Куммерсдорф

Куммерсдорф — колишній випробний полігон прусської, а потім німецької армії на південь від Берліна.

На мапі прусської столиці 1798-го року на півдорозі між північним кордоном Берліна та селом Райнікендорф присутній артилерійський випробний полігон. В другій половині XIX століття неподалік від полігону біля міста Тегель розташовано об'єкти артилерійської випробної комісії.

18 червня 1877-го року створено випробний підрозділ артилерійської випробної комісії і розгорнуто в Куммерсдорфі в тому ж році.

Згодом передмістя Берліна розширилися на північ, і зникла можливість підтримувати секретність і безпеку під час випробувань великих гармат.

28 червня 1875-го року уряд Німеччини підписав контракт з лісовою службою Пруссії на передачу землі біля села Куммерсдорф для майбутнього випробного полігону. Також вирішено збудувати військову залізницю, щоб з'єднати об'єкт з Берліном. Її мали підтримувати залізничні війська.

15 жовтня 1875-го року офіційно відкрили лінію між околицями і містом довжиною 45,5 км. Нею щодня курсували два потяги. Лінія не обмежувалася військовими завданнями, виконувалися і цивільні перевезення.

18 червня 1877-го року в артилерійській випробній комісії створено випробний підрозділ, розгорнутий в Куммерсдорфі в тому ж році.

1882 поблизу Куммерсдорфа створено додатковий артилерійський випробний полігон Східний Куммерсдорф (нім. Kummersdorf East), що простягався на 12,780 метрів крізь безлюдний сосновий ліс.

З переїздом артилерійської випробної комісії до Куммерсдорфа будівлі організації поблизу Тегеля перетворили на склад боєприпасів.

1910-го року полігон розширено, щоб вмістити випробування найновішої зброї напередодні Першої світової війни, серед них гармата «Велика Берта».

1913-го року на полігоні випробували скидання бомб з літаків і дирижаблів.

У листопаді 1915-го року німецька армія випробувала в Куммерсдорфі сталеві шоломи.

1917-го року зі західної сторони полігону додано 7,800 метрів.

1925-го року в Куммерсдорфі створена школа військових собак.

У 1920-х роках у Веймарській Республіці за розробку нових військових технологій відповідав Департамент армійської зброї. Професор Карл Бекер, у званні полковника (станом на 1929 рік), очолював відділення балістики та боєприпасів № 1. Це був один з 12 підрозділів, відповідальних за різні види озброєння, зокрема авіацію.

Бекер як теоретик і автор наукових досліджень різних аспектів артилерії, зокрема балістики ракет, зацікавився військовим застосуванням ракетобудування в кінці двадцятих років. Звіт з цього питання був представлений Військовому міністерству. Наприкінці 1929-го року міністр Вільгельм Гренер дозволив ракетні дослідження для військових цілей. У Куммерсдорфі встановлено випробувальний об'єкт для твердопаливних ракет малої дальності.

До 1930-го року завдяки багатьом досягненням у галузях електроніки, хімії, металургії настав сприятливий час для ракетобудування.

До 1925-го року розроблено фототеодоліт для вимірювання точних відстаней і кутів висоти.

В 1928-му році з'явився метод імпульсної тривалості, що дозволяв вимірювання на великій відстані.

В 1929-му році з'явилася техніка фотографії крапель в аеродинамічній трубі, що допомогло вдосконалити аеродинамічну форму високошвидкісних транспортних засобів. У тому ж році в авіаційній техніці почали впроваджувати управління на основі гіроскопа, можливо, найбільш критичний винахід для майбутнього ракетобудування.

Безпосередньою метою проєкту було розробити бойову твердопаливну ракету для системи залпового вогню з дальністю від п'яти до восьми км, дешеву і просту у виробництві. Неточність мала компенсуватися використанням хімічної боєголовки. Програма спочатку передбачала розробку експериментальної ракети. Ця програма проклала дорогу дослідженням основ набагато складніших і більш перспективних рідинних ракет.

Навесні 1930-го року капітана Волтера Дорнбергера призначено заступником капітана фон Хорстіга у відділенні балістики та боєприпасів. Дорнбергер був ветераном артилерії під час Першої світової війни і мав докторський ступінь з інженерії.

