Карл Бош

Карл Бош
нім. Carl Bosch
Народився	27 серпня 1874 Кельн
Помер	26 квітня 1940 (65 років) Гайдельберг
Поховання	Берґфрідгоф[1]
Місце проживання	Villa Boschd
Країна	Німецький Рейх
Національність	німець
Діяльність	хімік, винахідник, науково-педагогічний працівник, інженер, збирач зразків для наукових колекцій
Alma mater	Берлінський технічний університет (1896)[2] Лейпцизький університет (1898)
Галузь	хімія
Заклад	BASF SE[2] IG Farben
Посада	таємний радник
Членство	Прусська академія наук Леопольдина Гайдельберзька академія наук Шведська королівська академія наук
Батько	Carl Friedrich Alexander Boschd
Нагороди	каблучка Вернера фон Сіменса (1924) премія Гете (1939) медаль Вільгельма Екснера (1932) Національна зала слави винахідників США (2006) медаль Бунзенаd (1918) медаль Лібіха (1919) лідер воєнної економіки пам'ятна медаль Грасгофа (1930)
Автограф
Карл Бош у Вікісховищі

Карл Бош (27 серпня 1874, Кельн — 26 квітня 1940, Гайдельберг) — німецький хімік. Його найбільшим досягненням був внесок у масове виробництво добрив, яким значна частина населення світу й досі опосередковано завдячує своєю їжею.^[3]

Німецький хімік Карл Бош народився в Кельні, в родині Паули (Ліебот) Бош і Карла Боша, успішного торговця, який займався продажем природного газу та санітарно-технічного обладнання. Бош був старшим сином. З ранніх років він добре встигав з природничих наук і технічних дисциплін і мріяв стати хіміком.

Навчався в професійно-орієнтованій середній школі в Обері, а не в класичній гуманістичній німецькій гімназії.^[4]

Поступаючись бажанням батька, він протягом року працював у різних цехах металургійного заводу, а з 1894 по 1896 р. вивчав металургію і машинобудування в Технічному університеті в Шарлоттенбурзі (тепер це частина Берліна). Закінчивши його, Бош розпочав вивчати хімію у Лейпцизькому університеті і в 1898 р. здобув докторський ступінь за дисертацію з проблем чисто органічної хімії.

У наступному році Бош поступив працювати на «Баденську анілінову і содову фабрику» (BASF) у Людвігсхафені-на-Рейні, яка належала великій хімічній компанії, що спеціалізується на виробництві барвників. Спочатку під керівництвом Рудольфа Кніча він допомагав розробляти процес виробництва синтетичного індиго в промислових масштабах. Зайнявся проблемою зв'язування атмосферного азоту (утворенням хімічних сполук, що містять азот, шляхом використання атмосферного азоту), він ставив досліди з ціанідами і нітридами металів. Рівень технічної підготовки Боша, його здорові судження та організаторські здібності справили велике враження на керівництво BASF, і в 1907 р. йому було довірено створити і очолити експериментальну лабораторію, призначену для перевірки ефективності запропонованого компанії методу виробництва ціаніду барію.

До 1913 року він та його команда розробили каталітичний процес синтезу аміаку під високим тиском, який став відомим як «процес Габера-Боша». Це стало віхою в історії хімії, оскільки недороге виробництво мінеральних азотних добрив з аміаку дозволило значно підвищити врожайність сільського господарства. Це також дало початок абсолютно новій галузі промисловості: технологія високого тиску мала мати тривалий вплив на хімічну промисловість.^[3]

Перший у світі завод з синтезу аміаку був запущений 9 вересня 1913 року на об'єкті Оппау. Це ознаменувало початок каталізу високого тиску в хімічній промисловості. Це був науковий і технічний подвиг, який раніше вважався неможливим експертами, за винятком Боша. «Я вірю, що це можливо». Ця легендарна цитата приписується йому. Спираючись на свій досвід у металургії, машинобудуванні та хімії, Бош був упевнений, що зможе перетворити лабораторний процес, розроблений Фріцем Габером (1868–1934), професором Технічного університету Карлсруе, на промисловий процес.^[4]

Після Першої світової війни Бош брав участь у переговорах щодо Версальського договору як економічний радник. Він допоміг запобігти неминучому демонтажу німецьких заводів з виробництва селітри та фарб. Його головним аргументом була загроза голоду, якщо промислові добрива більше не вироблятимуться. Нобелівська премія Габера підтвердила його аргументи, оскільки Нобелівська академія наголосила на глобальному значенні, яке виробництво азотних добрив набуло для виробництва продуктів харчування лише за кілька років.^[3]

