися до того, щоб розглядати цю пропозицію як польський неоімперіалізм[9][24].

Валенсу критикували за конфронтаційний стиль та за розпалювання «війни на верхівці», в результаті якої колишні союзники з «Солідарності» вступали між собою у конфлікти, що призводило до щорічних змін у складі уряду[5][9][14][25][26]. Це дедалі більше ізолювало Валенсу на політичній арені[27]. Втрачаючи політичних союзників, він опинився в оточенні людей, яких громадськість вважала некомпетентними та сумнівними[14][27]. Брудна кампанія під час виборчих перегонів заплямувала його репутацію[3][28]. Дехто вважав, що Валенса, колишній електрик без вищої освіти, був надто прямолінійним і недостатньо гідним для посади президента[5][9][29]. Інші вважали його погляди занадто мінливими[9][26][30] або скаржилися, що він був занадто авторитарним і прагнув зміцнити власну владу за рахунок Сейму[9][26][27][29]. Радник Валенси з питань національної безпеки Яцек Меркель пояснював недоліки президентства Валенси його нездатністю сприймати посаду президента як інституцію. Він був ефективним профспілковим лідером, здатним чітко висловлювати те, що відчували робітники, але як президент він мав труднощі з делегуванням повноважень та орієнтуванням у бюрократії[31]. Проблеми Валенси ускладнювалися складним переходом до ринкової економіки; хоча в довгостроковій перспективі цей процес вважався дуже успішним, на той час він коштував уряду Валенси значної втрати народної підтримки[26][27][32].

Партія Валенси «BBWR» показала слабкі результати на парламентських виборах 1993 року; іноді його рейтинг падав до 10 %, і він з невеликим відривом програв президентські вибори 1995 року, набравши 33,11 % голосів у першому турі та 48,28 % у другому турі проти Олександра Кваснєвського, який представляв відроджений польський посткомуністичний Союз демократичної лівиці (SLD)[3][9][27]. Долю Валенси вирішило його невміле поводження із засобами масової інформації; у теледебатах він виглядав непослідовним і грубим; у відповідь на простягнуту руку Кваснєвського наприкінці перших із двох дебатів він відповів, що посткомуністичний лідер може «потиснути йому ногу»[27]. Після виборів Валенса заявив, що йде у «політичну відставку», і його роль у політиці ставала дедалі менш значущою[25][33][34].

Після президентства

Валенса в 1996 р.
Валенса виголошує промову в Законодавчому Юані Китайської Республіки в 1996 р.

Після поразки на виборах 1995 року Валенса оголосив, що повернеться до роботи електриком на Гданській верфі[35]. Незабаром він передумав і вирішив вирушити у світове турне з лекціями[36]. Валенса підготував цикл із трьох лекцій («Вплив розширення НАТО на глобальну безпеку», «Демократія: нескінченна боротьба» та «Солідарність: нове тисячоліття») і читає їх в університетах та на публічних заходах, отримуючи гонорар у розмірі близько 50 000 фунтів стерлінгів (70 000 доларів)[37][38][39].

У 1995 році Валенса заснував Інститут Леха Валенси[40], аналітичний центр, місією якого є «популяризація досягнень польської «Солідарності», освіта молодих поколінь, просування демократії та розбудова громадянського суспільства в Польщі та в усьому світі»[40][41]. У 1997 році він заснував нову партію «Християнська демократія Третьої Польської Республіки», сподіваючись, що це допоможе йому успішно балотуватися на майбутніх виборахref>Walesa sets up new party. The Independent. London. 3 грудня 1997. Процитовано 28 лютого 2016.</ref>. Участь Валенси у президентських виборах 2000 року закінчилася нищівною поразкою, коли він набрав 1,01 % голосів[42][43]. Валенса посів сьоме місце[42], після чого оголосив про свій відхід з польської політики[44].

У 2006 році Валенса вийшов із «Солідарності» на знак протесту проти підтримки профспілкою правлячої правоцентристської партії «Право і справедливість», а також Леха та Ярослава Качинських — братів-близнюків, які раніше відігравали провідну роль у «Солідарності» і на той час обіймали посади відповідно президента та прем’єр-міністра країни[45]. Головною причиною розбіжностей було прагнення Качинських викрити тих, хто був причетний до комуністичного режиму, та спроба їхньої партії оприлюднити всі архіви колишньої комуністичної таємної поліції[45]. До того часу лише члени уряду та парламенту були зобов’язані заявляти про будь-який зв’язок із колишніми службами безпеки[46]. Валенса та його прихильники стверджували, що так зване законодавство про прозорість, яке відстоював уряд, може перетворитися на полювання на відьом, і понад 500 000 поляків, які, ймовірно, співпрацювали з комуністичною таємною поліцією, можуть опинитися під загрозою викриття[46].

29 вересня 2006 року Лех Валенса оголосив про намір повернутися до політики та створити нову партію. Він заявив: «Люди, котрі колись боролись за незалежність Польщі, не можуть погодитись з тим, що зараз коїться. Ми боролись не для таких типів як Качинський, Леппер або Ґертих».

Політичні переконання

Wałęsa speaks at a tourism trade fair in Berlin, 2011.
Валенса на VIII Європейському Економічному Форумі, 2015.

У 2011 році Валенса відмовився від литовського ордена Вітовта Великого через занепокоєння щодо ставлення литовського уряду до польської меншини та польської культури[47].

Раніше Валенса демонстрував консервативну позицію щодо прав ЛГБТ. У 2013 році він заявив у ефірі польського телебачення: «Я не хочу, щоб ця меншина, яку я терплю і розумію, нав'язувала себе більшості»[48]. Згадуючи Роберта Бєдроня, він стверджував, що, враховуючи те, що вони становлять менше одного відсотка польського суспільства, депутати-гомосексуалісти повинні сидіти «в останньому ряду парламенту або навіть за його стінами». Після різкої міжнародної критики, зокрема рішення Ради наглядачів Сан-Франциско перейменувати вулицю Валенси внаслідок цих висловлювань, Валенса вибачився за свої коментарі, наголосивши, що «як людина старої закалки, на мою думку, сексуальна орієнтація має залишатися в інтимній сфері»[49][50]. Він заявив, що його наміри були «спотворені ЗМІ» і що гомосексуальність слід поважати[51]. Протягом наступних років погляди Валенси змінилися, і він висловив свою підтримку запровадженню одностатевих шлюбів у Польщі та неодноразово зустрічався з Бєдронем, якого він назвав «талантом» і «майбутнім президентом Польщі»[52][53][54].

