Кхасі (народ)

Кхасі
Дівчата кхасі в традиційному вбранні.
Самоназва	Ki Hynniewtrep
Регіон	Індія (штат Мегхалая)  Бангладеш
Кількість	1540 тис. осіб (2011)
Раса	південні монголоїди
Близькі до	палаунги, кхмери, мони
Мова	кхасі
Релігія	християнство, народна релігія
Кхасі у Вікісховищі

Кхасі — народ на північному сході Індії та в сусідніх районах Бангладеш (історична область Гори Кхасі та Джайнтія).

Складаються з кількох субетнічних груп, але всі вони мають однакові традиції, звичаї та практики, спільні вірування й спільну соціальну організацію, засновану на матрилінійній системі. Остання є фундаментом, який значною мірою формує організацію суспільства народу. Кхасі є одним із небагатьох племен, що залишилися у світі, які зберігають елементи матріархату. Водночас вони є однією з найрозвиненіших племінних спільнот в Індії, й, завдяки хорошій освіті, мають своє представництво навіть у вищих державних органах влади країни.

В Індії кхасі зараховуються до числа адівасі (реєстрових племен). Вони є найбільшою й політично домінуючою племінною громадою штату Мегхалая, де проживають також гаро та деякі менші народи. В Бангладеш кхасі є однією з 45 етнічних спільнот корінного населення, які в цій країні не мають офіційного статусу, не захищені на законодавчому рівні й становлять маргіналізований прошарок суспільства. Кхасі дистанціюються від бенгальців, від яких відрізняються етнічно, за релігією, соціально-економічним життям, культурою й традиціями.

Кхасі чітко відокремлені від інших сусідніх племен і народів своєю мовою та соціальною структурою. Іноді їх зараховують до числа гірських монів. Найближчими їхніми родичами вважаються палаунги, що живуть в штаті Шан на північному сході М'янми. Кхасі сильно прив'язані до свого племінного походження та культури. Вони змогли зберегти свої унікальні риси (мову, традиції, соціальні інституції) в оточенні численних народів тибето-бірманського та індоарійського походження.

Самоназвою кхасі є Ki Hynniewtrep, що буквально означає «сім хат» й є скороченням від Ki Pateng Hynniewtrep («нащадки семи хат»). За популярною народною легендою, в прадавні часи шістнадцять сімей жили на небі й щодня спускалися небесною дорогою на землю, щоб вдосконалюватися. Так тривало, поки одного дня небесна дорога була безповоротно знищена. Сім сімей або сім хатин залишилися на землі й опинилися відрізаними від неба. Всі кхасі вважають себе нащадками цих семи сімей^[1].

В часи британського колоніального правління місцевих жителів називали кхасі та джайнтія, а після здобуття Індією незалежності — кхасі-джайнтія або кхасі-пнар. Так зазвичай називають себе й самі кхасі, але коли йдеться національного питання, вони користуються самоназвою Ki Hynniewtrep, яка є для них об'єднавчим символом.

Антропологічно кхасі належать до південних монголоїдів і виявляють помітну близькість до малайського типу. При цьому кхасі з різних регіонів мають невеликі, але помітні відмінності. Це невисокі люди з міцним тілом. Ніс трохи приплюснутий, ніздрі часто великі й виступають. Очі середнього розміру, темні, трохи скошені, але не так сильно, як у китайців і деяких інших монголоїдів. Лоб широкий, череп близький до брахікефального. Рот великий, іноді з досить товстими губами, щелепи трохи виступають. Колір шкіри коричневий різних тонів, залежно від місцевості. В горян він зазвичай світліший і нагадує колір шкіри селян Південної Європи. Жителі долин, навпаки, темніші. Волосся чорне, пряме.

Кхасі живуть у горах Кхасі та Джантія, розташованих у центрі Ассамського нагір'я (центральна та східна частина штату Мегхалая). За часи британської колоніальної влади в Індії землі кхасі утворювали адміністративний Об'єднаний округ Гори Касі та Джайнтія (англ. United Khasi and Jaintia Hills). На півночі ця територія межує з долиною Брахмапутри (округи Камруп та Нагаон штату Ассам), на сході — з Горами Качар (округи Діма-Гасао та Західний Карбі-Англонг також штату Ассам), на півдні сягає річки Сурма в регіоні Сілхет (Бангладеш), на заході межує з Горами Гаро (західна частина штату Мегхалая).

До поділу Індії та Пакистану в 1947 році кхасі жили в одній країні, але державний кордон розділив їх на дві частини. Меншість на півдні опинилася в складі Східного Пакистану (тепер Бангладеш), решта — в Індії. Згодом багато східнопакистанських кхасі мігрувало до Індії й тепер у Бангладеш живе лише невелике число їх.

Кхасі є найбільшою етнічною групою індійського штату Мегхалая. Особливістю цього штату є те, що понад 86 % його загального населення належить до числа реєстрових племен і 87 % реєстрових племен штату становлять дві найбільші його громади — кхасі та гаро^[2]. Ці два народи займають чітко окремі географічні регіони. Кхасі населяють центральну (Гори Кхасі) та східну (Гори Джайнтія) частини Мегхалаї, а гаро — її західну частину (Гори Гаро). Кхасі становлять основне населення округів Західні Гори Кхасі (англ. West Khasi Hills), Південно-Західні Гори Кхасі (англ. South West Khasi Hills), Рі-Бхой (англ. Ri Bhoi), Східні Гори Кхасі (англ. East Khasi Hills), Західні Гори Джайнтія (англ. West Jaintia Hills) Східні Гори Джайнтія (англ. East Jaintia Hills). На заході штату кхасі майже немає.

Певна кількість кхасі живе в сусідніх з Мегхалаєю районах: в Ассамі (округи Камруп, Марігаон, Західний Карбі-Англонг, Діма-Гасао, Качар), Трипурі (округи Західна Трипура, Шипахіджала, Південна Трипура), а також в інших штатах Північно-Східної Індії. Понад 100 сіл кхасі розташовано в північно-східному регіоні Бангладеш Сілхет, вони розкидані переважно в горбистих лісових прикордонних з Індією районах. За традицією, з метою ефективного використання природних ресурсів кхасі в Бангладеш нерідко переносять свої села. Це пояснює дисперсність їхнього розселення, ніде в цій країні вони не утворюють компактних масивів. Деякі кхасі переїздять у міста для отримання освіти.

Батьківщина кхасі — це гірська країна. Гори Кхасі вищі за сусідні Гори Гаро, а найвищою їхньою точкою є пік Шиллонг (1965 метрів над рівнем моря)^[3]. Гори Джайнтія значно нижчі, в цьому регіоні багато рівнин. На півночі пологі схили, вкриті густими джунглями, поступово переходять у долину Брахмапутри. Південні схили Гір Кхасі та Джайнтія, розташовані з боку Бенгальської рівнини, дуже круті, вони є природним бар'єром, який до середини XIX ст. залишав гірські райони практично відрізаними від південних рівнин. Місцевий клімат м'який, тут не дуже жарко влітку й не сильно холодно взимку. Дуже багато опадів буває в сезон південно-західного мусону, який зазвичай триває з середини травня до кінця вересня. Невеличке місто Черрапунджі в окрузі Східні Гори Кхасі відоме тим, що в сезон дощів тут випадає найбільша кількість опадів на Землі.

В Індії проживає понад 1,5 млн кхасі, найбільше в штаті Мегхалая — 1 413 353 особи за даними перепису населення 2011 року (47,64 % всього населення та 55,30 % загальної чисельності реєстрових племен)^[4][5]. Кхасі переважають в округах Західні Гори Кхасі — 287 148 осіб (74,88 % населення, 2011), Рі-Бхой — 189 797 осіб (73,33 %), Східні Гори Кхасі — 599 348 осіб (72,57 %), Гори Джайнтія — 336 639 осіб (85,20 %)^[4][5]. За межами Мегхалаї найбільше кхасі живе в сусідніх районах штатів Трипура (83 713 осіб, найбільше в окрузі Південна Трипура)^[6] та Ассам (15 941 особа, переважно в окрузі Карбі-Англонг)^[7].

Перепис населення Бангладеш 1991 року нарахував 12 280 кхасі по всій країні^[8]. Дані перепису населення Бангладеш 2011 року містять інформацію про чисельність кхасі (значаться як Khasia) в двох східних зілах регіону Сілхет: Маулвібазар — 9272 особи^[9] та Сілхет — 1472 особи^[10]. Проте неофіційні джерела наводять більшу чисельність народу в Бангладеш — близько 30 000 осіб^[8].

Загальна чисельність кхасі становить приблизно 1,54 млн осіб.

Кхасі складаються з п'яти основних субетнічних груп, кожна з яких займає певну територію: власне кхасі, джайнтія, бхої, вар і лінгнгам. Власне кхасі або гірські кхасі (кхинріам) є найбільшою з цих груп. Вони населяють гірські райони Гір Кхасі, зокрема плато Шиллонг. Джайнтія, відомі також як пнар або сінтенг, живуть на сході — в Горах Джайнтія. Бхої розселені в низинах та в передгір'ях у північній частині Гір Кхасі. Окремі їхні підрозділи за походженням є частиною мікірів (карбі), сусіднього тибето-бірманського народу групи бара-бодо. Вари населяють південні схили Гір Кхасі та Джайнтія. Географічно вони поділяються на вар-кхасі та вар-джайнтія, або вар-пнар. Лінгнгами живуть на північному заході Гір Кхасі, що межують з Горами Гаро. Вони наполовину кхасі, наполовину гаро.

Через природні та політико-історичні регіональні відмінності ці групи помітно різняться за культурою, діалектами, формами соціальної організації та політичними структурами, але всі вони говорять діалектами однієї мови й мають спільну соціальну структуру та культурну традицію.

Найбільші відмінності серед субетнічних груп кхасі виявляють лінгнгами. Гаро називають їх мегам. Їхній діалект відрізняється від кхасі, а деякі звичаї більше нагадують звичаї гаро, ніж кхасі. Лінгнгами набагато темніші за кхасі й мають расові ознаки тібето-бірманського типу. Разом із тим, лінгнгами вважають себе частиною кхасі, їм не подобається, коли їх називають гаро.

Говорять мовою кхасі, яка утворює окрему групу в складі австроазійської мовної родини. На території Північно-Східної Індії кхасі є єдиним народом, що розмовляє австроазійською мовою, решта корінних народів говорить тут тибето-бірманськими мовами. Найближчими за мовою родичами кхасі є палаунги, що живуть у бірманському штаті Шан. До австроазійської мовної сім'ї також належать мови мунда в Центральній Індії.

Кожен із підрозділів кхасі має власний діалект. Стандартна літературна форма, заснована на діалекті Черрапунджі (кхасі-черра). В повсякденному житті більшість кхасі користується власними діалектами, що відрізняються від стандартної мови, але всі вони не мають писемності, тому в галузі освіти використовується стандартна мова кхасі.

Загалом рівень досліджень мови кхасі лишається обмеженим. Мова кхасі є єдиним членом австроазійської сім'ї, яка має граматичний рід. Вона розрізняє всі іменники як чоловічі та жіночі, при цьому сильно переважають іменники жіночого роду. Порядок слів у реченні є типовим для австроазійських мов: підмет, присудок, додаток.

У минулому мова кхасі не мала власної писемності. З приходом християнських місіонерів на початку XIX ст. були спроби записів текстів мовою кхасі з використанням ассамського або бенгальського письма. Проте вони не отримали широкого розвитку. Натомість у середині XIX ст. була розроблена писемність кхасі на основі латинської абетки. Згодом сформувалася стандартизована версія мови. Сьогодні стандартна мова кхасі має офіційний статус на території штату Мегхалая й широко використовується в багатьох аспектах життя. Вона є мовою освіти в початковій школі. Проте в середній школі навчальний процес ведеться англійською, а мова кхасі вивчається лише як факультативний предмет. В деяких школах єдиною мовою навчання є англійська.

За рівнем грамотності кхасі стоять на одному із перших місць в Індії. Наприклад, згідно з даними перепису 2011 року рівень грамотності в окрузі Східні Гори Джайнтія становив 53 %^[11], а в окрузі Західні Гори Джайнтія — 63,23 %, в тому числі серед чоловіків — 59,75 %, серед жінок — 66,71 %^[12].

У Бангладеш мова кхасі не має офіційного статусу. В місцевих школах викладають лише бенгальською, іноді англійською, а кхасі лишається мовою виключно усного спілкування. Мовний бар'єр є суттєвою перешкодою до отримання освіти дітьми кхасі, а ще більше цьому заважає бідність. До того ж батьки не заохочують своїх дітей йти до школи, очікуючи від них допомоги по господарству. Писемність кхасі, що існує в Індії, серед кхасі в Бангладеш невідома. Освічені кхасі користуються бенгальським письмом для написання окремих текстів рідною мовою.

Часто в горах побутує двомовність. Другою мовою для кхасі в Індії зазвичай є асамська, іноді — бенгальська. В той же час, багато людей немісцевого походження в штаті Мегхалая добре володіє мовою кхасі. Деякі представники менших племінних груп штату також говорять і пишуть мовою кхасі. В Бангладеш практично всі кхасі двомовні, говорять рідною мовою та бенгальською.

Переважна більшість кхасі є християнами. За даними перепису населення 2011 року цієї релігії дотримувалось 83,14 % кхасі в штаті Мегхалая, ще 15,41 % дотримувалось народної релігії, 0,73 % — індуїзму^[2]. Доля християн постійно зростає. За даними перепису населення 1991 року християнами були 77,13 % кхасі в штаті Мегхалая, 2001 року — 79,75 %^[2]. Таке зростання відбувається за рахунок зменшення частки прибічників народної релігії (21,75 % 1991 року і 18,07 %. 2001 року)^[2]. В Бангладеш 81,63 % кхасі дотримуються християнства, 11,8 % лишаються прибічниками народної релігії, ще близько 3,6 % становлять індуїсти^[13].

Християнські місіонери розпочали свою діяльність серед кхасі на початку XIX ст. Організовані зусилля щодо навернення народу на християнство розпочались близько 1850 року й були пов'язані з діяльністю Валлійської кальвіністської методистської місії. Проте християнізація кхасі не була раптовою й швидкою, процес виявився тривалим, але він ішов постійно й помітно прискорився вже після здобуття Індією незалежності, хоча й досі до кінця ще не завершився.

Більшість віруючих кхасі — протестанти (пресвітеріани, баптисти), католиків серед них мало. Майже кожне село має свою церкву або й дві, якщо тут проживають представники різних конфесій. Люди регулярно ходять до церкви на недільну молитву, водночас проводять тут деякий час у дискусіях про місцеві справи.

Релігія стала головним фактором змін у регіоні. Британські колонізатори вдалися до послуг християнських місіонерів, щоб навернути кхасі на світову релігію й тим самим зробити їх частиною «цивілізованого світу». Прийняття християнства позначилось на багатьох аспектах суспільного життя народу. Впливу зазнали не лише вірування, а й система суспільних цінностей, мова, етикет, харчові звички, спосіб життя й, що найважливіше, освіта, медицина та господарство. Важливим чинником при цьому стало запровадження писемності для мови кхасі, яку місіонери використовували для запису Біблії. Кардинальні зміни відбулися як на індивідуальному рівні, так і на рівні громади. Навернені християни відмовляються від певних традицій, оскільки вважають їх забобонними й смішними, марними й непотрібними, а також перешкодою до розвитку. Люди починають триматися подалі від своїх традиційних танців і пісень, приймають західні імена, починають носити західний одяг, співати західну музику тощо. Певною мірою відбувається руйнування племінної культури, але, з іншого боку, на основі християнства спостерігається зростання почуття культурної єдності та етнічного відродження народу. В той же час, незважаючи на зміну релігії, деякі аспекти старої культури або інтегруються в християнські, або взагалі залишаються незмінними. Це помітно, зокрема, в поховальних ритуалах: кхасі спалюють трупи й ховають останки.

Крім християн, серед кхасі є незначні групи мусульман, індуїстів та буддистів. Хоча контакти кхасі з індуїстами є набагато давнішими, ніж з християнами, ніколи не було будь-яких організованих зусиль з навернення народу на індуїзм. Тому ця релігія не отримала суттєвого поширення серед кхасі, але багато елементів індуїзму ввійшло в соціальну структуру суспільства кхасі. Найсильніше вплив індуїзму відчувається в Горах Джайнтія. Значний вплив на традиційні структури кхасі мав також іслам, хоча також ніколи не було організованих спроб поширити цю релігію в регіоні. Ісламу дотримувались невеликі групи торговців, що прибували до Мегхалаї з індійських штатів Біхар, Уттар-Прадеш, Кашмір, Керала, Пенджаб. Деякі з них назавжди оселилися в горах й одружилися з місцевими жінками кхасі. Від решти кхасі вони відрізняються лише своєю вірою.

