YaChudo

Колхіда

Переглядів: 0. Оновлено 11.10.2026.

Колхіда
42°16′00″ пн. ш. 42°00′00″ сх. д. / 42.26666667° пн. ш. 42° сх. д.
Дата створення / заснуванняXVII століття до н. е. Редагувати інформацію у Вікіданих
КонтинентЄвропа Редагувати інформацію у Вікіданих
СтолицяКутаїсі Редагувати інформацію у Вікіданих
Час/дата припинення існування164 до н. е. Редагувати інформацію у Вікіданих
Мапа розташування
Мапа
CMNS: Колхіда у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Колхіда — старогрецька назва Західної Грузії (Егрисі). Вперше про нього згадують у середині I тисячоліття до н. е. грецькі автори Піндар і Есхіл, воно також фігурує в міфі про золоте руно.

В 6 столітті до н. е. виникли грецькі колонії Фасіс і Діоскуріада. В 6—2 століттях Колхидське царство. Офіційна грузинська історіографія вважає, що населення Колхиди середини I тис. до н. е. було високорозвиненим, поліси були засновані не греками, а місцевим населенням, а грецький вплив обмежений винятково імпортом.

Назва

Висувається гіпотеза, що назва Колхіда походить від урартського імені «Кулха»[1]. У середині VIII століття до н.е. Сардурі II, цар Урарту, записав свою перемогу над Кулхою на стелі; проте точне місцезнаходження Кулхи є суперечливим. Деякі вчені стверджують, що назва Кулха спочатку стосувалась землі на захід від сучасної Грузії[2][3]. Інші стверджують, що Кулха могла бути розташована на півдні, поблизу сучасного Гьоле у Туреччині[4]. Також припускають, хоча грецьке слово «Колхіда» етимологічно походить від урартського імені Кулха, греки могли застосовувати цю назву до іншого регіону (та/або культур), ніж попередні урартці. Подальша плутанина полягає в можливих відмінностях у використанні греками назви Колхіда в політичному та міфологічному сенсах[5].

Найдавніші згадки про назву Колхіди можна знайти у грецького поета VIII ст. до н.е. Евмела Коринфського[6]. Давньогрецька назва «Колхіда» (Κολχίς) вперше використовується для опису географічної області у творах Есхіла та Піндара. Раніше автори згадують про народ «колхідян» (Κολχίδα)[7][8].

Географія

Згідно з більшістю джерел класичної епохи, Колхіда межувала на південному заході з Понтом, на заході — з Чорним морем, аж до річки Коракс. На півночі від неї простягався Великий Кавказ, за ​​яким була Сарматія. На сході вона межувала з Іберійським царством та Месхетським хребетом. Південь Колхіди межував з Вірменією. Західний протяжність країни розглядається різними авторами по-різному: Страбон вважає, що Колхіда починається в Трабзоні, тоді як Птолемей, навпаки, розширює Понт до річки Ріоні[9].

Хоча деякі античні автори вважають Діоскурій крайньою північною точкою поселення колхів (в етнічному сенсі), проте вони вважають її точкою, розташованою на території неколхидських племен (геніохів, санігів). Втім в пізнішу епоху назва «колхи» була органічно пов'язана з назвою «лази», а візантійські джерела вважали північну межу поширення народу останніх десь між Фасісом та Діоскурієм[10][11].

Головна річка була відома як Фасіс (нині Ріоні) і, на думку деяких авторів, була південним кордоном Колхіди, але більш ймовірно, що вона протікала через середину цієї країни з Кавказу на захід до Евксинського ПОнту, і річки Антики або Аттицити (тепер річка Кубань). Головними містами були Діоскуріас або Діоскуріс (за часів римлян — Севастополіс, нині Сухумі) на узбережжі Евксину, Сарапана (нині Шорапані), Фасіс (нині Поті), Пітіус (нині Піцунда), Апсарос (нині Гоніо), Суріум (нині Вані), Археополіс (нині Нокалакеві), Махейресіс і Цита або Кутатісіум або Айя (нині Кутаїсі), традиційне місце народження Медеї[12].