У 2013 році Валенса виступив з пропозицією створити політичний союз між Польщею та Німеччиною[55]. У 2014 році в інтерв’ю, яке широко висвітлювали ЗМІ, Валенса висловив своє розчарування ще одним лауреатом Нобелівської премії — президентом США Бараком Обамою: у розмові з CNN він сказав: «Коли його обрали, у світі панували великі надії. Ми сподівалися, що Обама поверне Америці моральне лідерство, але це не вдалося [...] у політиці та моралі Америка більше не є світовим лідером»[56]. Валенса також звинуватив Обаму в тому, що той не заслуговує на Нобелівську премію миру[57]; під час президентської кампанії у США 2012 року він підтримав опонента Обами Мітта Ромні[58].

У вересні 2015 року Валенса, згадуючи міграційну кризу в Європі, сказав: «дивлячись на біженців по телевізору, я помітив, що [...] вони добре нагодовані, добре одягнені і, можливо, навіть багатші за нас [...] Якщо Європа відкриє свої ворота, незабаром через них пройдуть мільйони, і, живучи серед нас, почнуть дотримуватися своїх звичаїв, включаючи обезголовлення»[57]. У серпні 2017 року десять лауреатів Нобелівської премії миру, серед яких був і Валенса, закликали Саудівську Аравію зупинити страти 14 молодих людей за участь у протестах у Саудівській Аравії 2011–2012 років[59].

Валенса назвав перемогу Дональда Трампа на президентських виборах у США 2024 року «нещастям» як для Сполучених Штатів, так і для всього світу, не надавши при цьому жодних додаткових пояснень[60]. У березні 2025 року він та інші колишні польські політичні в’язні написали листа до Трампа, висловивши свої «жах і огиду» щодо його поведінки під час суперечливої зустрічі з президентом України Володимиром Зеленським, яка відбулася на тлі надання американської допомоги під час російського вторгнення в Україну.[61]. Валенса активно підтримував оборону України, закликаючи НАТО надавати постійну підтримку та наголошуючи, що перемога України є необхідною для захисту демократії[62]. Він закликає зменшити населення Росії до «менше ніж 50 мільйонів жителів» шляхом організації «повстання народів», які були «анексовані», щоб Росія більше не становила загрози для сусідніх країн[63]. З серпня по жовтень 2025 року він подорожував Сполученими Штатами та Канадою, щоб просувати ідею «Солідарності» та вшанувати її 45-ту річницю[64][65][66][67]. Під час цієї поїздки він зустрівся з Біллом Клінтоном.[68]

Можлива співпраця зі спецслужбами комуністичної Польщі

22 лютого 2016 року в архіві Інституту національної пам'яті Польщі впустили вчених і журналістів для ознайомлення з документами, що стосуються агента «Болека» та підписаних екс-президентом Лехом Валенсою. Матеріали містять документ, датований 21 грудня 1970 року. Це зобов'язання про співпрацю, яке було підписане Лехом Валенсою.[69]

31 січня 2017 року експерти Інституту національної пам'яті Польщі під час спеціальної пресконференція повідомили що графологічна експертиза у так званій «справі Болека», тобто щодо звинувачень на адресу колишнього президента Польща Леха Валенси у співпраці зі спецслужбами комуністичної Польщі, довела, що лідер «Солідарності» протягом багатьох років був агентом спецслужб ПНР.[70]

«Експерти отримали багато матеріалів. Справа є важкою містить 235 сторінок. Висновки не залишають жодних сумнівів. Зобов'язання про співпрацю зі Службою безпеки з 1970-х років були написані рукою Леха Валенси», — повідомив прокурор інституту Анджей Позорський. За його словами, лише «одне донесення з декількох десятків не було підписано Лехом Валенсою». «Немає жодного сумніву з приводу співпраці Леха Валенси зі спецслужбами. Це питання з'ясоване повністю… можна ставити нові питання. Наприклад, яким чином співпраця Валенси зі спецслужбами у в 70-х роках вплинула на його подальшу діяльність у 80-х роках і після 1989-го року», — додав голова Інституту національної пам'яті Ярослав Шарек. На думку експертів, документи є оригінальними й охоплюють період з 1970 по 1976 рік.[70]

Сам засновник «Солідарності» Лех Валенса заявив, що «не співпрацював зі спецслужбами», але «зробив помилку» і «не може розкрити правди», а також очікує, що «це зробить винуватець ситуації».[70]

Незважаючи на рішення спеціального суду з питань люстрації від 2000 року, яке підтвердило його невинуватість, протягом багатьох років лунали звинувачення, що Валенса у свої двадцять років був інформатором Служби безпеки Польської Народної Республіки (Służba Bezpieczeństwa, або SB) — комуністичних спецслужб[71]. У своїй книзі 2002 року під назвою «Польська революція: Солідарність» британський історик Тімоті Гартон Еш пише, що Валенса, хоча й категорично заперечував, що був постійним інформатором Служби безпеки, визнав, що «підписав щось» під час допиту в 1970-х роках[72]. У 2008 році вийшла книга істориків Славоміра Ценкевича та Пьотра Гонтарчика під назвою «SB і Лех Валенса. Причинок до біографії», яка нібито мала довести, що Валенса, під псевдонімом «Болек», був агентом служб безпеки з 1970 по 1976 рік[45].

Питання про ймовірну співпрацю Валенси з комуністичним режимом знову постало на порядку денному в лютому 2016 року, коли Інститут національної пам’яті вилучив у вдови Чеслава Кішчака, колишнього міністра внутрішніх справ, матеріали, які, як стверджувалося, засвідчували роль Валенси як шпигуна на користь служб безпеки[45]. У 2017 році експертиза почерку, замовлена контрольованим урядом Інститутом національної пам'яті (ІНП), встановила, що підписи на кількох документах 1970-х років належали Валенсі[73]. Точний характер відносин Валенси зі службами безпеки залишається предметом наукових дискусій серед істориків[74][75]. У 2018 році судова справа INR проти Валенси була закрита, оскільки слідство дійшло висновку: «Причиною припинення розслідування стало встановлення того, що вищезазначений акт не був скоєний», — йдеться в повідомленні, що вказує на можливу невинуватість Валенси[76]. Ці звинувачення залишаються суперечливими й донині, оскільки як противники, так і прихильники Валенси наводять докази та аргументи, що суперечать один одному.