З весни 1930-го року Департамент армійської зброї почав документувати ракетні дослідження та шукати фахівців у цій галузі. Виявилося, що розробку ракет переважно здійснювали конкурентні групи втаємничених ентузіастів, які підтримували себе приватними пожертвами, роботою космічної журналістики та платою за перегляд ракетних запусків. Високотехнологічна промисловість та навчальні заклади переважно уникали цих розробок, а міжнародні зв'язки німецьких промислових фірм та університетів здавалися потенційною загрозою для секретності будь-якої військової дослідницької програми. Бекер неохоче вирішив оцінити роботу приватних ентузіастів.

Як багато подібних груп, Товариство міжпланетних сполучень в Берліні на чолі з Рудольфом Небелем отримувало незначні кошти від приватних донорів. Навесні 1930-го року Товариство отримало одну з перших військових субсидій розміром 5000 марок. З допомогою Карла Беккера Небель домовився з урядом Берліна про практично безкоштовну оренду занедбаного складу боєприпасів у північному передмісті Рейнікендорф. Однак армійські чиновники були стурбовані продовженням публічної діяльності Товариство, зокрема сенсаційними статтями Небеля в пресі. Така поведінка могла розкрити військову підтримку організації, тим самим викриваючи інтерес військових до ракетобудування. Коли Небель відмовився змінити поведінку, Беккер почав відмежування від Товариства. Він не відповів на «Конфіденційну пам'ятку про артилерію великої дальності» Небеля, написану в 1930-1931-му роках, яка пропонувала подальшу співпрацю з військовими. У травні 1931-го року, коли Товариство було на межі успіху з запусками рідинних ракет, Беккер негативно оцінив роботу Товариства в службовій записці авіаційному відділу Департаменту зброї.

Восени 1930-го року Дорнбергер запропонував Беккеру створити ракетно-випробувальний об'єкт у Куммерсдорфі для твердопаливних ракет.

У жовтні 1931-го року Беккер зв'язався з Полом Хейландтом, компанія якого раніше потрапляла в заголовки газет з ракетними автомобілями. Навесні 1931-го року випробувано останній ракетний автомобіль Хейландта, створений наприкінці 1930-го року, з рідинним ракетним двигуном, охолоджуваний власним паливом, здатний досягати 160 кілограмів тяги. Під час переговорів розглядалася пряма закупівля двигуна для випробувань у Куммерсдорфі, однак Беккер обмежив угоду щодо дослідження оптимальної конструкції камери згоряння та її форсунки військовим фінансуванням. Офіційний контракт укладено в грудні 1931-го року, компанія представила свої результати до кінця квітня 1932-го року.

Про Вільгельма Белца Дорнбергер дізнався з кричущих газетних заголовків і рекомендаційних листів від верхівки зрослого нацистського руху. Після розслідування Дорнбергер дізнався, що Белз «...нічого не знав про рідинні ракети. Він кілька місяців поспіль очолював «експертів», яких обманював звичайною ракетою з чорним порохом, вбудованою у гігантський макет з листового металу».

Дорнбергер зустрівся з Альбертом Пюленбергом, який «... працював у Ганновері у жахливих умовах, з ентузіазмом, обмеженим нестачею ресурсів». Дорнбергер запросив Пюлленберга приєднатися до своєї команди після отримання офіційної інженерної освіти. Пюлленберг прийняв пропозицію і згодом був найнятий Дорнбергером.

Незважаючи на скептицизм військових, першою і єдиною рідинною ракетою, яка злетіла з Куммерсдорфу, був «Репульсор», розроблений Товариством міжпланетних сполучень. До середини квітня 1932-го року, коли ракети суспільства регулярно літали, Рудольфу Небелю вдалося переконати Карла Беккера ще раз оглянути досягнення Товариства. Одягнений як цивільний, Дорнбергер, його керівник капітан Ріттер фон Хорстіг і Карл Беккер здійснили принаймні один візит до Ракетодрому, бази Товариства в Рейнікендорфі. Незабаром після цього, 23 квітня, Беккер запропонував Небелю грант на 1367 марок, залежно від успішного випробування нової ракети Mirak II у Куммерсдорфі. За умовами, ракета мала випустити червоний спалах в зеніті траєкторії, щоб полегшити вимірювання її дальності та висоти наземними приладами.

