Коректура

Коректу́ра (від лат. correctura — «виправлення», «поліпшення») — процес виправлення граматичних і технічних помилок та недоліків як в текстових, так і графічних матеріалах, підготовлених для копіювання друкарським (або будь-яким іншим) способом.

Традиційна коректура — галузь видавничої практики, що пов'язана з виконанням коректорами виправлень у коректурних відбитках і пробних за традиційними методиками та техніками.

Комп'ютерна коректура — коректура, в якій процеси виправлення авторського чи видавничого оригіналу відбуваються в його електронній версії і з використанням відповідних можливостей програмного забезпечення.

Для коректури з набірної форми на коректурних верстатах виготовляють пробні коректурні відтиснення. Потім перевіряють відповідність відтиснення і тексту оригіналу, у ході чого виявляють помилки, які можуть бути результатом неуважності чи недостатньої кваліфікації складача, неправильної підготовки набірної каси або несправностей в набірній машині, а також низької якості самого оригіналу; разом з орфографічними і пунктуаційними помилками в наборі можуть бути і технічні огріхи.

Для позначення на відтисненні виявлених помилок застосовують систему коректурних знаків.

Існують чотири види коректур: друкарська; коректура видань, що випускаються по оригінал-макетах; видавнича коректура і коректура репродукційних друкарських форм. Друкарська і додрукарська коректура видань по оригінал-макетах передбачають виправлення помилок в наборі, що виникли на всіх стадіях набірного процесу; видавницька коректура включає виправлення автора, редактора і технічного редактора; коректура репродукційних друкарських форм полягає в звіренні пробних однобарвних або багатобарвних відтиснень з оригіналом (наприклад, картиною, що знаходиться в музеї) і письмовій вказівці на берегах відтиснення (без спеціальних знаків) виправлень, які повинні бути внесені до форми (наприклад, підсилити або ослабити друкарські елементи на формі).

Коректура — ровесниця видавничої справи. Коректування (як виправлення будь-яких написів) з'явилося з появою писемності. У видавничій справі протягом тисячоліть відбувалися кардинальні зрушення: змінювалися не тільки системи письма, а й видавничі матеріали (глина, папірус, пергамент, папір), форми видавничої продукції (дощечки, сувій, кодекс); удосконалювалися способи відображення інформації (рукопис, друк на гутенбергівському верстаті, подальший розвиток техніки і, відповідно, основних і спеціальних видів друку). А з поступом усієї видавничої справи розвивалися і прийоми виправлення помилок у виданнях.

Професія виправляча (коректора) була відомою вже у Давньому Римі: в тамтешніх книжкових магазинах працювали люди, які за певну платню виправляли замовнику текст придбаної книги.

У Високому Середньовіччі у руських скрипторіях працювали справники. Вони «справлялися» з раніше виконаними копіями книжки, яку потрібно було переписати (тому й називалися справниками). Зіставляючи її варіанти, справники обирали оптимальний, що ставав основним, а решту різночитань виписували на берегах книжки. Тож завдання справників були багатогранними: крім власне коректорської роботи, вони виконували ще редакторську і текстологічну. З початком друкарства професія справника наблизилася до редакторської. В Іпатіївському списку «Повісті врем'яних літ» його дослідник Леонід Махновець виявив виправлення коректурно-редакторського характеру, про які зазначив у примітках до видання «Літопис руський». Запис про події 1099 р. у літописі теж підлягав виправленням, причому техніка їх внесень почасти відмінна:

А Святополк учинив раду з ляхами і рушив до Пінська. Він послав по військо, і прибув до Дорогобужа, і діждався тут воїв своїх, [і] пішов на Давида до города [Володимира]. А Давид заперся в городі, надіючись помочі [дістати] в ляхів проти Святополка, бо вони сказали були йому: «Якщо на тебе прийдуть руські князі, то ми тобі будемо помічниками». І збрехали вони, бо взяли золото у Давида і в Святополка. Святополк, отож, обступив город, а Давид [був] у городі.

В Іп. «и вь Святополка» видряпано і викреслено, але помилково; у Лавр. «у Давида и у Святополка». Отож коректурні виправлення у руські рукописні книги вносили, підчищаючи, видряпуючи, закреслюючи помилкові та дописуючи правильні елементи.

У часи Відродження, як і в часи рукописної книги, тексти виправляли не професіонали-коректори, а найосвіченіші люди з глибокою мовною підготовкою. Втім, це явище можна зауважити й у всі подальші століття. Наприклад, у XVIII ст. у Великій Британії коректурою займалися такі знаменитості, як письменник О. Голдсміт і літературознавець С. Джонсон.