Рішення Суду з питань люстрації 2000 року

12 серпня 2000 року спеціальний Суд з питань люстрації виправдав Валенсу, який на той час вів президентську кампанію, за звинуваченнями у співпраці з секретними службами комуністичної епохи та доносах на своїх колег-суднобудівників через відсутність доказів[77]. Антикомуністи Пьотр Наїмський, один із перших членів Комітету захисту робітників, який став основою профспілки «Солідарність», та Антоні Мацієревич, колишній міністр внутрішніх справ Валенси, дали свідчення проти нього на закритому судовому засіданні з перевірки. Наїмський, який заявив, що свідчив «з важким серцем», висловив своє розчарування тим, що Валенса «зробив помилку, не звернувшись відкрито до громадськості, і втратив важливий шанс»[77]. За словами Наїмського, суд виправдав Валенсу з «технічних причин», оскільки не знайшов певних оригінальних документів — багато з яких було знищено після 1989 року — які б надавали достатніх доказів того, що Валенса брехав[77].

У 1992 році Наїмський, очолюючи Управління державної охорони, розпочав процес перевірки осіб, яких підозрювали у співпраці з комуністами в Польщі[77]. У червні того ж року він допоміг Антоні Мацієревичу скласти список із 64 членів уряду та парламенту, яких у поліцейських архівах було зазначено як шпигунів; серед них був і Валенса, який на той час обіймав посаду президента Польщі[77]. Ім’я Валенси було включено до списку після болісних внутрішніх дебатів щодо переваг чесності над політичною розсудливістю[77]. У відповідь на оприлюднення цього списку президент Валенса негайно організував відставку прем’єр-міністра Яна Ольшевського та звільнення міністра внутрішніх справ Мацієревича[78]. Пізніше парламентський комітет дійшов висновку, що Валенса не підписував угоди з таємною поліцією[77].

Згідно із польським законом 1997 року, перевірка на співпрацю з комуністичним режимом стала обов’язковою вимогою для осіб, які претендують на високі державні посади. Згідно із законом, сама співпраця не є злочином, але ті, хто її заперечує і кого викривають у брехні, отримують десятирічну заборону на участь у політичному житті. Цей закон вперше було застосовано під час президентських виборів 2000 року[77]. Незважаючи на те, що у 2005 році це рішення суду допомогло Валенсі отримати від Інституту національної пам'яті (IPN) офіційний статус «жертви комуністичного режиму»[79], воно не переконало багатьох поляків[77]. У листопаді 2009 року Валенса подав позов проти президента Польщі Леха Качинського через його неодноразові звинувачення у колабораціонізмі[80]. П’ять місяців по тому Качинський не запросив Валенсу на меморіальну службу в Катині, що, майже напевно, врятувало Валенсі життя, оскільки президентський літак зазнав аварії, в результаті якої загинули всі, хто перебував на борту[81]. У серпні 2010 року Валенса програв справу про наклеп проти Кшиштофа Вишковського, свого колишнього соратника-активіста, який також публічно звинувачував Валенсу в тому, що той був комуністичним агентом у 1970-х роках[82][83].

«СБ і Лех Валенса. Внесок у біографію» (2008)

Найбільш вичерпний аналіз можливої співпраці Валенси з таємною поліцією міститься у книзі 2008 року «СБ і Лех Валенса. Внесок у біографію» (пол. SB a Lech Wałęsa. Przyczynek do biografii)[84]. Книгу написали два історики з Інституту національної пам'яті, Славомір Ценкевич та Пьотр Гонтарчик, і вона містила документи з архівів таємної поліції, які перейшли у власність інституту[85]. Серед документів були реєстраційні картки, службові записки, нотатки таємної поліції та звіти інформатора[86][87].

Автори книги стверджують, що Валенса, який діяв під псевдонімом «Болек»[a], був інформатором таємної поліції з 1970 року (після звільнення з в’язниці) до 1976 року (до звільнення з суднобудівного заводу)[88]. За словами авторів, «він писав звіти та доносив на понад 20 осіб, і деякі з них зазнали переслідувань з боку комуністичної поліції. Він викривав людей та підслуховував своїх колег на роботі, коли ті, наприклад, слухали «Радіо «Вільна Європа»»[89]. У книзі описано долю семи його ймовірних жертв; інформація щодо інших була знищена або викрадена з архівів[85]. За їхніми даними, Валенса отримав від Служби безпеки понад 13 000 злотих як винагороду за свої послуги, тоді як місячна зарплата на той час становила близько 3 500 злотих[b][91][92]. Автори зазначають, що опозиційна діяльність у Польщі в першій половині 1970-х років була мінімальною, а роль Валенси в ній — досить незначною[87]. Однак, згідно з книгою, незважаючи на те, що у 1976 році Валенса офіційно розірвав зв’язки зі Службою безпеки, він продовжував підтримувати контакти з комуністичними чиновниками[93].

Автори також стверджують, що під час свого президентства у 1990–1995 роках Валенса використовував свою посаду для знищення доказів своєї співпраці з таємною поліцією, вилучивши з архівів компрометуючі документи[87]. Згідно з книгою, історики виявили, що за допомогою державної розвідки Валенса, міністр внутрішніх справ Анджей Мілчановський та інші члени адміністрації Валенси вилучили з архівів справи таємної поліції, що мали зв’язок із Валенсою, і повернули їх із вилученими ключовими сторінками[85][91]. Коли це було виявлено на межі 1995-1996 років, подальше слідство було припинено з політичних причин, незважаючи на те, що справа привернула значну увагу громадськості[82][91].

Славомір Ценкевич також зазначив, що в 1983 році, коли Валенсу номінували на Нобелівську премію миру, таємна поліція намагалася поставити його в незручне становище і оприлюднила інформацію про його попередню співпрацю з урядом. Однак на той час Валенса вже був настільки популярним, що більшість поляків не повірили офіційним ЗМІ і відкинули звинувачення як маніпуляцію комуністичної влади[85]. Перший тираж книги в Польщі розійшовся за лічені години[94][95]. Книга отримала значне висвітлення в ЗМІ, викликала загальнонаціональну дискусію та була відзначена міжнародною пресою[96][97][98]. Валенса пообіцяв подати до суду на авторів, але так і не зробив цього[95].