Значне число кхасі все ще продовжує дотримуватися своїх традиційних релігійних практик. В офіційних переписах населення Індії прибічники народної релігії значаться в категорії Other Religions and Persuasions (ORP, інші релігії та переконання) як послідовники вірувань кхасі (Khasi) або ньямтре (Niamtre). Термін ньямтре використовується переважно в Горах Джайнтія. За даними перепису населення 1991 року 21,75 % кхасі в штаті Мегхалая дотримувалось традиційної релігії, 2001 року їхня доля скоротилася до 18,07 %^[2]. З даними перепису 2011 року 136 тис. осіб вказали своєю релігією кхасі, ще 81 тис. — ньямтре^[2].

Релігія кхасі дуже стара, її основу складають традиційні звичаї, моральні принципи народу та заповіді предків, які передавалися з покоління в покоління. Вона сполучає теїстичні та анімістичні вірування. Кхасі вірять, що їхня релігія дана Богом, а не створена людиною, й прийшла у цей світ за вказівкою Бога. Але народна релігія кхасі не має жодного релігійного писання.

Прибічники народної релігії шанують численних богів і богинь. Вважається, що ті винагороджують або карають людей відповідно до їхніх вчинків, володіють владою над життям і смертю людини. Кхасі вірять в існування вищої істоти — Богині-Творця Ублейнонгто. Нижче за Ублейнонгто стоїть низка другорядних богів, серед яких бог держави Улеймулук, бог води Улейумтанг, бог добробуту Улейлонгспа, бог-опікун села Урингкев або Убасашнонг. У підпорядкуванні Ублейнонгто перебувають також духи чи божества води, гір, дерев та інших природних об'єктів. Верховна богиня створила їх, щоб керувати різними аспектами життя. Є серед них важливіші, є й другорядні. До числа другорядних божеств належать злі духи: карі (диявол малярії), какхлам (диявол холери), кадуба (диявол лихоманки) тощо. Природні явища мають на людей величезний вплив, кожне село має свої священні гаї.

Не можна сказати, що кхасі поклоняються Верховній Богині, хоча вони й звертаються до неї, коли приносять жертви та під час лиха. Те саме стосується й інших божеств, яких вмилостивляють різними жертвами з метою отримання певних благ. Кхасі ніколи не символізують своїх богів за допомогою зображень, їхнє шанування полягає лише в принесенні жертв. Духів, яких шанують кхасі, дуже багато. Конкретний дух, якого потрібно умилостивити за певної ситуації, визначається ворожінням.

Важливе місце в систем вірувань кхасі займає також культ предків. Кхасі не лише шанують пам'ять про померлих предків, вони обожнюють їх і приносять їм підношення, одні з яких періодичні, інші ж робляться, коли вважають за потрібне, як-от у часи лиха. Уважається, що душі померлих, чиї похоронні церемонії були виконані належним чином, відлітають на небо, щоб об'єднатися з душами предків, які вже живуть там. Тут вони насолоджуються станом нескінченного блаженства. Тіло ж померлого після очищення вогнем повертається на матір-землю. Якщо ж похоронні церемонії не були виконані належним чином, уважається, що духи померлих залишаються неспокійними, приймають форму тварин, птахів або комах й змушені блукати землею. На думку кхасі є ще незнищенна частина душі померлого, яка залишається на землі, щоб стежити за своїми рідними. На відміну від християнської, традиційна есхатологія кхасі не містить віру в будь-яку форму вічного покарання після смерті.

Шанувати померлих предків є обов'язком кожного кхасі, і вважається, що той, хто навмисно нехтує цим обов'язком, не отримає їхньої допомоги та захисту від впливу численних злих духів, в яких вірять ці люди. Вважається, що жодна сім'я чи клан не можуть процвітати, якщо вони належним чином не вшановують своїх померлих предків. З усіх предків кхасі найбільше шанують ка-лобей, праматір клану. Підношення предкам складаються з харчових продуктів, які теоретично забирають тіні померлих. Ці жертви потрібні, щоб духи допомагали своїм нащадкам і могли благословити живих членів клану. В минулі часи їжу духам померлих предків приносили до так званих «кланових каменів» і викладали її там. Ці мегалітичні споруди вважаються священними, вони складаються з менгірів і дольменів, вищих за зріст людини. Вони й досі стоять скрізь у Горах Кхасі та Джайнтія. Центральний менгір вищий за інші, він символізує дядька за материнською лінією. По обидва боки від нього стоять набагато нижчі менгіри, які символізують рядових чоловіків клану. Дольмен, що стоїть попереду, вважається жіночим каменем, його називають «каменем пращурів».

Релігія кхасі базується на кардинальних доктринах гріха та жертви за гріх. Визнається, що людина може впасти в гріх, але очікується, що після принесення жертви Вища сила помилує грішника. Кхасі дотримуються трьох основних принципів, продиктованих Богом. Перший передбачає правильне повсякденне життя, засноване на правді та справедливості, другий — виконання обов'язків перед ближніми, третій — вияв поваги та вірності своєму клану. Немає жодних конкретних дат і формальних місць поклоніння. Круглий рік люди здійснюють різноманітні сільськогосподарські обряди й моляться за родючість землі. Умилостивлення добрих і злих духів, що зазвичай передбачає принесення в жертву тварин (курка, свиня тощо) є обов'язковою частиною релігійних обрядів кхасі. Ворожінням перевіряється, чи прийняв дух жертву й, відповідно чи привела ця жертва до бажаного результату.

Жертвоприношення, спрямовані на умилостивлення духів, здійснюються священиками (линдо) або поважними літніми людьми, які володіють відповідними ритуальними знаннями. Сімейні церемонії проводять голови сімей чи кланів. Різноманітні інші спеціалісти з ритуалів, чоловіки та жінки, також займаються проведенням різноманітних церемоній, серед яких шлюб, народження, поховальні обряди та сільськогосподарські свята. Линдо — це свого роду офіційний священник народної релігії кхасі. Линдо — це мудра людина, яка має справу як з добрими, так і злими духами. Його обов'язком є здійснення жертв на благо держави чи всієї громади. Характерно, що при проведенні ритуалів линдо має допомагати жінка-жриця (касоблей, касосла або калиндо). Більше того, вважається, що священник лише виконує роль її заступника під час принесення жертви. Всі линдо належать до одного жрецького клану. Посада линдо є пожиттєвою. Коли помирає старий линдо, йому призначають наступника. З цієї нагоди проводять спеціальну церемонію, яка включає серію обов'язкових дій. У минулому віра кхасі у злих духів була настільки сильною, що вони повністю перебували під впливом священиків і витрачали значні кошти, щоб отримати їхню прихильність. Лінгнгами не мають священників або старійшин, які спеціалізуються на виконанні релігійних церемоній.

Кхасі використовують релігію для лікування хвороб і запобігання нещасть. Шляхом ворожіння визначають злого духа, який спричинив нещастя, і тип жертви, яку необхідно принести для його заспокоєння. Якщо після принесення жертви хвора людина помирає, робиться висновок що злий дух не був належним чином визначений. У Горах Джайнтія люди вірили, що демон може вселитися в людину й зробити її одержимою. Єдиним способом вигнати демона вважалося позбавитись усього майна, така людина мала зруйнувати свою хату, спалити одяг та майно, продати свою землю та худобу, а отримані гроші викинути на смітник. Але в більшості випадків одержимих просто виганяли із села. Ворожіння за допомогою розбиття яєць, хоча це й не є суто жертвоприношенням, все ж має природу релігійної церемонії. Такі ворожіння кхасі здійснювали майже щодня. Ця процедура завжди передує жертвоприношенням, яйця розбивають перед початком побудови нової хати, перед тим, як вирушити в подорож. Люди роблять це, щоб побачити, пощастить їм чи ні. Існують також інші способи ворожіння: за допомогою коробки з вапном, лука, черепашок каурі, рисових зерен, кидання листя у воду або на камінь.

Під впливом християнства народна релігія кхасі зазнала сильних змін. Навіть на тих, хто лишився вірним старим традиціям, сильно вплинули західна освіта та контакт із новими людьми та ідеями, що модифікувало їхні традиційні концепції. Сильно згас вплив у місцевому суспільстві линдо. Проте кхасі продовжують зберігати свої вікові звичаї та традиції. Цей симбіоз добре помітний в поховальних ритуалах народу. Кхасі-християни спалюють тіло небіжчика, а тоді ховають останки. З іншого боку, прибічники традиційної релігії тепер кремують своїх померлих лише після того, як деякий час протримали тіло небіжчика вдома.

Кхасі є однією з етнічних груп, що належать до найдавніших мешканців Індійського субконтиненту, але через брак писемних джерел та інших історичних свідчень гіпотези щодо походження народу базуються в основному на припущеннях та міфах. Кхасі не зберегли жодної традиції щодо напрямку своїх міграцій. Вони вірять, що їхні предки були тут посаджені Богом ще на початку часів. Ймовірно, кхасі дійсно дуже давно проживають у районах свого сучасного розселення. Проте домінує думка, яка базується на мовній спорідненості кхасі з палаунгами, ва, монами та іншими мон-кхмерськими народами й виводить предків народу з Південно-Східної Азії. Так чи інакше, кхасі вже жили на території сучасного Ассаму та суміжних областей на момент приходу сюди тибето-бірманців.

Завдяки своїй географічній ізоляції їм вдалося зберегти свою незалежність аж до ствердження британської адміністрації в цій частині Індії. Регіон залишався поза історією Ассаму чи Бенгалії. На початку XIX ст. в Горах Кхасі та Джайнтія існувало 29 дрібних незалежних «князівств»^[14], по суті об'єднань групи сіл на чолі з вождем (сієм) та виконавчою владою (дарбар). Горяни підтримували торговельні стосунки з жителями рівнин Бенгалії та долини Брахмапутри. Більш розвинена держава існувала в XVI—XIX ст. у Горах Джайнтія. Її столицею спочатку був Джайнтіяпур, розташований біля південного підніжжя гір. Згодом столиця була перенесена до Нортіанга, що поблизу сучасного Джовая, в самому центрі Гір Джайнтія. Кхасі були відомі своєю агресивністю. Вони нападали на рівнинні села, грабували й підпалювали їх, вбивали невинних людей. Моголи навіть тримали в прикордонних районах збройні загони для відбиття нападів кхасі.

Перший контакт між британцями та мешканцями Гір Кхасі відбувся після придбання Ост-Індською компанією в Бенгалії округу Силхет у 1765 році. Мешканців рівнин жахали набіги кхасі, й британці встановили вздовж підніжжя гір лінію фортів, щоб стримувати горян, іноді здійснювались каральні експедиції в Гори Кхасі у відповідь на напади на райони Силхету. Проте самі гори перебували під контролем вождів кхасі. Британцям важко було їх контролювати. Вторгнення бірманців до Ассаму та початок першої Бірманської війни в 1824 року зблизив британську владу із раджею Джайнтії. 1826 року англійці встановили контроль над Ассамом. Щоб пов'язати нові володіння із Силхетом та Бенгалією, вони уклали угоду із вождями кхасі про будівництво дороги через Гори Кхасі. Проте кхасі порушили угоду й 1829 року напали на групу англійців, що займалася прокладанням дороги. Для опору британцям відбулося об'єднання більшості вождів кхасі. Війна тривала до 1833 року, коли Гори Кхасі були анексовані Великою Британією. Містечко Черрапунджі стало опорним пунктом англійців у регіоні. 1835 року до британських володінь були приєднані Гори Джайнтія.

З метою встановлення ефективного контролю над кхасі англійці стали застосовувати подвійний підхід: вони побудували на пагорбах низку валів та інших фортифікаційних споруд, а потім наклали ембарго на продукцію кхасі на своїх ринках. Однак до середини XIX ст. сторони примирили свої розбіжності, й 1862 року британці підписали кілька угод з князівствами кхасі, звільняючи їх від податкових зобов'язань і надаючи їм певну автономію. Англійці об'єднали всі дрібні незалежні держави кхасі під єдиною адміністрацією в рамках ширшого Бенгальського президенства. Після створення 1912 року окремої провінції Ассам всі гірські райони увійшли до її складу, а місто Шиллонг у Горах Кхасі стало постійним місцем перебування місцевої британської адміністрації.

Хоча частина кхасі збройно виступала проти колоніальної влади, жоден із правителів князівств офіційно не висловив найменшого протесту. Скориставшись ситуацією, англійці зміцнили свою владу в регіоні. Землі кхасі були поділені на дві категорії. Гори Кхасі формально не були приєднані до Британської імперії, за винятком обмеженої території навколо Шиллонга, переданої англійцям для розміщення їхньої адміністрації. Князівства кхасі були пов'язані договорами з урядом Британської Індії й користувалися майже повною автономією в управлінні місцевими справами, але при цьому всі вони були об'єднані під британською адміністрацією. Найбільшими з цих «незалежних» держав були Кхирім, Мильєм, Черра, Нонгстойн і Нонгкхло, кожна з них мала власного правителя-сієма. В той же час, окремі з держав кхасі були скасовані. Гори Джайнтія офіційно були оголошені володінням Великої Британії, але при цьому була збережена місцева система управління. Згодом результатом також розмежування став поділ людей і територій на кхасі та джайнтія (пнарів, синтенгів).

Британське панування спричинило низку змін у багатьох аспектах життя кхасі та джайнтія. Значна частина народу прийняла християнство, але впливу зазнали не лише вірування, а й система цінностей, мова, етикет, харчові звички, спосіб життя й, що найважливіше, освіта, охорона здоров'я та господарство. Валлійська кальвіністська методистська місія, спочатку розташована в Силхеті, поширила свою діяльність на Черрапунджі, й у 1842 році заснувала там філію. В своїй діяльності вона спиралася на підтримку британської колоніальної адміністрації. Місіонери докладали зусиль до вивчення мови кхасі, склали абетку на основі латиниці, було видано буквар, граматику, кхасі-англійський словник, досить велика кількість релігійної та світської літератури мовою кхасі. Крім того, місіонери заснували багато церков, шкіл, лікарень тощо. Освіта розглядалася колоніальною адміністрацією не лише як засіб привести тубільців до цивілізації, а й щоб зробити їх мирними й лояльними підданими. Християнська освіта дуже приваблювала молодих кхасі, що сприяло наверненню народу на християнство. Шиллонг із невеличкого закинутого хутора перетворився на жваве сучасне місто. Мішано з різними сторонніми особами тут жило багато кхасі, які працювали на державній службі або в бізнесі. Сформувалася інтелектуальна еліта народу. Крім цих політичних і релігійних змін, відбулися дуже важливі зміни в економіці регіону, зокрема через поширення вирощування картоплі. Водночас християнізація сприяла консолідації кхасі та зміцненню племінної ідентичності, зростанню почуття культурного та етнічного відродження. Вважається також, що прийняття християнства сприяло створенню антинаціонального (в межах Індії) духу серед членів племені.

Кхасі чинили культурний опір колоніалізму та християнству. Християнські місіонери оголосили племінний спосіб життя в Північно-Східній Індії «варварським», «диким» і «нецивілізованим» й прагнули змінити релігійні елементи в традиційній культурі, але старе не могло просто зникнути із свідомості людей. Приблизно 1896 року почали виходити книжки та журнали, присвячені традиціям кхасі, принципам їхньої традиційної релігії. Значною мірою це здійснювалось завдяки зусиллям Бабу Джибон Роя (англ. Babu Jeebon Roy Mairom) та на його кошти^[15]. 1899 року група молодих кхасі заснувала організацію під назвою Касенг Самла Кхасі (з 1901 року просто Сенг Кхасі), яка мала на меті захист культури народу, збереження давніх традицій і знань, відродження віри предків і пов'язаних із нею традицій в умовах нетерпимості до них з боку християнської церкви, виховання почуття братерства серед кхасі. Рух займався також просвітницькою діяльністю, питаннями освіти, заохоченням національних видів спорту (наприклад, стрільби з лука), традиційних культурних танців та свят, забезпеченням добробуту та розвитку кхасі^[15].