Після війни компанія BASF відновила великомасштабне виробництво нітрату амонію. Хоча тепер вироблялися лише добрива та жодної вибухівки, у 1921 році стався руйнівний вибух, в результаті якого було знищено майже весь азотний завод у Людвігсгафен-Оппау, а 559 людей загинули. Це був найбільший вибух серед цивільного населення в історії Німеччини. Бош негайно зупинив виробництво нітрату амонію в Оппау (його відновили лише через багато часу після його смерті).^[3]

Навіть перебуваючи в домашній обстановці, Бош діставав задоволення від наукових занять, таких, як колекціювання метеликів, жуків, рослин і мінералів. Він проводив чимало годин у своїй власній обсерваторії в Гайдельберзі, надавав постійну фінансову підтримку астрофізичній обсерваторії Альберта Ейнштейна в Потсдамі. У 1935 р. Бош став головою ради директорів «І. Г. Фарбеніндустрі», а два роки опісля — наступником Макса Планка на посту президента Товариства кайзера Вільгельма (тепер — Товариство Макса Планка) і займав ці два пости одночасно. Бош помер 26 квітня 1940 в Гайдельберзі.

Боша вважають одним із найважливіших і найвпливовіших меценатів науки. З 1933 по 1935 рік він був головою Товариства німецьких природознавців і лікарів (GDNAE), найстарішого та найбільшого міждисциплінарного наукового об'єднання Німеччини. З 1937 року він був президентом Товариства кайзера Вільгельма, попередника сучасного Товариства сприяння розвитку науки імені Макса Планка. Він також фінансово підтримував численні дослідницькі проекти, як особисто, так і через свою компанію. Бош рішуче виступав за свободу науки та досліджень, позицію, яку він гучно висловив у двох публічних промовах у 1934 та 1939 роках. На момент своєї смерті в 1940 році Босх був членом 42 німецьких та іноземних наукових товариств.^[4]

Бош виступав за те, щоб низка окремих єврейських вчених залишилися на своїх посадах, або підтримував їх іншими способами. Серед таких осіб є фізик Ліза Мейтнер (1878–1968), астрофізик Ервін Фінлі Фройндліх (1885–1964), геохімік Віктор Моріц Гольдшмідт (1888–1947), біохімік і лауреат Нобелівської премії Отто Мейєргоф (1884–1951), математик, фізик і згодом лауреат Нобелівської премії з фізики Макс Борн (1882–1970) та фізик Фріц Лондон (1900–1954).^[4]

У 1902 р. Бош одружився з Ельзою Шілбах. Від цього шлюбу у подружжя народилися син і дочка.

У 1931 р. Бошу і Бергіусу спільно була присуджена Нобелівська премія з хімії «за заслуги зі введення та розвитку методів високого тиску в хімії». У вступній промові від імені Шведської королівської академії наук К. В. Пальмайер узагальнив методи, розроблені двома лауреатами, і описав деякі практичні переваги цих методів. Зокрема, він підкреслив, що синтез аміаку запобіг ріст недостачі добрив в усьому світі, забезпечивши заміну скорочених запасів чилійської натрієвої селітри. До 1931 довгострокове значення цієї роботи для хімічної промисловості стало очевидним. Крім того, що вона сприяла виробництву метанолу, сечовини й інших хімічних речовин, вона зробила глибокий вплив на розробку конструкцій реакторів і компресорів, застосування контрольних та стабілізувальних пристроїв, на використання каталізаторів. Мабуть, ще більшого значення мав той факт, що Бош стимулював і підтримував чисто дослідницьку роботу над безліччю тем.

Став членом Гайдельберзької академії наук.

Крім Нобелівської премії, Бош був нагороджений медаллю Лібіха Німецького хімічного суспільства і пам'ятною медаллю Карла Люга Асоціації німецьких металургів. Вченому були присвоєні почесні ступені технічних університетів в Карлсруе, Мюнхені та Дармштадті, а також Галльського університету.

На честь вченого названо астероїд 7414 Бош^[5].

• Лауреаты Нобелевской премии. Т. 1 : энциклопедия : пер. с англ.. — Москва : Прогресс, 1992. — 740 с. — ISBN 5010025396.(рос.)