Архіви Кіщака

Підпис Лех Валенса-Болек на угоді про співпрацю зі Службою безпеки з архівів Кіщака

18 лютого 2016 року пов'язаний з урядом Інститут національної пам'яті (INR) у Варшаві оголосив, що вилучив пакет оригінальних документів, які нібито доводили, що Валенса був оплачуваним інформатором Служби безпеки[99][73]. Документи датувалися періодом 1970–1976 років; їх вилучили з будинку нещодавно померлого колишнього міністра внутрішніх справ генерала Чеслава Кіщака[100]. Справжність документів підтвердив архівний експертref name="IPN 18 Feb"/>[101], але прокурори вимагали проведення почеркового аналізу[102]. Зрештою, за результатами проведеного аналізу було зроблено висновок, що документи є справжніми, що свідчить про те, що він був оплачуваним інформатором[73]. Валенса раніше заявляв, що він підписав зобов’язання про інформування, але ніколи не виконував його[73].

Досьє складається з двох папок. Перша — це «особиста справа», що містить 90 сторінок документів, зокрема написану від руки обіцянку співпрацювати з польською службою безпеки від 21 грудня 1970 року[103], підписану Лехом Валенсою — Болеком із запевненням, що він ніколи не зізнається у співпраці з таємною поліцією «навіть родині»[104] ; у справі також містяться підтвердження отримання коштів[99][100]. Друга — це «робоча справа», яка містить 279 сторінок документів, зокрема численні звіти Болека про його колег на Гданській верфі та нотатки співробітників Служби безпеки з зустрічей з ним[99][100]. Згідно з однією з нотаток, Валенса погодився співпрацювати через страх переслідувань після робітничого протесту 1970 року[103]. Документи також показують, що спочатку Болек охоче надавав інформацію про думки та дії своїх колег і брав за це гроші, але його ентузіазм згасав, а якість інформації погіршувалася, аж поки його не визнали більше нецінним і співпрацю з ним не припинили у 1976 році[103].

У запечатаному досьє також містився лист, написаний від руки Кіщаком у квітні 1996 року, в якому він інформує директора Польського Центрального архіву сучасних документів (Archiwum Akt Nowych) про супровідні матеріали, що засвідчують співпрацю Валенси з Польською службою безпеки, та просить його не оприлюднювати цю інформацію до закінчення п’яти років після смерті Валенси[104]. У своєму листі Кіщак зазначив, що зберігав документи в недоступному місці: до революції 1989 року — намагаючись захистити репутацію Валенси; а після неї — щоб переконатися, що вони не зникнуть або не будуть використані з політичних мотивів[104]. Цей лист та супровідні документи так і не були надіслані[100].

16 лютого 2016 року, приблизно через три місяці після смерті Кіщака, його вдова Марія звернулася до Інституту національної пам'яті та запропонувала продати документи архіву за 90 000 злотих (23 000 доларів)[105]. Однак згідно з польським законодавством усі документи політичної поліції мають бути передані державі[105]. Адміністрація інституту повідомила про це прокуратуру, яка провела обшук у будинку Кіщаків і вилучила всі історичні документи[105]. Пізніше Марія Кіщак заявила, що не читала листа свого чоловіка і «зробила помилку»[106]

Відповідь Валенси

Протягом багатьох років Валенса категорично заперечував співпрацю з Польською службою безпеки і відкидав компрометуючі матеріали як підробки, створені Службою безпеки з метою дискредитації його особи[107]. Валенса також заперечує, що під час свого президентства вилучав з архівів документи, які його компрометували[91]. До 2008 року він заперечував, що коли-небудь бачив свою справу в Службі безпеки[91]. Після виходу книги «SB a Lech Wałęsa» у 2008 році він заявив, що, будучи президентом, «я дійсно брав цю справу, але нічого з неї не вилучав. Я побачив, що там були деякі документи про мене і що вони явно були підробками. Я сказав своїм секретарям заклеїти і опечатати справу. Я написав на ній «не відкривати». Але хтось не послухався, вилучив папери, що тепер кидає на мене підозру»[91][92]. Міністр внутрішніх справ Валенси Анджей Мілчановський заперечив приховування і заявив, що «мав повне право надати ці документи президенту Валенсі» і що «з досьє не було вилучено жодних оригіналів документів», яке містило лише фотокопії[91].

Валенса робив суперечливі заяви щодо автентичності документів[104]. Спочатку він, здавалося, майже визнав це, сказавши в 1992 році: «У грудні 1970 року я підписав три чи чотири документи»[82][108], щоб уникнути переслідувань з боку таємної поліції[104]. У своїй автобіографії 1987 року «Шлях надії»[109] Валенса сказав: «Правдою є й те, що я не вийшов із того зіткнення цілком чистим. Вони поставили мені умову: підпиши! І тоді я підписав»[82]. Він заперечував, що діяв відповідно до угоди про співпрацю[110]. Однак у пізніші роки Валенса стверджував, що всі документи є підробками, і в 2008 році заявив BBC: «Ви ніде не знайдете мого підпису про згоду на співпрацю»[89][99].

У 2009 році, після виходу чергової біографії, яка пов’язувала його з таємною поліцією («Лех Валенса: Ідея та історія» Павела Зизака)[111], Валенса пригрозив покинути Польщу, якщо історики й надалі ставитимуть під сумнів його минуле[112][113]. Він заявив, що перед оприлюдненням такої інформації «історик повинен вирішити, чи слугує це інтересам Польщі»[112]. Після того, як звинувачення проти нього знову спливли на поверхню з відкриттям досьє Кіщака 16 лютого 2016 року, Валенса назвав ці документи «брехнею, наклепом і підробками»[114], і заявив, що «ніколи не брав грошей і ніколи не складав жодних усних чи письмових доповідей про кого-небудь»[115]. Про польську громадськість, яка була готова повірити у звинувачення, він сказав: «Ви зрадили мене, а не я вас»[106], та «саме я безпечно привів Польщу до повної перемоги над комунізмом»[114]. 20 лютого 2016 року Валенса написав у своєму блозі, що в 1970-х роках співробітник таємної поліції благав його підписати фінансові документи, оскільки втратив гроші, довірені йому для придбання автомобіля. Валенса закликав цього співробітника з’явитися та зняти з нього звинувачення[116][117].