У фізичній географії Колхіда зазвичай визначається як територія на схід від узбережжя Чорного моря, обмежена з півночі південно-західними схилами Великого Кавказу, з півдня — північними схилами Малого Кавказу в Грузії та Східними Чорноморськими (Караденізськими) горами в Туреччині, а зі сходу — Ліхським хребтом, що з'єднує Великий і Малий Кавказ. Центральна частина регіону — це Колхідська рівнина, що простягається між Сухумі та Кобулеті; більша її частина лежить на висоті нижче 20 м над рівнем моря. Окраїнні частини регіону — це гори Великого та Малого Кавказу та Ліхський хребет. Її територія здебільшого відповідає тому, що зараз є західною частиною Грузії, і охоплює сучасні грузинські провінції Самегрело, Імеретія, Гурія, Аджарія, Абхазія, Сванетія, Рача; сучасні провінції Різе, Трабзон та Артвін Туреччини; та сучасні райони Сочі та Туапсе в Росії[13].

Історія

У давнину східний Причорномор'я був батьківщиною добре розвиненої культури бронзової доби, відомої як колхідська культура (з 2700 р. до н. е. до 700 р. до н. е.), спорідненої із сусідньою кобанською культурою, що виникла ближче до середньої бронзової доби. Принаймні в деяких частинах Колхіди процес урбанізації, здається, був добре розвинуто до кінця II тис. до н.е.[14]

Колхи оселилися на Кавказі в середній бронзовій добі[15]. Вважається, що велике об'єднання колхських племен на узбережжі Чорного моря відбулося в XIII столітті до н.е., утворивши власну протодержаву. Це підтверджують археологічні матеріали, знайдені на території сучасної Західної Грузії та південно-східного узбережжя Чорного моря. Можливо період колхського племінного союзу також знайшла відображення в давньогрецьких легендах та версіях походу аргонавтів[16]. Столиця цього протоцарства згадується як Ільдамуса, яке розташовувалося в басейні Чорохі на південно-східному узбережжі Чорного моря. Вплив поширювався на територію східного узбережжя Чорного моря. Колхська держава постійно воювала з царствами Діаоха та Урарту. Періодом могутності царства вважається VIII століття до н.е., коли Колхіда приєднала північні регіони Урарту, але втратила кілька областей, зокрема місто Ільдамуса в 1100 році до н.е. Згодом було завойовано кіммерійцями та скіфами в 730–720 роках до нашої ери. Після цих спустошливих походів кіммерійців та скіфів Колхська царство розпалося, існувало кілька політичних одиниць, які об'єднувалися лише проти спільного ворога.

Частина колхських племен оселилася в південно-східному Причорномор'ї, в районі сучасного Трабзона, тоді як центр політики змістився на північ, на територію сучасної західної Грузії, де в VII-VI століттях до н.е. утворилося Колхідське царство на чолі так званної Першої династії, засновником якої ймовірно був Менерт[17].

У VI ст. до н.е. племена, що мешкали в південній Колхіді (макрони, москі та марри), були включені до складу Ахеменідської імперії та утворили XIX сатрапію[18], тоді як північні колхські племена підкорилися «добровільно» та повинні були надсилати до двору Ахеменідів 100 дівчат та 100 хлопчиків кожні 5 років[19]. За іншою версією Колхідське царство (чи колхський союз племен) мало такий самий статус як Кілікійське царство в періший період панування Ахеменідів: при статусі сатрапії фактично було залежною державою під зверхністю Ахеменідів[20]. В цей період відчувається значний культурний перський вплив на колхів, що відбулося у тогочасній архітектурі[21].

У 400 році до н.е., невдовзі після того, як давньогрецькі найманці після битви при Кунаксі досягли Трапезу, між ними та колхами відбулася битва, в якій останні зазнали рішучої поразки. Вплив, який на Колхіду чинила величезна Ахеменідська імперія з її процвітаючою торгівлею та широкими економічними та комерційними зв'язками з іншими регіонами, прискорив соціально-економічний розвиток колхідських земель.

Бл. 325 року до н.е. Колхідське царство під орудою Куджи скинуло владу Ахеменідів та відновило незалежну державу[22]. Останній успішно воював проти сатрапів Александра Македонського. За панування Фарнаваза I Колхідське царство булу об'єднано з Іберійським, царі якої правили через скептухів (царських намісників), які отримували посох від царя[23]. Висловлюється гіпотеза щодо культурної та політичної спадкоємності між Колхідським царством та пізнішими грузинськими державами, зазначаючи, що Колхіда, разом зі східногрузинським царством Іберія, відіграла значну роль в етногенезі грузинського народу[24].