Демонстрація відбулася в середині 1932-го року. Небель поїхав до Куммерсдорфа з ракетою Mirak II (так звана «однопалична» серія «Репульсора», на відміну від версії ракети з двома корпусами). Під час запуску з віддаленого кута полігону ракета досягла висоти приблизно 600 метрів, потім вона відхилилася від вертикального руху і вдарилася об землю, перш ніж парашут розкрився. Військові чиновники заявили про провал, очевидно, щоб не надавати кошти організації. Беккер залишив двері відкритими для членів Товариства, щоб працювати під керівництвом армії.

Небель у минулому стикався з військовим контролем і не захотів підкоритися армії, незважаючи на фінансові труднощі. Це ставлення поділяв інший провідний член Товариства, Клаус Райдель. Набагато молодший, амбітний і прагматичний Вернер фон Браун виступав за компроміс. В уряді Веймарської республіки його батько служив членом кабінету, тому фон Браун став зв'язковим між Департаментом зброї і Небелем. Фон Браун захищав рекламні кампанії Товариства як необхідні для фінансового виживання організації, але погодився з Беккером, що наступний крок у розробці ракет може відбутися лише під егідою військових.

В середині 1932-го року армія вирішила розширити експериментальний об'єкт для демонстрації життєздатності рідинних ракет як перспективної зброї. Керівником розробок призначили капітана Волтера Дорнбергера.

Беккер запропонував Вернеру фон Брауну роботу в Куммерсдорфі. Небель побоювався, що це може бути спосіб армії вкрасти важко зароблений досвід Ракетодрому. За післявоєнними мемуарами фон Брауна, його друзі та колеги зрештою погодилися, що угода з армією була єдиним способом розвитку ракетобудування.

За його власними спогадами, Вернер фон Браун офіційно приєднався до команди в Куммерсдорфі 1 листопада 1932-го року. З ним із Товариства також прийшов талановитий механік Генріх Грюнов. Незабаром після цього Дорнбергер найняв Волтера Ріделя, який раніше працював з Полом Хейландтом у Брітці поблизу Берліна. Приблизно водночас інший колишній інженер Хейландта, Альфонс Піч, запропонував армії двигун тягою 300 кг, камера згоряння якого розташована всередині паливного бака і використовує спирт і рідкий кисень. Армія забезпечила невелике фінансування проєкту в травні 1933-го року, після чого Піч зник. Дорнбергер знайшов помічника Піча, Артура Рудольфа, який стверджував, що він розробив ракетний двигун. Рудольф приєднався до команди в Куммерсдорфі у 1935-му році.

Розробка ракет зосередилася на чотирьох комплексах статичних випробувань реактивних двигунів, два з яких були відомі як «Східний ракетний випробний стенд» (нім. Raketenprüfstände Ost), побудований першим, і «Західний ракетний випробний стенд» (нім. Raketenprüfstände West), побудований пізніше.

24 червня 1932-го року підготовлена перша (відхилена) заявка на затвердження будівництва випробного стенду рідинно-реактивних двигунів. Новий об'єкт назвали «Експериментальна станція Західний Куммерсдорф» (нім. Versuchstelle West).

У грудні 1932-го року завершений перший випробний об'єкт з трьох стін довжиною 5,5 м і висотою 3,7 м у формі «П», четверта стіна мала складувані металеві ворота. Розсувний дерев'яний дах, покритий толем, пересувався на роликах. Коли дах і двері закриті, будівля захищена від погоди, що дозволяло виконувати підготовчі роботи. Для запуску двигуна відчиняться головні ворота та розсувний дах. Кілька отворів у задній стінці вели до оглядової або вимірювальної камери. Два отвори на рівні очей на кутах задньої стіни, оснащені дзеркалами, дозволяли випробувальному персоналу спостерігати за ракетним двигуном.