1947 року проголошення незалежних Індії та Пакистану завершило добу британського колоніального правління. Якщо досі кхасі жили в одній країні, то після поділу більшість опинилася в складі Індії, решта — в Східному Пакистані (згодом Бангладеш). Британська адміністрація запропонувала державам кхасі статус окремої британської коронної колонії. Однак тодішні лідери народу відхилили цю пропозицію. Натомість у кінці 1947 — на початку 1948 рр. сієми держав кхасі Кхирім, Мильєм, Черра, Нонгстойн, Рамбрай, Мирьям, Мобософо, Нонгспрунг, Нонгкхло, Бховал, Джиранг, Макарам, Мавасинрам, Лангрін, Моранг, Малай-Сомат, Мофланг, Согйонг, Линьонг, Шелла (конфедерація), Молонг, Ноглвай, Памсанугут, Модон, Двара-Нонгтинмен підписали документ, згідно з яким вони погоджуються на створення Федерації держав кхасі в рамках незалежної Індії^[16].

Всі гірські племена Північно-Східної Індії увійшли до складу штату Ассам, столицею якого, як столицею Гір Кхасі та Джайнтія, стало місто Шиллонг. Ці зміни спонукали розвиток інфраструктури та економіки регіону, відкрили для кхасі шлях в активну комерційну діяльність, що спричинило різноманітні нові зміни в їхньому соціальному житті. В гірських районах Гір Кхасі стали видобувати вугілля, й багато кхасі почало працювати шахтарями. Заохочувалось вирощування картоплі.

В племінних районах Ассаму, які в колоніальну добу користувалися значною автономією, ширився рух за самоврядування, підсилений невдоволенням лідерів племен домінуванням у штаті ассамської громади й політикою популяризації загальної етнічної ідентичності Ассаму. На тлі загострення ситуації в кожному гірському окрузі, в тому числі й в округах Гори Кхасі та Гори Джайнтія, були створені автономні окружні ради (англ. Autonomous District Council) з досить широкою автономією. Як продовження цього процесу, на території гірських районів Ассаму один за одним стали виникати нові штати. 1970 року три автономні окружні ради в Горах Гаро, Кхасі та Джайнтія утворили автономний штат Мегхалая в складі Ассаму, який 1972 року став окремим повноцінним штатом. Незважаючи на вплив іноземних місіонерів, кхасі ніколи не прагнули відокремлення від Індії, як, наприклад мізо або нага. Їхні прагнення значною мірою були вмотивовані бажанням зберегти контроль над власною землею, захиститися від експансії економічно розвиненіших сусідніх громад і зберегти свою культурну ідентичність у величезному морі індуїстського населення Індії.

Вже незабаром після здобуття Мегхалаєю в 1972 р. статусу окремого штату між його корінними громадами та мігрантами стала зростати напруга, пов'язана, головним чином, із економічними можливостями. Основними бізнес-установами та ринками праці на той час володіли переважно мігранти, що викликало невдоволення корінних жителів. Ситуація ускладнилась після того, як місцева влада зняла обмеження на пересування іноземців, намагаючись сприяти розвиткові туризму, й на територію Мегхалаї прибули великі групи мігрантів з Непалу та Бангладеш. Демографічне вторгнення з поза меж штату викликало серйозне занепокоєння серед корінного населення, яке побоювались, що люди з рівнин і сусідніх країн можуть порушити демографічний баланс, а також забрати землі для створення торгових і промислових підприємств. Мегхалая пережила три великих заворушення, що супроводжувались масовими сутичками між місцевими жителями та мігрантами. 1979 року стався конфлікт з бенгальцями (переважно з Бангладеш), 1987 року — з непальцями, а 1992 року — з бігарцями (з Бігару) та марварами (з Раджастану). Головною мішенню етнічного насильства були бенгальці, й на початку 1980-х років приблизно 25-35 тис. їх змушені були назавжди залишили Мегхалаю. На чолі боротьби з чужинцями стала організація Hynniewtrep Achik Liberation Council (HALC), яка об'єднала корінні громади кхасі та гаро. Згодом, із запровадженням державної політики захисту корінних громад (особливо через політику володіння землею, політику ліцензування торгівлі, резервування робочих місць, захист самобутності корінних народів тощо) у 2000-х роках напруга вщухла. Баланс можливостей поступово перейшов до корінного населення.

Кхасі стали домінуючою племінною громадою нового штату Мегхалая, але тут також проживають гаро та деякі менші племена. Після вирішення питання з мігрантами на території штату посилився розкол між різними корінними громадами. Вже в 1990-х роках спостерігалося загострення суперечок між кхасі та гаро. Гаро, що мешкають у західній частині штату, стверджують, що їхній регіон продовжує залишатися відсталим, й існує економічна диспропорція між ними та жителями порівняно розвиненого регіону Східні Гори Кхасі. Гегемонія кхасі в Мегхалаї виявилася не лише завдяки їхній чисельній перевазі, а й, ще більше, через культурну, політичну й економічну вагу розташованого на їхній території Шиллонгу, адміністративного й освітнього центру. HALC розділився дві групи: Achik Liberation Matgrik Army (ALMA) в Горах Гаро та Hynniewtrep National Liberation Council (HNLC) в Горах Кхасі. Виник також цілий ряд інших політичних угрупувань, заснованих на етнічній основі, частина їх мала власні збройні формування. HNLC ставила за мету перетворити Мегхалаю на національний штат племені кхасі. Натомість ANVC намагалась відділити свою батьківщину в Горах Гаро та створити окремий штат для племені гаро. Представники гаро піднімали це питання в Законодавчій асамблеї Мегхалаї, але отримали відмову уряду з подання Конгресу, що перебував під контролем кхасі. Етнічний конфлікт між гаро та кхасі в 2000-х роках повільно перейшов від протистояння до конфронтації між основними корінними громадами штату та проявів насильства. HNLC продовжувала також боротьбу із присутністю «сторонніх людей». 16 листопада 2000 р. ця організація була заборонена, а 23 липня 2004 р. вона підписала з урядом Індії угоду про припинення вогню, але продовжувала акції з вигнання сторонніх з районів Гір Кхасі та Джайнтія.

За часи існування штату Мегхалая територія розселення кхасі зазнала низки адміністративних змін. Спочатку штат був утворений у складі трьох округів: Гори Гаро, Гори Кхасі та Гори Джайнтія. 1976 року округ Гори Кхасі був розділений на 2 нових округи: Західні Гори Кхасі та Східні Гори Кхасі. 1992 року зі складу округу Східні Гори Кхасі був виділений округ Рі-Бхой. 2012 року зі складу округу Західні Гори Кхасі був виділений новий округ Південно-Західні Гори Кхасі, а округ Гори Джайнтія був розділений на дві частини: Західні Гори Джайнтія та Східні Гори Джайнтія. Таким чином етнічні землі кхасі виявилися розділеними на 6 адміністративних округів.

Після завершення британського колоніального правління 1947 року кхасі на території сучасного Бангладеш опинилися відрізаними від основного етнічного масиву народу. Тодішній уряд Пакистану організував програму переселення бенгальських мусульман до гірських районів округу Силхет. Корінні народи, зокрема кхасі, стали меншістю на власній батьківщині. Їхні землі були відібрані чужинцями, а багато сіл кхасі повністю зникло. Захоплення землі є дуже поширеною проблемою в регіоні. В Бангладеш немає жодних законів або політики, які б захищали традиційну систему власності корінних народів на землю. Підроблені земельні документи, підготовлені корумпованими місцевими державними службовцями, змусили багатьох кхасі залишити землі своїх предків. Крім того, й сама держава засновує екопарки, заповідні території та деякі інфраструктурні об'єкти на землях кхасі, де ті жили століттями. Після втрати землі багато корінних жителів мігрували в різні села та міста в пошуках роботи. Решта, побоюючись, що їх можуть в будь-який час виселити з рідних земель, тепер не садить і не вирощує культури, яким потрібен час для отримання врожаю. Тепер вони спеціалізуються лише на вирощуванні листя бетелю. Коли їхні землі втрачають родючість або коли вони були насильно захоплені, люди змушені переселятися в інші місця. Їм доводиться постійно переміщатися, щоб знайти нові лісові землі на обмеженій території. Сподівання на допомогу держави виявилися марними. За роки незалежності Бангладеш корінні народи так і не були конституційно визнані. Люди отримують різноманітну соціальну та економічну підтримку лише від християнських місіонерів і невеликої кількості громадських та неурядових організацій. Як і багато інших гірських племен Бангладеш, кхасі належать до числа найбільш маргіналізованих та вразливих груп населення країни й перебувають на межі зникнення через зменшення чисельності та асиміляцію з основним бенгальським населенням.

Більшість кхасі займається землеробством. Навіть ті, хто більше не залежать від обробітку землі та мають іншу роботу, без вагань беруться за мотику у вільний час. Розвинені також садівництво, городництво й тваринництво. Жодне інше гірське плем'я регіону не може з ними конкурувати в цінності їхніх основних продуктів харчування та освіченому характері їхнього сільського господарства. Основною продовольчою культурою є рис, вирощують також різні види проса, кукурудзу, картоплю, апельсини, бетелеві горіхи, паан (листя бетелю), ананаси, бобові та овочі. Завдяки місцевим агрокліматичним умовам у Горах Кхасі та Джайнтія можна вирощувати фрукти та овочі помірного, субтропічного й тропічного клімату, район має величезний потенціал для розвитку садівництва та городництва. Картопля та апельсини є основними товарними культурами.

Існує 2 види культивації рису: гірський (сухий спосіб) і низинний (вологий спосіб). Вологий спосіб є продуктивнішим. Рис, вирощений у горах, нижчої якості, зерно після очищення має червоний колір і дуже грубе. Вологий рис вирощують на землях, де є багато води, зазвичай у долинах і поблизу річок. Ці землі за допомогою досить високих валів поділені на численні невеликі секції, вода до яких надходить вміло продуманими зрошувальними каналами. Мулистий ґрунт розпушують за допомогою плуга або мотики, додатково по полю переганяють велику рогату худобу, поки земля не перетвориться на густу пасту. Традиційно кхасі не вирощували розсади, а висівали насіння рису прямо у вологий мул. Коли сходи підростали, їх заливали водою. Рисові поля не угноювали. Посіви кілька разів прополювали. Жали серпом, рис збирали в снопи й залишали на полі сохнути, а тоді тут і обмолочували. Серед лингнгамів і бхоїв існувало табу на використання серпа, й вони збирали зерно, протягуючи колоски через руку. Зерно засипали у великі бамбукові ємності.

Другий тип культивації має місцеву назву джум. Це різновид підсічно-вогневого перелогового землеробства, стародавній метод, що використовується гірськими племенами Північно-Східної Індії. Суха культивація застосовується на глинистих ґрунтах. Ранньою зимою розчищають ділянку лісу на схилах гір, вирубують дерева та кущі й залишають їх лежати до січня або лютого, а тоді спалюють. Землю не перекопують і взагалі більше не обробляють. Насіння висівають у збагачений золою ґрунт, як правило, з першим дощем. При цьому користуються сапками. Далі покладаються на ласку природи. На джум-полях сіють гірський рис, просо, кукурузду, сльози Йова (Coix lacryma-jobi) та інші культури. Наступного року на початку зими ґрунт перекопують мотикою, бур'яни залишають висихати приблизно на два місяці, тоді їх згрібають у купи й спалюють, а попіл розсипають по полю. Іноді вносять гній, але не при вирощуванні рису. Джум-ділянку обробляють кілька років, а тоді залишають під паром. Тепер в горах практично не лишилося лісів, з яких можна зробити джум-поля. Цей спосіб обробітку земель зберігається лише в районах розселення підрозділів вар і бхої. Робляться спроби відмовити цих людей від використання джум-землеробства й перейти до методів обробітку земель осілого населення, які використовує решта кхасі.

Другою за значенням після рису зерновою культурою є просо. В Горах Кхасі вирощують три його види: мишій італійський (Setaria italica), пальчатка кров'яна (Digitaria sanguinalis) та просо пальчасте (Eleusine coracana). Мишій італійський та просо пальчасте вирощують на джум-землях, де вони добре ростуть, пальчатка кров'яна культивується в сівозміні з картоплею. Вирощують також сльози Йова, ця злакова рослина є замінником рису серед незаможних землеробів. Кукурудзу висаджують у сівозміні з картоплею, вона вимагає рясного угноєння ґрунту й найкращі врожаї дає на присадибних ділянках. Вирощують також бобові: квасолю (Vigna umbellata) та сою (Glycine soja). Кліщинець культивують у сівозміні з картоплею або садять разом зі сльозами Йова. В Горах Кхасі та Джайнтія ця рослина є одним із основних продуктів харчування серед найбідніших верств населення, також годують нею свиней.

Важливою продовольчою культурою в Горах Кхасі, особливо в північній їхній частині, є картопля. Вона була завезена в Гори Кхасі європейцями в першій половині XIX ст. Виявилося, що цей гірський регіон добре підходить для вирощування цієї культури. Вирощування картоплі активно заохочувалося після здобуття Індією незалежності. Вона поширилася скрізь, люди більше не уявляють своє життя без картоплі. Її вирощують на всіх землях, крім тих, що відведені для вологого рису. Значну частину врожаю вивозять на продаж.

Так само, як і у випадку землеробства джум, вирощування картоплі передбачає попереднє розчищення ділянки землі, але йдеться не про ділянку лісу, а про пасовища. Спочатку зрізають гілки окремих дерев, що стоять посеред поля. Дерен знімають сапкою, опале листя, гілки дерев, траву разом із грудками землі збирають у купи, а тоді спалюють, таким чином здобрюючи ділянку землі. Після належного вирівнювання та обробітку землі навколо поля викопують дренажні канави. Картоплю зазвичай саджають жінки. На спині в них висить кошик із посадковою картоплею, сапкою роблять у землі ямки й кидають у них картоплю. Слідом іде інша жінка з гноєм у кошику на спині й кидає трохи цього добрива в кожну ямку, а тоді загортає все землею. Коли картопля підросте, її обгортають. Коли листя починає жовтіти, це означає, що картопля дозріла. За рік зазвичай збирають два врожаї картоплі. Перший раз її саджають у лютому, а викопують у червні, другий — відповідно в серпні-вересні та грудні. Урожай літньої картоплі приблизно в п'ять разів перевищує кількість використаного посадкового матеріалу, зимової — лише вдвічі. Зимовий урожай використовують переважно для посіву, адже важко зберегти літню картоплю в хорошому стані до наступної весни. Вирощування картоплі є різновидом землеробства із сівозміною. Наступного року її саджають на іншій ділянці, а на старій кілька років вирощують інші культури, картоплю повертають сюди через 3-5 років.

Селяни зазвичай ведуть натуральне господарство. Більшість сімей має власні городи, на яких вирощують рис, кукурудзу, картоплю, просо, ямс, бобові, цукрову тростину, ананаси, бавовник, куркуму, імбир, гарбузи, баклажани, перець, кунжут, батат, ямс тощо. У багатьох селах люди продовжують використовувати традиційний спосіб обробітку землі. Присадибні землі рясно угноєні, а отже дають хороші врожаї. Традиційно обробляли їх мотикою, ручним інструментом, звичним для населення гірського Ассаму. В Горах Джайнтія застосовують також плуг та борону, запрягаючи биків. Користуються також лопатами, сокирами, садовими ножами тощо. Картопля, імбир, часник і куркума належать до числа важливих товарних культур. Гори Джайнтія є батьківщиною всесвітньо відомого сорту куркуми Lakadong. Отримують також хороші врожаї помідорів, білокачанної та цвітної капусти. Особливий акцент надається нетрадиційним культурам: олійні (кунжут, ріпак, гірчиця, соя), лікарські рослини, орхідеї та інші комерційні квіти.