Валенса та Україна

Лех Валенса активно підтримав Помаранчеву революцію 2004 року, кілька разів приїжджав до революційного Києва та виступав зі сцени Майдану Незалежності на підтримку вимог протестувальників. Виступає за якнайшвидшу інтеграцію України до Євросоюзу.

Пам'ятаймо, що Україна є великою державою. Особливо велике її сільське господарство. Бог справді дав їй багату землю. І це лякає Європу… Європа має кращі врожаї, але вони досягаються за допомогою хімічних добрив. Тому Європа була б змушена купувати в Україні продукти, бо вона має найкращі природні умови. Це лякало й лякає європейців.

Про оцінку встановлення бюста Йосипу Сталіну на території України:

Якщо хтось має забагато грошей, то хай ставить… Ну, на пам'ятниках заробляють двічі — коли їх ставлять і коли демонтують. У Польщі теж хтось може поставити такий пам'ятник і стріляти в нього з пневматичної зброї, як у тирі. Колись у нас була схожа ситуація: один чоловік перевозив через кордон до Польщі пам'ятники Леніну. І ніяк не хотів зізнатися, навіщо це йому. А виявилося, для бізнесу: той чоловік організовував стрільбу з пневматичної зброї, і так заробляв гроші...

У 2013 році Київський кінофестиваль «Молодість» відкривала біографічна кінострічка про експрезидента Польщі — «Валенса. Людина надії» — від польського режисера Анджея Вайди.

У зв'язку з Кримською кризою, в інтерв'ю газеті Rzeczpospolita, Валенса заявив: «Путіна треба судити у Гаазі».

4 жовтня 2014 року під час свого візиту до Києва, разом з мером міста В. Кличком вшанував пам'ять героїв «Небесної сотні».

12 вересня 2015 року заявив, що в Європі епоха силових рішень приходить до кінця, у той час як Росія відстала від них в цьому на декілька десятиліть і досі намагається вирішувати конфлікти зброєю.

У серпня 2018 року він підтримав пропозицію Польської кіноакадемії щодо висунення Олега Сенцова на здобуття Нобелівської премії миру:

Олег Сенцов, на моє глибоке переконання, втілює всі ідеали, які мотивували мене під час моєї мирної боротьби за майбутнє світу. Віра в демократію, в мирні методи боротьби, відмова від ненависті, дії для зміцнення братерства між народами і самопожертва на користь інших несправедливо скривджених людей – це все риси, гідні найвищого визнання вільного світу
[118]

Із 2022 по 2026 підтримував Україну на тлі повномасштабного вторгнення РФ.

У травні 2026 заявив, що знімає з грудей український прапор, і більше не підтримує президента України В. Зеленського, але продовжуватиме підтримувати український народ. Своє рішення він пояснив протестом проти рішення Зеленського взяти участь у перепохованні лідера ОУН Андрія Мельника[119].

Особисте життя

Дружина Данута, разом мають восьмеро дітей — 4 сини й 4 доньки.

Вшанування

Джерела

Література

  • О. Гнатюк. Валенса Лех // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.83 ISBN 978-966-611-818-2.
  • О. М. Знахоренко. Валенса Лех // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X