Але за панування Саурмага I скептухи змогли стати майже незалежними володарями. Один з них, Аку, що оголосив себе нащадком Першої колхідської династії, у 230 або 220-х роках до н. е. зумів об'єднати Колхіди та здобути її незалежність від Іберії. Зміцненню держави сприяв наступний цар Савлак II. За Аку II на поч. II ст. до н.е. встановлюються союзи з Понтійським і Вірменським царствами.

Мітрідат VI, цар Понта, 105 року до н.е. вдерся до Колхіди, яку підкорив лише 90 року до н.е. За цим оголосив себе її царем, призначивши намісником свого сина Аркафія. Втім під час Першої Мітрідатової війни, скориставшись відсутністю основних понтійських військ населення повстало. Придушивши повстання в Колхіді в 85 році до н. е. і передав Колхіду своєму синові Мітрідату, якого 81 року до н.е. запідозрили у змові проти батька, і стратили. Під час Третьої Мітрідатової війни Мітрідат VI 79 року до н.е. призначив царем Колхіди іншого зі своїх синів, Махара, який утримував владу, але лише короткий період — до 71 року до н.е, допоки Мітрідат VI особисто не прибув до Колхіди, де перебрав на себе владу. Після поразки Мітрідата VI в 65 році до н. е. Колхіду окупував римський командувач Гней Помпей Великий, який переміг одного з місцевих вождів (скептухів) Олфака, що намагався відновити незалежність царства, та призначив Аристарха царем Колхіди, що визнав зверхність Римської республіки[25].

Після поразки Помпея у війні проти Гая Юлія Цезаря боспорський цар Фарнак II захопив Колхіду у 48 році до н.е. Але того ж року зазнав поразки від Цезаря, який передав царство своєму другові Мітрідату Пергамському, що став також царем Боспору. Після загибелі останнього 46 року до н.е. у війні з Асандром в Колхіді запанував Скрибоній, що 17 року до н.е. захопив Боспор.

За правління Полемона I з 14 року до н.е., Колхіда була частиною Понтійського та Боспорського царств. Після смерті Полемона 8 року до н. е. його друга дружина Піфодорида Понтійська зберегла володіння як Колхідою, так і Понтом. 27 року рішенням імператора Тиберія ці царство було приєднано до Римської імперії. Її син і наступник, Полемон II, зо 38 року повернув собі Понт і Колхіду, зберігав вірність Римові. 63 року був змушений імператором Нероном зректися престолу, а Понт і Колхіду було включено до складу провінції Галатія, а 81 року до Каппадокії. Фасіс, Діоскуріада та інші грецькі поселення узбережжя не повністю відновилися після воєн 60-40 років до н. е., і Трапезунд став економічним і політичним центром регіону[26].

Незважаючи на те, що всі основні фортеці вздовж морського узбережжя були окуповані римлянами, їхнє правління було відносно слабким. У 69 році населення Колхіди під рудою Анікета повстало, яке зазнало поразки. Низовини та прибережні райони часто піддавалися набігам гірських племен, наймогутнішими з яких були свани та геніохи. Визнаючи номінальну зверхність Римської імперії, вони користувалися значною незалежністю. За Адріана римляни встановили стосунки з колхідськими племенами. Адріан у 120-х роках відправив свого радника Арріана у подорож Колхідою та Іберією. На той час лази контролювали більшу частину прибережної Колхіди, тоді як саніги та абасги зуміли здобути самостійність від Риму. Інше колхське плем'я — апсіли — створили власну державу, а їхнього царя з романізованим ім'ям Юліан визнав імператор Траян[27].

Готи з Криму 253 р оку здійснили набіг на Колхіду, але були відбиті за допомогою римської залоги Піцунди.

Населення

Геродот вважав колхів «темношкірими (μελάγχροες)[28] та з шерстистим волоссям» і називає їх єгиптянами[29]. Він стверджував, що колхи, разом із стародавніми єгиптянами та ефіопами, першими практикували обрізання, звичай, який, як він стверджує, колхи успадкували від залишків армії фараона Сесостріса. Ці твердження були широко відкинуті сучасними істориками. Сумнівно, що Геродот взагалі був у Колхіді чи Єгипті, і жодна єгипетська армія ніколи не ступала на Кавказ[30][31].