Розвинене садівництво. В Горах Кхасі та Джайнтія розташовані одні з найкращих фруктових садів Північно-Східної Індії. Тут вирощують апельсини, ананаси, банани, лимони, джекфрут, хлібне дерево, манго, а також сливи, груші та персики. Вирощування апельсинів в південній частині району має таке ж значення, як і картоплі в північній. Це місцевий товарний продукт. Насіння збирають і сушать на сонці. Навесні готують спеціальні розсадники, в яких висівають рослини. Коли вони досягають 7,5-10 см заввишки, саджанці висаджують до майбутнього саду. Для цього спеціально розчищають ділянку землі, виполюють бур'яни, вирубують чагарники та невеликі дерева, залишаючи лише великі дерева, які створюватимуть тінь. Саджанці саджають на відстані 180—270 см один від одного. Коли вони підростуть і стануть молодими деревами, багато гілок з дерев-захисників обрізають, щоб молоді апельсинові дерева отримували достатньо сонця. Зі зростанням апельсинових дерев дерева-захисники поступово вирубують. Кхасі не удобрюють свої апельсинові сади, не обкопують дерева. На звичайному ґрунті апельсинові дерева починають родити у 5-8 років, а на родючих — іноді вже через 4 роки. Повноцінне дерево щороку дає до 1000 апельсинів за сезон. Більша частина продукції вивозиться на фруктові базари на рівнинах та біля підніжжя гір. Разом із апельсинами вирощують також лайм; він може рости на більших висотах, ніж апельсини. Вирощують на продаж індійський лавровий лист (Cinnamomum tamala).

На південних схилах Гір Кхасі та Джайнтія вирощують багато пальми арека та бетелю. Листя бетеля в поєднанні з горіхами ареки є головною складовою популярного в регіоні тонізувального засобу паан. Листя бетелю цінують як легкий стимулятор, а також за його лікувальні властивості. Пальми арека висаджують тут близько одна до одної. Плодоносити вони починають у віці 8-9 років. Частина врожаю горіхів продається одразу після збирання, решту зберігають у великих кошиках, які повністю занурюють у воду в спеціальних резервуарах. Саджанці бетелю висаджують поряд із деревами, по яким він буде плестися. Рослини угноюють, влаштовують штучний полив. На території Бангладеш вирощування бетелю є основним заняттям місцевих кхасі.

Багато людей тримає кілька голів великої рогатої худоби або кіз чи овець, а також свиней, собак, курей, качок. Велику рогату худобу вирощують також на продаж, переганяють і продають її на рівнині, а також у Шиллонзі.

Важливою підсобною галуззю господарства є бджільництво. Кхасі виробляють доволі багато меду, частину споживають самі, а надлишок продають. Тримають два види бджіл: місцевих та завезених з Європи. В минулому використовували примітивні традиційні вулики у формі порожнистої колоди приблизно 75-100 см завдовжки й 25-30 см в перетині, яка мала з одного боку щілину для бджіл, а з іншого — дверцята для відбору меду. Практикували також збирання меду диких бджіл, але це було небезпечним заняттям. Місцеві бджоли дуже агресивні, а їхні гнізда завжди розташовані на високих і стрімких скелях. Бджіл виганяли із гнізда густим димом. Шовківництво є важливим заняттям для людей, які живуть поблизу лісів. Бхої та лінгами саджають на лісових галявинах дерева ландо (Schleichera oleosa) й вирощують на них комах Kerria lacca — червців з родини Kerriidae; отримують природну смолу шелак, яка йде на продаж.

Домашні продукти традиційно доповнювали продуктами полювання, риболовлі та збиральництва. Навіть зараз більша частина Мегхалаї вкрита лісами, що дозволяє залишатися важливими ці допоміжні галузі господарства. Кхасі люблять проводити день у лісі, полювати та рибалити, вони ставляться до цих занять як до спорту та розваги, а не як до господарської діяльності. Вони збирають у лісі коренеплоди, фрукти, дрова тощо. Традиційним і найпопулярнішим способом рибальства є отруєння річки. Для цього використовують кору певних видів дерев або ж сік певних ягід. Також глушили рибу динамітом, поки ця практика не була заборонена. Ловлять рибу і на вудку, стали користуватись сітками.

Основною мисливською зброєю були луки зі стрілами та списи, іноді використовували мисливських собак. Велику дичину полювали за допомогою пасток, капканів тощо, дрібних тварин та птахів вбивали за допомогою лука та стріл. На дно ями-пастки часто встановлювали бамбукові кілки. Також звіроловну яму могли накривати платформою, яка опускалася під вагою тварини, що, приваблена приманкою, ставала на неї. При цьому звільнявся засув, і пастка закривалася обтяженим камінням дахом, що на смерть забивало жертву. Уздовж оленячих стежок ставили самостріли. На оленів також ставили петлі, прикріплені до довгої мотузки. Існує кілька традиційних способів полювання птахів. Зокрема шматки бамбука намазували смолою хлібного дерева й прив'язували їх до гілок. Коли птахи сідали поласувати фруктами, вони прилипали до такої пастки. Використовували також клітки, які ховали в траві та заманювали до них птахів приманкою. Популярним було колективне полювання, особливо на тигрів. Собаки, барабанники та крикуни заганяли дичину на відкриту ділянку або до спеціально викопаної ями. Мисливська експедиція могла тривати більше одного дня. Перед виходом на полювання проводили спеціальний ритуал, за допомогою ворожіння визначали, в який бік мисливцям потрібно прямувати, а також чи буде полювання вдалим. Під час повернення влаштовували тріумфальну ходу, особливо, якщо вполювали тигра. Подібно до колективного полювання, практикується й колективне рибальство.

Ремесел у кхасі небагато, й вони розвинені слабше, ніж у інших народів Ассаму. Ткацтво, вироби з бамбука, пошиття одягу, прядіння, виробництво мережива та шовку, виготовлення ювелірних виробів, цегли та кераміки, сільськогосподарського знаряддя та багатьох інших продуктів місцевого виробництва забезпечують відносно міцну сімейну та місцеву економіку. Жителі Гір Джайнтія також відомі виготовленням музичних інструментів.

В минулому кхасі видобували залізну руду, вміли виплавляти залізо й славилися своєю ковальською майстерністю, виготовляли лемеші, мотики, ножі, посуд і навіть пістолети та іншу зброю. Згодом вироби із заліза стало дешевше придбати на рівнинах, галузь занепала, й кхасі втратили свої навички. Те саме стосується й ткацтва. В минулому кхасі виготовляли домоткане бавовняне та шовкове полотно з особливим смугастим малюнком, використовуючи при цьому природні барвники, шили з нього традиційний одяг. Згодом фабричні тканини витіснили тканини місцевого виробництва, люди стали купувати сучасний одяг.

Працюють із бамбуком та очеретом, виготовляють плетені килимки, кошики, табурети та інші предмети побуту. Циліндри з бамбуку використовують як ємності для води. Особливий вид очеретяного килимка під назвою тлієнг гарантовано зберігає хорошу якість 20-30 років. Гончарів у Горах Кхасі мало, виготовляють глиняні горщики, які використовуються для зберігання харчових продуктів, води, алкоголю тощо. Жінки ліплять горщики руками, без використання гончарного круга. Їх сушать на сонці, а потім обпалюють, настоєм кори фарбують у чорний колір. Багато людей займається виробництвом домашнього алкоголю як для власного споживання, так і на продаж. Самогон зазвичай роблять із рису, але іноді замість нього використовують пшоно.

Прикладами виробів декоративного мистецтва є металеві гонги (з гравіюванням тварин), зброя (стріли, списи, луки, щити), меморіальні плити з гравіюванням. Кхасі відомі також художнім ткацтвом, ткацтвом килимів і шовку, різьбленням по дереву, виготовленням ювелірних прикрас.

Як свідчать британські записи XVIII ст., кхасі довгий час були ринково орієнтованим народом, господарство якого базувалася на сільськогосподарській діяльності та торгівлі. Поширення вирощування картоплі як товарної культури, разом із появою в регіоні автомобільних доріг відкрило для кхасі шлях до активної комерційної діяльності. Багато фермерів продає надлишки своєї продукції. Традиційно кхасі торгували листям бетелю, апельсинами, рибою та рисом на базарах по обидва боки кордону. На продаж вирощують велику рогату худобу. Торгують на місцевих базарах усім: продукти харчування, одяг, обладнання, електротовари, ліки, сільськогосподарський інструмент, вироби ремесла, аудіо- та відеотехніка тощо. Більшість продавців — жінки.

Після того як Шиллонг став резиденцією уряду Ассаму, для кхасі відкрився шлях до ринкової економіки, відбулися різноманітні зміни в соціальному житті народу. Все більше кхасі працює в урядових установах або вчителями, лікарями, медсестрами, суддями, адміністраторами, торговцями або бізнесменами. Темпи індустріалізації в регіоні ще повільні. Переважають дрібні підприємства, які охоплюють сферу обслуговування, діють пекарні, виготовлення меблів, виробництво цегли, чавуну та сталі, пошиття одягу, плетіння, вироблення шкіри, виготовлення взуття, лісопильні, каменедробарки, виробництва з консервації бетелевого горіха, обробки куркуми, ферментації риби, видобування меду, автосервіси, центри мийки автомобілів, ремонту електроніки, виробництва та заправки картриджів. Нещодавно в гірських районах Гір Кхасі стали видобувати вугілля, й багато кхасі стало шахтарями. Також вони працюють на чайних плантаціях.

Найпомітнішою рисою суспільства кхасі є матрилінійна система. Це рідкісне в світі явище протягом тривалого часу лишається найважливішим маркером цього народу. Походження визначається за материнською лінією, діти від народження належать виключно до родини матері й отримують її прізвище, за материнською лінією передається й родинне майно. Батько не має родинних стосунків зі своїми дітьми, адже він належить до клану своєї матері.

Кхасі поділяються на екзогамні розселені дисперсно матрилінійні роди (клани), які називаються кур. Члени кожного клану ведуть своє походження від спільної предкині (праматері), яку кхасі називають Ка-лабвей Тинрай, що означає «мати-прародителька», «корінь дерева роду». Деякі клани мають назви певних тварин або дерев, з якими пов'язана історія клану, але вони не є тотемними.

Належність до клану є для кхасі одним із базових маркерів ідентичності людини. Більшість культурних практик народу заснована саме на понятті клану. Соціальний зв'язок між членами роду підтримується виконанням спільних релігійних церемоній, шануванням праматері, близьким до обожнення, дотриманням трауру за померлим членом клану. Кожен з підрозділів роду має власну гробницю (кромлех). Всі клани мають власну правову систему. Всі внутрішні питання регулюються та контролюються головою клану та старійшинами.

Найголовнішою функцією клану є регулювання шлюбу. Вимагається, щоб люди знаходили собі подружжя за межами свого роду. Цього правила суворо дотримуються. Його порушення вважається інцестом, смертним гріхом, гіршим за вбивство, й суворо карається. Порушники втрачають право власності на майно, їх виганяють із села, родичі відрікаються від них, їм відмовляють у похованні в родовій гробниці.

Підрозділи кхасі (кхинріам, джайнтія, бхої, вар, лінгнам) не є ендогамними, і ніщо не перешкоджає мішаним шлюбам між ними. В той же час, суспільство кхасі негативно ставиться до шлюбів з людьми, що належать до інших етнічних груп. Вважається, що після смерті душа такої людини не зможе зустрітися з душами предків.

Клани (роди), в свою чергу, поділяються на підклани (матрилініджі, родинні групи), відомі як кпох, які також складаються з нащадків спільної праматері. З часом великі кпохи можуть переростати в окремі кури. Проте кпох у суспільстві кхасі не є інституційною корпоративною групою. Основною функціональною одиницею, що має спільне походження, є інг. По суті інг — це розширена сім'я, члени якої в минулому жили під одним дахом. Термін інг також використовується для будівлі родової хати, в якій жила ця група. Членство в інг визначається за материнською лінією. Зазвичай інг має глибину від двох до чотирьох поколінь, але в деяких випадках формується лише матір'ю та її дітьми. Кпох може включати два або більше інгів. Великі інги по суті є кпохами.

Інг — це інституція, яка зберігає власність предків і проводить спільні релігійні церемонії. Майже завжди бабуся, її дочки та онуки живуть разом під одним дахом. Ядро інга складається з двох осіб: головою сім'ї завжди є старша жінка, вона формально володіє сімейним майном, а «виконавча влада» належить старшому з її братів або дядькові за материнською лінією. Члени інга зазвичай не ділять майно та спільно користуються сімейними земельними ділянками. Інг також є базовою релігійною одиницею в суспільстві кхасі. Члени інга разом проводять похорони та релігійні церемонії. Родова хата виконує роль ритуального центра, а також є місцем проведення зібрань родичів. Спільні релігійні церемонії зближують родичів, а спільне володіння землею підтримує економічні зв'язки між ними.

Термінологія спорідненості кхасі передбачає різницю між родичами за материнською лінією (кур) та родичами за батьківською лінією (кха). Терміни для сестри матері і сестри батька різні, так само, як і для їхніх братів та матерів, але діди з обох сторін звуться однаково. Передбачається поділ родичів за віковими категоріями: «старша», «середня», «молодша» та «наймолодша». Усі представники одного покоління, включаючи двоюрідних братів і сестер за материнською та батьківською лінією, класифікуються як пара (брати і сестри), а представники молодшого покоління (діти) — як кхун. В межах одного покоління розрізняють стать людини (ка для жінки, у для чоловіка), порядок народження (старий або перший, молодий або молодший, іноді додається ще середній). Дружина зветься калок, а чоловік — улок.

Існує два типи власності: спадкова родинна власність та сімейна власність, придбана у шлюбі. Ці два типи власності не можна поєднувати, придбане майно не може передаватись у спадщину разом із родинним.

Оскільки суспільство кхасі є матріархальним, майно передається у спадок від матері дочці, причому незалежно від того, чи це майно предків, чи придбане майно. Чоловіки не мають права на спадок. Навіть християни передають спадкове майно за жіночою лінією. Чоловіки можуть володіти лише майном, придбаним самостійно. Майно, нажите чоловіком до шлюбу, належить його матері. Після одруження набуте ним майно дістається його дружині та дітям. Після смерті дружини молодша донька отримує найбільшу частку такого майна; якщо в сім'ї дочки немає, набуте майно порівну ділиться між синами. Таким чином, син може успадкувати лише придбане майно свого батька, але не майно предків.

Спадкоємицею родинного майна, зокрема землі та родинної хати, вважається молодша дочка, яка зветься ка-кхаду. Разом із майном предків до молодшої дочки переходять і обов'язки голови сім'ї. Вона має жити в батьківській хаті, опікуватись проведенням традиційних сімейних обрядів і церемоній, поховань, вона повинна піклуватися про членів сім'ї, зокрема про своїх братів і сестер, старих батьків, що живуть у материнській хаті, приходити їм на допомогу в разі виникнення фінансових проблем або проблем зі здоров'ям. Крім того, молодша дочка не може переходити в іншу релігію. Якщо вона це зробить, то втратить своє спадкове майно. Те саме відбувається, якщо ка-кхаду порушить табу. Власність ка-кхаду насправді є родовою власністю, тому, щоб розпорядитися нею, вона повинна отримати згоду та схвалення дядьків і братів. Вона може порадитися з батьком, але той не уповноважений приймати таких рішень.

Якщо в сім'ї є лише одна дочка, вона отримує в спадок усе майно. Її сестри також можуть отримати частину сімейної спадщини, але найбільша частка, як правило, дістається наймолодшій. Якщо ка-кхаду помирає, не залишивши по собі дочки, родинне майно успадковує її сестра, молодша серед тих, що лишилися, а після неї — молодша дочка цієї сестри. Якщо дочок взагалі не залишилось, майно переходить до сестри матері, дочки сестри матері тощо. Якщо немає спадкоємиці майна, може бути усиновлена дочка з найближчої за походженням групи, яка стає повноправним членом інга та отримує статус ка-кхаду. В разі відсутності спадкоємиці родове майно також може бути передане найближчій за материнською лінією групі; в такому випадку інг зникає.

В підрозділах вар і бхої правила спадкування відрізняються від решти кхасі. Зокрема, у вар-кхасі майно передається як дочкам, так і синам у рівних частках, хоча молодша дочка все-таки отримує трохи більше. Натомість у вар-джайнтія спадщину отримують лише дочки. У бхоїв усе майно, родинне чи придбане, ділиться між синами, а, якщо синів немає, воно переходить до найближчого спадкоємця чоловічої статі. В джайнтія в разі відсутності дочок спадок отримує молодший син.