Однак наголосимо: зародження друкарства зумовило формування видавничих і друкарських спеціалізацій, у тім числі й коректорської. Так, Альд Мануцій (1449—1515), засновник т. зв. «Нової Академії», зібрав 30 найкращих учених сучасності, які виправляли помилки у середньовічних списках текстів античної класики. До їхніх обов'язків входила й коректура, і це великою мірою забезпечило досконалість альдин — видань Альда Мануція. Тому прийнято вважати, що цей венеціанський видавець стояв біля витоків коректури.

В епоху Відродження книга стрімко поширилися в Європі, стала доступною широким верствам населення. Американські дослідники Д. Брайант і С. Томпсон стверджують, що на початок XVI ст. в Західній Європі існувало понад 250 друкарських майстерень, які випускали понад 35 тис. різноманітних видань загальним накладом від 15 до 20 млн примірників…

Такий розмах молодої друкарської справи визначив потребу в сотнях видавничих працівників, а значить і коректорах. У цей час посилюються і фахові вимоги до них. Наприклад, у Франції охочий вступити до ремісничого цеху друкарів повинен був не менше чотирьох років ходити в учнях і не менше трьох років попрацювати за обраним фахом (складача, коректора тощо), також вивчити грецьку і латинську мови, знатися на нормах моралі та релігії. На іспиті за здобувача мали проголосувати хоча б три екзаменатори.

З початку XVII ст. розпочалося теоретичне осмислення коректорської професії: у 1608 р. латинською мовою вийшла перша книжка з коректури — «Ортотипографія» («правильне друкування»). Тож у XVII ст. професія коректора остаточно відокремилася від редакторської.

Відтоді активно витворюється професіограма коректора, визначаються найпосутніші риси його особистості. Так, у Голландії у XVII ст. на коректорську працю брали тільки жінок, оскільки вони акуратніші та менш самовпевнені. А століттям пізніше в «Енциклопедії» знаменитих французьких просвітителів Д. Дідро і Ж. Д'Аламбера були окреслені такі необхідні знання і характеристики коректора: …щоб він знав бездоганно принаймні ту мову, якою написана праця; те, що потребує здоровий глузд у тексті будь-якого змісту; щоб він умів ставитися з недовірою до своїх знань; щоб він знав правопис і пунктуацію.

На теренах України остаточне розрізнення коректорської і редакторської справи відбулося теж у XVII ст. У цей часу у друкарні Києво-Печерської лаври працювали «столпоправителі», а у львівській братській друкарні — «дозорці», які звіряли гранки або верстку складеного тексту з оригіналом —"екземпляром", «списком» (його готували справники).

За свідченням відомого книгознавця О. Гусєвої, техніка внесення коректурних виправлень, якою послуговувалися тодішні українські коректори, була, з одного боку, аналогічною західноєвропейській, а з іншого — суттєво відмінною від прийнятої у Правильній палаті московського Друкарського двору.

Російські коректори у кожному примірнику накладу помилкові літери чи склади забілювали, а виправлення вносили вручну, використовуючи штамп або вписуючи чорнилами правильний елемент. Цей спосіб внесення коректурних виправлень в українських стародруках дослідниця виявила лише один раз — у київському «Полууставі» (1682). Втім, схожа техніка коректурних виправлень у виготовленому накладі зафіксована і в Україні: новгород-сіверський друкар Семен Явлинський і львівський друкар Василь Ставницький вдавалися до наклейок, попередньо вискоблюючи у тексті помилкові елементи. У такий спосіб виправлені помилки у новгород-сіверських виданнях І. Галятовського «Скарбниця потребна» (1676); Д. Ростовського «Чуда Діви Марії» (1677); львівському «Євангелії» (1704) та інших книгах згаданих друкарень.

Зазвичай тогочасні українські коректори з друкарень Києво-Печерської лаври, Львівського братства, Унівського Успенського та чернігівського Троїцько-Іллінського монастирів чинили по-іншому: вони не вносили виправлення безпосередньо у текст, а додавали до видань списки друкарських помилок, супроводжуючи їх вибаченнями перед читачем.

У XVIII ст. європейські віяння далися взнаки ще в тому, що по друкарнях України поширилася назва професії «коректор».