Назва колхів використовувалася як збірний термін для ранніх картвельських племен, які населяли східне узбережжя Чорного моря в греко-римській етнографії[32]. Втім інші вважають, що етнічний склад Колхіди «неясний», а картвельські імена «помітно відсутні серед кількох антронімів, знайдених у колхідських похованнях». Натомість присутні грецькі, анатолійські, іранські та, можливо, абхазькі імена[33]. Колхіду населяла низка племен, головними серед яких були махелони, геніохи, зидрети, лази, халіби, тибарени (тубали), мосіноеки, макрони, москі, марри, апсіли, абаски, саніги, коракси, колі, меланхлени, гелони та соані (суани)[34][35][36].

Багато сучасних теорій припускають, що предки мінгрелів становили домінуючу етнічну та культурну присутність у регіоні в давнину, і тому відіграли значну роль в етногенезі сучасних грузин[37][38].

Економіка

У Колхідському царстві провідною галуззю господарства було землеробство (з використанням тяглової сили бугаїв). Давня Колхіда була дуже родючою: крім зерна, тут вирощували виноград та інші фрукти, коноплі та льон. Просо було основною культурою в Колхіді. Пшениця росла в деяких регіонах і також імпортувалася морем. Було виготовлено складне сільськогосподарське знаряддя, а родючі, добре зволожені низовини та м'який клімат сприяли розвитку прогресивних сільськогосподарських технік[12]. Застосування залізного плуга сприяло розвитку землеробства. Так само вироблялися місцеві вина, а деякі вина привозилися з-за кордону. Виявлені в багатьох місцях піфоси (квеврі – велика посудина для зберігання вина в землі) свідчать про широке поширення таких галузей господарства, як виноробство.

Колхідська рівнина забезпечувала великі пасовища для великої рогатої худоби та коней, а назва Фасіс асоціювалася з чудовими кіньми. Водно-болотні угіддя були домівкою для водоплавних птахів, тоді як колхідські фазани експортувалися до Риму і стали символом надмірностей, засуджуваним римськими моралістами.

Ремісниче виробництво було різноманітним, мало товарний характер і було зосереджено в містах та адміністративних центрах. Пізня бронзова доба Колхіди (XV-VIII століття до н.е.) ознаменувалася розвитком значних навичок у виплавці та лиття металів[39]. Виробництво заліза мало велике значення. Археологічні розкопки виявили багато залишків залізного виробництва: печі, шлакогенератори, духовки та інші, а також залізну військову та сільськогосподарську зброю.

Керамічне виробництво мало масовий характер, продукція якого була досить різноманітною: глечики та глечики, глечики, глечики, чашки. Керамічні вироби відрізнялися високими технологічними властивостями, витонченими формами та багатими геометричними орнаментами.

Археологічні розкопки виявили зразки колхідського ювелірного мистецтва: діадеми, прикрашені гравірованими зображеннями, ювелірні вироби тощо. Майстерні, що з'явилися у Колхіді ще наприкінці I ст. до н.е. та виготовляли в I ст.золоті прикраси у характерному стилі (з широким використанням зерна та кольорових вставок, переважно у пластинчастих кастах із зубчастим краєм), продовжували працювати у зазначеному стилі до початку III ст., що не виключає і більш пізнє датування колхідських комплексів у рамках другої половини ІІ — першої половини ІІІ ст.

Колхіда славилася видобутком та обробкою золота. Золото добували з річкового піску. З цієї причини воно було відоме в давньогрецьких письменах як «Окромравалі». З часів царя Аку I велося добування золота й срібла. У глибинці Колхіди бракувало солі, і попит частково задовольнявся місцевим виробництвом на узбережжі, а частково імпортом з північного узбережжя Чорного моря[40].