Примітки

  1. ↑ Pace, Eric (20 травня 1984). Fordham Graduation Honors Walesa in Absentia. The New York Times. Процитовано 5 травня 2011.
  2. ↑ Profile: Lech Walesa. news.bbc.co.uk. Процитовано 14 січня 2020.
  3. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ Profile: Lech Wałęsa. CNN. Архів оригіналу за 15 квітня 2008. Процитовано 19 серпня 2007.
  4. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с A Biographical Note. Lech Wałęsa Institute. Архів оригіналу за 14 червня 2009.
  5. ↑ а б в г "Lech Wałęsa," Encyclopædia Britannica. Retrieved 11 January 2010, from Encyclopædia Britannica Online: https://www.britannica.com/EBchecked/topic/634519/Lech-Walesa
  6. ↑ а б в г д е ON THE FOUNDER. Lech Wałęsa Institute. Архів оригіналу за 3 лютого 2008..
  7. ↑ Kiedy Polska zobaczyła Wałęsę z tym długopisem, każdy chciał go mieć. newsweek.pl (пол.). 31 серпня 2017. Процитовано 23 жовтня 2020.
  8. ↑ Hunter, Richard J.; Leo V. Ryan (1998). From Autarchy to Market: Polish Economics and Politics 1945–1995. Westport, CN: Praeger. с. 48. ISBN 0-275-96219-9.
  9. ↑ а б в г д е ж и к л м Ash, Timothy Garton (13 квітня 1998). Lech Wałęsa. Time. The Most Important People of the Century. Архів оригіналу за 6 березня 2008.
  10. ↑ Liu, Yanshun (2016). Jaruzelski, the Shaker of Polish History (кит.) (вид. 1st). Beijing: Shijiezhishi. с. 54—57. ISBN 9787501252299.
  11. ↑ Springer, Axel. Unerbittlicher General und Figur der Wende. Welt. Процитовано 1 листопада 2018.
  12. ↑ Perdue, William D. (1995). Paradox of Change: The Rise and Fall of Solidarity in the New Poland (ebook). Praeger/Greenwood. с. 9. ISBN 0-275-95295-9. Процитовано 10 липня 2006.
  13. ↑ а б в (пол.) Wałęsa Lech [Архівовано 1 October 2010 у Wayback Machine.], Encyklopedia WIEM
  14. ↑ а б в Timothy Garton Ash, "Poland After Solidarity," The New York Review of Books, vol. 38, no. 11 (13 June 1991).
  15. ↑ Negotiations and the big debate (1984–1988). BBC News. Процитовано 10 липня 2006.
  16. ↑ Sebetsyen, Victor (2009). Revolution 1989: The Fall of the Soviet Empire. New York City: Pantheon Books. ISBN 978-0-375-42532-5.
  17. ↑ "Half-free and far from easy: Poland's election", The Economist, 27 May 1989.
  18. ↑ Lewis Pauk, "Non-Competitive Elections and Regime Change: Poland 1989," Parliamentary Affairs, 1990, 43: 90–107.
  19. ↑ Poland. Parliamentary Chamber: Sejm. Elections held in 1989. Inter-Parliamentary Union. Last accessed 28 January 2010.
  20. ↑ Grażyna Zwolińska, (пол.) Historyczne wybory 4 czerwca 1989: Zwycięstwo drużyny Lecha ("Historic Elections of 4 June 1989: Victory of Lech's Team"), Gazeta Lubuska, 6 June 2009.
  21. ↑ Jarosław Osowski, (пол.) "Warszawska drużyna Lecha Wałęsy" ("Lech Wałęsa's Warsaw Team"), Gazeta Wyborcza, 4 June 2009.
  22. ↑ "My naród!" Historyczne słowa Lecha Wałęsy w amerykańskim Kongresie. Polskie Radio 24 (пол.). Процитовано 10 листопада 2025.
  23. ↑ East, Roger; Pontin, Jolyon (2016). Revolution and Change in Central and Eastern Europe: Revised Edition. London / New York: Bloomsbury Publishing. с. 37.
  24. ↑ Monika Wohlefeld, 1996, "Security Cooperation in Central Europe: Polish Views. NATO", 1996.
  25. ↑ а б From "Walesa, Lech," Microsoft Encarta Encyclopedia, 2001.
  26. ↑ а б в г Jane Perlez, "Walesa, Once atop a High Pedestal, Seems to Stand on a Slippery Slope", The New York Times, 6 July 1994.
  27. ↑ а б в г д е Voytek Zubek, "The Eclipse of Walesa's Political Career," Europe-Asia Studies, vol. 49, no. 1 (January 1997), pp. 107–124.
  28. ↑ Wojtek Kosc, Шаблон:Usurped", Central Europe Review, vol. 2, no. 35, 16 October 2000.
  29. ↑ а б "Lech Wałęsa (1943–present)," A Guide to the 20th century: Who's Who, Channel 4.
  30. ↑ Economist article. The Economist. 22 вересня 1990. Процитовано 21 квітня 2009.
  31. ↑ Szporer, Michael (2012). The Great Workers Strike of 1980. Lexington Books. ISBN 9780739174876.
  32. ↑ Danielle Lussier, "From Solidarity to Division: An Analysis of Lech Wałęsa's Transition to Constituted Leadership", working paper, University of California, Berkeley.
  33. ↑ Wojtek Kosc, Шаблон:Usurped," Central Europe Review, vol. 2, no. 10, 13 March 2000.
  34. ↑ "Europe: Poland: Walesa In Polystyrene," The New York Times, 17 December 2003.
  35. ↑ Bridge, Adrian (3 квітня 1996). Walesa cruises into shipyard. The Independent. London. Процитовано 1 березня 2016.
  36. ↑ Perlez, Jane (29 лютого 1996). Out of a Job, Walesa Decides to Take to the Lecture Circuit. The New York Times. Процитовано 28 лютого 2016.
  37. ↑ Lech Wałęsa. Speakers Associates Ltd. Процитовано 28 лютого 2016.
  38. ↑ Lech Wałęsa. APB Speakers International. Процитовано 28 лютого 2016.
  39. ↑ Lech Wałęsa. London Speaker Bureau. Процитовано 28 лютого 2016.
  40. ↑ а б About foundation • Fundacja Instytut Lecha Wałęsy. ilw.org.pl (англ.). Процитовано 26 жовтня 2019.
  41. ↑ Founder: Biography. Warsaw: Lech Wałęsa Institute. 24 березня 2014. Архів оригіналу за 6 березня 2016. Процитовано 27 лютого 2016.
  42. ↑ а б Day, Matthew (10 жовтня 2000). Poles spurn Walesa with 0.8% of vote. The Telegraph. Архів оригіналу за 12 січня 2022. Процитовано 28 лютого 2016.
  43. ↑ Wybory Prezydenta Rzeczypospolitej Polskiej 2000: Wyniki Oficjalne (пол.). Процитовано 28 лютого 2016.
  44. ↑ Walesa leaves Polish politics. BBC World Service. 15 жовтня 2000. Процитовано 28 лютого 2016.
  45. ↑ а б в г Lech Wałęsa. Encyclopædia Britannica. 18 лютого 2016. Процитовано 23 лютого 2016.
  46. ↑ а б Walesa leaves Solidarity movement. BBC World Service. 22 серпня 2006. Процитовано 28 лютого 2016.
  47. ↑ "Walesa declines Lithuanian honour". Radio Poland. 7 September 2011.
  48. ↑ Wałęsa ostro o homoseksualistach: Oni muszą wiedzieć, że są mniejszością. TVN24.pl. Процитовано 9 жовтня 2019.