Формально в сім'ї домінують жінки, вони очолюють родину й володіють майном. У соціальних, культурних, ритуальних питаннях жінки мають перевагу над чоловіками. Вони вважаються берегинями роду, родового майна, дому, культури, традицій, релігійних обрядів. Жінки кхасі мають високий соціальний статус у суспільстві й відіграють вагому роль у соціально-економічних питаннях та веденні домашнього господарства. Вони користуються значно вищим рівнем автономії в суспільстві, ніж жінки в громадах, де панує патрилінійна система спорідненості. Індикаторами незалежності жінок є прийняття рішень, свобода пересування, доступ до грошей та повага з боку інших членів домогосподарства. Дівчатам намагаються дати гарну освіту. Багато жінок працює на державній службі та в промисловості. Жінок поважають і вони далекі від того, щоб підкорятися. Водночас жінки кхасі зазнають величезного культурного тиску, що змушує їх дотримуватись традиційних норм і цінностей. Зокрема, одним із обов'язків жінки є розширення клану, тобто народження дітей.

Незважаючи на формальне домінування в суспільстві жінок, в реальному життя чоловіки та жінки мають рівні права. Хоча вся спадкова власність належить жінкам, чоловіки не є аутсайдерами в суспільстві, вони є шанованими людьми. Якщо жінка піклується про хату та вогнище, то чоловік знаходить засоби для утримання сім'ї. Майно належить жінці, але його розпорядником є чоловік, тобто він не займає позиції підлеглого. За традицією, в домі своєї дружини чоловік розглядається як породжувач, знаряддя Бога для збільшення клану дружини й запобігання його вимиранню. Без чоловіка сім'я в суспільстві кхасі вважається безплідною та безсилою. Натомість у домі своєї сестри він має вирішальний голос у прийнятті більшості сімейних рішень. Син є розпорядником спадкового майна своєї матері та піклується про сім'ю своєї сестри. Хоча молодша дочка вважається опікуном родинного майна, вона не може приймати рішення щодо майна та інших важливих питань без згоди на те дядьків по матері. Водночас помилкою було б вважати, що батько в домі — ніхто. Брат матері дійсно вважається головою в домі, але батько є тут «виконавчим головою», саме він піклується про добробут своєї дружини та дітей. Завдяки зростанню соціальної обізнаності чоловіки та жінки сьогодні приймають будь-які рішення на основі взаєморозуміння.

Незважаючи на матрилінійний характер культури кхасі, їхні жінки не стоять при владі. В традиційній політичній системі вони є аполітичною групою й традиційно відігравали дуже малу або взагалі не грали жодної ролі у владних структурах. Жінки не беруть участі в управлінні, законодавстві та судочинстві. Ця роль належить чоловікам. На традиційних радах жінки також не відіграють ніякої ролі. Традиційно лише чоловіки можуть брати участь у політичній діяльності. Навіть сьогодні жінки кхасі не виявляють бажання брати участь в активній політиці. Міські жінки-кхасі в Шиллонзі ще не ствердились на політичному полі. Чоловіки неохоче відмовляються від традиції свого контролю над традиційною політикою, вони розглядають жінок як не здатних вирішувати справи поза межами дому.

Кхасі суворо дотримуються місцевої шлюбної системи. За звичаями кхасі, шлюб є суспільним і цивільним договором. У кхасі шлюб має як релігійний, так і соціальний аспект. Варто відзначити, що діапазон, з якого потрібно вибрати собі подружжя є досить вузьким. Кхасі мають численні заборони на шлюби між близькими родичами як за батьківською, так і за материнською лінією. У виборі супутників життя кхасі повинні дотримуватися правила кланової ендогамії. Шлюб всередині клану є табу. Для кхасі немає більшого гріха, ніж одруження в межах власного клану. Чоловік не може одружитися із дочкою сестри свого батька, проте може одружитися з дочкою брата своєї матері, але лише тоді, коли цей брат помер. Такий дещо парадоксальний стан речей пояснюється тим, що діти брата матері належать до іншого клану, клану його дружини.

Шлюби за домовленістю батьків іноді мають місце, але не є бажаною формою. Зазвичай молоді люди самі знаходять собі подружжя на основі особистої симпатії, але бажано при цьому порадитись з батьками та іншими авторитетними членами родини. Молодий чоловік знаходить дівчину, з якою хоче одружитися, й повідомляє про це своїх батьків. Організацією весілля займаються старійшини кланів. Згідно із законами кхасі, жінку не можна примусити до шлюбу. Молодим чоловікам і жінкам надається значна свобода не лише у виборі шлюбних партнерів, а й у дошлюбних статевих стосунках. Дитячих шлюбів немає.

Модель проживання в кхасі визначається правилом, що дві жінки, які належать до різних родових груп, ніколи не живуть разом. Місце проживання молодої пари залежить від статусу дружини в її родині. Шлюб із спадкоємицею має бути матрилокальним (уксорилокальним), адже вона успадковує родинну хату та землю. В цьому випадку чоловік зазвичай живе з батьками дружини та її неодруженими або розлученими братами та сестрами. Зустрічається й дуолокальний (білокальний) шлюб, коли обоє молодят після весілля продовжують жити зі своїми батьками, тобто окремо одне від одного, після роботи чоловік іде ночувати до хати матері, але така модель проживання вважається застарілою, вона збереглася лише серед частини населення Гір Джайнтія. Для дочок, що не є спадкоємицями, після весілля зазвичай зводять нову хату, і така пара живе неолокально та створює власне незалежне домогосподарство.

Залежно від типу шлюбу, в кхасі розрізняють декілька типів домашньої групи (групи спільного проживання). Перший — це домогосподарства, що складаються з дружини, чоловіка та їхніх дітей, неодружених сестер і братів дружини, іноді також овдовілих або розлучених. У домогосподарствах другого типу чоловіки повинні жити в хаті дружини, але вони часто повертаються до хати своєї сестри, щоб поїсти, а іноді й переночувати там; чоловіки повинні працювати на полі своєї дружини, але, якщо потрібно, вони можуть працювати на полі своєї матері (сестри); така ситуація буває серед молодят до народження дитини. Після народження одного або двох дітей і якщо подружжя добре ладнає, чоловік часто перевозить свою дружину та сім'ю до окремої хати, де вони ведуть власне господарство. Категорія конкретного домогосподарства може з часом змінюватись. Є також домогосподарства, що складаються лише з однієї нуклеарної сім'ї, найчастіше це сім'я жінки, що не є спадкоємицею.

В схемі розподілу праці очікується, що чоловіки мають займатися сільськогосподарськими роботами, будівництвом житла, полюванням і рибальством, а жінки — домашніми роботами паралельно з роботою на городі. Землеробство та домашні роботи в суспільстві кхасі здійснюються на основі взаємної співпраці та взаєморозуміння між дружиною та чоловіком. Розбіжності рідкісні. Дружина здійснює грошові операції.

У випадку шлюбу зі спадкоємицею чоловік займає вразливу позицію в сім'ї, адже він лише гість та робітник у родині дружини. Ситуація вимагає від нього пристосування та багато витримки. Управління майном і все господарство повністю контролює брат дружини або її дядько по матері. Чоловік працює в господарстві дружини й перебуває під постійним наглядом родичів дружини. Все, що він заробляє автоматично стає власністю його дружини. Діти більше прив'язані до дядька за материнською лінією і більше слухаються йому, ніж рідного батька. Зв'язок між дядьком і племінником настільки сильний, що батько в цій ситуації скоріше є додатковим членом сім'ї. Життя останнього в таких умовах є надзвичайно некомфортним. Водночас у хаті сестри його позиція є значно авторитетнішою й шанованішою. Сім'я сестри для нього є важливішою за власну. Чоловік перебуває в становищі, коли одна його нога перебуває в домі сестри, а друга — в домі дружини. Така ситуація стимулює схильність чоловіка до подружньої зради. Найбільш нестабільним та невдалим є шлюб між спадкоємицею та владним чоловіком, нерідко ситуація, що складається, веде до розлучення.

За дуолокального шлюбу в стосунках між подружжям існує неоднозначність, вони часто не сприймають шлюб як окремий новостворений соціальний зв'язок, а продовжують жити в тій самій звичній атмосфері, що й до весілля. Нерідко чоловік просто кидає дружину на певний час, формально лишаючись у шлюбі.

Статус чоловіка в сім'ях, де дружина не є спадкоємицею, високий, його поважають і шанують як батька. Економічна ситуація в сім'ї дозволяє чоловікові бути фактичним її головою, хоча все, що він заробляє, як правило, належить його дружині. Домогосподарство такого типу шлюбу користується значним рівнем незалежності від родових груп як дружини, так і чоловіка. У такому шлюбі діти люблять і слухаються свого батька. Такі шлюби зазвичай є успішнішими. Проте така ситуація зберігається лише протягом одного покоління. Майбутній зять, що одружиться з молодшою дочкою-спадкоємицею, знову страждатиме. Шлюб не-спадкоємиці з авторитетним чоловіком також може бути нестабільним, але вже з вини чоловіка. Чоловіки з родової групи дружини можуть час від часу відвідувати таку сім'ю й приборкувати владу чоловіка нагадуванням про орієнтацію на материнську родину, але цей тиск незначний у порівнянні з тим, який відчуває родина спадкоємиці.

Звичайна сім'я складається з бабусі, її дочок, їхніх чоловіків і дітей. Старша жінка визнається головою сім'ї. Вона приймає рішення в сім'ї, їй належить сімейне майно. Коли мати помирає, її змінює молодша дочка. Постійними членами сім'ї є заміжні дочки, які живуть у сім'ї матері разом зі своїми чоловіками. Старші дочки можуть відділитися від родини і йдуть зі своїми сім'ями жити в окремій хаті. Сини ж після одруження приєднуються до сім'ї дружини, але залишаються членами інга своєї матері. Дядько по матері традиційно відіграє провідну роль у родині, його племінниці перебувають під його контролем. Батько ж повинен працювати на свою дружину та членів її сім'ї. Його влада дуже обмежена, але він відіграє важливу роль у домашньому господарстві.

Сімейне життя кхасі вплетене в релігійні ритуали та церемонії. Сімейна діяльність зосереджена на виконанні релігійних обрядів, розпорядженні сімейним майном, підтримці та захисті родинних стосунків. Чоловіки, жінки та діти повною мірою беруть участь у цих та інших видах занять. Однак, жінки є головними агентами соціалізації. У нуклеарній сім'ї лише дружина є членом інга. Хоча вони з чоловіком живуть разом і ведуть спільне господарство, чоловік все своє життя залишається членом інга своєї матері, незалежно від того, одружився він чи ні, а його діти належать до материнського, а не до батьківського клану. Чоловік, принаймні теоретично, є чужинцем у домі своєї дружини, він не може брати участі в сімейних обрядах і церемоніях, а після смерті його кістки зберігаються в кромлеху родичів його матері. Це призводить до нестійких відносин між членами нуклеарної сім'ї, іншими словами, шлюбний зв'язок є слабким.

Сім'ї в кхасі моногамні, багатоженство (полігінія) і поліандрія тут невідомі. Однак жінка може мати ще одного чоловіка, якщо перший виявився недієздатним в сексуальному плані. Цінність сім'ї в суспільстві кхасі розглядається не лише з точки зору майна та добробуту, а й у кількості народжених і вирощених дітей. Під час проведення шлюбних обрядів організовуються спеціальні молитви, щоб подружжя було благословенне багатьма дітьми, й вони могли прожити достатньо довго, щоб побачити дітей своїх онуків. Трапляються також окремі випадки, коли чоловік має «додаткову» дружину. При цьому перша дружина має значно вищий статус, лише вона проходить шлюбну церемонію. Для «додаткової» дружини такої церемонії не проводять, чоловік вкладає з нею неформальний союз. Суспільство кхасі не схвалює таких шлюбів, а сороральне багатоженство заборонене. У випадку полігінії дружини не живуть під одним дахом, вони мають бути з різних сіл. Кожна дружина веде своє самостійне господарство, чоловік змінює місце проживання між своїми дружинами по черзі або відповідно до свого настрою. Різниця між дружинами має більше соціальне значення, ніж юридичне. Діти успадковують набуте батьком майно, яке автоматично вважається власністю їхньої матері, незалежно від того, чи є вона першою чи другою дружиною.

Позашлюбні статеві стосунки в громадах кхасі суворо заборонені. В разі порушення цієї заборони скликають нараду, рішенням якої обвинуваченого можуть на кілька років вигнати із села. Якщо протягом цього часу він виправиться, то зможе повернутися в громаду.

Чоловіки кхасі відомі своїм пияцтвом і нехтуванням дружиною та дітьми. Вони усвідомлюють, що все, що вони заробили або придбали йде дружині або сестрі, а самі вони залишаються ні з чим; тому вони повинні принаймні мати свободу насолоджуватися життям. Скоріше, це не пояснення, а намагання виправдати свою поведінку. Жінки, навпаки, маючи суспільні переваги, намагаються завжди поводитись якнайкраще, існують дуже суворі правила поведінки жінок кхасі.

Розлучення, як і повторний шлюб, у суспільстві кхасі є звичайним явищем. Розлучення може статися з різних причин, зокрема через подружню зраду, безпліддя, несумісність подружжя тощо. В більшості випадків розірвання шлюбних стосунків ініціюється дружиною. Вона може розірвати шлюб за власним бажанням, не зважаючи на заперечення чоловіка, але зазвичай розлучення відбувається за обопільної згоди. Якщо ж одна зі сторін не погоджується, вона має право на отримання компенсації, розмір якої визначає староста села. Серед кхасі немає звичаю примусово відновлювати подружні зв'язки. Офіційно розлучення здійснюється шляхом проведення спеціальної церемонії, яка має проходити просто неба. Діти лишаються з матір'ю. В разі відсутності чоловіка або дружини протягом тривалого часу без жодної звістки, церемонія розлучення проводиться родичами від його або її імені. Розлучення не припускається, якщо дружина вагітна. Пара, що була розлучена, не може зійтися знову, але кожен із них може знайти собі інше подружжя, проте лише після проведення офіційної церемонії розлучення.

Коли дружина помирає, чоловік зазвичай залишає свій дім і повертається до хати своєї матері або сестри, тобто до рідної хати, до власного інгу. При цьому йдеться лише про сестру-спадкоємицю, адже домогосподарства інших сестер розглядаються як уже окрема група. Якщо мати або сестра-спадкоємиця померли, не лишивши по собі спадкоємиці, чоловік не має можливості повернутися до рідної групи й опиняється в дуже скрутному становищі. Він має залишити хату померлої дружини разом із усім майном та дітьми й мусить збудувати собі власну хатину, не маючи на це коштів. Якщо він не знайде собі жінку, з якою зможе одружитися, йому доводиться терпіти це жалюгідне самотнє життя. Вдівець може залишатися в сім'ї покійної дружини до повторного одруження, але його становище там буде незручне. Практикується шлюб із молодшою сестрою покійної дружини, це виправдовує можливість для вдівця залишатися після смерті дружини в тій самій хаті, що й його діти. Натомість одружуватися зі старшою сестрою померлої дружини заборонено. Жінка після розлучення або смерті чоловіка зазвичай залишається сама вести своє господарство. Рідко хто просить допомоги своїх братів, або повертається до батьківської хати.

Сільську громаду складають сегменти чотирьох-шести, а іноді й понад десятка курів. Походження та спорідненість є важливими на рівні домогосподарства, коли це стосується власності. Традиційне село кхасі завжди було ендогамною одиницею, в межах якої більшість людей одружувалася й залишалася на все життя. Як результат, члени різних курів були пов'язані між собою афінальними відносинами. Такі зв'язки об'єднують майже всі домогосподарства в селі, й вони є значно важливішими за загалом розмиті родинні зв'язки. На такій основі формується добре згуртована громада. Сільська солідарність є надзвичайно високою, матрилінійні клани, що проживали в одному селі, як правило, виступали разом у таких підприємствах, як землеробство та іригація, торгівля, а в минулому — війна чи грабіжництво.

Певна частина молодих людей знаходила собі подружжя поза межами села, але зазвичай у сусідніх селах, розташованих не далі, ніж день подорожі туди й назад. Більшість людей, що прибували таким чином до села, є чоловіками, що пояснюється уксорилокальною (матрилокальною) традицією розселення, коли чоловік іде жити до хати своєї дружини. З прийняттям християнства та поширенням освіти значно зросла географічна та соціальна мобільність населення. Особи, що здобули освіту в Шиллонзі або Черрапунджі, зазвичай переїздять у міста, де шукають собі канцелярську роботу. Відбуваються значні зміни і в складі населення сіл.