У XIX ст. видавнича справа в Україні пережила важкий тиск царської цензури. Тож закономірно, що коректорська професія не була широко представлена в усіх нечисленних видавничих структурах. Приміром, у 30-х рр. XIX ст. друкарня Київського університету мала лише одного коректора, та й той був «сумісником». Поглянемо на фрагмент із «Правил для управління друкарнею університету Святого Володимира»: При друкарні, для ведення справ, перебуває канцелярський службовець вищого окладу, який заступає також місце коректора і одержує жалування рівномірно з каси університету. Примітка. З розширенням обсягу роботи друкарні може бути визначений окремий коректор.

У XIX — на початку XX ст. в Україні про сам процес коректування говорили не «читати коректуру», а «тримати коректуру». А опрацьовувані під час коректування аркуші здебільшого називали «коректою», а не «коректурою». Особисто тримали коректу найвідоміші українські вчені, митці, журналісти, видавці.

С. Єфремов у 1924 р. у щоденнику нотував: 6 квітня. Дали мені в коректі перечитати частину праці Заславського про Драгоманова. Праця хороша, тон гарний і помилок мало, та й ті дрібні. 14 жовтня. Надто насунуло роботи. Словник, коректа Словника і «Люборацьких», кілька статей книги про Левицького, на термін дуже близький і щоденна метушня в Академії. Просто не знаю, за що хапатись і як з усього того вискочу. 16 жовтня. Коректура й інша робота все допікає.

У цей період, поряд з друкарським і видавничим коректорами, з'явилися вужчі фахи: коректор-зчитувач і підчитувач, а також ревізійний коректор, що перевіряв текст без оригіналу. Отож спектр коректорських спеціалізацій склався цілковито.

У XX ст. видавництва, редакції і друкарні були немислимі без коректорської служби — у радянських видавничих структурах працювали тисячі коректорів. Активно провадилася як видавнича, так і друкарська коректура. Вже на початку 1920-х рр. набула розвитку система професійної підготовки коректорів: спочатку були започатковані спеціальні школи, а пізніше й технікуми.

Розгалужена система коректури зумовлювалася тим, що рукопис багато разів передруковували: щонайменше двічі — у видавництві, а потім ще одне складання (ручне, монотипне, лінотипне) — у друкарні. А на всіх етапах клавіатурного процесу, зрозуміло, виникали численні помилки.

Вимоги до коректорів були надзвичайно високими, а особливо непростимими вважалися «ідеологічні» помилки. Так, з роботи звільняли за один перенос чи переставлену літеру,— якщо через них виникали «крамольні» наслідки. Наприклад, залишили у складанні «Бри-гади комуністичної праці», «Леонід Ілліч Брехнєв», «мраксизм», «історична промова Гітлера» замість «істерична промова Гітлера» — і коректор шукав нову роботу. Отож друкарські та видавничі коректорати забезпечували майже стовідсоткове вичитування оригіналу.

У XX ст. з метою оптимізації редакційно-видавничого процесу почали застосовувати безгранковий метод (з пропущеним етапом коректури в гранках). Інший, економічний, стимул до швидкої та ефективної праці учасників видавничого процесу — штрафи за необхідність зайвої коректури і, відповідно, додаткові виправлення. Однак реальне скорочення клавіатурних процесів і пришвидшення внесення будь-яких виправлень у складання відбулося тільки з комп'ютеризацією видавничої справи. Відтак, крім традиційної, з'явилася комп'ютерна коректура. І це стало новою віхою в історії цієї видавничої спеціальності.

Коректура — чи не найконсервативніша царина видавничої практики, що зумовлюється, з одного боку, нормуванням літературної мови, а з іншого — побутуванням цілої низки офіційних документів, спрямованих на регламентацію редакційно-видавничого процесу. З перших десятиліть XX ст. активно розвивається стандартизація видавничої продукції: приймаються відповідні державні стандарти, розроблюються інструкції. Звісно, дотикалися вони і коректури. Отож коректура розвивалася поступово і невпинно, органічно перебуваючи у системі видавничої справи. Поява друкарських верстатів, пізніше — розвиток парку друкарських машин, винайдення комп'ютера, що призвело до революційних змін як у видавничих, так і поліграфічних технологіях, — все це позначалося на коректурі. З удосконаленням комп'ютерної техніки її виконання не тільки скорочувалося за обсягом і часом, але й набувало нових форм буття — до коректора-людини долучилася машина із лінгвістичним програмним забезпеченням.

