YaChudo

Коча Попович

Переглядів: 0. Оновлено 05.11.2026.

Коча Попович
серб. Коча Поповић Редагувати інформацію у Вікіданих
Ім'я при народженнісерб. Константин Поповић Редагувати інформацію у Вікіданих
Народився14 березня 1908[3][1][…] Редагувати інформацію у Вікіданих
Белград, Королівство Сербія Редагувати інформацію у Вікіданих
Помер20 жовтня 1992[1][2] (84 роки) Редагувати інформацію у Вікіданих
Белград, СР Югославія Редагувати інформацію у Вікіданих
ПохованняНовий цвинтар Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Югославія Редагувати інформацію у Вікіданих
Місце проживанняШвейцарія
Париж
Белград Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьпоет, письменник, комісар, солдат, політик Редагувати інформацію у Вікіданих
Галузьлітература[4] і політика[4] Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materПаризький університет (1932), Белградський університет і юридичний факультет Белградського університетуd Редагувати інформацію у Вікіданих
Знання мовфранцузька і сербська[5][4][6] Редагувати інформацію у Вікіданих
Учасникгромадянська війна в Іспанії, Друга світова війна і Югославський фронт Другої світової війни Редагувати інформацію у Вікіданих
Роки активностіз 1937
Посаданачальник Генерального штабу, Міністерство закордонних справ Югославії і Віцепрезидент Югославіїd Редагувати інформацію у Вікіданих
Військове званнягенерал-полковник Редагувати інформацію у Вікіданих
ПартіяКомуністична партія Югославії Редагувати інформацію у Вікіданих
У шлюбі зЛепа Перовичd Редагувати інформацію у Вікіданих
Нагороди
Grand Cross of the Order of Orange-Nassau орден Оранських-Нассау Order of the Yugoslav flag with ribbon Order of the Crown орден Менеліка II орден Суворова 1 ступеня орден Суворова 2 ступеня Великий Хрест ордена Почесного легіону великий офіцер ордена Почесного легіону командор ордена Почесного легіону Grand Cross of the Order of George I Орден Георга I Grand Cross of the Order of the Southern Cross орден Південного Хреста Knight Grand Cross of the Order of the Falcon кавалер Великого хреста ордена Святого Олафа орден Святого Олафа Grand Officer of the Order of the White Lion орден Білого лева Order of People's Freedom, 1st class орден Прапора Угорської Народної Республіки Grand Cross of the Order of the White Rose of Finland орден Білої троянди орден «Хрест Грюнвальда» 2 ступеня Хрест Грюнвальда Кавалер Великого хреста ордена «За заслуги перед Італійською Республікою» Орден «За заслуги перед Італійською Республікою» орден Республіки орден Сонця Королівський орден Камбоджі орден Свободи орден Народного героя Order of the Hero of Socialist Labour орден Національного визволення Order of the War Banner Order of the Republic Order "For Merit to the People" with golden star Орден «За заслуги перед народом» орден Братерства та єдності Order of Bravery Commemorative Medal of the Partisans of 1941 орден Двох Нілів орден Заслуг Orden de Mayo Grand Cross of the Order of the Condor of the Andes Order of the Condor of the Andes Народний герой Югославії орден Партизанської зірки орден Ацтекського орла Воєнний хрест Czechoslovak Military Order for Freedom Order of National Merit Order of the Yugoslav Flag

Константин «Коча» Попович (сербохорв. Konstantin "Koča" Popović, серб. кир. Константин "Коча" Поповић; 14 березня 1908 — 20 жовтня 1992) — сербський та югославський політик-комуніст, дипломат, філософ, поет, Герой соціалістичної праці та Народний герой Югославії. Доброволець у громадянській війні в Іспанії у 1937—1939 роках, учасник Народно-визвольної війни в Югославії, комдив 1-ї Пролетарської дивізії югославських партизанів. Начальник Генерального штабу Югославської Народної Армії з 1945 по 1953 рік, союзний секретар закордонних справ у 1953—1965 роках, віцепрезидент СФРЮ з 1966 по 1967 рік.

Життєпис

Народився 14 березня 1908 року в Белграді, в заможній купецькій родині. 1912 року у чотирирічному віці переїхав з батьками до Швейцарії, де здобував освіту в католицькому монастирі. У Швейцарії Попович навчився грати на фортепіано та був солістом у хорі. Також навчився читати й писати французькою мовою, і лише після приїзду у Белград 1921 року почав вивчати сербську.[7]

1926 року закінчив середню школу в Белграді, після чого відбував строкову військову службу. Ще в юності прийняв марксистський світогляд, за що в Королівській югославській армії зазнавав переслідувань. 1927 року в Сараєві закінчив Школу артилерійських офіцерів запасу армії Королівства Югославія. Того ж року його підвищили до звання підпоручника артилерії.[7]

Після завершення військової служби переїхав до Франції, де вивчав філософію в Сорбонні, яку закінчив 1932 року.[8] Того ж року затриманий у Белграді, а в 1933 році за свою революційну та сюрреалістичну діяльність засуджений на тюремне ув'язнення, яке відбував у в'язниці Сремської Митровиці. Разом з ним були засуджені Оскар Давичо і Джордже Йованович.[7] 1933 року прийнятий до лав Комуністичної партії Югославії. До початку Другої світової війни активно займався публіцистикою та літературою. У молодості був одним із засновників сербського сюрреалістичного руху. Написав книжку у співавторстві з сюрреалістом Марком Ристичем.

