YaChudo

Кічкас

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Кічкас
Запоріжжя
Кічкас
Кічкас

Центральна вулиця колонії Кічкас перед затопленням у 1930-х роках
Загальна інформація
47°51′ пн. ш. 35°03′ сх. д. / 47.85° пн. ш. 35.05° сх. д.
Країна  Україна Редагувати інформацію у Вікіданих
Карта
Мапа

Кічкас, Кучу́к-Ас (кримс. Küçük As), Айнлаге (нім. Einlage) — історична місцевість у Запоріжжі, стародавнє поселення на правому березі річки Дніпро, відоме ще з часів Київської Русі. Розташований у Дніпровському районі міста Запоріжжя, вище греблі Дніпровської ГЕС. Сучасним продовженням Кічкасу на пагорбі є житлова забудова вздовж вулиці Петра Сагайдачного, а також селищ Селянське та Робітниче.

На протилежному лівому березі річки Дніпро — Кічкаський яр та місцевість Павло-Кічкас (колишнє — панське село Маркусове), яке є сучасним житловим районом Запоріжжя (нині — частина Заводського району міста.

Велике значення Кічкасу мало його місцерозташування після Дніпрових порогів, біля, Кічкаської переправи через Дніпро, перед островом Хортиця. Перевіз згадували: у X столітті візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний, у XVI столітті — Еріх Лясота й Михайло Литвин, та у XVII століттіі — Гійом Левассер де Боплан.

Етимологія

Кічкас (1850—1900)

З кримськотатарської мови літературне kiçik та діалектне küçük — «малий». Род ас, який пов'язують з аланами, є у кримських татар та ногайців[1].

Георгій Вернадський вважав, що кінцівку «ас» в назві Кучук-Ас можна пов'язати із антами[2].

Перевіз був відомий серед запорозьких козаків (у джерелах з кінця XVI століття) під назвами Кічкас, Кочкас, Кучкас, Кічет, що співзвучно з кримськотатарським словом «köç» — «проходити, йти далі». За іншою версією «Кічкас» — з кримськотатарської означає «дрібний пісок».

Археологія

Мапа Дніпрових порогів

Кічкас був обстежений в рамках Дніпровської археологічної експедиції. Знахідки Кічкас I відносять до ямної та багатопружкової кераміки культур[3][4].

Поблизу села знайдено понад 100 невисоких курганів епохи бронзи і скіфського часу, досліджених у 1927—1931 роках. Понад 60 скіфських курганів мали кам'яні закладки, споруджені безпосередньо над неглибокою (до 1,5 м) прямокутною могильною ямою, іноді з дерев'яним зрубом. Обряд поховання — витягнуте вгору обличчям трупоположення. У могилах знайдено зброю (залізні наконечники копій, бронзові наконечники стріл), прикраси (скляні і електрові намистини, золоті бляшки), місцевий посуд й уламки давньогрецьких амфор. Скіфські поховання датуються 4-3 ст. до н. е.[5].

У 1928 році, в ході будівництва Дніпровської ГЕС, напроти Кічкаса біля лівого берега Дніпра було знайдено п'ять чудово орнаментованих мечів типу «Святослава», які, що за думкою академіка Бориса Рибакова могли належати дружинникам князя Святослава. Всі екземпляри були передані археологами у Дніпропетровський історичний музей, але їх сліди загубилися під час Другої світової війни[6][7].

Антська, руська та козацька доба

Кічкаський перевіз прийнято ототожнювати з Крарійською переправою часів Київської Русі. Під назвою Кичкаська переправа відома з кінця XVI століття.

У 1734—1775 роках Кічкас входив до складу Кодацької паланки Запорозької Січі.

Менонітська колонія Ейнлаге (Айнлаге)

Колонія менонітів Айнлаге (Кічкас) заснована у 1789 році 41-єю родиною переселенців зі східної Пруссії, на території якої оселилися німці-меноніти, що назвали Кічкас — Айнлаге (Айнлагє; нім. Einlage), що означає — «стан», «станиця».