  49. ↑ Wałęsa, Lech (26 березня 2013). Wałęsa: Drodzy geje!. WPROST.pl (пол.). Процитовано 9 жовтня 2019.
  50. ↑ Wałęsa: Drodzy Geje! Nie patrzę nikomu do łóżka. wyborcza.pl (пол.). Процитовано 9 жовтня 2019.
  51. ↑ Lech Walesa: "If we don't give people solutions, it will awaken the demons of the past". Equal Times (англ.). Червень 2018. Процитовано 9 жовтня 2019.
  52. ↑ "Jest talentem". Tak Wałęsa powiedział o Biedroniu. Polsat News (пол.). 31 серпня 2017. Процитовано 9 жовтня 2019.
  53. ↑ Wałęsa za związkami partnerskimi, ale jak nie "będą łazić nago po ulicach". TVN24.pl. Процитовано 9 жовтня 2019.
  54. ↑ Wałęsa już nie wygania homoseksualistów "za mur"? "Od teraz siedzimy zawsze w pierwszym rzędzie". Gazeta.pl (пол.). 29 вересня 2015. Процитовано 9 жовтня 2019.
  55. ↑ Poland and Germany should unite, says Lech Wałęsa. The Telegraph. 24 вересня 2013. Архів оригіналу за 12 січня 2022.
  56. ↑ Chmurak, Elizabeth; Marrapodi, Eric; Tapper, Jake (1 січня 2014). Nobel Peace Prize winner: Obama failed to reclaim America's role as world leader. CNN. Архів оригіналу за 18 квітня 2018. Процитовано 28 лютого 2016.
  57. ↑ а б Melman, Yossi (20 вересня 2015). If Europe opens its gates to Muslims, there will be beheadings here. The Jerusalem Post. Процитовано 28 лютого 2016.
  58. ↑ Reston, Maeve; Mehta, Seema (30 липня 2012). Romney wins backing of former Polish President Lech Wałęsa. Los Angeles Times. Процитовано 28 лютого 2016.
  59. ↑ "Nobel laureates urge Saudi king to halt 14 executions". The Washington Post. 11 August 2017.
  60. ↑ Polish democracy leader Lech Walesa says a Trump victory would be a "misfortune" for the world. Associated Press News. 14 жовтня 2024. Процитовано 14 жовтня 2024.
  61. ↑ Polish democracy hero Wałęsa says Trump's treatment of Zelenskyy filled him with "horror". Associated Press. 3 березня 2025. Процитовано 3 березня 2025.
  62. ↑ Perez, M. G. (16 листопада 2022). Ex-Poland President Lech Walesa in San Diego, discusses Ukraine, Russia and democracy. KPBS. Процитовано 3 березня 2025.
  63. ↑ "Reduce Russia's population to less than 50M" says former President of Poland. EuroWeekly News. 11 липня 2022.
  64. ↑ An Evening with President Lech Walesa - Nobel Peace Prize Winner and Former President of Poland. historyexplorer.com (англ.). Процитовано 10 листопада 2025.
  65. ↑ Wałęsa podbija Amerykę. Za 790 dolarów można uścisnąć mu dłoń na prywatnym spotkaniu. usa.se.pl (пол.). Процитовано 10 листопада 2025.
  66. ↑ Lech Wałęsa w Toronto: "Świat wyczerpał swoje możliwości. Czas na nowy porządek" - GAZETA Dziennik Polonii w Kanadzie (англ.). 28 жовтня 2025. Процитовано 10 листопада 2025.
  67. ↑ Lech Wałęsa o zarobkach po tournée w Ameryce. "Z wszystkimi muszę się podzielić". Fakt.pl (пол.). 3 листопада 2025. Процитовано 10 листопада 2025.
  68. ↑ Lech Wałęsa spotkał się z Billem Clintonem w Nowym Jorku. Zdjęcia obiegły sieć. Fakt.pl (пол.). 22 жовтня 2025. Процитовано 10 листопада 2025.
  69. ↑ У Польщі показали документи про співпрацю Валенси зі спецслужбами. Європейська правда (укр.). Процитовано 23 листопада 2023.
  70. ↑ а б в Експертиза підтвердила, що Валенса був агентом спецслужб ПНР. Європейська правда (укр.). Процитовано 23 листопада 2023.
  71. ↑ Lech Walesa | Biography, Solidarity, Nobel Prize, & Facts. Encyclopædia Britannica (англ.). 4 червня 2023.
  72. ↑ Garton Ash, Timothy (2002). The Polish revolution: Solidarity (вид. 3rd). New Haven: Yale University Press. с. 378. ISBN 0300095686. OCLC 50804967.
  73. ↑ а б в г Institute says Poland's Walesa collaborated with Polish Security Service. Reuters. 31 січня 2017. Процитовано 2 лютого 2017.
  74. ↑ Karatnycky, Adrian (29 лютого 2016). Don't Panic About Poland. The Atlantic (англ.). Процитовано 21 вересня 2019.
  75. ↑ Prof. A. Dudek: Ujawnienie współpracy L. Wałęsy z SB nie obciąża jego wizerunku jako przywódcy Solidarności. dzieje.pl (пол.). Архів оригіналу за 21 вересня 2019. Процитовано 21 вересня 2019.
  76. ↑ Шаблон:Cite Dictionary.com
  77. ↑ а б в г д е ж и к Erlanger, Steven (21 серпня 2000). Polish Watchdog Nips at Walesa's Heels. The New York Times. Процитовано 23 лютого 2016.
  78. ↑ Engelberg, Stephen (12 червня 1992). Charge of Spying Denied by Walesa. The New York Times. Процитовано 26 лютого 2016.
  79. ↑ Walesa Cleared of Collaboration Charges. Los Angeles Times. 17 листопада 2005. Процитовано 25 лютого 2016.
  80. ↑ Kulish, Nicholas (25 листопада 2009). Poland: Former Leader Sues President. The New York Times. Процитовано 23 лютого 2016.
  81. ↑ Borger, Julian (4 квітня 2011). Lech Wałęsa: the man who "never made a mistake" sees errors all around. The Guardian. London. Процитовано 25 лютого 2016.
  82. ↑ а б в г Justification for the Judgement from 31 August 2010. Krzysztof Wyszkowski. 22 травня 2012. Архів оригіналу за 19 жовтня 2017. Процитовано 25 лютого 2016.
  83. ↑ Lech Wałęsa loses court case. The Budapest Times. 6 вересня 2010. Архів оригіналу за 3 березня 2016. Процитовано 23 лютого 2016.
  84. ↑ Cenckiewicz, Sławomir; Gontarczyk, Piotr (2008). SB a Lech Wałęsa. Przyczynek do biografii [The SB and Lech Wałęsa: A Biographical Contribution] (пол.). Gdańsk–Warszawa–Kraków: Instytut Pamieci Nardowej. ISBN 978-83-60464-74-8. LCCN 2009460072. OL 23626992M. Архів оригіналу за 7 березня 2016.
  85. ↑ а б в г Puhl, Jan (23 червня 2008). "Positive Proof" Lech Wałęsa was a Communist Spy: Interview with Historian Slawomir Cenckiewicz. Der Spiegel. Процитовано 19 лютого 2016.
  86. ↑ Paterson, Tony (25 червня 2008). Lech Wałęsa fights claims that he was secret police informant. The Independent. London. Процитовано 20 лютого 2016.
  87. ↑ а б в Boyes, Roger (25 червня 2008). Lech Wałęsa was a Communist spy, says new book. The Times. London. Процитовано 20 лютого 2016.[недоступне посилання з 01.04.2025]