Золотий келех, сер. II тис. до н.е.[41]

Стародавні греки тут вимінювали на свої товари на зерно, льон, метали, рабів, корабельний ліс (самшит і горіх), віск та смолу, а також золотий пісок. Колхідський мед вирізнявся особливими властивостями та був добре відомий у тогочасному світі. Експортували високоякісний колхідський льон. Колхіда мала торговельні зв'язки не лише з Грецією, а й із Сирією, Єгиптом та Боспорською державою. Колхіда імпортувала переважно цінні судини, вино, оливкову олію, парфуми, ювелірні вироби Це підтверджують виявлені археологами в Криму колхідські піфоси та глечики. Також в околицях Кобулеті та Батумі знайдено фрагменти кераміки, виготовленої майстрами з грецьких міст. Колхідська кераміка була знайдена в Пантікапеї, Німфеї та інших грецьких містах.

Важливою складовою економіки Колхідського царства була работоргівля. Колхіда постачала рабів як данину Ахеменідській імперії, а колхідські раби також засвідчені в Стародавній Греції[42].

Гроші

Колхідські монети, найдавніші з яких датуються серединою VI століття до н.е., слугували основним джерелом доказів існування незалежної Колхідської держави. Проте повторна оцінка монет показала, що ці ранні «колхідські» монети насправді представляють собою карбування часів підвладності Колхіди імперії Ахеменідів[43].

Релігія

Зміна в поховальних схемах у III столітті, можливо, була пов'язана з християнським впливом[27]. Однак елліністична цивілізація, місцеве язичництво (головним були божество Сонця і богам родючості у формі чоловічих статевих органів)[44]) та мітраїстичні містерії (нащадки перського культурного впливу) залишалися поширеними до IV століття.

Мова

Ономастичних даних доводять, що колхська мова була індоєвропейською, а саме індоарійською говіркою Північно-східної Анатолії та Колхіди.