З 1861 року у німецькій колонії Кічкас діяв завод сільськогосподарських знарядь Унгера, а з 1908 року — Олександра Коппа. В одній з газет того часу опублікована стаття про Кічкас[8]:

Кічкас — село, з однією витягнутою уздовж Дніпра вулицею. Чисті будиночки. Населення — німці-колоністи: неговіркі чоловіки і одягнені в чорні сукні до п'ят жінки.

Айнлаге було німецькою колонією у складі Хортицької волості Катеринославського повіту Катеринославської губернії. На 1886 рік тут було 940 мешканця, 99 двори, школа, лісова пристань, 2 колісних заводи, 5 лавок[9].

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 1534 осіб (768 чоловічої статі та 766 — жіночої), з яких 376 — православної віри, 974 — протестантської[10].

До початку ХХ століття стала однією з найбільших колоній менонітів в Російській імперії. На початку ХІХ сторіття в колонії налічувалось 200 подвір'їв, в яких проживало 1 600 осіб, працювало близько 30 підприємств різних сфер діяльності.

У 1904 році побудована друга лінія Катерининської залізницї з Кривого Рогу на Донеччину через Кічкас та Олександрівськ, яка прокладена по східній та північній межах Айнлаге, де переходила на лівий берег Дніпра Кічкаським мостом.

У 1910 році засновано психіатричний заклад Бетані між Айнлаге (Кічкас) та Кронсвайде (Володимирівка). Перша світова та громадянська війни зупинили подальший розвиток психіатричного закладу, а у квітні 1919 року його націоналізували. Певний період часу заклад було головним об'єктом нападок банд Нестора Махно, які нещадно грабували лікарню. У 1922 році, внаслідок голодомору, у лікарні помер 61 хворий. У 1925 році заклад повністю перестав функціонувати, а у 1927 році, під час будівництва Дніпровської ГЕС, лікарню було затоплено.

Станом на 1904 рік видання 40-го тому Енциклопедичного словника Брокгауза та Ефрона у Айнлаге мешкало 1400 осіб, налічувалось 2 школи, 2 ярмарки, лісова пристань, колісна та бондарна майстерня. Жвава торгівля[11].

На початку XX століття було організовано переселення з Катеринославської губернії німців й українців до північно-західної частини Оренбурзької губернії. За своїми українськими селами там утворилися колонії та села: Кічкасс, Хортиця, Канцерівка, Дєєвка (за Діївкою), Царичанка, Криничувате тощо. Оренбурзький Кічкас у 1934—1938 роках був центром німецького Кічкаського національного району Оренбурзької області.

До 1917 року колонія Айнлаге входила до складу Хортицької волості.

За часів УРСР

У 1919 році, після захоплення влади більшовиками, всі підприємства були націоналізовані.

8-14 жовтня 1920 року Врангель намагався розбити Червону армії в районі Кічкасу й Каховського плацдарму, але натомість отримав поразку й втратив усі свої танки, що частково були знищені, а частково захоплені 51-ю дивізією РСЧА.

У 1921 році у Кічкасі був створений дослідний зразок трактора «Запорожець», що у 1923—1927 роках серійно виготовлено на Дизелебудівельному заводі у Токмаку в кількості до 800 одиниць.

У 1920-х роках меноніти полишили колонію та іммігрували переважно до Канади.

У 1927 році розпочалося переселення мешканців Кічкаса, в зв'язку з початком будівництва на Дніпрі Дніпровської ГЕС. Вище старого Кічкасу було споруджено робітниче Соцмісто — Новий Кічкас.На півночі й сході від Айнлаге за часів індустріалізації заселилися робочі селища Селянське та Робітниче.

З підняттям вод Дніпровського водосховища стародавня частина Кічкасу була затоплена.