Демократія в суспільстві кхасі існує з незапам'ятних часів, і ця система підтримується й досі. Незважаючи на слід, який залишило британське колоніальне правління та впровадження норм, передбачених Конституцією Індії, в Горах Кхасі та Джайнтія все ще переважає традиційна політична організація. Вона відзначається розвиненою системою «державних» структур, які очолюють голова та рада міністрів. «Держави» кхасі в багатьох випадках утворювались шляхом добровільного об'єднання сіл або груп сіл. Голова «держави» або вождь зветься сієм. Держава в кхасі є монархією, але повноваження правителя сильно обмежені. Сієм є титулярним головою, він не може самостійно вирішувати будь-які важливі питання, він обов'язково має консультуватися зі своїм дурбаром (виконавча рада) й отримати його схвалення. Дурбар має також судові повноваження. При розгляді справ сієм є головою, а члени дурбара — присяжними. Місцева влада повністю належить місцевому дурбару, що складається з чоловіків відповідної громади. Саме на його зборах приймається більшість рішень на місцях. Останнім часом жінки також стали брати активну участь у роботі зборів. Сієм відповідає за утримання сільських доріг та стежок, нагляд за безпекою фруктових садів, утримання базарів, збір мита та виконує безліч інших другорядних обов'язків. Він також призначає або погоджує обраних інших посадовців. Доходи «держави» кхасі мізерні, вони не включають будь-якої системи земельних податків, основними їхніми джерелами є судові штрафи та збір мита на базарі.

Вважається, що сіємство є інституцією божественного походження. В старі часи сієм ішов на війну на чолі своєї армії. Спочатку це була спадкова посада, сієма завжди змінював старший син старшої з його сестер. Сієм призначався невеликим виборчим органом, що складався з голів певних кланів священників. Згодом цей орган розширився шляхом включення до його складу сільських голів та інших посадовців із нежрецьких кланів. У колоніальну добу були запроваджені народні вибори сієма, в яких брали участь усі дорослі чоловіки.

Група невеликих населених пунктів часто об'єднується в сільську громаду (шнонг), яка має свого голову або старійшину (рангбах-шнонг) та виконавчу раду (дурбар-шнонг) на чолі з мантрі. До повноважень рангбах-шнонга належить забезпечення правопорядку, вирішення дрібних цивільних справ, підтримання санітарного стану в селі, а також організація релігійних обрядів та церемоній на рівні села. Для вирішення важливих питань він скликає дурбар-шнонг. Якщо певну проблему не вдається вирішити на рівні села, наприклад, вбивство, справу передають до місцевої адміністрації. Дурбар-шнонг має повноваження усунути рангбах-шнонга, якщо виявить, що той не виконує належним чином свої обов'язки або порушив верховенство традиційного закону. На чолі сільської громади завжди стоїть чоловік.

У кхасі співіснують різні форми землеволодіння: державне, громадське (родове) та приватне. В Горах Кхасі державні землі призначені для утримання родини сієма. Крім того, є ще землі для утримання священників. В Горах Джайнтія державні землі раніше були власністю раджі Джайнтіяпура, а тепер належать уряду; це службові землі, які безкоштовно надаються в оренду державним службовцям. «Священні гаї» — заповідники дерев, деревину яких використовують лише для поховального багаття, є власністю сільської громади. Пустки та ліси можуть належати як селу, так і окремим сім'ям або особам.

Традиційно родові землі розподілялися між сім'ями, що входили до складу клану, й відповідно розмежовувались. Вони перебували в користуванні, але без права володіння. Жодна ділянка родової землі не могла бути відчужена без загальної згоди. За цією системою родова власність на землю може триматися лише за умови, коли всі члени клану залишаються в громаді протягом тривалого періоду та коли є достатньо землі, щоб її вистачало для всіх членів роду. З плином часу роди розгалужувались, люди переселялися в інші села. Претендувати на право користування родовою землею могли лише прямі нащадки за материнською лінією жінки, яка першою стала володіти землею. Решта ж мала брати землю в оренду. Зараз у селах кхасі кількість домогосподарств, які можуть претендувати на володіння родовими землями, лишилася мізерною. Більшість сільських громад складаються з людей, генеалогічні зв'язки для яких встановити дуже важко. За таких умов родові землі часто відчужувались або продавались. Як результат, приватна власність на землю майже витіснила родову. Більшість домогосподарств у селах кхасі тепер має власну землю, деякі заможніші здають землю в оренду, а бідніші орендують її. Бетелеві сади також приватні, але ніколи не здаються в оренду. Коли потрібна робоча сила, власник залучає інших селян, платячи їм гроші.

За традицією в разі виникнення спорів кхасі подають скаргу місцевому керівництву. Спочатку керівник намагається вирішити справу шляхом компромісу, а коли цього не вдається зробити, скликають збори громади. Збираються всі дорослі чоловіки села. Подавач скарги та відповідач вносили заставу. Допитували свідків. Розгляд справи іноді тривав кілька днів. Врешті підбивався підсумок і виносили вирок. Зазвичай це штраф грошима, а ще визнаний винним мав подарувати суддям свиню. Нерідко засуджений у кримінальній справі мусив відпрацювати слугою в сієма. В старі часи за вбивство передбачалося побиття винного до смерті палицями. В той же час вбивство розбійника не вважалося вбивством. Покаранням за подружню зраду було довічне ув'язнення або великий штраф. Чоловік, який виявив свою дружину з іншим чоловіком, міг, згідно із стародавнім законом, убити як перелюбника, так і перелюбницю без покарання за вбивство, однак він мав сплатити штраф на користь сієма. Покаранням за зґвалтування було довічне ув'язнення, якщо жінка була заміжня, і великий штраф, якщо жінка була старою дівою. Інцест, яким у кхасі вважається співжиття з членом власного клану, карався вигнанням або великим штрафом. Підпал карався довічним ув'язненням або великим штрафом. Покаранню підлягали пограбування та крадіжка. Покаранню також підлягала «одержимість людини дияволами», її виганяли із села. Певні спори в давні часи кхасі вирішували за допомогою різних випробувань. Наприклад, проводили випробування водою, й чоловік, який протримався під водою довше за суперника, визнавався переможцем у справі. З усіх випробувань кхасі найбільше боялися заприсягання. Вони вірили, що якщо людина поклянеться фальшиво, то вона невдовзі помре, а коли вона у справі представляє свою сім'ю або свій клан, то вимре вся сім'я або клан. Випробування проводилось за згоди сторін. Приведення до присяги проводилось за особливою процедурою, промовляли заклинання, згадували богів. Людина, яка пройшла випробування, вигравала справу, при цьому надавати докази не було потреби.

Релігія була одним з найважливіших факторів, що викликали зміни в регіоні. Традиційний спосіб життя кхасі взаємопов'язаний з їхньою народною релігією. Проте, незважаючи на зміну релігії, окремі аспекти традиційної культури або інтегруються з християнськими, або й взагалі лишаються незмінними. Під впливом християнства значно зросла роль батька в суспільстві кхасі. Натомість дядько за материнською лінією більше не користуються такою владою в сім'ї, як раніше. Освічені кхасі, як правило надають перевагу нуклеарній сім'ї, а не ширшому родинному клану. З поширенням сучасної освіти та зростанням впливу християнства поширюється тенденція, коли молодша донька чи будь-хто з членів сім'ї не має виконувати всі традиційні релігійні обряди та церемонії, і всі дочки мають бути рівними. Проте в багатьох випадках молодша дочка вимагає визнання свого статусу єдиної спадкоємиці всього майна. Хоча за традицією, молодий після одруження повинен жити в хаті молодої, зараз це робить все менше чоловіків. Тепер, в умовах грошовою економіки, мало чоловіків готові жити з родиною своєї дружини та піклуватися про її батьків у старості.

Проте матрилінійність, як і раніше, відіграє важливу роль у всіх аспектах культури. Традиційне визначення походження за материнською лінією залишилося більш-менш недоторканим, а табу на інцест було закріплене Валлійською пресвітеріанською церквою; католицька церква також вимагає під час церемонії вкладання шлюбу запевнення, що між молодятами немає близької кровної спорідненості. Зберігається практика вкладання кісток померлої людини в кланових кам'яних ящиках.

Села кхасі, які називають пунджі, зазвичай розташовані не на вершинах пагорбів, а трохи нижче, в улоговинах, де вони захищені від сильних вітрів. Кхасі рідко змінюють місце розташування своїх поселень. Вони дуже прив'язані до рідних сіл, поруч знаходяться родинні гробниці та меморіальні камені на честь померлих предків. В минулому люди поверталися до своїх сіл після їхнього руйнування під час війн або землетрусів і відбудовували їх.

Села кхасі налічують від 200 до 500 і більше хат, у Бангладеш села менші, в них може проживати від 10 до 100 сімей. Кхасі ставлять свої хати досить близько одна до одної, особливо у бхоїв, лінгнгамів та варів. Хати розташовані в лінію вдовж головної вулиці або річки. На схилах гір село може складатися з нижньої та верхньої частини, верхню та нижню вулиці поєднують грубі круті кам'яні сходи. Окремі хати стоять далі від села, до них прокладені стежки. В околицях сіл, часто прямо під схилом гори, розташовані священні гаї. Кожне село має колодязі, громадські будівлі, церкви, школи та державні установи, в багатьох селах також є базар і магазини.

Традиційні хати кхасі доволі великі, окремі з них можуть мати довжину до 22,5 м, інші бувають 18,5 м завдовжки й 9 м завширшки. Хати стоять на кам'яному цоколі приблизно на 60—90 см над землею. Вони мають низький двосхилий (іноді чотирисхилий) дах критий соломою. Стіни дощаті або кам'яні, є невеликі вхідні двері. Балки настільки низькі, що людині звичайного зросту неможливо стояти прямо всередині хати. Єдине маленьке вікно в бічній стіні пропускає мало світла.

Типова хата складається з трьох кімнат: веранда (шингуп), яка використовується для зберігання речей, центральна кімната (ненгпей), що служить для приготування їжі та є основним місцем перебування людей, та спальня (румпей). Кам'яне або глиняне вогнище зазвичай займає центральну частину внутрішнього простору; димаря немає. Над вогнищем на мотузках з очерету підвішували дерев'яний каркас-гойдалку; на ньому сушили дрова. Над ним був ще один дерев'яний каркас, закріплений на балках хати, на якому зберігали всілякі речі.

Всередині хати доволі охайні. Навколо вогнища стояли невеликі табурети, на яких сиділи мешканці хати. Згодом з'явилися стільці з тростини. Селяни зберігали воду та самогон в ємностях, зроблених з гарбуза із видовбаною серединою; пили з бамбукових циліндрів. Заможні сім'ї мали тарілки різного розміру. Звичайні селяни спали на бамбукових килимках, які стелили на голих дошках; найкращими вважалися килимки з очерету. Заможні сім'ї мали дерев'яні ліжка з матрацами, простирадлами та подушками, одяг розвішувався на вішалках для одягу, як у європейських будинках.

Із зростанням статків та поширенням тенденцій до модернізації традиційні зразки отримують сучасний дизайн. Нові хати мають прямокутну форму, дах роблять з гофрованого заліза або бляхи, хати мають димарі, скляні вікна та гарні двері. Заможні люди, особливо в містах, мають сучасні будинки європейського зразка, поділені на кімнати.

Свиней та корів тримають у невеличкому хліву, що стоїть неподалік від основної будівлі. Перед хатою є невелике подвір'я, обгороджене з двох боків, але відкрите на сільську вулицю. На подвір'ї стоять дерев'яні корита, з яких поять худобу або годують свиней. Свині часто безконтрольно бігають селом і харчуються всілякими відходами. Городи захищають від худоби насипами та живоплотом.

Рис традиційно лущили в дерев'яній ступці за допомогою важкого дерев'яного товкача. Очищений рис виставляли на сонце в бамбуковому піддоні. Зберігають рис в окремому сховищі у великих круглих бамбукових ємностях або у спеціальних великих кошиках. Кхасі мають різні види кошиків, які носять на спині, перекинувши ремінець через чоло. Вони різного розміру, але мають однакову конічну форму, круглі й широкі вгорі й поступово звужуються донизу. Від дощу вміст кошика захищає кришка з бамбука.

Спеціальний набір посуду використовується для приготування домашнього алкоголю. Листя бетелю та тютюну зберігають в бамбукових циліндрах.

Чоловіки й жінки носять одяг різних типів, призначені як для повсякденного життя, так і для свят. Його також можна розділити на дві категорії: старовинний і сучасний.

Чоловіки зазвичай вдягають одяг західного зразка, носять штани, сорочки, піджаки. Під час проведення традиційних церемоній вдягають джинпхонг і дхоті з орнаментованим поясом, на голову можуть вдягати тюрбан. Джинпхонг — традиційне чоловіче вбрання кхасі. Це довга безрукавка без коміра, що застібається спереду ремінцями на гачечки. Цей одяг залишає оголеними шию та руки, знизу має облямівку, ряд китиць на грудях. В старі часи чоловіки носили набедреник — відрізок полотна обв'язували навколо талії й пропускали між ніг, один кінець звисав спереду, як невеликий фартух. Характерно, що набедреник вважався статусним елементом одягу, постійно носили його лише сієми, а прості люди вдягали тільки на великі свята. На голову в Горах Кхасі чоловіки вдягали оригінальної форми шапки з вушками. Традиційні чоловічі шапки в Горах Джайнтія були іншої форми — без вушок і з високою гострою верхівкою. Літні чоловіки, коли хотіли виглядати поважніше, вдягали на голову досить великий тюрбан. Дуже популярними серед чоловіків були сумки з тканини, які носили через плече; в них тримали бетель, вапно та всяку всячину.

Традиційне жіноче вбрання кхасі досить складне. Навколо тіла в кілька шарів обгортають шматок тканини, приховуючи вигини тіла й надаючи йому циліндричної форми. Цей елемент одягу, що називається джимпьєн, закріплюють на стегнах тканинним поясом. Зверху вдягають сукню джайнсем або дхара. Джайнсем складається з двох шматків тканини, закріплених на кожному плечі, він вільно звисає до щиколоток і не закріплюється на талії. Джайнсем має складку, яка використовується як кишеня. Дхара складається з одного шматка тканини, також закріпленого на кожному плечі. Жінки джайнтія замість джайнсема вдягають джайнкхриванг, який тримається на тілі в інший спосіб. Поверх джайнсема на плечі вдягають джайнкуп, картату накидку, кінці якої спереду зав'язують на вузол, а на спині та з боків вона вільно звисає до щиколоток. Ще одним характерним елементом жіночого костюму є шаль тапмокхльєх, яку вдягають на голову та плечі; вона буває білого або якогось яскравого кольору. Зараз жінки часто носять блузки або сарі. В холодну погоду вони вдягають на ноги гетри. Жінки носять гаманці, але їх не видно, вони ховаються в складках нижньої частини одягу. На важливі свята вдягають дорогий одяг з оксамиту, ассамського шовку, а волосся оздоблюють прикрасами або квітами.

Кхасі мають чорне, пряме та довге волосся, в минулому його збирали ззаду у вузол. Бороди носять дуже рідко, вуса — доволі часто. Кхасі — єдине гірське плем'я регіону, що не робить татуювання.

Кхасі дуже люблять коштовності. Як чоловіки, так і жінки носять багато прикрас, особливо на свята. Жінкам дуже подобаються золоті (кульки із золотою оболонкою) та коралові намиста. Традиційні намистини круглі та великі, зазвичай не орнаментовані. Деякі намиста є відносно коштовними, зокрема ті, якими володіють члени родин сіємів. Сережки носять як чоловіки, так і жінки. Чоловічі сережки — це великі золоті підвіски круглої або овальної форми. Жінки носять різні моделі сережок, залежно від місцевості. Срібні ланцюжки носять як чоловіки, так і жінки, але роблять це по різному — чоловіки як пояс на талії, а жінки вішають на шию, при цьому кінці можуть звисати аж до талії. Характерною прикрасою кхасі є широкий плаский срібний обруч, який носять на шиї. Браслети носять жінки; вони бувають золоті або срібні. Ювелірним виробом, характерним саме для кхасі, є срібні та золоті корони. Їх вдягають молоді жінки під час урочистих подій.

Одяг та прикраси лінгнгамів майже такі самі, як у їхніх сусідів гаро. Тут дуже цінують намиста із сердоліку, зібраного в місцевих гірських струмках.

В боях з британськими військами кхасі покладалися головним чином на луки та стріли, засідки й несподівані напади. Коли виникали сутички між кланами, був звичай викликати противника на бій. Кхасі приносили жертви богам за успіх у битві.