На першому ракетному об'єкті випробували три варіації двигуна серії W (з водяним охолодженням). Дорнбергер стверджував, що перша спроба 21 грудня 1932-го року закінчилася великим вибухом і значними пошкодженнями об'єкта. За словами фон Брауна, перший невеликий двигун з водяним охолодженням успішно створив тягу 140 кілограмів на 60 секунд під час першого запуску в січні 1933-го року.

У Куммерсдорфі ризикнули використовувати як охолоджувальну рідину не воду, а власне паливо двигуна, запустивши серію експериментальних двигунів «Бе» (нім. Brennstoff, паливо). У збережених документах показано сім варіацій розробленої серії 2B, усі тягою понад 300 кг. Після тривалих експериментів з формою камери згоряння проміжна конфігурація двигуна «2B.2» використана як рушійна установка першої ракети команди Куммерсдорфа «A-1».

A1 розроблена 1933-го року Вернером фон Брауном за дослідницькою програмою Вермахту в Куммерсдорфі під проводом Вальтера Дорнберґера. Ракета мала 1,4 метра висоти та 30,5 см в діаметрі й злітну масу 150 кг. Ракетний двигун, розроблений Артуром Рудольфом, використовував етанол та зріджений кисень як пальне та окислювач. Попри вдалі випробування двигуна, перша спроба запуску ракети завершилась 21 грудня 1933-го року її вибухом через пів секунди після запуску. Ракету визнали ненадійною, недоліком також вважався зміщений до носа центр ваги. Цей недолік пізніше виправили в A2, змістивши 40-кілограмовий гіроскоп до центру^[1][2][3].

В 1934-му році побудований другий випробний об'єкт для більшого двигуна тягою 1000 кг. Також задуманий третій випробний комплекс для статичних випробувань зібраної ракети «А-3».

До 1 жовтня 1934-го року завершені статичні тести та збірка двох екземплярів, названих Макс і Моріц на честь персонажів однойменного мультфільму Вільгельма Буша. 19 та 20 грудня 1934-го року їх запущено на острові Боркум в Балтійському морі біля гирла річки Емс. Вони досягли висоти 2,2 та 3,5 км відповідно^[4][2].

Збільшення бюджету 1935 року дозволило побудувати третій і четвертий випробні об'єкти з мобільними випробними конструкціями, які можна локомотивами перемістити з закритої зони складання на випробний полігон разом з двигуном або зібраною ракетою.

Про розробку A3 відомо щонайменше з початку 1935-го року, коли було виділено приблизно півмільйона райхсмарок на побудову нових прототипів. У планах було розробити ракету з тягою в 1500 кгс та інерціальною системою наведення^[5][6].

У березні 1936-го року барон Вернер фон Фріч побачив випробування двигуна, був захоплений та вирішив допомогти цій програмі^[7]. Ракета мала подібний склад пального та принцип подачі під тиском. Розробка та модифікації для покращення стабільності було завершено наприкінці 1936-го року^[8].

Форма ракети була заснована на 8-мм піхотній кулі, з очікуванням розвинення надзвукової швидкості. Ракета мала 6,7 у висоту, 70 см у діаметрі та важила 750 кг^[9]. Двигун був збільшеним у розмірах та дещо модифікованим двигуном A2^[9].

Запуски твердопаливних ракет створювали небезпеку влучання в населені пункти і розкриття таємності досліджень. З успіхом A-2 і шаленим реозброєнням в нацистській Німеччині значно збільшився бюджет ракетобудування і його творці могли створити більш прийнятні умови праці.

На межі 1934—1935-го років з'явилися плани щодо спеціального місця для розробки ракет. У середині 1937-го року основна частина персоналу переїхала з Куммерсдорфа до Пенемюнде. Команда з розробки двигунів на чолі з Тілем залишила Куммерсдорф влітку 1940-го року.

З переходом ракетників військові продовжили використовувати Куммерсдорф як випробний майданчик. Поміж інших видів зброї випробували радіолокаційні технології та отруйні гази. Прилеглі об'єкти були житлом для групи фізиків, залучених у німецьких ядерних дослідженнях.

В 1945-му році Куммерсдорф захоплений Радянською Армією. Радянські військові використовували об'єкти до кінця холодної війни.

• Ракетні дослідження в Куммерсдорфі(англ.)