Примітки

  1. ↑ O, Lordkipanidze. (1991). Archeology in Georgia, Weinheim, 110
  2. ↑ M. Salvini, Geschichte und Kultur der Urartäer (Darmstadt, 1995) 70f
  3. ↑ Bremmer, J. N. (2007). "The Myth of the Golden Fleece". Journal of Ancient Near Eastern Religions, 6, 9–38
  4. ↑ Kemalettin Köroğlu. "The Northward Expansion of the Kingdom of Urartu and the Historical Geography of the Land of Qulha." Aralık 2000, Cilt LXIV – Sayı 241
  5. ↑ Levan Gordzeiani. "Some Remarks on Qulḫa." Over the Mountains and Far Away: Studies in Near Eastern history and archaeology presented to Mirjo Salvini on the occasion of his 80th birthday. eds. Pavel S. Avetisyan, Roberto Dan and Yervand H. Grekyan. Archaeopress Archaeology. 2019. p. 242
  6. ↑ Lordkipanidzé Otar, Mikéladzé Teimouraz. La Colchide aux VIIe-Ve siècles. Sources écrites antiques et archéologie. In: Le Pont-Euxin vu par les Grecs : sources écrites et archéologie. Symposium de Vani (Colchide), septembre-octobre 1987. Besançon : Université de Franche-Comté, 1990. pp. 167-187
  7. ↑ Herodotus. "Herodotus, The Histories, book 1, chapter 2, section 2". perseus.tufts.edu
  8. ↑ Apollonius of Rhodes (2006). Apollonius Rhodius: the Argonautica. Harvard University Press. pp. II.417. ISBN 0-674-99001-3
  9. ↑ Melikishvili, Giorgi. Essays on the History of Georgia, Vol. I. Tbilisi: Sabchota Sakartvelo, 1970, p. 345.
  10. ↑ Giorgi Melikishvili, History of ancient Georgia. P. 64
  11. ↑ Anchabadze, Zurab Vianorovich. History and culture of ancient Abkhazia. Moscow -1964. P. 132
  12. ↑ а б Abashidze, Zaza; Bakhtadze, Mikheil; Janelidze, Otar. Georgia and the Georgians. Tbilisi, 2013, pp. 44–46
  13. ↑ Morritt, Robert D. Stones that Speak. Cambridge Scholars, 2017. ISBN 9781443821766. P. 140
  14. ↑ Erb-Satullo, Nathaniel L.; Gilmour, Brian J. J.; Khakhutaishvili, Nana (2014-09-01). "Late Bronze and Early Iron Age copper smelting technologies in the South Caucasus: the view from ancient Colchis c. 1500–600BC". Journal of Archaeological Science. 49: 147–159
  15. ↑ David Marshal Lang, The Georgians (1965), р. 59
  16. ↑ David Braund, Georgia in Antiquity: A History of Colchis and Transcaucasian Iberia, 550 BC-AD 562 (1994)
  17. ↑ თეზელიშვილი, ს. „მსოფლიოს სამეფო დინასტიები, გენეალოგიური ცხრილები“. გამომცემლობა „საქართველოს მაცნე“, ISBN GRPPENNR 99928, VERLAGSNR: 28 99928-28-00-5. თბილისი, 1998. გვ. 83, 84
  18. ↑ Rayfield, Donald (2012). Edge of Empires : A History of Georgia. Reaktion Books, p. 18-19
  19. ↑ Rayfield 2012, p. 19
  20. ↑ Tsetskhladze, Gocha R. (2021). "The Northern Black Sea". In Jacobs, Bruno; Rollinger, Robert (eds.). A companion to the Achaemenid Persian Empire. John Wiley & Sons, Inc, p. 540
  21. ↑ Воронов Ю. В. Колхида в железном веке // Научные труды : в 7 т. Т. 1. Сухум, 2006. C. 99
  22. ↑ Sinclair, T. A. (1989). Eastern Turkey: An Architectural & Archaeological Survey. Vol. II. Pindar Press. p. 43. ISBN 978-1-904597-73-5
  23. ↑ The Making of the Georgian Nation, 2nd Ed., Ronald Grigor Suny, p 13
  24. ↑ Suny, Ronald Grigory (1994). The Making of the Georgian Nation. Indiana University Press. ISBN 978-0-253-20915-3
  25. ↑ Eutr., VI, 18, 1
  26. ↑ Rayfield 2012, p. 28
  27. ↑ а б Rayfield 2012, p. 33
  28. ↑ Liddell, Scott, Jones Ancient Greek Lexicon
  29. ↑ Herodotus, the Histories, Book 2, chapter 104
  30. ↑ Fehling, Detlev (1994). "The art of Herodotus and the margins of the world". In von Martels, Z.R.W.M. (ed.). Travel Fact and Travel Fiction: Studies on fiction, literary tradition, scholarly discovery, and observation in travel writing. Brill's Studies in Intellectual History Volume 55. Leiden, NL: Brill, p. 13
  31. ↑ Marincola, John (2001). Greek Historians. Oxford, UK: Oxford University Press, p. 34
  32. ↑ Burney, Charles; Lang, David Marshall (2001). The Peoples of the Hills: Ancient Ararat and Caucasus. Phoenix Press. p. 194
  33. ↑ Rayfield, Donald (2012). Edge of Empires : A History of Georgia. Reaktion Books, p. 15
  34. ↑ Chirikba, V., The Annual of the Society for the Study of Caucasia, 3, 13-18, Chicago, 1991
  35. ↑ Hewitt, B. G., Revue des Etudes Georgiennes et Caucasiennes, 6-7, 1990–1991, 247-263
  36. ↑ Grand Dictionnaire Encyclopédique Larousse, tome 1, 1985, p. 20
  37. ↑ Miniature Empires: A Historical Dictionary of the Newly Independent States, James Minahan, p. 116
  38. ↑ Cyril Toumanoff, Studies in Christian Caucasian History, p. 80
  39. ↑ Erb-Satullo, Nathaniel L.; Gilmour, Brian J. J.; Khakhutaishvili, Nana (2017-09-01). "Copper production landscapes of the South Caucasus". Journal of Anthropological Archaeology. 47: 109–126
  40. ↑ David, Braund (1994). Georgia in Antiquity. A History of Colchis and Transcaucasian Iberia 550 BC AD 562. Calendon Press. pp. 54–58. ISBN 0-19-814473-3
  41. ↑ « Goblet [archive] », sur le site du Musée national géorgien
  42. ↑ David, Braund (1994). Georgia in Antiquity. A History of Colchis and Transcaucasian Iberia 550 BC AD 562. Calendon Press. p. 67. ISBN 0-19-814473-3
  43. ↑ Tsetskhladze 2022, p. 534
  44. ↑ Лордкипанизде Г. Колхида в VI–II вв. до н. э. Тбилиси, 1978. С. 130–131

Література


Грузія Це незавершена стаття з історії Грузії.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).