Кобзарство

Кобза́рство — українська епічна музично-словесна традиція, яку виконують народні співці-музиканти (кобзарі, бандуристи, лірники), супроводжуючи свій спів грою на кобзі, бандурі або лірі^[1]. Це унікальне явище української та світової культури, що впродовж століть було інструментом збереження духовної спадщини, історичної пам'яті та національної свідомості українського народу^[2][3].

У грудні 2022 року кобзарство включили до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України^[4], а 5 грудня 2024 року на 19-й сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО «Програма охорони кобзарсько-лірницької традиції» внесли до Реєстру найкращих практик з охорони нематеріальної культурної спадщини людства^[5][6].

Коріння кобзарства сягають часів Київської Русі. Попередниками кобзарів вважаються військові співці-гуслярі, які оспівували славу князів та їхніх дружин. Зображення музикантів зі струнними щипковими інструментами, схожими на кобзу, можна побачити на фресках XI століття у Софійському соборі в Києві^[2][6]. Письмові згадки про співців, що виконували твори на історичні теми, зустрічаються в героїчній поемі «Слово о полку Ігоревім» (легендарний Боян) та літописах^[2].

Найбільшого розквіту кобзарство досягло в XVII–XVIII століттях за часів Гетьманщини та Запорізької Січі, ставши невіддільною частиною козацького життя та побуту^[2][4]. Кобзарі супроводжували козаків у походах, підносили бойовий дух війська думами та піснями, уславлювали героїв національно-визвольного руху^[1]. Серед запорожців кобза була найулюбленішим музичним інструментом, про що свідчать численні картини, зокрема образ козака Мамая^[2]. Носіями традиції були як самі козаки, які через вік чи поранення не могли брати участь у походах, так і мандрівні музиканти, часто незрячі, що повернулися з турецько-татарського полону^[2].

У XVIII столітті мандрівні співці почали об'єднуватися в цехові братства, особливо на Чернігівщині, Полтавщині та Харківщині. Ці організації мали власну ієрархію, устрій, правила та навіть таємну мову — арго («лебійську мову»)^[1][7]. Керували цехами цехмайстри, які набирали учнів. Навчання, що тривало щонайменше три роки, завершувалося іспитом та ритуалом «визвілки», після якого учень отримував право на самостійне кобзарювання^[7]. Історично носіями традиції були переважно незрячі чоловіки, яких у народі називали «старцями» або «божими людьми»^[7][8].

Через волелюбний характер творчості кобзарів постійно переслідувала влада. Утиски посилилися після знищення Запорізької Січі, коли російський уряд намагався стерти з пам'яті українців їхнє героїчне минуле^[2]. У XIX столітті кобзарів били, розбивали їхні інструменти та ув'язнювали. Питання про припинення гонінь порушили тільки 1902 року на XII археологічному з'їзді в Харкові з ініціативи Гната Хоткевича^[1][9].

Найтрагічнішим періодом в історії кобзарства стали 1930-ті роки. У межах боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» радянська влада вдалася до масових репресій проти носіїв традиції. Існує свідчення про так званий «Розстріляний з'їзд кобзарів» у Харкові на початку 1930-х років, де, за спогадами очевидців, сотні кобзарів та лірників були зібрані під приводом з'їзду й розстріляні НКВС^[10]. Хоча документальних підтверджень цієї події в архівах не знайдено, факти гонінь та фізичного знищення кобзарів є незаперечними^[10].

Після репресій автентичне кобзарство було майже знищено. Радянська влада почала насаджувати сценічно-мистецьку форму, створюючи капели бандуристів та змінюючи конструкцію інструмента. Традиційний репертуар замінювався ідеологічними творами про Леніна та комунізм, а саме явище перетворювалося на «симулякр» фольклору^[11].

Відродження традиційного кобзарства розпочалося у 1960-х роках завдяки таким подвижникам, як Єгор Мовчан та Георгій Ткаченко. Ткаченко, який у юності перейняв майстерність від старосвітських кобзарів, зокрема Петра Древченка, у 1980-х роках зібрав навколо себе учнів, серед яких були Микола Будник, Володимир Кушпет, Віктор Мішалов, Тарас Компаніченко та Кость Черемський^[11][7].

Наприкінці XX століття учні Ткаченка відродили Київський та Харківський кобзарські цехи, які функціонують за традиційними статутами та займаються відтворенням старосвітських інструментів, збереженням репертуару та просвітницькою діяльністю^[11][9].

Репертуар кобзарів був різноманітним:

• Історичні пісні та думи — епічні твори, що оспівували героїчні події з історії України, боротьбу козаків проти ворогів. Героями дум були Самійло Кішка, Байда, Маруся Богуславка, Петро Сагайдачний та Богдан Хмельницький^[2].
• Духовні пісні та псалми — твори релігійного змісту.
• Сатиричні та жартівливі пісні — розважальні твори.
• Пісні морально-виховного змісту^[2].

Виступ кобзар традиційно завершував «благодарствієм», у якому дякував слухачам за винагороду^[2].

Основними інструментами кобзарів були кобза, бандура та колісна ліра. З часом кобза еволюціонувала, збільшувалася кількість струн, з'явилися приструнки, що наблизило її до сучасної бандури. У виконавській практиці розрізняють два типи бандур: харківську (діатонічну) та київську (хроматичну)^[2]. Сучасні кобзарі-реконструктори, як правило, самостійно виготовляють інструменти за старовинними зразками, дотримуючись традиційних технологій^[12].

Нині кобзарське мистецтво розвивається у двох основних напрямах:

• Фольклорно-репродуктивний (традиційний) — представники цього напряму відроджують автентичні зразки інструментів, освоюють і пропагують традиційний репертуар та виконавську манеру. Діють Київський, Харківський та Львівський кобзарські цехи^[1][6]. Яскраві представники: Тарас Компаніченко, Володимир Кушпет, Тарас Силенко, Михайло Хай, Назар Божинський.
• Концертно-сценічний (академічний) — цей напрям акцентує увагу на концертній діяльності, вдосконаленні інструментів. У репертуарі, крім народних творів, багато композицій класиків та сучасних авторів. Представлений школами, сформованими при консерваторіях^[1].

З метою популяризації кобзарства у 1995 році в Києві засновано Національну спілку кобзарів України. Для навчання молоді у 1989 році з ініціативи Василя Литвина відкрито Стрітівську кобзарську школу^[1].

У 2022 році, з метою збереження традиції в умовах війни, створили проєкт «Кобзарство. Епічна традиція» та онлайн-портал «Дума»^[13].

Розвиток кобзарства в еміграції пов'язаний з іменами Василя Ємця, який у 1923 році в Празі організував школу гри на бандурі та капелу бандуристів, та Григорія Китастого, багаторічного керівника Капели бандуристів ім. Т. Шевченка. Завдяки їхній діяльності створено десятки молодіжних ансамблів у США, Канаді, Австралії та Південній Америці^[1].

• Кобзар
• Бандурист
• Лірник
• Дума
• Національна спілка кобзарів України
• Карунґут

• В. Г. Кушпет. КОБЗАРСТВО // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 430. — ISBN 966-00-0734-5.
• Б. М. Жеплинський. Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1958. — Т. 1, кн. II : Літери В — Ґ. — С. 123—298. — 1000 екз.
• Кушпет В. Г. Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX — поч. XX ст.). — К., 2007.
• Черемський К. Повернення традиції. — Х., 1999.
• Жеплинський Б. М., Ковальчук Д. Б. Українські кобзарі, бандуристи, лірники: Енциклопедичний довідник. — Л., 2011.