Зброя кхасі — це мечі, списи, луки та стріли, а також круглий щит. Залізні мечі кували в місцевих кузнях. Меч кхасі дуже довгий, а руків'я було виготовлене з того самого шматка заліза, що й лезо. Руків'я ніколи не виготовляли з дерева чи кістки, тому такий меч було дуже незручно тримати, і він не міг бути корисним як зброя нападу. Списи у кхасі мають довжину близько 2 м. Стрижень, як правило, зроблений з бамбука, хоча іноді й зі звичайного дерева; прикрас він не мав. Наконечники виготовляли в місцевих кузнях. Один і той самий спис кхасі використовували як для коління, так і для метання. В руках рішучої людини це грізна зброя ближнього бою.

Головною ж зброєю кхасі був лук. Він використовувався переважно на полюванні. Лук був зроблений з бамбука, його висота становила близько 2,5 метрів. Стріли також були з бамбука, існувало два основних їх типи: пліанг із зазубленим наконечником та соп з плоским наконечником. Перший тип використовувався на полюванні, другий — лише на змаганнях зі стрільби з лука. Наконечники стріл виготовляли із заліза місцеві ковалі. Для стріл використовували пір'я грифів, гусей, журавлів, бакланів і птахів-носорогів. Людина середньої сили могла випустити стрілу зі звичайного лука на відстань 135—165 метрів. Стрільбу з лука можна назвати національним видом спорту кхасі.

Щит у кхасі має круглу форму, він виготовлений зі шкіри й прикрашений латунню або сріблом. Щити зупиняли стрілу або відвертали вбік удар списа чи меча.

Основною зброєю лінгнгамів, як і гаро, були спис та щит; луки вони майже не використовували.

Основу харчування становить варений рис, який вживають з приправою карі з м'яса, свіжої або сушеної риби та овочів. На другому місці стоїть картопля, яку також споживають у великій кількості. Раніше за відсутності рису готували пшоно або сльози Йова. Їдять також рибу та м'ясо. Люблять яловичину, баранину, курятину, свинину. На відміну від деяких інших гірських племен Північно-Східної Індії, кхасі не їдять собак. Делікатесом вважається свіжа риба. Традиційно кхасі не вживали молока та молочні продукти, але з поширенням християнства споживання цих продуктів зростає. Їдять багато яєць. До складу раціону входять також кукурудза, ямс, тапіока, звичайна та цвітна капуста, морква, ріпа, листя гірчиці та різноманітні дикорослі продукти: гриби, паростки бамбука, арум, дика папороть тощо, м'якуш сагової пальми. Із фруктів їдять джекфрути, ананаси, груші, інжир, апельсини та багато іншого. В особливі дні кхасі їдять різні тістечка, цукерки та свинину. Напої — чай, рисовий самогон.

Їдять тричі на день. Снідають та вечеряють удома, а обідають часто прямо в полі.

Популярною в Горах Джайнтія стравою є джадо (різновид бір'яні), яку готують із рису та свинини. Іншою важливою стравою є рисові коржі тпусейн, що мають м'який смак, зазвичай їх їдять з гарячим чаєм. Готують тут також тунгримбай (тунгто) — гостру суміш ферментованих бобів і спецій, що додає смак найпростішим стравам.

Кхасі регулярно і в значній кількості вживають місцевий самогон — слабкоалкогольний напій із збродженого рису, який ще називають рисовим пивом. Іноді замість рису використовують пшоно. У високогірних районах готують міцніші напої (60-80 %). Вживання рисового пива є обов'язковим для кожної урочистої події та релігійного свята. Пияцтво панує кожного базарного дня в головних торгових центрах регіону. Вже на початку XX ст. спостерігалася тенденція до вживання більшої кількості алкоголю. Методистська церква закликає своїх вірян утримуватись від вживання спиртних напоїв.

Кхасі також завзято жують листя бетелю (пан) й бетелеві горіхи, це роблять і чоловіки, і жінки, і діти. Ця пристрасть є настільки сильною, що багато людей навіть уявляють собі рай як величезний сад з бетелевої пальми, а відстані тут часто вимірюються кількістю горіхів бетелю, які можна зжувати під час подорожі. Натомість до наркотиків кхасі не схильні.

Кхасі мають власний місячний календар. Рік (каснем) поділяється в них на 12 місяців (убинай): укилалингкот (відповідає січню, найхолодніший місяць року), уримпхонг (лютий), улибер (березень, земля вкривається зеленню), улайонг (квітень), уджиманг (травень, квітнуть рослини), уджильєу (червень, місяць високої води), унайтунг (липень, рослинність гниє через надмірне зволоження), унайларr (серпень, погода стає ясною), унайлур (вересень, прополюють посіви), урісо (жовтень, починається осінь), унайвьєнг (листопад), унопрах (грудень). Тиждень у кхасі складається з 8 днів, кожного восьмого дня в селах проводять базари. Назви днів тижня в старі часи відповідали місцям проведення основних базарів. На землях підрозділу вар базари проводять кожен четвертий день.

Кхасі проводять ряд ритуалів життєвого циклу. В старі часи, коли народжувалась дитина, пуповину перерізали не ножем, а гострою бамбуковою скалкою. Потім дитину купали в гарячій воді, поливаючи з червоного глиняного горщика. Плаценту зберігали в хаті в глиняній посудині до закінчення церемонії надання дитині імені, яка відбувалася наступного ранку після народження. На проведенні ритуалів, пов'язаних із народженням дитини, мають бути присутні всі родичі (чоловіки й жінки) з боку матері. До числа табу, які накладалися на батьків новонародженої дитини, належали заборона перетинати струмок та прати свій одяг, доки не відпаде пуповина. Народження двійні, особливо різної статі, вважалося поганим знаком і покаранням богів за якусь провину.

Хлопці одружуються у віці 17-25 років, дівчата — в 13-18 років. Хлопець знаходить дівчину, з якою хоче одружитися й повідомляє про це своїх батьків та інших близьких родичів. Якщо ті підтримують його рішення, посилають свата до батьків дівчини. Останні питають згоди своєї дочки, та практично завжди погоджується, дуже рідко буває необхідно чинити тиск. Потім батьки з'ясовують, чи існують якісь перешкоди, наприклад, стосунки між кланами, які можуть завадити шлюбу. Якщо все нормально, призначають дату весілля. Наречені також повинні повідомити про свої наміри сільського мантрі й отримати його дозвіл; мантрі буде одним з важливих гостей на весіллі.

У кхасі існує три шлюбні церемонії: пинхьярсинджат, ламдох та ядіхкіад. Дві перші вважаються престижнішими, третю практикують незаможні верстви населення, які не можуть дозволити собі значних витрат. Проте загалом шлюбні ритуали стали значно простішими, ніж це було в минулому. Витончені церемонії пинхьярсинджат, які передбачають пишний бенкет та обмін молодими срібними або золотими кільцями (синджат) відійшли в минуле. Існували сталі традиції проведення шлюбних церемоній. Для координації дій з обох боків призначалися відповідальні особи. Традиції кхасі не передбачають приданого або викупу за наречену. Вінчання відбувається з вишуканими церемоніями та великою помпою. Обов'язково читають молитви. Молоді, щоб скріпити союз, обмінюються кільцями або мішечками з бетелевими горіхами. Однак у християнських сім'ях шлюб є суто цивільним договором.

Шлюбні традиції лінгнгамів дещо відрізняються від решти кхасі, відчувається вплив гаро.

У випадку розлучення скликається нарада на чолі з мантрі.

За традицією, якщо в селі хтось помирав, то всі його мешканці припиняли роботу й збиралися в хаті небіжчика. Люди все ще дотримуються цього звичаю, незважаючи на напружений графік сучасного життя. Участь у похованні односельця вважається їхнім соціальним обов'язком. Зазвичай гостей пригощають їжею та напоями. Якщо чоловік або жінка дожили до похилого віку, родичі влаштовують бенкет, щоб відсвяткувати повноцінно прожите життя.

Традиційно кхасі кремують своїх померлих. Існує розвинений поховальний ритуал. Після смерті тіло небіжчика лишається непохованим протягом трьох днів, у цей період воно лежить у хаті, а рідні та друзі приходять розділити горе. Спочатку мерця обмивають теплою водою і кладуть на килимок, одягають у білу тканину. В заможних сім'ях небіжчика вдягають у коштовні тканини, кладуть сережки та інші прикраси, спеціально виготовлені для цієї нагоди. Біля голови покійного кладуть бетель, ставлять тарілку з їжею й глечик з водою. В день похорону труну ставлять на бамбукові ноші й перев'язують відрізками тканини: поперек, якщо померлий чоловік, або у формі паралелограма, якщо померла жінка. Біля небіжчика кладуть гроші, щоб його душа мала змогу купити собі їжу в дорозі. Формується похоронна процесія, яка повільно рухається до місця поховального вогнища під жалобну мелодію флейт та бій барабанів, дорогою розкидають мідні монети. Тіло зазвичай спалюють разом із одягом, але незаможні люди часто просто символічно тримають його над вогнем, а потім забирають і використовують далі. Перед тим, як залишити місце кремації, родичі та друзі померлого кладуть на вогнище бетелеві горіхи та прощаються з покійним.

Коли тіло повністю згоріло, вогонь гасять водою, а некальциновані кістки родичі збирають і загортають у шматок білої тканини й разом із попелом вкладають все це до невеличкого кам'яного ящичка. Хтось із старших членів родини проводить невеличкий ритуал, і група вирушає до родової усипальні (колумбарія). Колумбарій — це група кам'яних кромлехів, які можуть стояти на кам'яних платформах або просто на землі. Вони часто мають значні розміри, як правило, квадратні або видовжені в плані. Тут зберігають кістки померлих членів материнського роду. На місці проводять ще один ритуал, кістки тричі промивають, кладуть у глиняний горщик, зав'язуючи його горло білою тканиною. Потім відкривають кам'яні двері колумбарію й заносять до нього останки небіжчика. Горщики з кістками чоловіків ставлять ближче до входу, горщики з кістками жінок — під дальньою стіною. Поруч кладуть жертви й зачиняють двері. Зверху ставлять їжу та кладуть горіхи бетелю.

Протягом трьох днів після поховання двері в хаті небіжчика залишають відкритими, весь цей час сім'я померлого перебуває у траурі, на них накладається ряд табу, зокрема вони не можуть виконувати ніякої роботи. Після закінчення трауру сім'я йде купатися, а одяг та килимки з хати перуть; після цієї процедури всі табу знімаються.

Поховальні традиції в різних областях трохи різняться. Існували також окремі правила поховання потопельників, людей, що були вбиті дикими тваринами, жінок, що померли під час пологів, людей, що померли від інфекційної або заразної хвороби, людей, що померли далеко від рідного села, людей, що загинули від меча тощо.

В минулому поховальні ритуали були найважливішою релігійною церемонією кхасі. Кожен етап поховання супроводжувався відповідним ритуалом, жертвами тварин, а окремі — вживанням алкоголю, музикою та танцями. Таке масштабне дійство тепер лишилося тільки як згадка про старі часи.

Майже повсюди в Горах Кхасі досі стоять мегаліти з грубого каменю. По суті ці камені є пам'ятниками, вони відіграють післяпоховальні функції, їх встановлювали на згадку про померлих родичів. Мегаліти кхасі можна розділити на менгіри (вертикальні камені), дольмени (столові камені) та кам'яні кромлехи. Менгіри («чоловічі камені») — це великі вертикальні камені висотою від 60 см до 4 м, зведені в одну лінію. В ряду зазвичай їх буває 3, але може бути й більше, навіть 11 (як правило, непарне число), найвищий камінь розташований посередині. Перед лінією менгірів стоїть дольмен — великий плоский столовий («жіночий») камінь, що спирається на кам'яні опори, його висота становить 60-90 см. Плоскі столові камені, часто разом із менгірами, стоять також уздовж доріг, де легко привертають увагу перехожих, вони служать місцями для відпочинку стомлених мандрівників.

За рівнем грамотності кхасі займають одне з перших місць в Індії. Значна частина молоді навчається в початкових, середніх та вищих школах, як державних, так і приватних. Рівень писемності у віці більше 7 років, за даними перепису 2011 року, в округах штату Мегхалая, де переважають кхасі, був таким: Західні Гори Кхасі — 79,30 % (80,29 % серед чоловіків і 78,30 % серед жінок), Рібхой — 77,22 % (78,52 % серед чоловіків і 75,85 % серед жінок), Східні Гори Кхасі — 84,7 % (85,26 % серед чоловіків і 84,15 % серед жінок), Гори Джайнтія — 62,26 % (59,75 % серед чоловіків і 66,71 % серед жінок)^[17]. Сформувалася інтелігенція.

Натомість у громадах кхасі на території Бангладеш рівень освіти дуже низький, діти рідко отримують освіту вище за початкову. На кожні чотири села кхасі в середньому є лише одна початкова школа, що фінансується урядом; це дуже низький показник. Близько 90 % дітей кхасі отримують освіту в початкових школах, якими опікуються місіонери на неурядові організації. Середніх шкіл в районах проживання кхасі взагалі немає, після закінчення початкової школи для продовження навчання діти мусять їхати до міста. Існує мовний бар'єр, оскільки навчання ведеться бенгальською, навіть у початкових школах не всі уроки викладаються мовою кхасі. Лише приблизно 20 % кхасі в Бангладеш уміє читати та писати, а до вищих навчальних закладів вступають лише одиниці. Лише заможні сім'ї можуть віддати дітей до міста для здобуття вищої освіти. Через брак освіти молодь змушена займатися діяльністю, яка не приносить дохід.

Більшість кхасі в Індії також незаможна, хоча є прошарок населення, що має високі доходи.

Заклади охорони здоров'я в Горах Кхасі та Джайнтія включають державні та приватні лікарні, медичні центри й диспансери. В районах проживання кхасі на території Бангладеш медичні заклади розташовані далеко і важкодоступні, а в селах взагалі немає людей з офіційною медичною освітою. Коли люди хворіють, вони змушені звертатися до народних цілителів і фельдшерів або ж долати велику відстань, щоб отримати належне лікування в лікарні.

Конституція Бангладеш стверджує, що всі громадяни країни мають рівні права, але не містить жодних положень щодо тих, хто належить до корінних етнічних меншин, до числа яких належать і кхасі. У повсякденному житті кхасі в цій країні доводиться стикатися з низкою проблем, найбільшу з яких становить земельне питання. Люди не мають офіційних документів, які б посвідчували їхнє право власності на свої землі, а тому легко можуть втратити їх. Вони мають також проблеми з працевлаштуванням, які є результатом ізоляції громади та їхнього небажання інтегруватися в основне суспільство. Урядова допомога щодо соціально-економічного розвитку громад кхасі дуже слабка. Уряд Бангладеш ігнорує їх. Люди отримують різноманітну соціальну та економічну підтримку від християнських місіонерів та невеликої кількості громадських і неурядових організацій, але цього недостатньо.

Кхасі — гостинні, як правило, прості й відверті, правдиві й чесні люди. Вони життєрадісні за вдачею, особливо жінки, веселі й жартівливі, легкодушні за своєю природою, люблять свята, танці, музику, змагання. Загалом кхасі мають добрий характер, але час від часу схильні до раптових спалахів гніву, що супроводжується насильством. Сильно залежні від азартних ігор. Вони люблять дітей, природу, справжньою розвагою для них є провести день у лісі. Як дружній жест кхасі пропонують бетелеві горіхи. Гостей у будь-якій родині традиційно пригощають рисовим самогоном, але останнім часом стали пропонувати чай, що є проявом європейського впливу.

Кхасі працьовиті, не стидаються фізичної праці, навіть чиновники з урядових установ завжди готові взяти в руки мотику й попрацювати на своєму городі з картоплею. Розподіл праці в суспільстві кхасі дуже чіткий. Жінки займаються приготуванням їжі, пранням та вихованням дітей. Вони не беруть участі в жодній політичній діяльності, хоча в сім'ї саме вони приймають рішення. Старші жінки насолоджуються життям на пенсії, вони можуть доглядати за немовлятами своїх дочок. Чоловіки намагаються працювати на городі, поки їм дозволяє це робити їхнє тіло. Літні чоловіки ходять скупатися на базар, вони також можуть доглядати за дітьми вдома.