У Парижі Комінтерн створив центр під керівництвом Йосипа Броза Тіто, який постачав добровольців із Балкан на громадянську війну в Іспанії на боці республіканців. Там Попович записався добровольцем у липні 1937 року. Він воював з іспанськими республіканськими військами, а не з Інтернаціональними бригадами, підвищений до звання капітана артилерії. Після поразки республіканців утік разом з іншими бійцями Інтернаціональних бригад у Францію, де 1939 року за участь у громадянській війні в Іспанії ув'язнений у таборі Сен-Сіпріан. Після звільнення з табору деякий час працював у Комітеті іспанських бійців у Парижі. У вересні 1939 року через партійні зв'язки повернувся в Югославію[9], де продовжив свою революційну діяльність, виконуючи завдання, поставлені перед ним комуністичною партією.

У 1940 році мобілізований до Королівської югославської армії як офіцер запасу. Наприкінці 1940 року знову заарештований. Провів шість місяців у в'язниці на Аді-Циганлії, звільнений на початку лютого 1941 року. У в'язниці Поповича катували. Там він нібито поводився негідно перед «класовим» ворогом, за що його виключили з Комуністичної партії Югославії у лютому чи березні 1941 року. За словами Джиласа, Попович «після короткого побиття здав Ранковича». Попович заявив, що це «Джилас погано поводився у в'язниці. Він безчесно обмовив мене, хоча знав, що я не видав автора проєкту прокламації» (автором був Джилас), «і нікого не заарештували через мене».[10]

У квітні 1941 року після короткої програної війни захоплений у полон поблизу Іваніці, звідки незабаром утік. З липня 1941 року долучився до Народно-визвольної армії та партизанських загонів Югославії. Був командиром Космайського партизанського загону, а потім командиром Посавського партизанського загону. Під його командуванням обидва загони провели чимало боїв, досягши успіхів улітку й восени 1941 року. З посади командира Посавського загону його було підвищено до командира групи загонів у Шумадії та Західній Сербії.

З нагоди формування Першої пролетарської ударної бригади в Рудо 21 грудня 1941 року призначений першим її командиром.

Його іноді називають «людиною, яка врятувала югославських партизанів», оскільки саме він передбачив найслабше місце в лініях окупантів на осі Зеленгора—Калиновик та розробив план її прориву під час битви на Сутьєсці, врятувавши таким чином Йосипа Броза Тіто, його штаб та решту руху опору.

У жовтні 1945 року поряд із десятками інших ветеранів Другої світової війни та Громадянської війни в Іспанії Попович став одним із батьків-засновників югославського спортивного товариства «Партизан» і футбольної секції югославського спортивного товариства «Партизан»[11].

Попович і Йосип Броз Тіто

Після встановлення комуністичного режиму в Югославії в 1945 році обіймав посаду начальника Генерального штабу Югославської Народної Армії з 1945 по 1953 рік. На цій посаді вів переговори з представниками західних держав, пов'язані з модернізацією ЮНА під час конфлікту з Радянським Союзом. Не бувши членом Політбюро КПЮ, брав участь у неформальних розмовах найвужчого партійно-державного керівництва Югославії протягом цього протистояння з СРСР[12]. У 1953 році перейшов на посаду міністра закордонних справ, яку обіймав до 1965 року. Як міністр закордонних справ кілька разів очолював югославську делегацію на сесіях Генеральної Асамблеї ООН. З 1965 по 1972 рік був членом Союзної виконавчої ради, з 1966 по 1967 рік — віцепрезидентом Югославії.

Попри своє членство в КПЮ, був прихильником вільноринкових реформ[13] та належав до групи сербських лібералів — відомого політичного руху 1970-х років, до якого входили також Марко Никезич і Латинка Перович. 1972 року вийшов у відставку через тиск на його групу лібералів. У 1985 році його та Пеко Дапчевича розглядали на підвищення в званні до генерала армії, але вони обидва відхилили цю пропозицію.

Решту свого життя провів у Дубровнику. Був яскраво вираженим противником Югославських воєн і режимів Франя Туджмана та Слободана Мілошевича.

Примітки

  1. ↑ а б в Brockhaus Enzyklopädie — F.A. Brockhaus, 1796.
  2. ↑ а б в Brozović D., Ladan T. Hrvatska enciklopedija — LZMK, 1999. — 9272 с.
  3. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. ↑ а б в Чеська національна авторитетна база даних
  5. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  6. ↑ CONOR.Sl
  7. ↑ а б в Miloš Vuksanović. Koča Popović: Beleške uz ratovanje. www.znaci.org. Процитовано 16 вересня 2025.
  8. ↑ Popović, Koča. Hrvatska enciklopedija. Leksikografski zavod Miroslav Krleža. Процитовано 16 вересня 2025.
  9. ↑ Deakin, F.W.D. (1971). The Embattled Mountain. Oxford University Press. с. 103. ISBN 0-19-215175-4.
  10. ↑ Zora Drčelić (31. svibnja 2012.). Tajna Koče Popovića. www.vreme.com. Архів оригіналу за 10. lipnja 2015. Процитовано 17 вересня 2025. {{cite web}}: Не збігається часова мітка у |archive-date= / |archive-url=; можливо, 2015-06-10? (довідка)
  11. ↑ cbnostalgija (9 травня 2019). Osnivači Partizana. Crno-bela Nostalgija (sr-RS) . Процитовано 3 серпня 2019.
  12. ↑ Юрій Шахін (2007). Радянсько-югославський конфлікт за даними протоколів Політбюро ЦК КПЮ. Проблеми слов'янознавства (56—57): 92—102. Процитовано 16 вересня 2025.
  13. ↑ Čkrebić, Dušan (2012). Koča Popović, duboka ljudska tajna. Službeni glasnik.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).