  88. ↑ de Quetteville, Harry (14 червня 2008). Lech Wałęsa was Communist spy, claims book. The Telegraph. London. Архів оригіналу за 12 січня 2022. Процитовано 20 лютого 2016.
  89. ↑ а б Easton, Adam (23 червня 2008). Walesa scorns collaboration claim. BBC World Service. Процитовано 20 лютого 2016.
  90. ↑ The Wall Street Journal
  91. ↑ а б в г д е ж Kublik, Agnieszka; Czuchnowski, Wojciech (18 червня 2008). IPN Launching Hunt for Wałęsa. Gazeta Wyborcza. Процитовано 22 лютого 2016.
  92. ↑ а б de Quetteville, Harry (19 червня 2008). Lech Wałęsa denies allegations that he was a communist spy. The Telegraph. London. Архів оригіналу за 2 березня 2016. Процитовано 22 лютого 2016.
  93. ↑ Sobczyk, Martin M. (18 лютого 2016). Poland State Archives Says Former President Walesa Was Communist Spy. The Wall Street Journal (англ.). Процитовано 22 лютого 2016.
  94. ↑ New Book Claims Polish Icon Walesa Was Communist Spy. Deutsche Welle. 24 червня 2008. Процитовано 23 лютого 2016.
  95. ↑ а б Scally, Derek (24 червня 2008). Walesa vows to sue authors over informer claims. The Irish Times. Dublin. Процитовано 23 лютого 2016.
  96. ↑ Staszewska, Joanna; Jones, Gareth; Lawrence, Janet (17 червня 2008). Polish book revives informer claims against Walesa. Reuters. Процитовано 23 лютого 2016.
  97. ↑ "Row over Lech Wałęsa's Alleged Collaboration with Communists Escalates," Wikinews, Friday, 20 June 2008.
  98. ↑ Szporer, Michael (Весна 2009). Sławomir Cenckiewicz and Piotr Gontarczyk, Security Service a Lech Wałęsa: Przyczynek do biografii [The SB and Lech Wałęsa: A Contribution toward a Biography]. Journal of Cold War Studies. MIT Press. 11 (2): 119—121. doi:10.1162/jcws.2009.11.2.119. ISSN 1520-3972. S2CID 57571916.
  99. ↑ а б в г Lech Wałęsa "was paid Communist informant". BBC World Service. 18 лютого 2016. Процитовано 18 лютого 2016.
  100. ↑ а б в г Official statement on the inspection of the first batch of materials secured by the prosecutor of the IPN on 16 February 2016. Warsaw: Institute of National Remembrance. 18 лютого 2016. Архів оригіналу за 24 лютого 2016. Процитовано 18 лютого 2016.
  101. ↑ Berendt, Joanna (18 лютого 2016). Lech Wałęsa Faces New Accusations of Communist Collaboration. The New York Times. Процитовано 19 лютого 2016.
  102. ↑ Polish Prosecutors to Probe Secret Files on Lech Wałęsa. ABC News. Associated Press. 25 лютого 2016. Архів оригіналу за 26 лютого 2016. Процитовано 26 лютого 2016.
  103. ↑ а б в Scislowska, Monika (22 лютого 2016). Polish state archive releases secret file on Lech Wałęsa. The Washington Post. Associated Press. Архів оригіналу за 7 березня 2016. Процитовано 22 лютого 2016.
  104. ↑ а б в г д Sobczyk, Martin M. (22 лютого 2016). Poland's State Archives Releases Lech Wałęsa Documents. The Wall Street Journal. Процитовано 22 лютого 2016.
  105. ↑ а б в Old documents revive Poland's debate over Walesa's past. Associated Press. 17 лютого 2016. Архів оригіналу за 18 лютого 2016. Процитовано 18 лютого 2016.
  106. ↑ а б Berendt, Joanna (22 лютого 2016). Lech Wałęsa Files Made Public Despite Forgery Claims. The New York Times. Процитовано 23 лютого 2016.
  107. ↑ Easton, Adam (18 лютого 2016). Informant claims unlikely to alter Polish view of Walesa. BBC World Service. Процитовано 22 лютого 2016.
  108. ↑ Trzy podpisy Wałęsy. Gazeta Wyborcza (пол.). № 134. 8 червня 1992. с. 3. Процитовано 26 лютого 2016.
  109. ↑ Wałęsa, Lech (1987). A Way of Hope. New-York: Henry Holt and Company. ISBN 0805006680. LCCN 87021194. OL 2391768M.
  110. ↑ Szporer, Michael (2012). Solidarity: The Great Workers Strike of 1980. Lanham, MD: Lexington Books. с. 148. ISBN 9780739174876. LCCN 2012014490. OL 25299438M.
  111. ↑ Zyzak, Paweł (2009). Lech Wałęsa. Idea i historia [Lech Wałęsa: Idea and History] (пол.). Kraków: Arcana. ISBN 978-83-609-40-72-3. LCCN 2009460828. OL 23867915M.
  112. ↑ а б Walesa threatens to leave Poland. BBC World Service. 30 березня 2009. Процитовано 23 лютого 2016.
  113. ↑ Day, Matthew (30 березня 2009). Lech Wałęsa threatens to leave Poland and return Nobel peace prize over spy claims. The Telegraph. London. Архів оригіналу за 12 січня 2022. Процитовано 24 лютого 2016.
  114. ↑ а б Day, Matt (17 лютого 2008). Nobel Peace Prize winner accused of being informant for Poland's secret police. The Telegraph. London. Архів оригіналу за 12 січня 2022. Процитовано 25 лютого 2016.
  115. ↑ Scislowska, Monika (19 лютого 2016). Ex-Polish president Walesa denies he was a paid informant. Associated Press. Архів оригіналу за 21 лютого 2016. Процитовано 22 лютого 2016.
  116. ↑ Skłodowski, Tomasz (20 лютого 2016). Lech Wałęsa znów zmienia wersję ws. podpisu w dokumentach SB. 'Obiecał, że papiery wrócą do mnie'. Kurier Lubelski (пол.). Процитовано 22 лютого 2016.
  117. ↑ Stankiewicz, Andrzej (20 лютого 2016). Lech Wałęsa, niewolnik 'Bolka'. Rzeczpospolita (пол.). Процитовано 23 лютого 2016.
  118. ↑ Лех Валенса висуває Олега Сенцова на Нобелівську премію миру — заява. Архів оригіналу за 28 серпня 2018. Процитовано 28 серпня 2018.
  119. ↑ Експрезидент Польщі зняв український прапор із грудей на знак протесту проти Зеленського. Процитовано 29 травня 2026.

Нотатки

  1. ↑ Болек - головний герой популярного дитячого мультсеріалу "Болек і Льолек". Іменем батька Валенси також було Болеслав (або у зменшено пестливому варіанті Болек).
  2. ↑ В опублікованій 2011 році книзі дружина Валенси Данута сказала, що вірила, що джерелом зайвих грошей її чоловіка у 1970-х були виграші з лотерейних білетів.[90]

Посилання



Юзеф Пілсудський Це незавершена стаття про польського політика чи політикиню.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).