Кічкаський міст

Кічкаський міст існував до будівництва Дніпрогесу вище Дніпром, за 1,5-2 км від греблі Дніпровської ГЕС. Офіційне відкриття Кічкаського моста відбулося 22 січня 1908 року[12]. Замість Кічкаського залізничного переходу, що опинився у водосховищі, був побудований перехід через острів Хортиця з двома залізничними мостами. Після закінчення будівництва Дніпровської ГЕС та нових металевих мостів через острів Хортиця, потреба у Кічкаському мості відпала, який потрапив у зону затоплення у верхньому б'єфі греблі.

6 листопада 1931 року Кічкаський міст був демонтований[13][14][15].

У Незалежній Україні

11 листопада 2014 року на Кічкасі демонтований пам'ятник Леніну.

Відомі уродженці

  • Зеленін Павло Васильович — генерал-лейтенант НКВД, керівник «СМЕРШ», народився в селі Кічкас Запорізького району Дніпропетровської області.
  • Володимир Площенко — український радянський діяч.

Примітки

  1. ↑ Асы-Аланы в составе ногайского народа. Ilmu.su (рос.). 8 лютого 2016. Процитовано 9 березня 2026.
  2. ↑ Георгій Вернадский. Древняя Русь // Анты с конца четвёртого до середины шестого века. Архів оригіналу за 29 вересня 2008. Процитовано 28 жовтня 2008.
  3. ↑ Смолічев, Петро. Археологічні розкопи на терені Дніпрельстану, Кічкасу, Запорізької округи у вересні—жовтні 1927 року (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 8 лютого 2017. Процитовано 15 грудня 2017.
  4. ↑ Serhiy M. Razumov (2011). FLINT ARTEFACTS OF NORTHERN PONTIC POPULATIONS OF THE EARLY AND MIDDLE BRONZE AGE: 3200–1600 BC (PDF) (англ.). Poznań. ISBN 83-86094-16-8. ISSN 1231-0344.
  5. ↑ Є. В. Максимов. Кічкас. — Радянська енциклопедія історії України, 1970. — Т. 2. — С. 390.
  6. ↑ Н. А. Чернышев. О технике и происхождении «франкских» мечей, найденных на Днепрострое в 1928 г. // Скандинавский сборник. — Таллин, 1963. — Вып. VI. — С. 211—226
  7. ↑ Славяне и скандинавы: Сб. ст.: Пер. с нем. / Общ. ред. Е. А. Мельниковой. — М.: Прогресс, 1986. — 416 с.
  8. ↑ Л. Адельберг. Мосты Запорожья. | Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека. web.archive.org. 24 листопада 2020. Архів оригіналу за 24 листопада 2020. Процитовано 27 січня 2022.
  9. ↑ Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)
  10. ↑ Населенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий : по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. / Под ред. Н. А. Тройницкого — С.-Пб. : Типография «Общественная польза»: [паровая типолитография Н. Л. Ныркина], 1905. — С. 1-60. — X, 270, 120 с.(рос. дореф.)
  11. ↑ Енциклопедичний словник Брокгауза та Ефрона, том 40-й
  12. ↑ Квітень | Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека. Архів оригіналу за 6 серпня 2017. Процитовано 5 серпня 2017.
  13. ↑ Г. Васильчук, К. Карафін. Кічкаський міст. — Хортицький бізнес-клуб, 2001. — № 5.
  14. ↑ В. Жаров. Таємниці Кічкаський ешелону: (про вибух Кічкаський моста махновцями у 1920 році). — Запорозька Січ, 22.03.2007. — № 53-55.
  15. ↑ Артем Бородін. Кічкаський міст в Олександрівську побудували за чотири роки, а розібрали за сімдесят днів. — Миг, 2012. — № 32, 33. — С. 50. Архівовано з джерела 6 серпня 2017. Процитовано 2017-08-05.

Джерела та література

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).