Сучасний стан коректорської справи однозначно оцінити неможливо. Звичайно, у великих розвинутих видавництвах існують потужні коректорати, але більшість невеликих видавництв, а також редакцій газет, журналів намагаються за рахунок посади коректора зекономити. Професійні обов'язки коректорів найчастіше виконують технічні редактори. Але це неправильно, тому що коректор і технічний редактор мають різну спеціалізацію, виправляють різні помилки. Наслідок такої «економії» очевидний — у газетах, а ще гірше у книжках трапляються такі абсурдні помилки, що іноді навіть стає страшно. Ці помилки ніби вияв неповаги й халатного ставлення до майбутнього читача.^[1]

Важливим етапом у розвитку коректури стала комп'ютеризація видавничого процесу, що допомогло значно скоротити період підготовки видань до випуску. Але поява численних допоміжних програм для коректорів і редакторів спричинила їхнє неуважне ставлення до своїх професійних обов'язків. Однак комп'ютерні програми іноді не бачать або створюють дуже жахливі помилки (перекручують імена, прізвища, слова, навіть змінюють зміст речень):

Слово «коректор» — латинського походження (corrector — «той, хто виправляє друкарські помилки при підготовці видання»). Окрім видавництва, посада коректора віддавна «прописалася» також у друкарні. Солідне поліграфічне підприємство, яке дбає про високу репутацію серед постійних і нових замовників, прагне мати в себе представника цих редакторських професій, щоб уникнути можливих помилок на завершальному етапі виготовлення видавничого продукту.

У видавництві коректор (або ціла коректорська служба) працює під безпосереднім керівництвом головного редактора.

До найголовніших функціональних обов'язків коректора належать:

• зрівняння видавничого оригіналу з авторським після внесення редакторських правок;
• усунення орфографічних, пунктуаційних помилок, буквених неточностей і технічних огріхів верстки;
• уніфікація тексту;
• виявлення смислових, логічних стилістичних і фактологічних помилок;
• звіряння цитат і використаних текстів за першоджерелами;
• уважне читання специфічних елементів тексту (висновків, дефініцій, дат, чисел, імен);
• спеціальна звірка з оригіналом;
• перевірка правильності побудови таблиць, рисунків і креслень, відповідність їхніх підписів до коментування в тексті;
• перевірка вихідних відомостей в останній підписній верстці;
• звіряння сигнального примірника;
• звіряння ідентичності назв, розділів, параграфів тощо;
• стеження за правильною розбивкою тексту на абзаци, особливо в останній верстці.

• «Сучасний тлумачний словник української мови» за редакцією Дубічинського В. В.
• «Коректура» Тетяни Крайнікової.
• «Історія видавничої справи» Миколи Тимошика.
• «Історія українського друкарства» Івана Огієнка.

• Коректура [Архівовано 7 січня 2009 у Wayback Machine.] у Великій радянській енциклопедії (рос.)
• Былинский К. И., Жилин А. Н. Справочная книга корректора. — М., 1960.
• Каменецкий Л. М., Козоровицкая И. С., Тяпкин Б. Г. Корректура. — М., 1966.
• Поліграфія та видавнича справа [Текст]: рос.-укр. тлумачний слов. / уклад. : Б. В. Дурняк, О. В. Мельников, О. М. Василишин, О. Г. Дячок; [Авт.] перед. сл. Г. І. Миронюк; М-во освіти і науки України; рец. : А. К. Дорош, Р. Г. Іванченко, Е. Т. Лазаренко, Я. І. Чехман. — Львів: Афіша, 2002. — 456 с. — Бібліогр.: с. 439—450. — ISBN 966-7760-79-0.
• Справочная книга автора [Текст] / [Авт.] передисл. и сост. А. В. Мельников; [М-во образования и науки Украины. Науч.-метод. центр высшего образования]; рец. : Ю. Э. Финклер, Л. Е. Сухомлин. — Сумы: Ун-тская кн., 2004. — 398 с. — Библиогр.: с. 391—396. — ISBN 966-680-151-5.
• Технологія набору та верстки [Текст]: навч. посіб. / Д. В. Василишин, О. М. Василишин; за ред. О. В. Мельникова; рец.: О. М. Величко, М. С. Антоник, Ю. Ц. Жидецький. — Львів : Укр. акад. друкарства, 2011. — 272 с. — 300 пр. — ISBN 978-966-322-190-8.
• Феллер М. Д., Квітко I. С, Шевченко М. Г. Довідник коректора. — Харків: Книжкова палата УРСР, 1972. — 408 с.

• 525/mode/1up?view=theater Вичитка; Коректа, або Коректура // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 179; 525.