В суспільстві кхасі діють різноманітні табу (санг), найважливішим з яких є заборона на шлюб у межах свого клану. В деяких кланах було заборонено їсти певні продукти, наприклад, лимони, свинину, сушену рибу, гарбузи тощо. Існувала заборона в певний період спілкуватися з іноземцями. При будівництві хати не можна було використовувати цвяхи, не можна було, щоб хата мала кам'яні стіни з усіх чотирьох боків, при облаштуванні вогнища дозволялося використовувати лише один вид деревини. Лише родина сієма мала право використовувати при будівництві житла смолисту деревину. В суспільстві кхасі заборонено рубати дерева зі священного лісу. Не можна брати або давати що-небудь лівою рукою, переступати через будь-яке тіло, вбивати будь-яку тварину чи птаха, попередньо не погодувавши їх. Існують певні заборони для вагітних жінок та їхніх чоловіків.

Релігійні практики, культура, одяг і манери кхасі сьогодні значно пом'якшені під впливом сучасних досягнень освіти, науки, технологій і культури.

З прийняттям християнства серед кхасі поширились англійські імена; існують також подвійні християнсько-традиційні імена. Взагалі кхасі неохоче вимовляють імена людей, особливо своїх найближчих родичів. Існує звичай після народження дитини називати батьків мати того-то або батько того-то, а справжні їхні імена поступово забуваються.

Кхасі мають багату культурну спадщину. Існує значна кількість усних і письмових фольклорних матеріалів: прислів'я, міфи, легенди, казки, пісні, хліборобські приказки. В них можна знайти пояснення багатьох традицій кхасі. Кожне свято та церемонія супроводжується музикою та танцями. Їм не вистачає формальної витонченості, усталених шкіл і форм, але це компенсується чистотою, красою та певною складністю в умілому виконанні.

Однією з основних пісенних форм є пхавар — співи з використанням імпровізованих віршів, які складаються експромтом під час виконання відповідно до нагоди. Інші категорії пісень кхасі: балади та вірші про минуле, про подвиги легендарних героїв, плачі по мучениках. Кхасі дуже люблять пісні, в яких висловлюється любов до їхньої землі, оспівується її природа: озера, водоспади, пагорби тощо. Під час виконання народних пісень можна почути звуки природи: дзижчання бджіл, крики птахів та диких тварин, дзюрчання струмка тощо.

Кхасі мають різні музичні інструменти: ударні, струнні, духові. Загалом їх небагато, а більшість тих, що є, нагадують ассамські. Музичні інструменти кхасі підтримують пісню та танець. Найпліднішу роль виконують барабани, вони не лише забезпечують ритм для свята, а й запрошують людей на подію. Існує кілька видів барабанів, всі вони дерев'яні: накра — великий барабан, ксінг — барабан циліндричної форми, падія — малий барабан із дерев'яною ручкою, катаса — невеликий круглий барабан. Інструмент киншо — це тарілки, виготовлені з металу для дзвонів. Духові інструменти кхасі — це різного роду флейти: тангмурі — дерев'яна сопілка, різновид флажолету, беслі — флейта для «сольних» виступів та низка інших, як, наприклад, бамбукова сопілка шараті, або шингвіанг, на якій грають лише на поховальних заходах. Дуйтара традиційно вважається королевою музики кхасі. Це струнний інструмент із шовковими струнами, який тримають у руці, а грають на ньому, вдаряючи по струнах маленькими дерев'яними паличками. Інструмент марингод виглядає майже так само, як дуйтара, але грають на ньому смичком, як на скрипці. Маринтінг — інструмент з однією струною, на якому грають пальцем. Інструмент мьєнг — це різновид варгана, зроблений з бамбука. А найпопулярнішим музичним інструментом стала гітара, вона широко використовується як під час проведення святкових заходів, так і просто для загальної розваги.

Кхасі мають цілий календар основних свят, які відрізняються в Горах Кхасі та Горах Джайнтія. Ці свята прямо чи опосередковано пов'язані з релігією, включають танці, бенкет та богослужіння. Вони сповнені радості й щастя. Основну частину свята зазвичай становлять танці, причому назви свята та відповідного танцю, як правило, збігаються. Танцювальні форми є універсальними, але місцеві або регіональні смаки та кольори вносять певні варіації.

Одним із найважливіших свят у Горах Кхасі є шад-сукминсьєм («танець мирних сердець») — свято весни, яке узгоджується із початком сільськогосподарського циклу й проводиться щороку в квітні, коли висаджують нові рослини. Це вираз подяки Творцю за всі отримані благословення та щедрий урожай. Свято супроводжується багатьма символічними ритуалами, танцями й триває три дні. Чоловіки та жінки, одягнені в найкраще традиційне вбрання. Родзинкою є танець і музика, що його супроводжує. Жінки-танцюристки мають бути незаміжніми (незайманими), у той час як чоловіки не мають такого обмеження. Танцюристи вдягають спеціальні костюми та прикраси. На голові в дівчат сидить золота або срібна корона з плетінням із тонких срібних ниток, часто прикрашена живими квітами, в чоловіків на головах вдягнені шовкові тюрбани. Танцюють під акомпанемент барабанів, флейт та тарілок. Танцюристи та танцюристки стають у два окремі кола: жінки у внутрішнє, чоловіки в зовнішнє. Дівчата стоять посередині як берегині домашнього вогнища, домівки та роду, а чоловіки, озброєні батогами й мечами, кружляють навколо них як захисники жіночої честі. Дівчата дуже повільно йдуть по колу й при цьому обертаються навколо своєї осі з опущеними очима. На різкому контрасті з ними чоловіки в зовнішньому колі роблять енергійні, швидкі рухи, уповільнюючи або прискорюючи темп у ритм барабанів, періодично зупиняються й відновлюють рух у зворотному напрямку, ближче до кінця рухаються все швидше й швидше. Влаштовують імітаційні бої на мечах. Танець закінчується, коли сонце вже заходить за гори.

Іншим великим святом у Горах Кхасі, що підтримує традиції предків, є шад-нонгкрем. Це релігійне свято подяки Всемогутньому Богу за хороший урожай, мир і процвітання громади. В минулому його відзначали наприкінці весни або в середині літа, але сьогодні, щоб пристосуватись до інших культур, воно проводиться в жовтні-листопаді, а певні елементи свята адаптовані до біблійних оповідань. Щороку свято відбувається в столиці держави (сіємства) Кхирім, що поблизу Шиллонга, й відзначається з пишністю та веселощами. Сотні мандрівників з різних куточків країни та з-за кордону приїздять, щоб стати свідками цього дійства. Шад-нонгкрем проводять сієм та його старша сестра, яка є верховною жрицею і берегинею усіх церемоній. Участь у святі беруть міністри, священики та звичайні люди. Важливим елементом свята є жертвоприношення кіз. Свято шад-нонгкрем триває п'ять днів. На четвертий день, після завершення релігійних ритуалів всі збираються на подвір'ї, щоб побачити танець нонгкрем, який виконують жінки та чоловіки, одягнені в найвишуканіше традиційне вбрання. Його виконують під відкритим небом, це захопливе й сповнене веселощів дійство. Дівчата, одягнені в дорогі шовкові костюми з важкими золотими, срібними та кораловими прикрасами, танцюють у внутрішньому колі. Чоловіки утворюють зовнішнє коло; вони одягнені в дхоті, сорочку з повними рукавами, накидку без рукавів і тюрбан, тримають у правій руці оголений меч. Дівчата танцюють босоніж у пилу, ледве відриваючи ноги від землі, й роблять крихітні кроки по колу вперед і назад, їхні руки звисають уздовж боків, а очі сором'язливо опущені. Чоловіки також рухаються по колу, роблять це незграбними кроками й при цьому імітують поєдинок на мечах: відбивають й ухиляються від ударів, здійснюють випади й відступають. Все це відбувається під мелодію флейти тангмурі, ритмічні удари барабанів і звуки мідних тарілок.

Бамкхана — свято-бенкет, участь в якому беруть усі жителі села. Це подія, на яку всі — чоловіки, жінки та діти — чекають з нетерпінням. Це привід зустрітися. Зазвичай бамкхана відбувається в січні. Люди дякують Господові за минулий рік і просять його благословення на наступний. Кожна родина робить свій внесок грошима або продуктами. Для проведення свята вибирають майданчик або схил гори, розташований поблизу села. Їжу готує група старійшин, досвідчених у кулінарному мистецтві. Основна група учасників прибуває ходою десь опівдні під музику флейт та барабанів. Зазвичай процесію очолюють один або два «блазні», а за ними йде решта, всі в найкращому святковому вбранні, вони танцюють, співають і сміються так, «щоб гори дзвеніли». Першими пригощають жінок, дітей і літніх людей. Чоловіки тим часом насолоджуються самогоном. Центральне місце на столі займає соковита свинина. Свиней привозять на возику, запряженому поні й прикрашеному різнокольоровими паперовими стрічками, у супроводі музикантів та танцюристів.

Свято умсаннонгкхарай проводиться навесні (в квітні або травні) і триває п'ять днів. Воно присвячене верховному божеству кхасі. Лунають численні молитви, покликані встановити контакт зі світом богів, люди шукають благословення для отримання матеріального достатку, просять захистити їх від стихійного лиха і подарувати рясний урожай. Приносять спеціальні жертви. Після молитви чоловіки танцюють під ритмічний бій барабанів і звуки флейт, дійство триває до світанку. В Горах Кхасі існують також інші специфічні танці, які виконують відповідно до певної нагоди. Шингвіанг-тхангіап — це обрядовий танець, який є способом вираження скорботи, виконується з нагоди смерті в родині. Група з трьох послідовних танців кинджокхаскайн виконується коли родина вселяється в новозбудовану оселю. Танець бехсьєр є імітацією полювання на оленя.

Бехдієнкхлам — найбільше свято джайнтія. Його відзначають по всіх Горах Джайнтія щороку після закінчення сівби, коли приходить мусон, зазвичай у липні. Це популярне й яскраве свято. Воно тісно пов'язане з традиційними віруваннями, історією та фольклором народу, якими наповнені різноманітні дії та обряди. По суті це релігійне свято прибічників народної релігії джайнтія ньямтре. Буквально бехдієнкхлам означає «вигнання зла (чуми) дерев'яними палицями». Головна увага приділяється молитвам за статки та міцне здоров'я людей й боже благословення на щедрий урожай. Роблять підношення предкам клану. Справді грандіозне видовище відбувається в місті Джоваї, столиці округу Західні Гори Джайнтія.

Свято бехдієнкхлам триває кілька днів і складається з багатьох обов'язкових церемоній та ритуалів. Буває багато музики, вулиці постійно заповнені людьми. Чоловіки танцюють під акомпанемент ударів барабану та гри на сопілці. Жінки не беруть участі в танцях, вони виконують дуже важливу місію вдома, пропонуючи жертовну їжу духам предків. Одна із церемоній передбачає биття по хатах довгими бамбуковими палицями — так відганяють злих духів, які спричиняють хвороби та нещастя. У кожній місцевості готують велику декоративну бамбукову споруду у вигляді вежі. Разом із відшліфованими дерев'яними колодами група з 30-40 чоловіків проносить її околицями до місцевої священної водойми й занурює там. Далі в центр уваги потрапляють традиційні змагання між командами, що представляють свої села. В одному з них команди намагаються перештовхнути дерев'яну колоду через священний басейн, в іншому — перетягують канат, є ще місцевий різновид футболу з дерев'яним м'ячем. Ці ігри веселять як учасників, так і спостерігачів, супроводжуються бурхливими оплесками. Вважається, що переможець змагання матиме наступного року гарний урожай.

Танець лаго, також відомий як чипія, виконують для розваги. Він надзвичайно популярний серед джайнтія. Хлопці та дівчата вдягають своє найкраще й барвисте вбрання. Зазвичай двоє юнаків стають по обидва боки від дівчини й усі тримаються під руки. Танцюють кроками в такт мелодії. Замість звичних барабана та сопілки, чоловік, обдарований талантом імпровізованої декламації, виконує куплети, часто непристойного змісту, на радість публіці.

Відзначають у Горах Джайнтія також інші свята, наприклад, шад-сукра — щорічне свято сівби, яке проводять в середині квітня або на початку травня; люди закликають Бога-Творця захистити їхній урожай від всіляких природних катаклізмів, а також встановити мир і злагоду між людьми; лише після цього свята можна розпочинати сівбу.

Свої свята мають бхої.

У зв'язку з прийняттям християнства в культурі кхасі відбулися помітні культурні зміни. Тепер вони відзначають християнські свята. Зокрема скрізь широко відзначається День подяки, особливо масштабно в Шиллонзі. Великими святами є також Різдво та Новий рік, вже протягом століть кхасі проводять у ці дні сімейні бенкети. Відзначають також ряд державних свят.

Популярні види спорту: футбол, легка атлетика, баскетбол, бадмінтон, крикет тощо. Кхасі також дуже люблять свої традиційні види спорту, серед яких особливе місце займає стрільба з лука. Кхасі вважають, що вона виникла ще початку створення світу. Змагання з цього виду спорту здавна проводять щороку приблизно з початку січня до кінця травня. Участь у них беруть лише чоловіки. Часто змагаються команди з різних сіл. Є спеціальні судді. Відстань до мішеней становить приблизно 35-45 метрів. Команда-переможець повертається додому з танцями й радісними криками. До традиційних ігор належать також різні види боротьби, перетягування палиці як канату, стрибки в довжину та у висоту, запуск повітряних зміїв, кидання мушлі в ямку тощо.

• Major P.R.T. Gurdon, I.A. The Khasis. Deputy Commissioner Eastern Bengal and Assam Commission, and Superintendent of Ethnography in Assam, 1906 (англ.)
• Chie Nakane. Garo and Khasi: A Comparative Study in Matrilineal Systems. Editions de l'Ecole des Hautes Etudes en Sciences Sociales, 1967, pp. 93-139: Part II. Khasi Social Organization (англ.) ISBN 2-71320-188-8
• Nadeem Hasnain. Tribal India (7th ed.), Delhi: Palaka Prakashan, 2021, pp. 121—130: The Khasi (Matrilineal & Matriarchal) (англ.) ISBN 978-81-85799-61-2
• Md.Kayum Shikdar, Amitkumar Biswas, Ripon Mollick. The Socio-Economic Background of Khasia Ethnic Community of Bangladesh. IOSR Journal Of Humanities And Social Science, Volume 7, Issue 4 (Jan.-Feb. 2013), pp. 58-72 (англ.)
• Rajmoni Singha. Khasi Culture and Their Identity Challenges Bangladesh. Journal of Social Studies, No. 144 (October-December 2014), pp. 64-80 (англ.)
• District Profile of West Jaintia Hills District, Meghalaya (англ.)
• Народы Южной Азии. Индия, Пакистан, Непал, Сикким, Бутан, Цейлон и Мальдивские острова. Под редакцией Н. Р. Гусевой, А. М. Дьякова, М. Г. Левина, Н. Н. Чебоксарова. Серия «Народы мира: Этнографические очерки». Москва: Издательство Академии Наук СССР, 1963, с. 503—505: Кхаси (рос.)
• Culture & Heritage. East Khasi Hills, India (англ.)
• Khasi Festival, Jaintia Festival, Meghalaya Department of Arts and Culture, Government of Meghalaya (англ.)
• Barbara A. West. Encyclopedia of the Peoples of Asia and Oceania. Facts On File, Inc., New York, 2009, pp. 386—388: Khasi (англ.)
• Komol Singha and Purusottam Nayak. Reconsidering Ethnic-Based-Autonomy Movements in Meghalaya: An Analysis. MPRA Paper 64601, University Library of Munich, Germany, 2015 (англ.)
• Ali Nawaz. The Khasia. Banglapedia (англ.)
• Народы и религии мира: Энциклопедия. Гл. ред. В. А. Тишков. М: Большая Российская энциклопедия, 2000, с. 277: С. А. Маретина. Кхаси (рос.) ISBN 5-85270-155-6
• Khasi. Introduction. Rupaliparda.com [Khasi Section] (англ.)
• Queenbala Marak. People, Societies, and Cultures in Meghalaya: A review of Anthropological researches from the beginning to recent times. In K. Jose and B. Das (eds.). Social Science Researches in North East India. Guwahati: DVS, 288—312 (англ.)
• Jaintia Festival, Khasi Festival. Department of Tourism, Government of Meghalaya (англ.)

• The Khasi Project [Архівовано 24 червня 2003 у Wayback Machine.]